Незалежний експрт, директор програми “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відродження” Роман Романов критикує міліцію за розгін євромайдану, недоліки роботи міліції під час мирних зібрань, а також розповідає, в якому стані знаходиться в Україні право на мирні зібрання.
Я не розділяю оцінку Володимира Чемериса, який сказав 2 грудня, що в Україні встановлена абсолютна свобода мирних зібрань. Я вважаю, що з тими кадрами, які ми бачили, з тими розбитими головам журналістів, з тими діями Беркута, з тим насилля, що сталось, я не думаю – це є гарною оцінкою ситуації свободи мирних зібрань.
Перший масовий мітинг, який відбувся у центрі Києва 24 листопада також мав різні аспекти. Так не відбулось такого насилля, яке ми бачили пізніше, але скажімо інформаційна палатка комуністичної партії була знесена натовпом і власне кажучи про це ніхто особливо не казав. Але контрзбори і одночасні збори – це також сучасний стандарт і його мали забезпечити безпекою.
Що мені здається важливим для оцінки подій, окрім страшних кадрів наслідків. По-перше, безумовно акція, яка була на Майдані Незалежності, була мирною акцією. Не було жодних підстав для того, аби припиняти її. Якщо були правопорушення, про які зараз каже міліція, то особи, які зробили правопорушення могли бути затримані. І професійна міліція мала діяти саме так. Замість цього почався тотальний розгон, били людей, які просто спали у цей момент у спальних мішках, які не чинили опір, які не робили протиправних дій. Далі переслідували людей за межами території, де відбувалось мирне зібрання, які намагались її покинути. При цьому переслідування відбувалось не з метою затримання, а якраз з метою нанесення тілесних пошкоджень, про що свідчасть зовнішні камери спостереження.
Безумовно на підставі цих фактів зараз відкрито кримінальне провадження і ми маємо деякі обіцянки від прем’єр-міністра і генерального прокурора про те, що усі ці події будуть розслідувані. Але на жаль ті факти, які ми маємо зараз свідчать про те, що без зовнішньої допомоги, без активної участь громадських організації, без аналізу усіх цих матеріалів, які отримані на сьогоднішній день, ми навряд чи можемо розраховувати на об’єктивне розслідування.
Сьогодні я побачив той текст запиту, який розсилається по усім навчальним закладам міста Києва слідчим з особливо важливих справа Генеральної прокуратури України, який розслідує якраз кримінальне провадежння стосовно перевищення працівників міліції владних повноважень під час мирних зібрань 30 листопада на Майдані Незалежності. Так ось ці запити, які надіслані до вищих навчальних закладів стосуються списків студентів, які останнім часом не відвідували заняття. Відомо, що велика кількість учасників мирних зборів – це студенти у вишах. Вимагали списки викладачів, які були відсутні протягом навчальних занять. Далі необхідно пояснити слідчому, яка пояснювальна робота була проведена серед студентів у зв’язку з участю у мирних зборах. І останнє птиання “Чи заборонялось студентам приймати участь у масових акціях протесту на Майдані?”. Скажіть мені, яке відношення ці питання мають до розслідування, яке пов’язане з перевищенням працівників міліції службових повноважень?
У цьому зв’язку важливо зрозуміти, що той наймасовіший в історії України протест, який ми побачили минулої неділі у Києві – оцінки учасників дуже різні. Але цілком очевидно, що за 22 роки незалежності України такої кількості учасників мирних зборів Україна ще не бачила. Це не просто студентський протест, це не просто люди, які хотіли підписання договору про асоціацію. Це були люди, які протестували проти міліцейського насилля. Це були люди, які були обурені тим, що сталось саме у цю ніч. І це були люди, які не вірять, що без виходу на вулицю вони можуть розраховувати на справедливе розслідування зі сторони держави. Я гадаю, що це очікування людей, цей протест не може бути направлений виключно на політичну акцію з метою домогтися політичних рішень – відставки керівництва країни і т. д., але цей процес має бути реалізований у діяльності громадянських організацій, міжнародної спільноти, аби ми усі добитись того, щоб усі винуватці були встановлені, щоб превентивна робота проводилась в такій степені, щоб подібні акти насилля в українській історії не повторювались.
Мені видається дуже важливим, що міліція багато в чому самовідсторонилась від тих позитивних зобов’язань, які вона має виконувати під час мирних зібрань. Не відбувається достатньої комунікації з організаторами. Усі знають про ці події у неділю на вулиці Банкової. Очевидно не було закликів зі сторони організаторів мирного зібарння штурмувати апарат президента. Чи це були провокатори зі сторони влади чи ні, – це має встановити слідство безумовно, але ефективна комунікація між міліцією та організаторами, я впевнений, могла б нейтралізувати і забезпечити своєчасні дії стосовно тієї групи людей, які вчиняють насильні діяння.
Ми розуміємо, такого масштабу мирне зібрання – це не воєнний парад, коли головнокомандуючий віддає інструкції і всі ходять строєм. Безумовно контролювати і забезпечувати безпеку такого величезного зібрання вкрай складно. Часткова я маю сказати, що зі сторони організаторів не було належної уваги до того, що частина радикально налаштованих учасників зібрання готувались до здійснення актів насилля. Це було помітно напередодні на Михайлівській площі, куди люди приходили з палицями. я гадаю, необхідно було здійснити привентивні дії – зконтактуватися з правоохоронними органами з тим, щоб забезпечити виявлення тих осіб, які могли б здійснити акти насилля. Це велика проблема. Свобода зібрання складається не тільки з того, щоб усуперич судової заборони вийти на вулицю.
І до речі про саму судову заборону, як ви знаєте, напередодні вночі було прийняте судове рішення, яке забороняло проведення мирного зібрання на багатьох центральних вулицях Києва і знову ж таки для необмежної кількості суб’єктів. Уявіть собі, що заборона з’являється вночі по відношенню зібрання, у якому беруть участь сотні тисяч чоловік наступного дня. Це вже апріорі само по собі дає зрозуміти, що людей ввели у сферу, де вони є уразливими з точки зору дій влади. Мені здається вкрай важливим зараз вплив на судову владу, аби змінити судову практику, яка зараз вкрай негативна. Не має бути заборон.
В Україні обгрунтування заборон зовсім різні, на жаль, поза площиною Європейської конвенції з прав людини. Цим користуються органи місцевого самоврядування. У Харкові, наприклад, усі мирні зібрання були заборонені місцевим муніципалітетом у зв’язку з підвищеною захворюваністю грипом й іншими вирусними інфекціями. Місцеве самоврядування взагалі не має встановлювати заборони на проведення мирних зібрань. Навпаки, вони мають сприяти тим формам взаємодії, які мінімізують збиток, але при цьому забезпечують проведення мирних зібрань в Україні.
На сьогодні діють близько 20 судових заборон з тим, щоб люди не виходили на вулицю. З різним ступенем успішності.
Історія проблеми
В Україні протягом року йшла дискусія, яким чином можна покращити ситуацію зі свободою мирних зібрань, яка в першу чергу характеризувалась правовою невизначенністю. В різних населених пунктах, а це десятки місць по всій країні на рівні місцевого самоврядування встановлювало порядок проведення мирних зібрань. Це сталось у першу чергу у зв’язку з тим, що в Україні відсутній єдиний законодавчий акт, який регулював би питання пов’язане з обмеженням свободи зборів.
Пізніше Україна отримала два програні рішення в Європейському суді з прав людини. Суд сказав, що в Україні відсутні права і ясність, зовсім різні регулювання, часто використовуються акти із радянського законодавства, оскільки суди вважають, що в умовах, коли існує прогалини в законодавчому регулюванні, то можна використовувати ті законодавчі радянські законодавчі акти, у відношенні яких немає прийнятих рішень про те, що вони відмінені. Таким стала Постанова Президіуму Верхоної Ради СРСР і проблема з його відміною полягає в тому, що його, власне кажучи, нікому відмінити. Суди використовували її досить часто, органи місцевого самоврядування посилались на неї як на діючий акт. Безумовно цього б не було, якби судова система взагалі розуміла зміст свободи мирних зборів і судді могли б давати оцінку небхідності введені тих або інших обмежень, виходячи із практики Європейського суду, Конвенцій і прямої дії Конституції.
На жаль, саме слабкість судової системи, її залежність від адміністративних органів призвела до того, що фактично влада в ручному режимі встановлювала ті чи інші правила, використовуючи найрізноманітніші інструменти.
Найнегативніша тенденція, яка проявилась цього року полягає в тому, що суди стали використовувати так званий довготермінові заборони. Коли встановлюються заборони не конкретному заявнику, а взагалі усім особам проводити будь-які мирні зібрання на певній територій на досить довгий час. Наприклад, суд заборонив протягом 6 місяців усім народженим і ненародженим протестувати під Генеральною прокуратурою України. Це зовсім дивне рішення, яке важко трактувати з точки зору Європейських стандартів мирних зібрань. Тим не менш учасники мирних зібрань стикались з перешкодами проведення мітингів. Інколи це призводило до адміністративних затримань, які в подальшому міліція не дуже хотіла використовувати репресивні методи, якимсь чином закривала справи або не використовувала силу. Але ми фактично опинились в умовах, коли ми покладались на певну дискрецію, яка була в руках влади.
Було досить багато закликів, що не дивлячись на заборони та санкції все одно потрібно виходити і брати участь у зібраннях. Але я не вважаю, що це є свободою мирних зібрань, оскільки є досить багато людей, які звикли до правомірної поведінки. Я гадаю, що багато зборів втратили своїх учасників або не відбулися у зв’язку з тим, що вони не були готові йти і брати участь у зборах, по відношенні до яких є судова заброна або у відношенні до якої міліція буде застосовувати якісь санкції або які не можна було легально провести у зв’язку з тим, що певних орган місцевого самоврядування встановив свій порядок.
Власне ці два рішення Європейського суду вимагають від Україні правової визначеності. Протягом року в Україні відбувались дискусії, який закон має бути, чи потрібен він. У підсумку влітку в парламент було внесено 2 законопроекти – один депутатів від трьох фракцій парламенту, другий – депутатів від фракції партії Віталія Кличко – Удар. Власне обидва законопроекти, я впевнений, відповідають стандартам ОБСЄ і могли бути прийняті за основу для подальшого розгляду і обговорення, але тим не менше опозиція обрала таку тактику, що на сьогоднішній момент додадкове законодавче регулювання – це те, що може послабити їх позиції і відповідно до сьогоднішнього дня ці законопроекти не розглянуті.
Ці дискусії відбувались навколо питання, що і яким чином має бути врегульованим, чи потрібні і в якому об’ємі мають бути обов’язки держави, і як необхідно обмежити дискрецію міліції, місцевих органів влади, а також як вести судову практику у відповідності зі статтею 11 Європейської конвенції з прав людини. Вони досить спокійно і регулярно відбувались на рівні експертних дискусій.