У квітні в НАН України відбувся круглий стіл «Конституційна реформа: шляхи проведення та напрямки змін», де експерти запропонували Україні перейти до трьохланкової системи суддів, обмежити недоторканість суддів лише функціональною діяльністю і залишити прокуратурі лише функцію державного обвинувачення. Що думають з приводу такої реформи судової влади в Україні провідні науковці-конституціоналісти, судді Конституційного суду та представники аналітичних центрів – про це у наступній частині матеріалу “Ні корупції!” про Конституційну реформу в Україні.
Микола Козюбра, завідувач кафедри загальнотеоретичних та державотворчих наук Києво-Могилянської академії, суддя Конституційного суду у відставці, доктор юридичних наук
У реформуванні правосуддя я почав би із питання щодо системи судів загальної юрисдикції, яка існує сьогодні в Україні. Не тільки на мою думку, а й на думку зарубіжних експертів, зокрема Венеціанської комісії, вона є надмірно складною. Я б сказав навіть екотичною, тому що поєднання в одному судовому органі, який іменується Вищим спеціалізованим судом кримінальних і цивільних справ, а також існування господарських судів як самостійної ланки судової системи – це не відповідає сучасним європейським стандартам.
Я не кажу вже про те, що система, яка сьогодні запроваджена не виправдала тих надій, які свого часу покладались на неї. Її обговорювали свого часу на Національній комісії з розвитку діемократії та верховенства права, де були наведені аргументи за, і на перший погляд вагомі щодо необхідності більшого професіоналізму, незалежності суддів.
Хоч я вже в той час як член тієї комісії висловлював сумнів в тому, що ця система на часі запровадження в Україні, але, відверто кажучи, не особливо наполягав. Мене також переконали, що вона може працювати досить ефективно, на жаль, цього не сталось. І ми сьогодні є цьому свідком. Тому виникає питання про повернення до трьохланкової системи судів, яка успішно функціонує у багатьох країнах, в тому числі більшості наших сусідів.
Я розумію, що зробити це не легко з урахуванням ситуації, яка склалась, зокрема, через відповідні корпоративні інтереси. Але в тій же ж концепції Конституційної реформи, над якою працювала робоча група Конституційної Асамблеї, ми принаймні зробили крок до цього: ми відмовились від фіксації у Конституції таких інституцій як Вищий спеціалізований суд, залишивши принцип спеціалізації. І на мій погляд, це дає змогу – якщо, можливо, навіть не сьогодні і не завтра, але зваживши “за” і “проти”, зокрема фінансові можливості держави – перейти до трьох ланкової системи суддів.
Мені здається, що загалом це буде сприяти поліпшенню і доступу до правосуддя, тому що зараз громадяни зустрічаються з відповідними складнощами і непрозорості відповідної судової системи. Я не думаю, що відразу поліпшить проблему з корумпованістю, але, очевидно, буде менше інстанцій щодо корупції.
Я ще раз наголошую, запропонований варіант зовсім не означає відмову від принципу спеціалізації, але цей принцип може бути втілений в реальну практику в інших формах, але не у формах тих же ж спеціалізованих судів.
Зараз можу сказати, що свого часу в проектах Конституції фіксувався принцип спеціалізації в тих групах, де мені доводилось працювати. В жодному проекті не було згадки про Вищий спеціалізований суд. Вона з’явилась лише тоді, коли долучились до робочої групи представники судової влади. І там, очевидно, спрацював корпоративний інтерес, зокрема, колишніх арбітражних судів. Цей фактор потрібно, на мій погляд, враховувати.
Наступне питання пов’язано з проблемою формування суддівського корпусу. Не можна сказати, що останнім часом не робилося спроби поглиблення навіть чи прозорості, гласності чи професіоналізму, запровадження конкурсної системи відбору кандидатів суддів і таке інше. Але, на жаль, ті реформи, які намагався закласти відомий Закон “Про судоустрій і статус суддів”, фактично теж закінчились нічим, якщо не сказати більше, вони не спрацювали. Очевидно, з самого початку не було розрахунку на те, що вони мають працювати заново. Тому в цьому плані потрібно вдосконалювати певною мірою те, що є. Можливо, про що останнім часом часто говорять за допомогою анонімного тестування кандидатів на посаду судді. На мій погляд, цю пропозицію також варто обговорити.
Останнім часом досить часто лунають і навіть від кандидатів на посаду Президента України пропозиції запровадження системи обрання суддів населенням на певний термін. Я вважаю, що в цій аудиторії це питання не варто навіть обговорювати, тому що всім зрозуміло, що будь-яка виборча кампанія вимагає сьогодні істотних затрат. І ці затрати в наших сьогоднішніх умовах – та й не тільки в наших, а як свідчить європейський досвід – держава на себе взяти не може.
Досвід інших країн свідчить, що цей процес обов’язково втягує політичні партії, які фінансують виборчі кампанії суддів. А в наших умовах можуть втягуватись не тільки виборчі партії, а й кримінальні структури, і це потрібно враховувати.
Я не кажу вже про інші недоліки системи. Якщо суддя буде працювати з оглядкою на рішення, яке він приймає і водночас подивляється на виборця, він вже не буде справедливим.
Ми маємо орієнтуватись на ті європейські принципи, стандарти, які зараз є. Що тут мається на увазі? Багато говорилось про необхідність вилучення із процедури формування суддівського корпусу політичних органів. Мається на увазі, насамперед, парламент і я б до цього додав Президента.
Відносно того, чи є Президент органом чи ні, продовжуються певні дискусії, але все ж таки і тут є політичний фактор… Якщо й зберігати повноваження Президента у процедурі формування суддівського корпусу, то вони мають бути обмеженими, принаймні, церемоніальним призначенням судді, при чому призначенням судді не на конкретну посаду, а просто суддею.
Що стосується усіх інших призначень на конкретну посаду, переведення судді з одного суду в інший, його кар’єрного зростання, звільнення суддів, то це має бути предметом не тих органів, які сьогодні це здійснюють, зокрема Президента, а Вищої Ради юстиції.
У зв’язку з цим знову ж таки виникає питання про статус Вищої ради юстиції, тому що, будемо говорити відверто, в більшості країн Західної Європи, центральної Європи, в тому числі в посттоталітарних країнах, Вищі ради магістратури по суті розглядаються як органи суддівського самоврядування.
У нас інший статус. Він і зараз нагадує змішаний орган, який був за часів Радянського Союзу. Зараз пропозиції зводяться переважно до того, що це має бути постійно діючий державний орган. На мій погляд, проблема статусу Вищої Ради юстиції вимагає додаткового обговорення.
У зв’язку з цим питання представництва у Вищій раді юстиції політичних органів по різному вирішуються в Європі. В одних є обов’язкова присутність у Вищих радах магістратури навіть депутатів парламенту чи Верхньої палати, в інших країнах – це категорично забороняється. У нас поки-що це питання залишається відкритим… Вона потребує певного обговорення.
Звичайно, за будь-яких обставин Вища рада юстиції має складатись переважно із суддівського корпусу, представників судів. Тут сумнівів не виникає, але виникає питання у пропорційному співвідношенні між суддівським корпусом і представниками інших інститутів. Чи мають тут право переважити представники суддівського корпусу, чи вони мають переважати, але не значно. Треба подумати, щоб не було знову ж таки надмірної корпоративності у Вищій раді юстиції.
Якщо говорити про мене, то я гадаю, що має бути 50+1 відсоток, можливо, і не більше, з незначною перевагою.
Виникає питання відносно системи органів суддівського самоврядування. Система надмірно складна, громіздка. Не тільки на мій погляд, а й за рекомендації Венеціанської комісії, вона потребує спрощення. Але тут – виникає питання, в яких напрямках ця система має бути спрощена. Чи варто нам позбавлятись від такого органу, який нещодавно не спрацював, як з’їзд суддів. Чи залишити лише відповідні комісії – кваліфікаційну, дисциплінарну чи Раду суддів.
Тут я думаю є предмет для обговорення, але потрібно спростити цю досить громіздку систему суддівського самоврядування, тим більше, якщо визначатись зі статусом Вищої ради юстиції.
Є проблема щодо меж суддівської недоторканості. Чи має вона прирівнюватись до недоторканості народних депутатів чи все ж таки має бути виключно обмежено функціональну недоторканість у зв’язку з виконанням відповідних функцій? Тут, очевидно, найбільш прийнятний підхід – це аналогічна недоторканість депутатів, яка справді має бути обмежена, можливо, також функціональною діяльністю.
Я вже говорив, що у питанні притягнення суддів до відповідальності, а також та система, яка існує сьогодні, що звільняє з посади ті органи, які призначені, не витримує критики. Вона досить часто призводить до свавілля, тому звільненням за європейською практикою та й притягнення до кримінальної відповідальності може бути покладено або на Вищу раду юстицію, а в деяких країнах, коли мова йде про звільнення та ще й виникає спір, то це питання вирішується судом.
Що стосується питання випробувального терміну для суддів. Відомо, що Венеціанська комісія є противником встановлення випробувального терміну. У нас особлива ситуація. Але якщо його зберігати, то потрібно подумати над термінами – не більше 2-3 років.
Я хотів би наголосити на основному у реформуванні конституційної юрисдикції. У нас часто не розуміють, при чому не розуміють не тільки депутати, а й інколи фахівці-юристи, що це різні системи. І справді, як це було намагання свого часу і в тій же ж Конституційній Асамблеї об’єднати це в одному розділі, присв’яченому судовій владі. Це не просто недоцільно, це суперечить практиці існування Європейської моделі конституційного правосуддя.
Вона була створена не випадково. Для цього наводилось безліч аргументів, зокрема, й концепції відомого австрійського правознавця Ганса Кейзена, який був свого часу суддею першого в Європі Конституційного Суду Австрії. І серед цих причин для специфічної європейської моделі конституційної юрисдикції була названа причина, – що судді судів загальної юрисдикції континентальної Європи не готові до такого виду діяльності. І я на власному досвіді, перебуваючи у Конститутційному Суді, можу це підтвердити.
Справді для суддів Конституційного Суду необхідний інший склад мислення, не прив’язаний до букви закону, як це має місце досить часто як в нинішньому, так і в минулому складі Конституційного Суду. У такого суду має бути набагато ширший світогляд, ніж у судів загальної юрисдикції з традиційними підходами, які грунтують свою аргументацію здебільшого за правилами соланізму.
Потрібно враховувати, що конституційна юрисдикція не грунтуються виключно на принципі змагальності. Так, елементи принципу змагальності мають місце, але переважно це дослідницький принцип, який має бути в конституційній юрисдикції. Цього не враховують ані політики, ані юристи. А оскільки це так, тоді дійсно не кожен суддя загальної юрисдикції може бути дослідником, як не кожен дослідник не може бути добрим суддею, до речі. Але оскільки переважає дослідницький принцип, то, звичайно, звідси випливає, що кваліфікаційні вимоги до суду мають бути іншими…
Над цим питання треба думати. Я не є прихильником того, щоб… у складі Конституційного суду були доктори чи професори. Це не вирішує проблем. Але справді спеціалісти в галузі конституційного права, публічного права мають переважати у складі Конституційного Суду. І це потрібно, очевидно, зазначити у вимогах кваліфікаційних до претендентів на місце судді Конституційного Суду.
Також має бути прозорість формування корпусу Конституційного Суду. До цього має бути долучена громадськість. Юридично і не тільки юридично має бути попереднє обговорення кандидатів і, можливо, справді потрібно створити відповідну кваліфікаційну комісію в цьому плані.
Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ.
Ми розглядаємо як обов’язковий елемент системи стримання і противаг і систему ефективної державної влади, тому що саме Конституційний Суд повинен бути тим органом, який буде вирішувати конфлікти, які будуть виникати між Президентом, прем’єр-міністром, урядом чи парламентом в цілому. Для того треба було б вжити заходів для зміцнення Конституційного правосуддя.
Потрібно уточнити і розширити кваліфікаційні вимоги щодо суддів Конституційного Суду, виключити з’їзд суддів як суб’єкта призначення суддів Конституційного Суду, запровадити кваліфікаційну комісію, яка буде здійснювати попереднє оцінювання кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду, з яких вже потім суб’єкти призначення – Президент і Верховна Рада будуть обирати і призначати на посади суддів. І обов’язково треба гарантувати те, що Конституційний Суд буде давати відповідь на всі справи по суті, а не маніпулювати. Наприклад, закривати провадження у зв’язку з припиненням дії указу, який став приводом до зверненням до Конституційного суду як то є сьогодні.
От такі ключові ідеї, більшість з яких присутні і в концепції, яка готувалась робочою групою Конституційної Асамблеї. Ми спробували передбачити у розданих матеріалах, які не є досконалі, але це є ілюстрацією того, як би ці ідеї могли бути представлені у законопроекті “Про внесення змін до Конституції України”.
Я не в Конституції, але, можливо, в законі про Конституційний Суд обов’язково сформулював би вимоги до аргументації Конституційного Суду. На жаль, вона абсолютно абсолютизована, абсолютно догматична як правило і не витримує жодної критики, якщо її порівняти з аргументацією суддів інших європейських, зокрема найавторитетнішим Федеральним Конституційним судом Німеччини.
Микола Мельник, суддя Конституційного Суду
Сьогодні є Конституційний суд і суди загальної юрисдикції. Громадською ініціативою «Реанімаційний пакет реформ» пропонується, що в системі судів буде вже не два, а три види судів – Конституційний суд, суд загальної юрисдикції та адміністративний суд. При цьому передбачається, що в судах загальної юрисдикції можуть утворюватись спеціалізовані суди. У мене виникає питання: «А адміністративний суд не є спеціалізованим судом?»
Власне кажучи, відточковувати від судів загальної юрисдикції адміністративний, мені здається, не зовсім коректно і правильно. До речі, є велика проблема з адміністративними судами. За опитуваннями громадської думки, їм довіряє менше громадян України, ніж загальним судам. Це також питання.
Другий момент, у нас за цими пропозиціями з’являється два Верховних суди. Верховний просто і Верховний адміністративний суд. Цього термінологічно не може бути, на мій погляд.
Виникає питання, на скільки правомірне таке вилучення цього суду і спільне засідання двох органів двох верховних судів двох справ із розгляду справ.
Знову ж таки, я знаю, що є в правових системах в інших державах спільне засідання палат як це має місце в Німеччинині та в інших країнах, але для нас це не притаманно. І я не уявляю, як це має бути.
І третій момент, у нас з’являється відносно новий орган – Вища судова рада – я так розумію замість Вищої ради юстиції, – в якій істотно розширені повноваження. Вона буде призначати суддів на посади, здійснювати переведення, звільнення судів з посади, реалізовувати дисциплінарну практику, займатись організаційними та фінансовими питаннями і т. д. Виникає два застереження. Певне застереження, на скільки цей орган справиться з такими повноваженнями, на скільки тут є співвідношення Вищої судової ради із судівським самоврядуванням. Його вже не видно зовсім за ним.
Друге питання – важливий спосіб формування. Пропонується, що Вища судова рада буде складатись із 15 членів. 10 членів призначає з’їзд суддів, а 5 – дуже цікаво – вибирає і призначає сама Вища судова рада шляхом жеребкування.
У мене два застереження. Перше: чим менше суб’єктів фомування, тим більша загроза для незалежності органу, на мій погляд. Уявіть собі, якби десять членів цієї ради призначали з’їзд суддів 7 квітня. Що б це було? Десять – це більшість. Але я кажу по кількості суб’єктів формування.
І друге, не зовсім обґрунтованим видається на перший погляд обрання членів органом самим до себе. Трохи тут є якась корекція. Але це я наголосив через брак часу на тих моментах, які виникають в дискусії. У цих пропозиціях знайдено багато хороших і обґрунтованих пропозицій по вдосконаленню системи правосуддя.
Роман Куйбіда, заступник голови правління Центру політико-правових реформ
Я би хотів представити перше, що почали обговорювати – продукт громадської ініціативи «Реанімаційний пакет реформ», яка об’єднує експертів різних галузей. Власне, там створено 13 робочих груп і від імені громадськості могли напрацювати реформи і вимагати їх втілення в парламенті.
Одна з робочих груп – це група судової реформи, реформи судів і прокуратури, яку я власне представляю. В змінах, які запропоновані щодо Конституції, щодо правосуддя, ключові зміни – це питання статусу суддів, це питання Вищої судової ради та системи судів.
У питанні системи судів ми орієнтувались на рекомендації Венеціанської комісії і на досвід європейських держав.
В рекомендаціях Венеціанської комісії пропонується відмовитись від чотирьохланкової системи, яку ми, власне, в цьому законопроекті запропонували. Але зазвичай органи адміністративної юстиції в більшості країн відділені від системи загальної юрисдикції.
Тому ми запропонували, щоб це було дві системи судів, щоб адміністративні суди не входили до системи судів загальної юрисдикції, де власне мають бути концентровані традиційні сфери цивільного і кримінального судочинства.
Щодо спеціалізованих судів, які можуть утворюватись в рамках судів загальної юрисдикції, то це знову ж таки спеціалізовані суди в рамках цивільної або кримінальної юрисдикції. Наприклад, суди з розгляду справ про банкрутство, суди ювенальні та інші суди. Тут йдеться про рівень судів першої інстанції передусім.
Ми не передбачаємо, до речі, окремих Господарських судів, але не виключаємо існування на першому рівні комерційних судів.
Щодо двох Верховних судів – один в системі судів загальної юрисдикції, інший – в системі адміністративної юрисдикції. Назви – це останнє, про що ми думали. Щодо термінології, не можу сказати, що це остання наша літерація.
До речі, ми не виключаємо, що Вища судова рада може бути й Вищою радою судівництва. Але це може бути тим органом, який може прийти на заміну великій кількості органів, які зараз існують, – це вищі кваліфікаційні комісії суддів, вищі ради юстиції, ради суддів України. Це орган, який фактично має об’єднати ці всі функції в собі.
Ми не виключаємо створення цим же ж органом ad hoc, тобто для конкретного добору суддів чи для розгляду конкретної дисциплінарної справи відповідних комісій: кваліфікаційних, дисциплінарних комісій. Їх може бути багато. Вони можуть утворюватись відповідно до потреб. Ми передбачили зовсім іншу систему призначення на посаду судді.
На сьогоднішній день вона є трискладовою. Спочатку Вища кваліфікаційна, потім Вища рада юстиції, потім Президент. Не зрозуміло, яку роль зараз займає Вища рада юстиції. Вона фактично є тим поштарем, тому ми передбачили дворівневу систему – це кваліфікаційна комісія, яка буде здійснювати довіру, і безпосередньо призначення, переведення суддів. Остаточні рішення з цих питань буде приймати Судова Рада чи Вища рада судівництва.
Але ми знову ж таки пропонуємо виключити Президента з цієї процедури, як і Верховну Раду, а також рамках Вищої Судової Ради чи Вищої Ради судівництва пропонуємо передбачити третину від громадськості. Це саме те, що дає можливість уникнути корпоративності. Це як форма громадського контролю і участі громадськості у цих питання. Але звичайно, відповідно до європейських стандартів, більшість в плані цього орагну – це судді обрані з’їздом суддів.
Прокуратура
В питанні прокуратури ми пропонуємо вилучити розділ «Прокуратура» і взагалі навіть відмовитись від такого терміну як «Прокуратура», запровадивши функцію державного обвинувачення, оскільки в європейських державах немає органів, які були за назвою схожою із нашою прокуратурою.
Правозахисна функція зосереджена на сьогоднішній день в Офісі Омбудсмана, в системі безоплатної правової допомоги, тому прокуратура мала б фактично вийти із системи захисту прав людини. Щодо нагляду за дотриманням законів, то це має бути функцією місцевих державних адміністрацій, а не прокуратури.
Фактично функції прокуратури мають зосередитись у сфері кримінальної юстиції. Відповідно ми не пропонуємо окремого розділу, щоб не надавати великої ваги цьому органу, як це було в радянські часи, а обмежитись однією статтею, так само і одну статтю присвятити адвокатурі.
Власне це те, що допомагає здійснювати правосуддя, функції судової гілки влади, тому в рамках розділу про правосуддя, відштовхуючись від функції обвинувачення і від функції захисту, ми запропонували передбачити дві окремі статті, які містили б згадку про службу державного обвинувачення і про адвокатуру.
Віктор Шишкін, суддя Конституційного Суду України
Я своїм студентам все більше і більше нагадую – молодь мало знає російську літературу- Байкаря Крилова, який казав: “А Вы друзья как не садитесь, а в музыканты не годитесь”. Або це кажуть: “Поганому танцюристу шаровари заважають”. Чому я так говорю? Якби наші всі попередні чотири президенти прочитали хоча б десять відсотків нашого тексту Конституції, то б того безладу, які вони учотирьох натворили не було б.
Тому я ставлю запитання, а навіщо цій владі нова Конституція? Що вони будуть далі робити з нею? Напишуть її, покладуть у шухлядку і тоді все? Проблема не в тексті! Коли сьогодні говорили, що така, не така організаційна структура судів, ми увесь час намагаємось знайти вихід у структурі. Але не питання в організації: чи чотирьохрівнева чи трьохрівнева, питання в іншому – що спотворили діяльність цієї судової системи своїми діями судді? Існує недовіра не до системи, а до того провадження, які вони здійснюють. Ось у чому проблема. Якби вони не мінялись усі судові системи в Єропі праціюють: і французька, і німецька, і австрійська, й італійська, хоч і немає дубляжа у цих системах.
Яку систему ми не напишемо: чи чотирьохрівневу чи п’ятирівневу чи трьохрівневу, вона також не буде працювати, поки належне судочинство не будуть здійснювати носії судової влади. І щоб ви не створювали б, – десять, три судів, один суд – все немає значення. Ось у чому методолічно у нас проблема. Тому товариш Сталін був правий, коли казав, що кадри вирішують все. А у нас з кадрами, на привеликий жаль, schwach (з німецької слабо – «Ні корупції!»).
Ви знаєте, скільки я проектів не читаю, у мене все більше і більше з’являється скепсис щодо змін до Конституції. Не один проект мене не переконує, що треба змінювати текст Конституції.
Є нерозуміння термінології. Загальна юрисдикція у нашій системі охоплює адміністративну юрисдикцію. Ось це і є загальним. Все, що неконституційне – це загальна юрисдикція, а не так як пропонується, що це адміністративні суди. Це написано по-французьки. Чому французи, тому що у них дійсно адміністративні суди – це не юрисдикція в розумінні судочинства. Це сама адміністрація виконує в середині себе суддівські функції. Це французька та італійська системи, це органи управління. Вони – не суди. А там де суди – Німеччина, Австрія, Іспанія та інші – це загальна юрисдикція. Тому розривати ось так розірвано – це невірно термінологічно.
Що стосується знову нерозуміння Верховного суду, то тут знову з’являється адміністративний суд на таких же ж правах. Ми це все проходили. У нас був Вищий Арбітражний, який потім став Вищим Господарським судом і Верховний суд. І що було? Одні приймали такі рішення, інші приймали інші рішення…
Я проти того, щоб у нас було кілька таких судів одного рівня. Етимологічне, філологічне походження слова “верховне” означає, що це квочка над усіма курчатами. Він старший над усіма. Якщо поряд з ними є ще якісь, він вже не є верховним судом. Це щось інше, але не верховний.
Я запропонував би вилучити з розділу Конституції згадку про Конституційний суд. Взагалі! Ось те формулювання 1996 року, що судочинство здійснюється Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції – це помилка. Ми фактично не здійснюємо судочинство в тому його традиційному розумінні. У нас немає процедури судочинства.
Сьогодні говорилося, що є принципи, які у нас відсутні, наприклад, принцип змагальності. Інші принципи, які важливі для загальної юрисдикції, які відсутні у нас і не повинні бути у нас… Це зовсім інший орган і цим питанням займаються зовсім інші органи. Тому я б взагалі прибрав згадку про нього. Для нього є окремий розділ.
Звідки йде помилка щодо загальної юрисдикції? Інколи мені посилаються на німецьку Конситуцію. Але немає у них загальної юрисдикції. Це неправильний переклад перекладчів на російську мову. Наші переклали цей термін на українську з російської. Там написано ordentliche. Оrdentliche – це звичайний. А якщо би було загальне, то німецькою було написано allgemeine. Це різні речі.
Наталя Петрова, заступник керівника проекту «Від справедливого правосуддя»
Ми знаємо, що в першому читанні був ухвалений закон про зміни до розділу правосуддя, який пройшов Конституційний Суд і який був схвалений експертами Венеціанської комісії. І, очевидно, ця тимчасова комісія у Верховній раді буде враховувати питання віку і т. д. Коли ми долучали експертів для аналізу прогалин чинної Конституції, вони висловили таку позицію, що, можливо, не варто фіксувати вік у Конституції, тому що, наприклад, колись вік судів у 70 років говорив про глибоку старість, зараз 70 років – це повна сил людина. Кожного разу може доводиться міняти Конституцію через те, що там написано.
Тобто є речі, які можна зробити на рівні Конституції, а є речі, які можна віднести цілком до правового регулювання і зробити предметом Закону.
Дві суттєві речі, на які я хотіла б звернути увагу. Перше – призначення суддів. Ми вже, знаєте, знаходимся під магічним впливом висновків експертів Венеціанської комісії, що от скрізь мають номінувати суддів в усіх органах. І це правда, що мінімум 50 відсотків суддів обраних своїми колегами мають бути в органі, який займається дисциплінарною відповідальністю суддів. Це не мусить бути правилом, який займається добором чи призначенням суддів. Дуже важливо, щоб там були колеги, які б розуміли, про що йдеться і за що карати.
Я хотіла б повернутись до питання, яке вже Микола Іванович Мельник (Суддя Конституційного суду – «Ні корупції!») піднімав, коли десять призначається з’їздом суддів, а п’ять обираються. Ми минулого вересня відвідали конференцію Міжнародної Асоціації суддів в Ялті, де дуже багато суддів з Німеччини, з Австрії в секції з питання призначення наголошували, що призначення судді органом, який не був обраний широкими масами населення, підриває легітимність цієї позиції. Тобто навіть з погляду принципу поділу влад і необходності балансування влад дуже важливо, щоб був орган, який добирає кандидатів на суддівські посади. Потім орган – чи це буде Парламент чи Президент, хто обраний широким голосуванням, відкритим голосуванням, – має призначати, легалізувати призначення суду.
А тут виходить, ми тут на стільки захопились висновками, що судді самі будуть себе призначати, карати, звільняти та переводити. Ми вже маємо це з 1992 року і ми бачимо, куди це зайшло. Тому ідея така: щоб просто доопрацювати, подумати, як балансувати (кому дати право призначати), а парламент, наприклад, якщо Президент призначає, то парламент міг би тоді оголосити про імпічмент судді. Бо мені здається, що суддю має бути важко звільнити. І одна з причин, чому такий стан правосуддя в Україні, чому такі на справді судді полягає в тому, що судді не мають достатніх гарантій. Вони хиляться до тої влади, яка прийшла. Вони від неї вразливі і залежні. Давайте створемо механізм! В Конституції треба викласти принципи, а не деталі. А деталі давайте віддамо Закону.
І друга річ, про яку я хотіла б поговорити, – це прокуратура. Це тема наболіла і я знаю, що є Закон про Прокуратуру, але невідомо, чи він виживе, яка буде у нього доля. Давайте тут грунтуватись на наукових принципах!
Що таке державне обвинувачення? Це завершення розслідування справи, яке проводиться провоохоронними органами чи органам правоопорядку. Після розслідування держава пред’являє обвинувачення особі. Отже цілком логічно, якщо це є ось цей вінок того, про що йшлось, коли розслідувалась справа, то, очевидно, що прокуратура має підтримати те, що було розслідувано на етапі слідства. А етап слідства був проведений органом правопорядку. А орган правопорядку до якої гілки влади належить? Звичайно, до виконавчої.
Таким чином ось цю функцію ми не повинні виписувати в окремий розділ прокуратури. Я згодна з професором Петришином на справді, який каже: “Давайте напишемо цю фразу, але на загальних засадах, а не в розділі про правосуддя”. Тому віднесення прокуратури чи функцій, як на мене, у розділ судоустрою, мені здається, це протирічить принципам.
Іще одне, в тому проекті, який пройшов Венеціанську комісію, є два важливих права, який відсутній в нинішній Конституції. Це право на справедливий суд. По суті це рефлексія статті шостої Європейської Конвенції з прав людини. Це право, звичайно, відноситься до другого розділу, де права й свободи людини запропоновані в 55 статті Конституції України.
Я думаю, що дуже важливо, в світлі того, що ми пройшли цими роками, записати право кожного з нас на суд присяжних. Не загальну, ліву фразу в пасивній формі, що в Україні діє суд присяжних через народних засідателів, а наше право обрати суд присяжних, якщо ми відчуваємо, що ми не довіряємо цьому суду. Це має бути гарантовано у другому розділі “Права людини”, так само як і право на апеляційне оскарження і право на адвоката.
Віктор Мусіяка, Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, доктор юридичних наук, професор
Наталя Іванівна (Петрова, заступник керівника проекту «Від справедливого правосуддя» – Ні корупції!) мені нагадала деякі фрагменти нещодавнішнього закону щодо оновлення довіри до судової влади. Звичайно, цей закон навряд чи, м’яко кажучи, відродить довіру…
В цьому Законі є цікавий пасаж. У ньому говориться, що вже не можуть претендувати на посади у Вищій раді юстиції і т. д. ті особи, яким більше 64 років.
Я так сприйняв, що ці автори – живі люди, мабуть, вважають, що людина після 64 років погано вже розуміє значення своїх дій і не може керувати, це кандидат на визнання недієздатним.
Я абсолютно погоджуюсь з Наталією Іванівною. Тим більше, коли мова йде, наприклад, про Вищу раду юстиції, про такі комісії навіть. Туди мають бути запрошені люди, які мають прекрасний досвід – я говорю про людей, яким можна довіряти, – але ці люди, які мають величезний стаж роботи, які знають всі ньюанси і тонкощі роботи, і можуть спокійно проводити роботу так званої люстрації.
Мкола Оніщук, ректор Національної школи суддів України, доктор юридичних наук
Дійсно є розуміння, що ланковість судової системи не є сьогодні визначальним критерієм ефективності судової системи. Хоча як тема вона варта на увагу.
До речі, зауважу, щоб вирішити проблеми дифініційного спору «вищий», «верховний», краще просто назвати Адміністративний суд України. Це власне і є та інстанція, яка мала б розглядати спроби в касаційному порядку, коли ми говоримо про адміністративну юстицію.
Микола Мирний
Інтернет-видання “Ні корупції!”