Уже вшосте в Україні відзначено День українськомовної преси. Цього разу інціатори Дня – харківські журналісти й національно-свідома інтелігенція – запропонували провести його не у Харкові, як завжди, а в Лубнах. Адже саме в цьому місті на Полтавщині 12 листопада 1905 року вийшла перша на Лівобережній Україні газета українською мовою «Хлібороб», редактором якої був громадсько-політичний діяч Володимир Шемет.
На думку істориків-дослідників, після 40 років заборони української мови й літератури, під час першої російської революції царський уряд змушений був послабити зашморг на всьому українському й дозволив вихід україномовної газети. Адже українське слово було витіснено із суспільних та державних інституцій, із навчальних закладів та наукових установ, церкви та мистецтва, а потреба вирішення мовного питання відчувалася особливо гостро та перепліталася з економічними, соціально-політичними, релігійними та національними інтересами українського народу.
Щоправда, царські чиновники дуже швидко збагнули, що шалена популярність газети несе загрозу імперському режиму й на п’ятому номері заборонили видання.
Роком пізніше у Харкові вийшла друком газета «Слобожанщина», яку редагував ідеолог Української державності Микола Міхновський, побратим і соратник братів Володимира, Миколи і Сергія Шеметів.
Через майже 110 років з часу виходу газети «Хлібороб» та понад 20 років української незалежності і в Харкові, і на півдні та сході України ситуація мало чим відрізняється від ситуації на початку ХХ століття в Російській імперії: українське слово витіснено із суспільних та державних інституцій та медіа-простору. Не краща вона й загалом по Україні: за даними руху “Простір свободи”, в ефірі 8 найрейтинговіших телеканалів частка російської мови перевищує 50%, а моніторинг 6 популярних радіостанцій показав – частка пісень українською мовою в ефірі продовжує падати і становить 2,2%. Наклади газет української мовою становлять лише 30%, а журналів – 10%.
Відчувається не просто брак україномовної преси. Програна Росії інформаційна війна, завуальована русифікація, відсутність державної політики з підтримки та розвитку державної мови призвели не лише до втрати Криму, а й до справжньої кривавої бійні на Донбасі.
За українське слово, за проукраїнську позицію проросійські сепаратисти-бандити спорюють животи, катують і вбивають. Чи можна, приміром, уявити щоб у ХХІ столітті один німець по-звірячому вбивав іншого тільки за те, що той говорить німецькою й любить Німеччину?! Або англієць? Або поляк чи француз?.. Тож чи таке вже й безневинне: «Да какая разница, на каком языке говорить!»
Бо мова – це не тільки засіб спілкування. Тому й маємо такий логістичний ланцюжок: не люблю й не хочу знати української (державної!) мови – не люблю й не хочу знати українську культуру й історію – зневажаю українських героїв – не люблю й не поважаю свою Батьківщину – кличу Путіна, зраджую Україну, беру в руки російську зброю, щоб убивати співгромадян.
Звісно, є російськомовні патріоти України. Однак саме вказана схема призвела до анексії Росією Криму та створення ДНР і ЛНР з усіма подальшими наслідками…
На жаль, до цього часу День україномовної преси не має державної підтримки. Хоча ініціатори його заснування – кілька десятків провідних українських журналістів, громадських діячів, політиків, митців – уже тричі зверталися до Президентів України. У 2009 році – до Ющенка, але навіть відповіді не отримали. У 2010 та 2011 роках – до Януковича. Втім одержали листа від його радника – керівника головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації Президента Ганни Герман: запроваджувати День україномовної преси недоцільно. Потім сам Янукович ще красномовніше «відповів», патронуючи у 2011 році проведення в Україні конгресу Всесвітньої асоціації російськомовної преси.
Власне, чому дивуватися. За словами журналіста сайту «Українська правда» Сергія Лещенка, Януковича у його відрядженнях за кордон, профінансованих з бюджету України, не супроводжувало жодне(!) україномовне видання. Зате до його прес-пулу входили кореспонденти таких газет, як «Комсомольськая правда в Украінє», «Ізвєстія в Украінє», «Сєгодня», «Факти», «2000», «Кієвскій тєлєграф», журналу «Профіль», сайтів «Обозрєватєль» та LB.ua.
Ветеран журналістики, колишній харківський власкор Української служби Радіо Свобода та Німецької хвилі Владислав Проненко, редактор двотижневика «Український простір» Роман Черемський, голова Харківського фонду національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевич Кость Черемський були серед тих, хто у 2009 році зініціював запровадження Дня україномовної преси.
– Мати у Харкові проукраїнську позицію небезпечно, – невесело констатує Влад Проненко. – За режиму Януковича, певно, за сприяння його друга й соратника харківського мера-українофоба Кернеса спочатку у нас відібрали приміщення, де містилися редакція двотижневика «Український простір», Фонд та Інтенсивні курси журналістики, а згодом і офіс, в якому знаходилася громадська організація «Поступ», яка давала притулок україномовним журналістам Харкова.
Журналіст Роман Черемський в середині серпня ц.р. зник у зоні АТО. Поїхав, щоб відзняти матеріал про обмін полоненими і сам опинився в полоні. Спочатку його бачили в луганському ополченні в Ровеньках, потім у Луганську, а 4 жовтня його транспортували в невідомому напрямку, хоча інші журналісти, які разом з ним потрапили в полон вже звільнені. Найімовірніше, його перевезли в Росію. І він може повторити долю Олега Сенцова чи Надії Савченко, адже окрім журналістики 39-річний Роман активно займався громадською діяльністю: обстоював українську мову, увічнення подвигів УПА, тримав зв’язок із діспорою.
Оскільки темою цьогорічного Дня україномовної преси була «Журналістика і війна», Владислав Проненко розповів про Йосипа Позичанюка, уродженця Вінничини. Коресподентом «Комсомольця України» у 1939 році він приїхав у щойно приєднану до СРСР Західну Україну, але там навернувся до націоналізму, з початком Другої світової війни вступив до УПА, став редактором видань ОУН під проводом Степана Бандери «За Україну», «За Українську Державу». Загинув 33-річний Йосип на Львівщині у бою з відділом НКВД у грудні 1944 року.
Владислав Проненко запропонував укласти та видати збірку оповідань Йосипа Позичанюка й передати наклад на східний фронт нашим воякам для підняття бойового духу у боротьбі з сепаратистами та російськими найманцями.
На мою думку, доброю справою було б і видання додаткового тиражу «Холодного Яру» полтавця Юрія Горліса-Горського, адже саме на цьому романі воїни УПА вчилися мужності, патріотизму і навикам бойового мистецтва.
Промовляли голова Лубенського медіа-клубу Володимир Безчасний, редактор відновленого часопису «Хлібороб» Олег Гаврильченко.
Тарасу Марусику, голові кординаційноголова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса учасники урочистостей доручили підготувати остаточну редакцію четвертого за ліком звернення до Президента України – Петра Порошенка – з пропозицією запровадити державне свято – День україномовної преси, тим більше, що у 2015 році відзначатиметься 110-та річниця з часу виходу газети «Хлібороб».
Лист можна буде підписати усім бажаючим в Інтернеті.
Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу