У грудні минулого року відзначали 75-річчя створення Волинської області. В радянській історіографії прихід совітів на Волинь називають пафосно – «золотим вереснем». Але тепер, коли час розставив крапки над «і», зрозуміло, що наслідками того приходу стали націоналізація промисловості, банків, транспорту, землі, примусова експропріація майна, репресії та депортації населення.
Якщо повернутися назад на 75 років і потрапити на різдвяні свята 1940 року у Володимир-Волинський, то радісного святкового сміху на його вулицях не почути, як і не побачити ватаг колядників. Над містом нависла зловісна тиша, викликана початком вивезення володимир-волинців до Сибіру. Саме на Різдво «червоні визволителі» пригнали на залізничний вокзал величезні вагони-товарняки, які мали вивезти в сибірські морози тисячі безневинних людей.
Також у місті з жовтня 1939 року тривали арешти невгодних радянській владі. У своєму арсеналі та мала великі каральні ресурси. Володимир-Волинську тюрму та будівлі колишнього монастиря отців домінікан передали у розпорядження місцевого відділення НКВС. Окремий загін конвоїрів та охорони розміщувався майже поруч тюрми – у келіях монастиря. Під арешти потрапляли польська та українська інтелігенція, священики, члени ОУН, колишні офіцери польської армії та УНР, учасники різноманітних культурно-просвітницьких товариств.
В 1940 році в тюрмі розстріляно відомого волинського громадського діяча, композитора, священика місцевої Василівської церкви Михайла Тележинського. До червня 1941 року двоповерхову в’язницю вщент заповнили в’язнями серед яких були жінки та навіть півторарічні діти. Більшість живити із в’язниці не вийшли…
ХОЛОДНА ЗИМА 40-ГО
З приходом Червоної Армії на Волинь життя її мешканців змінилося кардинально в усьому, починаючи від побуту і закінчуючи перетином кордону.
У Володимирі-Волинському діяло представництво спільної німецько-радянської комісії по депортації прикордонного населення. Потрібно було лишень подати довідки про німецьке походження когось із члена родини, навіть померлого, і за декілька днів можна було виїхати до Німеччини.
«Виїхати можна було до грудня 1940 року. І охочих це зробити було чимало. У Володимирі, на площі, біля німецької комендатури, яка займалася депортацією до Генерал-Губернаторства (окупованої Польщі), щоденно збиралися тисячі приїжджих з сусідніх повітів, що прагнули пройти співбесіду, і, отримавши необхідний дозвіл, покинути загарбану росіянами, або, як казали місцеві, совітами, Волинь. Всі ці люди знали, що несуть із собою радянські визволителі, тож аби втекти вони набивалися у потяги, що йшли на Польщу так, що годі було сісти. Люди готові були стояти декілька годин на підніжках чи висіти, прив’язавшись мотузками на даху вагонів», – розповідає директор Володимир-Волинської історичного музею Володимир Стемковський.
На Різдво на залізничній станції Володимир-Волинський поруч з потягом, яким виїжджали українці німецького походження до Рейху та Польщі, стояли вагони-товарняки. В них совіти заганяли українців і вивозили їх до Сибіру. Зима 1940 року була дуже холодною та морозною. Мешканці міста з гіркотою жартували, що це росіяни принесли із собою сибірські морози.
ОБДЕРТІ ТА ЗАМУРЗАНІ «ВИЗВОЛИТЕЛІ»
А що могли, окрім морозів, принести солдати Червоної Армії, якщо навіть їх зовнішній вигляд викликав у володимир-волинців почуття жалю.
«Моя мама, Олена Миколаївна, розповідала про прихід червоних військ у 1939 році до Володимира-Волинського. Згадувала, що військові йшли довгою колоною. Здавалося, то була сіра та безлика, аморфна маса. У колоні йшли люди в яких не було облич, а тільки маски, що не виражали ані радості, ані болю, ані печалі. Складалося враження, що військовим було абсолютно однаково куди їх женуть: в Україну чи до Франції. Брудні, голодні, вони сунули по вулиці Луцькій в довжелезних, сірих, потертих шинелях, в чудернацьких гостроверхих шапках з великими нашитими червоними зірками, з довгими рушницями на мотузках. На ногам мали запорошені, подерті черевики з потріпаними обмотками до колін. Солдати були різного віку – від юнаків до старших чоловіків. Проходячи повз продовольчі крамнички, яких було чимало на Луцькій, хтось з молодших вибігав з колони, забігав в розчинені двері склепу, протягував трофейні польські злоті, та прохав отих маленьких булок-сайок. На запитання крамарки-єврейки:
– Скільки ж тобі, хлопче, їх дати? Вигукував російською: – Давай на все, давай пабольше! І загрібав, під здивовані погляди дітей, зо три десятки отої здоби в полу зашморганої шинелі та біг до своїх, і ніби як пірнав в оту сіру масу», – пригадує розповідь мами Наталія Назарівна Грабарчук-Цинкаловська.
На володимир-волинців, які звикли бачити чистих, охайних польських солдат «червоні визволителі», справляли гнітюче враження. Адже поляки, навіть відступаючи все ж були сповнені власної гідності та гонору.
Колона армійців-визволителів йшла вулицею Луцькою, а мешканці міста стояли та спостерігали за ними. Дивилися на рушниці зразка 1890 року з довжелезними багнетами, спостерігали за неголеними командирами, обличчя яких були запорошені темним пилом. Час від часу на російській мові лунали команди офіцерів. Позаду військової колони тягнулися вози з конфіскованим у поміщиків майном, а на них сиділи діти та закутані великими хустками дружини офіцерів.
Солдатів Червоної Армії поселили у покинутих польськими військовими казармах. Офіцерів розселили по квартирах заможних городян та у готелях. Один із готелів, зведений на рубежі сімнадцятого та вісімнадцятого століть знаходився на вулиці Миколаївський – біля церкви Різдва Христового (нині це будинок, в якому живуть священики цього собору).
Зі східного боку, у дворі цього готелю, був гарний дендропарк, закладений у 18 столітті ботаніком Міллером для монахів-єзуїтів. Слід зазначити, що довоєнний Володимир-Волинський був надзвичайно колоритним та самобутнім містом. Приїжджим подобався своїми надзвичайно мальовничими сквериками – густі крони столітніх, пахучих медовим цвітом лип, каштанів, тополь і кленів влітку утворювали шатро над вулицями та маленькими міськими площами. Усюди, у ті далекі роки, по місту: на його площах та вулицях знаходилися барвисті квітники, декоративні кущі. Тротуари були завжди прибрані та або заасфальтовані, або викладені з червоної цегли. Барвисті тенти над великими вітринами магазинів, заповнені крамом крамнички, горщики з квітами, які власники торгівельних закладів та невеличких кав’ярень виставляли на тротуар. Привітні мешканці, які могли спілкуватися декількома мовами (польською, російською, єврейською, німецькою). Відсутність п’яних та жебраків на вулицях. Це була, як казали у 1939 році приїжджі з Радянського Союзу – «настоящая заграница», – зазначає Володимир Стемковський.
Оскільки на 22 жовтня 1939 року комуністи призначили вибори, до них припинили випуск місцевих газет, закрили книгарні, ліквідували культурно-просвітницькі товариства, а найбільш активних учасників арештували та кинули до в’язниці.
ДЕФІЦИТ ТОВАРІВ ТА ПОЯВА ЧЕРГ
Придбати у Володимирі-Волинському до приходу совітів можна було все і, як правило, у магазинах, які мали спеціалізацію. У 1939 році товарообіг у місті становив 50-60 мільйонів злотих у місяць. З жовтня 1939 року з харчами у місті стало сутужно. У магазинах з’явилися невидані раніше товари – вінегрет, тюлька, морс.
«З приходом совітів, маса магазинів просто закрилася, а великі магазини стали державними. Те, що раніше можна було вільно придбати ледь не на кожному куті, стало страшним дефіцитом. Кожен магазин вимагав хорошого керівника, хорошого постачальника та чесних продавців. Все це зникло, бо тодішнє населення не вірило радянській владі. Аби щось придбати, потрібно було вистояти у довжелезних чергах. Наприклад, чергу за хлібом займали о четвертій годині ранку, оскільки всі приватні пекарні були закритими, а хліб можна було отримати по талонах. Дивувало людей ще й те, що в одному магазині можна було придбати як цукерки, так і ковбасу, тобто зникла роздільна торгівля, – зауважує директор музею.
Окрім того, з приходом совітів з прилавків магазинів зникли цитрусові, які можна було побачити лишень у підручниках біології. Натомість горілка та гумове взуття стали доступними, бо завозились у необмеженій кількості. У місті з’явилося багато п’яних і, як наслідок, побільшало матюків.
Так, за відозвою командуючого Українським Фронтом командарма 1 рангу С.Тимошенко, опублікованою у газеті «Вільна Україна» від 28 вересня 1939 року, починалося «нове життя без панів-поміщиків, без гніту і насильства».