Якось дивно повторюється історія. Був час, коли після заборони української мови царем, у Києві об’єдналася справжня українська еліта. Двадцять родин інтелектуалів утворили таємну організацію Київська Стара Громада. Її члени поклялися діяти для України щодня: віддавали десять відсотків прибутку на українські справи. Які саме справи? А ті, які не можна було афішувати, за які можна було й у Сибіряку загриміти.
От кілька з них:
– придбали землю на Чернечій горі поблизу Канева (на ім’я громадівця К.Гамалії); й опікувалися могилою поета;
– у родини Т.Шевченка викупили права на видання творів поета. Українське видавництво очолював М. Драгоманов, готував рукописи Хведір Вовк (кавалер Ордену Почесного легіону). 10 березня 1878 року в Женеві випустили кишенькове видання «Кобзаря» накладом всього 1000 примірників, основою якого стали тексти французького видання;
– громада надавала матеріальну допомогу родичам Кобзаря – Фотію Красицькому, Федору, Маркіяну та Левку Шевченкам.
Члени Старої Громади спілкувалися винятково українською вдома, виховали власних дітей гідними українцями.
У громадівців був звичай. Якщо хтось із них помирав, дітей-сиріт брали в свою родину побратими. Певно, Ви пам’ятаєте, що малого Максима Рильського забрала до себе на виховання родина Миколи Лисенка.
І сьогодні, коли політичні мародери удають із себе еліту, згадую справи членів Старої Громади й вириваються слова Станіславського…