8 (21) липня 1906 р. народилася зеленоока Лєночка Теліга (Шовгенів) у Підмосков’ї (с. Іллінське). Її татусь – українець із Слов’янська (Донеччина), мати з Волині. Дитинство провела в Петербурзі. Хрещена мати — російська поетеса Зінаїда Гіппіус.
Батьки між собою спілкувалися українською, дітям нічого не нав’язували (батько вважав, що дитина повинна сама обирати свій шлях). Чи не тому, старший брат Леночки Андрій став вояком УНР, а середній Сергій – російським поетом, відомим під псевдонімом Налянч (перша половина дівочого прізвища матері).
Татусева донечка з пуп’янка засвоїла бездоганну французьку й німецьку, знала російську, всотувала імперську культуру. Почала віршувати російською мовою, яку вважала рідною. У школі навчалась посередньо.
Вперше Лєночка потрапила в Україну у 1917-му, коли тата запросили професором до Київської політехніки. У листі до Наталії Лівицької-Холодної Теліга писала про своє відчуття «бездомності», втамоване саме в Києві: «батько, як інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас з собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом». Для мене цим домом став Київ». Невдовзі батько став міністром економіки в уряді УНР. У дні легендарної, смішної романтики Лєночка закінчила в Києві гімназію Дучинської, була як усі:
Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчато,
Я відчувала стрункість власних ніг,
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя
Юна красуня, у якої кожен крок хотів би бути вальсом, увійшла у життя, як у безжурний танок. Як усі дівчата, була закохана в красеня, артиста кіно Ростислава Денізодора (Орлова), присвятила йому вірш «15-та осінь» про (вересень 1922-го), що приніс перше незабутнє почуття: «Ще не любов — передчуття любови.» Тоді не склалося щастя, бо батько не погодився благословити на шлюб, згодом Ростислав загинув у автокатастрофі.
А потім еміграція, Польща, Чехія, де батько був ректором Сільськогосподарської академії в Подєбрадах. Лєночка розсипала свою зайвину перлисто: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх. Молоді люди у розмові з нею переходили на російську, та доля поставила крапку над І.
У товаристві за природним шармом, таємничим альтом, манерою бесіди Лєночку порівнювали з актрисою Гретою Гарбо. «Жінки майже завжди її критикували, а нецікавих жінок інші жінки не критикують», — зауважував Станіслав Гординський. «Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста.
Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча, – згадувала Галина Лащенко. — Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово».
Уявіть собі старовинний замок чеських королів, бал… Лєночка після вальсу підійшла до вікна і почула розмову молодих людей про її батька:
– Дивно, європейського розуму людина, а говорить якоюсь телячою мовою. І посипалися дотепи: типу залізяку на пузяку, чахлик невмирущий.
Олена підійшла до гурту і відрізала:
Даруйте, панове, та теляча мова, мова мого тата й мами, моя рідна мова, а з вами я не хочу більше розмовляти.
Дома вона запитала тата:
– Україна – це що? Чому ти нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов будувати її і брата взяв боронити її.
І почула:
– Україну кожен носить у серці таку, яку сам виборов у змаганнях із світом і собою. Ти її знайдеш, і це буде твоя Україна.
З того часу, як Ілля Муромець, який 33 роки не говорив, Олена учила мову та послуговувалася тільки українською.
Скільки ж їх, закоханих було круг неї: Мосендз, Самчук! Але їй потрібний король, бо душа її не знала напівкохання чи напівжурби: все і одразу, чисто по-королевськи. А особливо тоді, коли дурманили пахощі жасміну…
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
А далі була зустріч із батьковим учнем Михайлом Телігою, сином отамана, бандуристом, старшиною армії УНР, інженером. 1 серпня 1926 р. у празькому храмі святого Миколая обвінчалися 20-річна Олена Шовгенева та 26-річний Михайло Теліга. Місце вінчання вибрали не випадково: з 1874 р. і до кінця Другої світової війни у цьому храмі відбувалися православні богослужіння, в тому числі й українською мовою. Весілля було бучним, батько подарував молодим свій гонорар за книгу, видану в Америці. Здавалося:
Сміх вирветься джерелом на волю,
Гостра радість – стрілою вгору.
Та після смерті мами, батько одружився, тому Теліги переїхали до Польщі. Жили важко: Михайло працював, Олена писала; коли не було грошей, вона їла раз на день, співала у кав’ярні, навіть демонструвала купальники. Любила капелюшки і, купуючи новий, фотографувалася в ньому, підписуючи: «Я і мій чорний капелюшок». Кругом пані, стовідсоткова жінка констатувала:
Не цвітуть на вікні герані,
сонний символ спокійних буднів
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
Олена Теліга стала членом ОУН, почала активно творити: громадянську лірику, публіцистику. Послала вірші у «Вісник» Донцова. Головний редактор дещо відредагував і попрохав її писати. Дмитро Донцов та Олена Теліга познайомилися в січні 1933-го у Варшаві. Теліга під час першої зустрічі захопилася ним:
Махнуть рукою! Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!
Після другої зустрічі на початку травня, спалахнув роман, розлилося вино. Донцову було 49, Телізі – 26.
Лєночка у своїх віршах називала його Перехожим, згадувала, що перехожий жив у Празі, описувала зустрічі у Варшаві. «Але я його люблю таким, яким він є, і я з ним можу бути сама собою». У листах Донцов звертався до неї «Моє любе сотворіння», обсипав компліментами, грішив інтимними детальками. Це почуття внесло в душу Теліги сум’яття:
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Вона кохала свого чоловіка, боялася завдати йому болю; зле почувалася перед Марією Донцовою.
Таємні стосунки з Донцовим тривали до 1941 року. Наталя Лівицька-Холодна написала: «Той, кого вона обожнювала, зрадив її, і замість того, щоб піти з нею, подався в інший бік. А той, кого вона тільки любила, але не кохала, пішов з нею на смерть, як справжній лицар».
У грудні 1939 року Теліги переїхали до Кракова. Тоді ж у краківській кав’ярні «Фенікс» зустрілися давні знайомі — Олена Теліга та Олег Кандиба-Ольжич, обговорили розкол ОУН на «бе» та «ме» (бандерівців і мельниківців). Теліга переговорила з Ольжичем і лишилася з мельниківцями. Чому?
1. Не любила розкольників.
2. Вважала, що за ОУН(м) лишилася голова, за ОУН(б) – ноги.
3. Хотіла бути поруч із Ольжичем.
Олена взялася за активну роботу в культурній ділянці ОУН: працювала в краківській «Просвіті», в її мистецькій секції «Зарево».
У перші дні радянсько-німецької війни Олена та Улас Самчук перейшли вбрід річку Сян. Львів – Рівне – Київ. У Києві Олена Теліга створила Спілку письменників, працювала в газеті «Українське слово», видавала омріяний часопис «Литаври».
Коли фашисти посилили репресії проти ОУН, Олег Ольжич запропонував Олені виїхати: «Вдруге з Києва я не поїду. Не можу втекти, щоб хтось сказав, у небезпеці нас лишила, говорила про патріотизм і жертовність, а сама втекла…» Олена обрала гарячу смерть, не зимне умирання. Попереджена Ольжичем про майбутній арешт, вона попросила Михайла не приходити за нею. Пані у чорному капелюшку йшла Володимирівською. Її губи були білими від холоду, а ноги творили елегантні ніжні па.
Іде крізь січні в теплі квітні
Крізь біль розлук у радість стріч.
У приміщенні спілки письменників гестапо арештовувало всіх – і Михайла. Увечері оголосили: «Хто не є членом спілки – вільний». Михайло міг піти, але залишився з Оленою. Камера № 34. Своєю мужністю Олена вразила німців. Їх розстріляли в Бабиному Яру: Олена загинула за Україну, а Михайло – за неї.
