“Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!” Андрей Шептицький
Вважаю, що в цій війні, будь-яка мінімальна допомога є надзвичайно важливою. Маленькі внески зрештою переростають у великий результат.
Коли волонтеру підліток приносить 2 пачки мівіни для солдата, очевидно куплені на кишенькові гроші, волонтер цей, який почав “потухати” побачивши до цього декілька десятків байдужих, а то і агресивних облич, він вже не матиме права покинути цю справу. Солдату, який продовжує отримувати хоч набагато менші, але ж таки посилки від волонтерів, а тобто від людей, вже буде важче впасти духом і зневіритись. Кожен, хто не впав духом, має шанс врятувати від такого “падіння” ще декількох.
В боротьбі, найскладніше для більшості людей – це системно виконувати щоденну малоцікаву марудну роботу, якій не видно кінця-краю. Дні, тижні, місяці, роки… Така робота – це не геройські, вчинки, про вас не напишуть в журналах, не покажуть на ТБ, вас не вважатимуть за це крутим в колі друзів. Ви не отримуєте за це ні копійки. Ви не рятуєте життя, не лікуєте понівечені душі, зрештою, це навіть не допомога великого масштабу….
Власне, це пост про людей, які обрали цю роботу і роблять її. Вони не пишуть про це на Фейсбук і їх таки не покажуть на ТБ, вони просто щонайменше раз на тиждень приходять і проводять збір продуктів для солдатів.
Деякі, лишають для цього дітей, деякі приїздять з-під Києва, приходять після пар в універі, а деякі після уроків, деякі їдуть з інших районів Києва, витрачаючи по 2 години на дорогу. Але вони вже більше року “тримають свій сектор”, день у день.
“Ми всі видихнулись. Весь секрет в тому, щоб не визнавати цього. Та країна, яка останньою зрозуміє, що вона видихнулася, виграє війну”
Е. Хемінгуей
Фуууух, власне, до чого це я Смайлик «smile» нам потрібна допомога. Раз на тиждень в Сільпо на Осокорках і на Нивках. Чим більше буде волонтерів, тим менше шансів, що видихнуться ті, що збирають декілька разів на тиждень, полишаючи всі справи.