Сьогодні багато друзів, знайомих вітали нас з новим статусом – Біляївка стала містом обласного значення. Це наша маленька перемога, яка була нам необхідна з багатьох причин. Хоча запитували, навіщо вам це, коли ви створили ОТГ?
Почну не з цього, а з думок, на які наштовхнули лекції історика Олександра Зінченка: «Польскі олені, Обама та колективна пам’ять українців» та «Чому в українців високі паркани». Це прості та водночас геніальні речі.
Цитую:«Є речі, яких не помічаємо в буденному житті. Карти популяції оленів та диких кабанів в Польщі є прямо залежними від електорального уподобання поляків. Там, де багато оленів та кабанів – голосують за ліберальні партії, там де їх мало – голосують за опонентів, прихильників партії «Закон і справедливість» Ярослава Качинського. Спільний чинник, що впливає на оленів, кабанів та президентів – це історія минулого. Через які речі відбувається кореляція? Фіксуємо важливу річ. Минуле має свою силу, має своє тяжіння, воно діє як гравітація через культуру, традиції і інші речі, це проявлятиметься в найнесподіваніших речах».
Так само Обаму не підтримали ті штати, в яких було рабовласництво. Так само колективна память впливає на нас, сучасних українців, біляївців. І головне, що ми пам’ятаємо – не можна довіряти ініціативам держави. Брак довіри – це травма, яку переживають українці, зокрема, біляївці роками. Я свого роду літописець та збирач історій. Їх безліч. Історій обманів та втрачених шансів. Повірили радянській владі, самозаймалися у господарстві, будували теплиці – їх зносили бульдозерами. Опрацьовували землю, годувалися з неї – приходили комісії та відрізали городи шматок за шматками. Хотіли збудувати річковий порт – зарізав це рішення хтось з 1-их секретарів, Бендяк і Дудка хотіли пустити трамвайну лінію – знову така ж історія. І так відбувалося регулярно. Я мовчу вже за приватизацію, гроші на ощадкнижках та інші подібні речі. Це одна з речей, чому ми хотіли сьогодні і зараз отримати статус міста обласного значення.
Країна та народ, які наскільки травмовані браком довіри були б приречені, якби не одна єдина річ – довіра людей один до одного. Якщо говорити про наше місто, коли радянська влада давала наказ різати городи, то комісія на той час сільради пропонувала людям – будуйте на зайвих сотках будинки дітям, сараї, збережете землю. Коли в тих же Маяках лютували бульдозери, у Біляївці людям давали змогу зібрати врожай. Коли Бендяку заборонили будувати спортшколу, то на її будівництво зійшлися прості люди та спонсорами виступили місцеві державні підприємства. Коли у нас хотіли забрати територію військової частини, сотні біляївців відгукнулись на заклик міського голови і писали листи, звернення до міноборони, аби зберегти за громадою територію. Сьогодні там вже збудовано дитсадок. Біляївка завжди була великою родиною, яка попри статус міста зберегла наївну, в доброму сенсі слова, сільську довіру один до одного в межах своєї громади. І ця довіра, підтримка один до одного – наш шанс з користю, розумно скористатися історичним шансом, який дає нам доля.
У 2007 році в Стратегічному плану розвитку ми визначили місію Біляївки -«Біляївка – місто, в якому комфортно жити мешканцям та відпочивати гостям». У нас сьогодні додалося важелів здійснити цю мрію. Скористаємося цим шансом! Сьогодні всі ми творимо історію Біляївки. Я вдячна всім біляївцям, які вігукнулися на прохання підписати петицію на сайті Верховної Ради України, які сьогодні обговорюють новину на автобусних зупинках, в колективах, в магазинах, лайкають та репостять на сторінки новину. Це означає, що ми так само небайдужі, так само живемо інтересами своєї громади та довіряємо один одному, що обраний нами шлях є правильним. Хоча він вимагатиме від усіх нас більшої відповідальності. Тож, з Богом, земляки! Працюємо далі!
