Оскільки колеги підняли нову хвилю дискусії щодо кваліфікації збройного конфлікту на території України, і при цьому не всі були присутні на іновативному круглому столі НЕІ/УАМП в Інституті міжнародних відносин, тезово повторю свою позицію.
1. У міжнародному праві стосовно збройних конфліктів існує чіткий поділ на jus ad bellum (норми міжнародного права, що регулюють правомірність застосування сили у міжнародних відносинах) та jus in bello (міжнародне гуманітарне право, тобто норми щодо поводження з цивільними особами та комбатантами, а також правила застосування засобів і методів ведення війни). Між нормами цих галузей є фундаментальна відмінність; міркування jus ad bellum не можуть братися до уваги при оцінці питань jus in bello – і навпаки.
Цей перший пункт – основний камінь спотикання навіть для дуже кваліфікованих юристів, які ніколи не займалися глибоко цією проблематикою. Що вже казати про політиків, військових, журналістів та інший представників громадськості. Його треба усвідомити дуже добре, перш ніж переходити до будь-яких подальших розмов.
2. Для того, щоб визначити правомірність застосування сили у МВ, необхідно виходити зі Статуту ООН та актів, прийнятих на його розвиток (як-от “Визначення агресії” 1974 р.). У цьому сенсі у ситуації між Росією та Україною все кришталево ясно: має місце тривала та масштабна агресія, як у Криму, так і в ОРДЛО. Доказів, як справедливо згадувалося, “терабайти”, та ігнорувати їх можна тільки якщо прикидатися відверто сліпим чи нерозумним.
3. Коли є збройний конфлікт, необхідно керуватися нормами права збройних конфліктів (воно ж міжнародне гуманітарне право, МГП). Це стосується не тільки правил ведення війни, а й складних питань особистого статусу, наприклад: чи підлягає особа кримінальній відповідальності за участь у збройному конфлікті чи ні (останнє стосується тільки комбатантів, тобто законних учасників міжнародного збройного конфлікту).
4. МГП історично розвинулося так, що застосувати його норми, не визначаючи характер збройного конфлікту, майже неможливо. Зміст і обсяг норм, розрахованих на міжнародний та неміжнародний конфлікт, збігається лише частково (хоча останні десятиліття продемонстрували чітку тенденцію до їхньої конвергенції). Разом з тим, МГП давно відійшло від позиції, що конфлікт для цілей визначення застосовних норм повинен кваліфікуватися винятково як міжнародний чи неміжнародний. Це природно, оскільки мета кваліфікації за МГП – визначити ті його норми, які підлягають застосуванню у кожному конкретному випадку. Інших цілей ця кваліфікація не має і не може мати.
5. Виходячи з усієї наявної інформації про збройний конфлікт в ОРДЛО, мушу констатувати, що з точки зору МГП – і лише МГП – застосуванню підлягають як норми, розраховані на міжнародний збройний конфлікт, так і деякі норми, розраховані на неміжнародний збройний конфлікт. Основна сфера застосування останніх – особистий статус осіб, затриманих українськими військовими чи правоохоронними органами за участь у збройному конфілкті проти України. Статус військовополонених вони потенційно можуть мати лише в тому разі, якщо вони належать до особового складу збройних сил Російської Федерації – держави, з якою Україна юридично перебуває у стані міжнародного збройного конфлікту ще з моменту окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. Всі інші “бійці ЛНР/ДНР” такого статусу не мають і не повинні мати – вони у кращому разі можуть розраховувати на амністію.
6. До речі, питання про амністію виникає тільки в контексті неміжнародного елементу цього складного (як прийнято зараз казати, “брудного” або “гібридного”) збройного конфілкту. Міжнародним збройним конфліктам розмови про амністію не притаманні – там не має кого і за що амністувати.
7. Усе викладене вище абсолютно не змінює однозначної кваліфікації ситуації з точки зору jus ad bellum як збройної агресії РФ проти України.
Микола Гнатовський, к.ю.н., доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка.
