Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса
Багато хто з політв’язнів і дисидентів мали справу зі слідчим на ім’я Кольчик Микола Іванович. Не знати, чи він ще топче ряст в Україні чи поза її межами, але ім’я його чорними літерами вписане в історію України.
Найперша відома мені згадка про Кольчика – у книжці Данила Шумука «За східним обрієм». Ідеться про арешт Шумука в 1957 році. На той час він як член Комуністичної партії Західної України відбув 4,5 року польської тюрми «Береза-Картузька», кілька місяців німецького концтабору під Лохвицею, звідки втік, і 10 років совєцьких концтаборів. Совіти заарештували його в грудні 1944 р. за причетність до повстанського руху, дали йому кару смерти, яку через кілька місяців замінили на 20 років каторги. 1956 р. звільнили. На рідній Волині жити йому не дозволили, то мусів оселитися на Дніпропетровщині. 19.11.1957 р. його викликали в КГБ і запропонували співпрацювати з «органами». Відмовився. Наступного дня заарештували. Спочатку справу вів у Дніпропетровську капітан Мороз. Потім її передали в Київ, відтак у Луцьк. Справи як такої не було: кілька перехоплених листів. Але дали 10 років. І це ще не все. За згадану книжку спогадів у 1972 р. та спілкування з шістдесятниками Шумук дістав ще 10 р. особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання і визнаний був особливо небезпечним рецидивістом. Загальний його «стаж» – 42 роки, 6 місяців і 7 діб. Міжнародна Амністія визнала його найдовголітнішим у світі політв’язнем.
Помер Данило Шумук у Красноармійську на Донеччині 21.05.2004 р. на 90-му році життя.
Про один із допитів у Луцьку на початку 1958 року Шумук писав:
«Мене покликали у контору. В кабінеті напроти дверей сидів капітан, а зліва біля другого столу – лейтенант. Капітанові було біля 35 років, а молодшому лейтенантові близько 33. Обидва вони були непогано зложені і по собі не дурні. Оглянувши мене по-чекістському допитливими очима, капітан сказав:
– Я буду вашим слідчим, моє прізвище Матвієнко, а це молодший лейтенант Кольчик, буде в нас секретарем.
Більше Кольчика Шумук не згадує, але зрозуміло, що він брав участь у фабрикуванні його справи.
Другим у нашому списку йде прізвище Мороз Валентин і його дружина Раїса, грекиня з Приазов’я, з роду Левтерова.
Цей Кольчик допитував у 1965-66 рр. посправника В. Мороза, учителя Дмитра Іващенка, і схилив його до визнання себе винним. Колишній фронтовик з легкої руки Кольчика дістав 2 роки ув’язнення «за пропаганду антирадянської літератури» – читав книжки Івана Кошелівця та Богдана Кравціва, а також мав самвидавні вірші Симоненка, Вінграновського, Павличка, Ліни Костенко.
Коли у самвидаві з’явився знаменитий «Репортаж із заповідника імені Берія» Валентина Мороза, автора восени 1967 року етапували з Мордовії до Києва з наміром порушити нову справу. Півтора року тримали його на Володимирській, 33. Слідчий Кольчик довів Мороза до дуже тяжкого фізичного стану. Але кілька разів дозволяв Раїсі бачитися з чоловіком. Через стіл, звичайно, у присутності наглядачів.
«Мої стосунки з Кольчиком – теж ціла епопея, – розповідає п. Раїса. – “О, грекиня! Я також по бабі грек”. І ставився до мене запанібрата, мовляв, земляки… Це почалося ще з Луцька.
Кольчик дав мені побачення 1 квітня 1969 року в Києві, на мій день народження. Грав друга! Це вже був майже кінець слідства. Він сказав, що закривають слідство за недоведеністю, немає свідчень…
Але поряд із тим доводив мене до втрати свідомості. Він умів якось так робити: грає такого собі друга, жартує, згадує свою бабу-грекиню, а потім раптом, зненацька: “А тепер питання, Раїсо Василівно. Чи ви читали “Репортаж”? Кажу: “Ні, не читала”. Він на це: “Ага, не читали?” І починає порпатися, як бачу, в моїх листах. Гарячково думаю: “Що ж я там написала, що ось зараз він схопить мене за руку…” – “Була кілька днів тому у Славка Чорновола, – цитує він мого листа, – він годував мене дуже смачними стравами”. – “Що ж то були за страви?” Отже, знайшов і вихопив саме ту фразу, яка стосувалася “Репортажу”. Кажу: “То так давно було, не пам΄ятаю, що то були за страви”. Тоді він знову починає жартувати, щось говорити ніби зовсім не до теми, і раптом: “А тепер я вам мушу повідомити дуже неприємну річ…”. Знову щось таке робиться з моїм серцем, воно летить кудись униз. А він каже: “Ми мусимо у вас зробити обшук”. У мене одразу відлягло, бо в мене нічого в хаті тоді не було. А він, очевидно, це бачить, він же добрий психолог був. Робив такий вигляд, ніби і не шукає нічого. Але після тої розмови і після того обшуку тричі до мене сусідка викликала “швидку допомогу”».
Через 9 місяців після звільнення, 1 червня 1970 року, Валентин Мороз удруге був заарештований і засуджений за «Репортаж із заповідника імені Берія» і статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан» на 6 р. тюрми, 3 р. таборів особливого режиму та 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Це було грізне попередження всьому дисидентству. Але в 70-х роках термін 10+5 став звичним.
Ще в січні 1974 р. на побаченні Валентин сказав Раїсі, що 1 липня розпочне безтермінову голодівку з вимогою перевести його зі Владимирської тюрми в табір. Вона звернулася до московських правозахисників: що робити? Їй переказали: прес-конференція. Це був великий страх: беззахисній жінці з провінції виступити проти цілої Імперії Зла! Але вона зважилась. Тільки потрібно було достовірно знати, чи Валентин голодує. Раїса поїхала у Владимир. Там головна вулиця веде прямо до знаменитого Централу. По дорозі бачить рекламу фільму: «Возврата нет». І Господь напоумив її: зустрівшись із начальником тюрми, вона одразу напустилася на нього: «Чоловік голодує, він помре, а ви нічого не робите!» І начальник підтвердив: «Ну, понимаете, мы ему то же самое говорим: вот перестань голодать!» Раїсі тільки того й треба було. Скликають у Москві на квартирі в когось із дисидентів прес-конференцію для іноземних журналістів. Як глянула вона вниз із 8-го поверху: повен двір чорних машин і кагебні! Але ж – вороття нема… Цим героїчним вчинком вона врятувала Валентина: у світі здійнялася нечувана доти кампанія на захист українського політв’язня.
Але коли Раїса поверталася з Москви в Івано-Франківськ, то їй улаштували такий переляк… Прочитайте про це в її інтерв’ю на сайті ХПГ. А Кольчик зловтішався: «А що, полякали ми Раїсу…».
Після інтерв’ю Раїса уникала розмов із Кольчиком. Тоді він привіз із Донеччини її переляканого брата, який розпачливо кричав: «Що ти робиш? Тебе арештують!»
Кагебісти кажуть: «Раїсо Василівно, ви все звертаєте на нас. А якщо з вами щось станеться, то ви також нас звинуватите?» Я кажу: «Ну, якщо зі мною щось станеться, то я вже тоді буду, певно, неспроможна когось звинувачувати». Думаю: вб’ють, чи що? А він: «Ні, так трошки щось станеться з вами».
На другий день їй попадає камінь під око.
Потім б’ють вікна їй та сусідкам і запускають чутку: це їм за кавалерів.
«Я не сумнівалася, що то КГБ, а з другого боку, я ж не вхопила їх за руку. Звертаюся до москвичів. Кажуть: то вони.
Викликають мене: “Та ми ж вас арештуємо”. Єдиний мій арґумент був такий: “А що, я маю свою шкуру рятувати, коли чоловік голодує? Він помре! То що я маю робити? Я роблю те, що кожна людина зробила б”. Цей арґумент подіяв. Мене не арештували. Але Раю Руденко пізніше заарештували майже за те саме».
«Я в 1971 році почала писати заяви на захист Валентина. Фактично, першу мою заяву написав Славко Чорновіл, я підписала. А потім уже сама почала писати. А потім було це перше інтерв’ю 1974 року, коли він голодував 5 місяців. Дуже воно мені далося тяжко. Почалися переслідування, страшний тиск на мене. Мало того, що мене викликали на допити. Найгірше було, коли мене спитали: “А скільки років вашому сину?” Це коли моєму синові було щось 13-14 років. У мене тоді таке передчуття було, що це неспроста він спитав, той майор КГБ, не пам’ятаю його прізвища. Я вийшла і подумала, що, певно, вже почнуть тиск на мене через сина.
Так і сталося. Зробили його порушником, взяли його на облік у міліцію. Підкинули йому якийсь велосипед. Нібито якийсь хлопчик украв у начальника міліції велосипед і продавав моєму синові, а потім сказав, що це мій син украв. А мій син сказав, що купив його за три рублі. Не вдався їм цей сценарій, бо він таки купив велосипед за три рублі. Але його взяли на облік у міліції і тримали майже до десятого класу.
У дев’ятому класі син мені дзвонить зі школи і каже: “Мамо, мене хочуть взяти в психлікарню”. – “Чому?” – “Бо я вже кілька років на обліку в міліції”. – “Що?!” Одразу дзвоню до Москви і всім своїм друзям кажу: “Сина беруть до психлікарні. Тримали ні за що на обліку міліції, а тепер беруть дитину в психлікарню”. Одразу випустили, ніякої психлікарні, як почули, що я шум буду здіймати.
А то якийсь товариш дає три рублі, каже: “Іди купи горілку”. А він же неповнолітній, тоді не можна було горілку купувати неповнолітнім. То добре, що він уже був навчений, каже: “Ні, йди сам купуй”».
Тим часом наш Кольчик вершить інші подвиги.
Під час слідства у справах провідних шістдесятників кагебістам дуже потрібні були «покаянці», бажано з гучними іменами. Узялися за племінницю Михайла Коцюбинського – Михайлину Хомівну, і онуку Івана Франка – Зінаїду Тарасівну.
Ось що розповідала п. Михайлина:
«Якось КГБ організувало нам із Франко очну ставку. Це було чи не найважче моє переживання. Мене забрали з роботи (моїм щастям у нещасті було те, що моя начальниця Неоніла Кучерявенко була винятково порядною людиною; безперечно, що ці постійні виклики мали послужити сигналом до цькування на роботі, але завдяки їй ці сигнали не були почуті), завезли до КГБ, завели до кімнати, в якій я раніше не бувала, а там на мене вже чекала Зіновія Франко. Вона кинулася до мене з відкритими обіймами. Я обмежилася якимось невиразним жестом. Там був присутній слідчий Микола Кольчик, той самий, який “обробляв” Дзюбу, найінтеліґентніший серед кагебістів, яких мені доводилося зустрічати (я знала його ще з університетських часів, він був моїм ровесником, вивчав юриспруденцію, й наші портрети на дошці пошани завжди висіли поряд). Кольчик почав: “Тоді-то й тоді у вашій квартирі Зіновія Франко передала Андрієві Куримському “Український вісник” і т. д.” Я на це: “Ви запитували мене про це десятки разів, і я десятки разів відповідала на це питання й відповім іще раз: нічого подібного я не пам’ятаю”. На це Кольчик: “А Зіновія Тарасівна стверджує зворотне”. Кольчик говорить, а Франко мовчить, дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї з очікуванням, нарешті рикнув: “Ну, Тарасівно!!!”. Франко почала щось швидко говорити… Ситуація жахлива й водночас дивовижна: до мене, незважаючи на те, що я змішувала їм усі карти, кагебісти ставилися з цілковитою повагою, натомість до неї… Так ламали людей. Коли після цієї очної ставки я виходила на вулицю, піді мною підгиналися ноги. Пам’ятаю як сьогодні, що я відразу ж зайшла до Дзюби у видавництво “Дніпро”, яке містилося недалеко від КГБ – мені хотілося доторкнутися до людини…».
З видушеною Кольчиком «покаянною» заявою Зіновія Франко, потупивши очі, виступила навесні 1972 року по телебаченню. Сказала, зокрема, що намагалася передати за кордон через Ярослава Добоша «один антирадянський документ». Думаєте, це був заклик до повалення Радянської влади? Ні, це була фотоплівка «Словника рим української мови». Словник уже тоді мав рекомендації кількох кафедр до друку. «Антирадянським» він був лише тому, що його уклав політв’язень Святослав Караванський. Словник 2004 року опублікувало видавництво БаК у Львові. Перегорніть усі 1027 його сторінок і пошукайте там антирадянщини…
У 1972-73 роках Кольчик успішно «працював» з Іваном Дзюбою, результатом чого стала покаянна заява, яка завдала великого смутку українському суспільству, особливо ж політв’язням. Опублікована та заява 9 листопада 1973 року в газеті «Літературна Україна».
Історик Юрій Шаповал пише, що Кольчик грав у справі Дзюби роль «доброго слідчого». А був ще «злий» – спеціально викликаний із Тернопільської області старший слідчий ув особливо важливих справах майор на прізвище Бідьовка, Григорій Петрович. Цей Бідьовка, до речі, вів справу Миколи Коца в 1967 році, Левка Горохівського в 1969-му та Миколи Горбаля в 1970. Горбаль, уже будучи народним депутатом України, зустрівся якось із Бідьовкою і доброзичливо запропонував разом написати книжку. Задля консолідації нації – чому українець Бідьовка бачив в українцеві Горбалю ворога. І кому це було вигідно. «Я ж не письменник», – почав віднікуватися кагебіст. – «Не лукавте, Григорію Петровичу, у мене зберігся протокол обшуку, написаний вами, – блискуче написаний. Отаким стилем і пишіть, а я напишу, що я пережив у підвалах вашого кагебе…». (Див. М. Горбаль. Один із шістдесяти. – К.: АртЕк, 2001. – С. 129-132). Не скористався Бідьовка доброю нагодою висповідатися. Пішов до пекла без покаяння.
ВОНИ не напишуть. Але ВОНИ написали томи чорних «справ», із яких їх уже ніхто не вилучить.
Повторю сказане у першій моїй статті. Може, нащадки згаданих і не згаданих тут кагебістів виросли на добрих харчах добропорядними громадянами і їм прикро буде, якщо на них киватимуть головами і показуватимуть пальцями. Та мусять знати, що Суддя світу цього карає гріхи батьків у дітях, внуках і правнуках аж до третього і четвертого роду. Але він і милує батьків за молитви й доброчесність дітей їхніх, внуків і правнуків.
Шлях до покаяння нікому не заказаний.
