Олександр Северин: Гра у монополію

Як Верховна Рада згвалтувала Конституцію, а Конституційний Суд сам себе відшмагав.

Щойно у нас вкрали право.

Отже, 02-го червня 2016 року, о 13:23, 335-ю голосами “за” Верховна рада України прийняла “в цілому” внесений Президентом України проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (№3524)”. Повними результатами голосування можна помилуватися ТУТ.

Представляючи законопроект у парламенті, Президент сповістив про щойно отримане на те благословіння всечесних отців. Вже ввечері, після рішення Ради, посол Сполучених Штатів Америки Джеффрі Пайєт назвав цей день історичним, а затвердження судової реформи – “великим кроком вперед на європейському шляху України”, а високі представники ЄС, своєю чергою – “вирішальним кроком”.

Щиро кажучи, я не знаю, як ставитися до благословіння всечесних отців, враховуючи, що за частиною третьою ст.35 Конституції “церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави”, а от на історичність цього дня, рівно як і на великий крок до Європи (якщо вже з крокуванням до США з об’єктивних причин поки не складається) дуже сподіваюся, але є ж питання.

Правосуддя не є ні інституцією, ні системою інституцій, ні процесом. Правосуддя – це результат  здійснення судочинства відповідними судовими інституціями у взаємодії з іншими визначеними законом суб’єктами, і воно є правосуддям за суттю “лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливости і забезпечує ефективне поновлення в правах” (рішення КС України від 30.01.03 №1-12/2003). Іншими словами  – це втілена у рішенні суду справедливість. Відтак, реформуючи інституції і процеси, пов’язані з забезпеченням правосуддя, варто кріпко думати, чи стане від тих реформ більше і справедливости і ефективного поновлення у правах. Чи стане, зокрема, правосуддя доступнішим для громадянина.

Не будучи профільним спеціалістом у питаннях організації судочинства, процесуальному праві тощо, я не вважаю за прийнятне для себе робити глобальні і пафосні висновки та узагальнення. На мій погляд, дещо у змінах є безумовно добрим, як то довгоочікуване запровадження інституту конституційної скарги. Дещо є позитивним апріорі, адже реформуючи прокуратуру, гірше не зробиш, бо то не є можливим.  Дещо є “ніяким“, на кшталт незапровадження виборности принаймні частини суддів Конституційного суду прямими загальними виборами, або ж безпідставним, як то вилучення положення про те, що судові рішення ухвалюються іменем України (а чиїм іменем вони надалі ухвалюватимуться? Іменем закону? А якщо у законі нема втіленого права, а є лише унормована сваволя, то чому держава не має за це бодай номінально відповідати?).

Але є така собі дещиця, звинувачувати яку я маю всі підстави не тому, що “я так бачу”, а тому що так є.

Серед проголосованих змін до Основого Закону новації у двох статтях стосуються забезпечення сприяння “кожному” у захисті його, “кожного”, прав.  У статті 59 законодавець “правову допомогу“ замінив на “професійну правничу“, виопукливши, як це виглядає, що йому йдеться про таку допомогу як про “професійну” діяльність, діяльність за фахом (і це підкреслюється у пояснювальній записці до законопроекту):

 

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.	Стаття 59. Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.	Виключається

Крім того, до Конституції внесено нову статтю 131-2, четверта частина якої виконує у цьому карнавалі тріумфу верховенства права головну роль:

Відсутня	Стаття 1312. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
	Незалежність адвокатури гарантується.
	Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.
	Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
	Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Іншими словами, якщо раніше будучи стороною у суді, громадянин (залишимо тут у спокої юридичних осіб) міг залучити собі представника вільно на свій розсуд – хоч адвоката, хоч іншого  правника, а хоч і особу без сертифікованої юридичної освіти, то з набранням чинности цими змінами – зась. Тільки адвоката.

Так от. Згідно з частинами другою та третьою ст.22 Конституції України “Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів [а Конституція, як ми знаємо, це Основний Закон] не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.

При цьому у Рішенні КС України №8-рп/2005 від 11.10.05 зазначено, що “звуження змісту існуючих прав і свобод це зменшення ознак змістовних характеристик можливостей громадянина. Звуження обсягу існуючих прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількости благ чи будь-яких кількісновимірюваних показників використання прав і свобод“).

Йдемо далі. Згідно з Рішенням КС України №23-рп/2000 “положення частини першої ст.59 Конституції України “кожен має право на правову допомогу треба розуміти як гарантовану державою будь/якій особі <…> вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує. Положення частини другої ст.59 Конституції України треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливости отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами не встановлено обмежень”. Ба більше, дивимося Рішення №13-рп від 16.11.00: “положення частини другої ст.59 Конституції України про те, що “для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура”, треба розуміти як одну з конституційних гарантій конституційних гарантій, що надає можливість реалізувати своє право вільно обирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката” (або не адвоката – О.С.).

Відтак: звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод не допускається, а можливість обрання своїм представником адвоката – не імператив, а лише одна з опцій, що ніяк не перешкоджає “отриманню [правової] допомоги від іншої особи”.

Проте сталося як сталося, а “адвокатські” зміни до Конституції були благословлені не лише всечесними отцями.

По-перше, законопроект внесено до ВРУ не кимось, а “гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина“. І у пояснювальній записці пояснюється таке: “можливість особи отримати високоякісні правничі послуги, які може забезпечити лише професійний адвокат, який пройшов спеціальну підготовку, а не будь-яка інша особа <…> зазначені зміни розширюють можливості особи на отримання саме професійної правничої допомоги та закладають основу для подальшого реформування інституту адвокатури шляхом створення в Україні єдиної самоврядної правничої професії, що сприятиме реалізації принципу верховенства права”.

По-друге, у двох висновках (від 25.11.15 та від 26.01.16) профільний Комітет ВРУ з питань правової політики і правосуддя (під проводом пана Князевича) взагалі абстрагувався від “адвокатського” питання і рекомендував до прийняття.

Ну і по-третє, той самий Конституційний Суд України у своєму висновку (згідно з чинною процедурою внесення змін до Конституції), у загальних рисах повторюючи тези пояснювальної записки, благословляє законопроект, даючи висновок про те, зокрема, що пропоновані зміни, мовляв, “не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”, роблячи фантастичний за відточеністю рухів фінт вухами: “кожна особа є вільною у виборі захисника своїх прав серед адвокатів”. Отако! Було серед будь-кого, стало “серед адвокатів“, але це не скасування і не обмеження прав, ні, що ви.

Серед десятьох “окремих думок“ суддів КСУ щодо вказаного висновку тільки у висновку судді С.Саса зазначено, як на мій погляд, очевидне і незаперечне: “практичний аспект реалізації права на правову допомогу у варіанті, запропонованому законопроектом, полягає у недоступности послуг адвоката для широких верств населення. Запровадження монополії на представництво інтересів особи у суді виключно адвокатами спрямовано на обмеження конституційного права особи на вільний вибір захисника своїх прав”.

Погодьтеся, далеко не факт, що кожен скороспілий адвокат зможе захистити права громадянина краще за позбавлених адвокатської “корочки” доктора юридичних наук чи правозахисника з двадцятирічним стажем. Далеко не факт, що це буде для громадянина дешевше. Але кого це схвилювало?

Отже. Якщо вчора певне право у вас було, а завтра його вже нема – значить у вас його вкрали, чи то пак тишком-нишком поцупили. Якщо вчора громадянин міг обрати захисником своїх прав будь-кого, а завтра лише адвоката, значить мало місце порушення норм ст.22 Конституції, де, як пам’ятаємо, чорним по-білому записано: “конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.

“Не допускається“, а от взяли і нічтоже сумняшеся допустили. Попри те, що відповідно до частини другої ст.19 Конституції України “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Особливо, ясна річ, розчулює гнучкість, гідна заздрощів професійних гімнастів “розтяжка” КСУ (втім, ще після стародавніх рішень щодо непоширення норми про зворотню дію пом’якшення відповідальности на юридичних осіб, щодо того, що “фінансові санкції” не є адміністративною відповідальністю, про третю каденцію президента тощо дивуватися там особливо вже не випадає).

Що з цим робити? Колись за ющенківських часів автор, натхненний “помаранчевим духом” та вочевидь перебільшеними уявленнями про власну спроможність науковця та колишнього керівника юридичного департаменту великого банку вплинути на високі політико-правові матерії, спробував був довести в адміністративних судах право громадянина на оскарження рішень, дій і бездіяльности найвищих органів державної влади, якщо вони прямо, “тупо і глупо” суперечать Конституції. Не вдалося, а Європейський суд з прав людини не взявся розглядати відповідні заяви – може правильно, може ні. Покладатися з на те, що КСУ, отримавши депутатське подання щодо неконституційности “адвокатських” змін, відшмагає себе знову, звісно цікаво, але трохи романтично (при тому, що під час незавершеного збройного конфлікту з Московщиною щодня струшувати державний механізм навряд чи припустимо).

Можливо, колись якийсь завзятець, захищаючи своє право вільно обрати захисника своїх прав на свій розсуд, дійде  з цим до ЄСПЛ і виграє справу, спонукавши державу Україна до перегляду підходу.

Напевно – слід (і не тільки у зв’язку з цією темою, а взагалі*) адвокатувати запровадження в Україні мирових судів для розгляду згаданих у новій ст.131-2 Конституції “малозначних спорів”, де захищати права громадянина зможуть не лише адвокати, а будь-хто, кому він довіряє – хоч науковець, хоч досвідчений правозахисник-практик, а хоч і кум Степан, який перейматиметься захистом кума не за гроші, а від чистого серця.

Посполитим – вчитися захищати себе самим. Нащо платити більше?

Можливо, не будь-яка монополія неуникнено веде до застою, але що не стимулює прогрес – то вже точно. Монополія адвокатури за умов, коли  підготовка адвокатів та специфіка ведення практики багатьма з них не надто відповідає пафосним деклараціям, а з іншого боку, коли далеко не всім українцям фінансово доступні послуги справді професійних адвокатів, виглядає новацією більш ніж сумнівною і при тому стовідсотково антиконституційною, протиправною. Чи може розвинутися у щось добре те, у підвалини чого покладено порушення Конституції – побачимо.

На десерт хотілося б все ж побажати українській адвокатурі успіху у тому, для чого вона (принаймні за легендою) існує. Щоби спостерігати за шляхетною і просякнутою правосвідомістю та гуманізмом діяльністю блискучих українських адвокатів було принаймні так саме цікаво і захоплююче, як дивитися англосаксонські юридичні серіали.  Принаймні перші сезони.

Олександр Северин, к.ю.н.

ІЦ “Майдан Моніторинг”

______________ 

*До речі, я не бачу іншого способу якісно реформувати вітчизняну судову систему, як, йдучи водночас “знизу і згори”, по-перше запровадити інститут виборних мирових судів для розгляду малозначних спорів, поступово розширюючи їхню компетенцію, а по-друге, запровадити прямі загальні вибори принаймні частини суддів Конституційного суду. Головне ж бо – відновлювати довіру, без чого правосуддя завжди буде підмінюватися формальним “cудочинством“.