А ви пам’ятаєте, що в Луганську теж був Майдан? Ні, не сотні тисяч луганчан виходили на вулиці, лише сотні, інколи навіть десятки, але як можна виміряти силу духу, мужність, хоробрість і відданість, які були потрібні тим, хто на це наважився? Я – не знаю. Чи була в них надія якщо не перемогти, то хоча би не пустити біду на свою землю? Можливо. Інакше для чого день за днем тієї суворої зими виходили вони з теплих квартир і будинків на непривітні вулиці з плакатами «Луганськ – це Україна» і яскравими жовто-блакитними прапорами?
Ви же не забули про прапори? Як вони тріпотіли під поривами крижаного вітру, як майоріли на тлі темного неба, як захоплювало подих від цього, і як, годину за годиною люди тримали їх у змерзлих, втомлених, занімілих руках? Такий самий шматочок України був у той час і в Луганську, і в Донецьку, і навіть у менших містах того, такого далекого від нас краю. От тільки там ці поодинокі сміливці виявилися самотніми воїнами, яким не під силу було зупинити чуму, що насувалася зі сходу, підминаючи під себе усе живе.
Ми ще ховали загиблих і рахували втрати, а біда вже прийшла в наш дім з іншого боку. А потім іще й іще, удар за ударом, безжально і немилосердно розлітався вщент наш світ. Все, що ми знали про нього вчора вже не мало значення. Хитка примара, під якою ховалися справжні обличчя й наміри розсипалась і ми зрозуміли, що ворог – він просто тут, серед нас.
Він носив українські погони, але топтав український прапор і розстрілював тих, кого мав захищати. Він виглядав, як людина, але зі звірячою жорстокістю убивав свого земляка за жовто-блакитний шарф чи необережно сказані слова про єдину Україну. Зрадою і підлістю, катуванням і вбивствами він мстився всьому світу за свою жалюгідність і нікчемність. Тепер він був героєм, настав час його величі й відплати, а заради цього можна і рідний край втопити у крові.
Українці, які мали необережність виходити на Майдани Донеччини й Луганщини, стали живими мішенями, яких переслідували, убивали, катували, тримали у полоні. Отакою виявилася ціна патріотизму і любові до України. А ті, кому пощастило врятуватися, вирватися із того земного пекла, стали вигнанцями, які тепер живуть серед нас.
Поважайте їх, говоріть українською! Покажіть їм, що тут вони дійсно в Україні! Пам’ятайте, що це їхні руки тримали жовто-блакитні прапори над Донбасом!
Всі фотографії зроблені учасником луганського Майдану Oleksandr Hrischenko
