Хороша стаття Олександра Дубинянського – але з хибними висновками)
В статті він докладно розмірковує над тим, що Україна не може розглядатися як територія, що була під радянською окупацією, оскільки дуже велика кількість українців була інкорпорована в радянський лад. Він це розглядає на прикладі участі українців в радянській армії, яка воювала з німцями, але це лише окремий випадок – інкорпорація українців у радянський лад, звісно, була ширша. Боролися з радянським ладом, каже Дубинянський, незрівнянно менша кількість людей, ніж кількість тих, які були інкорпоровані.
З цього він робить висновок про те, що концепція “національної пам*яті”, яка грунтується на визнанні окупаційної природи радянської влади в України, є невірною – бо якщо її визнати, то нащадкам всіх тих, хто був інкорпорований у радянський лад, довелося би визнати, що їхні предки були або колаборантами, або “гарматним м*ясом”, причому в подальших міркуваннях (коли від інкорпорації в армію автор переходить до інкорпорації в радянський лад в ширшому сенсі) опція “гарматне м*ясо” кудись дівається і лишається лише опція колаборантів. Тоді нащадкам цих колаборантів (або навіть й “гарматного м*яса”), які й становлять переважну кількість українців, доведеться зректися героїчного чину предків, а чого б вони це робили – що доводить невірність концепції.
Але ж хіба окупаційна суть радянської влади та колоніальний статус України в СРСР визначається тим, як комусь зручно думати про свого дідуся?
Радянська влада була встановлена в Україні незаконно силою багнетів з Москви, утримувалася завжди силою багнетів з Москви, здійснювалася урядом з Москви, ніколи не отримувала підтримку українців на вільних виборах, винищила мільйони українців звірячими практиками урядування, небаченими до того в Європі, і зникла з України як тільки сила багнетів ослабла і стали можливими вільні вибори. Чи можна визначити таке урядування інакше ніж окупаційне – на тій лиш підставі, що багато хто з нас звик уявляти дідусів якось так, а не інакше..?
Дійсно, специфіка тоталітарного радянського імперіалізму була в тому, що він вмів інкорпорувати в себе значні кількості людей за короткий час, так що люди водночас виявлялися і жертвами режиму (“гарматне м’ясо” в термінології тексту п. Дубинянського), і колаборантами з режимом. Як жертви, вони виявлялися змушеними колаборувати – щоб не бути вбитими чи посадженими чи якось інакше постраждалими (а кількість таких вбитих, посаджених і постраждалих в Україні вимірюється багатьма мільйонами – як і в усіх інших місцях (у відносному масштабі), де була ця влада, що показує реальність загроз для жертв-колаборантів). Колаборація тут мається на увазі в широкому сенсі – це і служба в міліції, і служба на партійних посадах, і служба на дрібних адміністративних посадах, і робота вчителем, який вчив “радянській правді” дітей, тощо.
Докладно про цю специфіку радянського окупаційного режиму – вражаюче швидку інкорпорацію в себе широких мас населення окупованих територій, утворення людей, які водночас жертви режиму та колаборанти – пише Тімоті Снайдер в книзі “Black Earth: The Holocaust as History and Warning”, він розглядав її в контексті створення умов для Голокосту (практики якого вироблялися саме на територіях, окупованих Росією і лише від Росії ре-окупованих Німеччиною, і вони, на думку Снайдера, виробилися, зокрема, й внаслідок цієї специфіки радянського режиму, механізми Снайдер пояснює в книзі).
Тож зараз йдеться не про те, яку “концепцію національної пам’яті обрати” (як подає Дубинянський), а про зняття з очей шор (навіть і звичних та комусь зручних) та визнання реальності: так, окупаційне російське урядування в Україні мало багато мільйонів жертв (а не “гарматного м’яса”, хоча часто жертви виявлялися саме ним), які воно вміло перетворювало на колаборантів, створювало умови, за яких жертви ставали колаборантами.
Практики російської імперії з перетворення жертв на колаборантів принесли стільки горя сучасникам – невже й нащадки мусять також перебувати під впливом цих практик минулого, відмовляючись через них визнавати реальність?
