Від початку останнього циклу боротьби з корупцією в 2014 році я вважав, що саме Національна Агенція Запобігання Корупції (НАЗК) має бути основним органом для цієї боротьби. Нацональне Антикорупційне Бюро Уукраїни – це просто слідчий орган; Антикорупційний суд – це просто суд; і суд, і слідство давно діють в Україні, і корупції це досі не заважало, а в умовах системотвірної корупції, коли цілі галузі діють виключно завдяки недієвості законів у цій сфері (згадаємо «безоплатну» медицину, де без «подяк» не було б половини лікарів, і великі заводи, забруднення від яких «не помічають» різні екологічні інспекції), концентрація всіх великих справ про корупцію в одному органі – це гарантія недієвості чи навіть корумпованості такого органу. Натомість НАЗК має займатися запобіганням корупції. Не викриттям вже вчинених корупційних дій, а дослідженням ситуації і створенням умов, де б такі дії були неможливі або вкрай невигідні.
Замість штрафів і покарань Агенція із запобігання корупції мала б виробляти рекомендації законодавцям та чиновникам. А оскільки корупція ретельно пристосовується до поточної ситуації в законодавстві – то НАЗК просто зобов’язана постійно видавати нові законопроєкти і рекомендації. З того, що можу одразу назвати – у нас досі взяття великого кредиту не вважається суттєвою зміною майнового стану, і жодних дій НАЗК з цього приводу не помічено.
НАЗК мала б збирати найкращі практики заповнення декларацій і щороку, хоча б за місяць до терміну подачі декларацій, видавати методичні рекомендації до їхнього заповнення. Зараз такі методички підпільно видають відділи кадрів усіх державних органів, звісно, хто як вміє – а НАЗК відзначилося лише боротьбою із поширенням таких методичок. Водночас НАЗК мала б рекомендувати скасувати декларації для певних категорій держслужбовців чи навпаки, поширення декларування на важливі, але не охоплені категорії.
НАЗК мала б займатися дослідженням практик державних закупівель (як це робить Дозорро) і створенням додаткової інфраструктури для доброякісних закупівель:
– розробкою типових договорів: 90% усіх держзакупівель, як не крути, типові – ремонти, автомобілі/транспортні послуги, канцелярія, офісна техніка, рекламні послуги, комунальні послуги і т.ін.; із гарантією, що закупівля за такими договорами протягом наступного року гарантує відсутність перевірок;
– створенням правил визначення надійності постачальника (10 років на ринку і 8 років у держзакупівлях – це точно надійніше, ніж вчора зареєстроване ТОВ) для врахування чинником як не в самому тендері, так у правилах оплати (скажімо, припустимий відсоток передоплати);
– відстеженням проблем з оплатою послуг (а це суттєво впливає на ціни – багато виробників не йдуть на тендери, бо не хочуть потім півроку-рік вибивати гроші за надані товари та послуги) і, відповідно, розробкою рекомендацій для усіх учасників, як діяти в різних ситуаціях.
НАЗК мала б збирати судову практику з корупційних злочинів, досліджувати антикорупційні практики різних органів і видавати загальні рекомендації – наприклад, якщо є часті зловживання з пальним, але в кількох органах усе добре, бо там поставили прилади для відстеження руху – рекомендувати ставити такі прилади. Або ж навпаки не рекомендувати, якщо з’ясується, що десь їх закуповували без жодного результату (але в фірми, що належить брату директора). Рекомендувати створення комісій замість одноосібних рішень у корупціогенних питаннях. Досліджувати корупціогенні закони, позначені як «без корупційних ризиків» на етапі законопроєктів, і давати рекомендації відповідним органам Верховної Ради, як ті ризики виявляти. І ще багато чого.
Звісно, лише самі антикорупційні органи не можуть подолати корупцію; боротьба з корупцією – це системна робота всіх гілок влади. Але те, що ми маємо – це не боротьба з корупцією, а її імітація. Тому особливого співчуття до закриття реєстру декларацій від мене не буде. Як і до його неминучого повернення.
Павло Славинський, колишній державний службовець
