“З москалями немає спільної мови” С. Бандера
Кілька років тому в мене була пересадка в аеропорту Райлі, столиці Північної Кароліни. Рейс мав бути вже ось-ось, але на посадку чомусь не запрошували, і всі ми потроху починали нервувати. За якийсь час диспетчер оголосив, що на льотній смузі чекають на прибуття військового борту, що везе загиблого військового додому. Через Райлі літають здебільшого внутрішніми рейсами, тож і в залі очікування були здебільшого місцеві. Борт сів, і на смугу разом із родиною вийшли офіцери. Літак зустрічали водним салютом з брандспойтів та військовим оркестром. Люди в залі очікування мовчки повставали ще до того, як диспетчер оголосив хвилину мовчання, і стояли аж доки труну, вкриту американським прапором не занесли в будівлю аеропорту. Багато хто плакав. Протягом всієї години ніхто ані піскнув через затримання рейсу, можливих незручностей чи того, що “його туди ніхто не посилав”. Може, хтось і мав такі думки, але за краще вирішив мовчати. Люди шанували героя своєї країни.
Авжеж, борти з пораненими і загиблими не літають у Штати щодня. Авжеж, загиблий військовий — один на певний проміжок часу — є чимось екстраординарним. Тут можна довго про захисні реакції організму, що не дає нам всім поїхати мозком з чотирнадцятого року, продираючись крізь щоденні новини, і ні, це не про байдужість чи тим паче статистику. Бо і наші села ставали на коліна перед трунами своїх дітей, і ми плакали спочатку щоденно, потім рідше, потім майже зовсім перестали. Не тому, що все рівно, а тому, що по-іншому вже давно б скінчились всією країною. І десь всередині законсервувалось все, окрім лютої ненависті до тих, хто став причиною.
Власне, до головного.
Покінчити із мордором нам буде набагато легше, коли навіть від згадок про московітське в нашого мудрого народу смикатиметься око. Коли не буде “рублів” в описах послуг, бо навіть інстамасічкі розумітимуть, що так не треба, коли час онлайн заходів не вказуватиметься і за мсквою, бо “там аудиторія”, коли нікому, курво, нікому на думку не спаде мати справи на тій території, співпрацювати навіть у дрібницях, удавати, що нічого не відбувається і вести бізнес із запорєбріком. Коли не буде “ну, там зручніше”, “ну, це ж гроші”, “ну, в нас такого немає”, “ну, це ж просто концерт”. І, тим паче, коли причино-наслідкові зв*язки розів*ються аж до того рівня, де врешті стане зрозумілою пряма залежність між всіма грошима, що йдуть від наших туди, та різнокаліберною зброєю по наших позиціях, що повертається надбаннями їхнього військового бюджету. Міць американської армії не в останню чергу тримається на ставленні до ветеранів, до прапору, до героїв своєї країни. Так, їм пощастило не бути затягнутими у кабалу кепського сусідства, але ж за дві сотні років їм вдалось зробити державні символи непохитними та священними. Тому весь аеропорт мовчки чекає і віддає шану військовому своєї країни.
“Поза політикою” не буває нічого — ані спорту, ані мистецтва, ані науки. Господи, та в нас навіть борщ — і той маркер ідентичності. Тому легітимізація обіймів із ворожим контингентом під грифом “вони просто не знали” веде до дуже небезпечної штуки. Це ми тут такі всі свідомі молодці, і на наші переконання аж ніяк не вплине ані Ломаченко в кокошнику, ані якийсь черговий олімпійський “он_же_дєть”, якому не хочеться чурхнути від “братських” обіймів світ за очі. Але ж втомленому від війни наріду-богоносцю стане ще зручніше виправдовувати свій дрібний колабораціонізм, бо їм вже показали, що так можна. І ось саме цього не варто бачити дітям (с).
Виправдань бути не може, і між крапельками пропєтлять тут не вийде: коли частина твоєї країни окупована ворогом, а тисячі твоїх людей вбиті, поранені чи полонені, ти вимушений обирати сторону. Особливо в Одесі. Особливо в Харкові. Особливо в Дніпрі. Ми фізично ще надто близько до навіженої бєнзоколонкі і вже надто далекі ментально від чотирнадцятого року, коли до всіх доходило якось трошки швидше.
Нам якимось чином вдалось зберегти і відносно стійкий кордон, і забезпечити непохитність прав людини, що під час війни взагалі дивовижно. Із поки що слабкими інституціями, авжеж прекрасним, але місцями розумово нестабільним населенням та ворогом, що технічно і кількісно перебільшує нас в рази — це взагалі неймовірно. То чи можемо ми бодай таким чином віддячити нашим військовим, що зробили все це можливим — і назавжди перестати виправдовувати будь-які акти колаборації — як умисні, так і від дурості?..
