Якихось 25 років тому на 1/6 частини суші, що звалася в той час СРСР, неможливо було знайти більш бунтівного народу, ніж шахтарі. Не випадково гірники першими розгорнули масштабний страйковий рух, коли умови життя в країні стали зовсім нестерпними. Сьогодні багато хто переконаний, що саме страйки шахтарів у 1989-му фатально підломили Радянський Союз. Адже вони висували тоді не тільки економічні, а й політичні вимоги, що сколихнули й інші регіони.
Донбас, який вважався на той час одним із головних вугледобувних районів СРСР, брав у страйках активну участь. Тут піднялося понад 200 тис. гірників. Стільки само, скільки збирається сьогодні на Майдані в Києві, от тільки тоді ніхто в Донецьку не наважувався назвати своїх земляків «ледарями». Всі розуміли, для чого потрібен страйк.
Результатом шахтарських акцій протесту став Закон «Про економічну самостійність УРСР», ухвалений Верховною Радою 3 серпня 1989 року. Таким чином Донбас зробив свій внесок і в майбутню політичну незалежність усієї країни. Гірники стали локомотивом змін, а пізніше підтримали й незалежність від Москви, що допомогло Україні безболісно та мирно піти у вільне плавання після століть боротьби за самостійність.
Утім, як виявилося, то був тільки початок, і страйковий запал Донбасу не згасав ще довго – всі наступні 10 років. Глибока криза у вугільній галузі та перехідний період в економіці зробили шахтарські регіони осередком нестабільності в Україні. Борги із зарплати тут накопичувалися роками. Масові акції протесту гірників у 1990-х відбувалися майже щороку, часом набираючи навіть кривавих форм. У 1998-му краснодонський шахтар Олександр Міхалевич, якому два з половиною роки не платили зарплати, здійснив акт самоспалення. Того самого року «Беркут» по-звірячому побив у Луганську 22 страйкарів.
Як і в СРСР, в Україні вимоги шахтарів не обмежувалися суто меркантильними інтересами. Були й політичні лозунги, які змінювалися залежно від політичної ситуації в країні. Наприклад, якщо в 1989-му гірники виступали за економічну незалежність України від центрального уряду, то в 1990-х, навпаки, за максимально тісний союз із Росією та автономію Донбасу. Щоправда, про ці вимоги відразу забували, тільки-но уряд починав закривати борги із зарплати.
«Ковбасне питання» завжди було основним у шахтарському страйковому русі Донбасу. Зокрема, в 1993 році масштабна хвиля протестів здійнялася через підвищення цін. Подорожчання напівкопченої ковбаси до 20 тис. крб (зарплата шахтаря становила 120–180 тис.) призвело практично до повстання регіону, яке уряду вдалося погасити зі значними труднощами.
Гірники були, по суті, єдиною силою, що наводила жах на українську владу. Вони билися з міліцією, перекривали залізниці, автотраси і мости, прямували на Київ, стукали касками під Кабміном, щоразу змушуючи керівництво йти на поступки. Сучасний Майдан, напевно, знайшов би дуже гарячий відгук у їхніх серцях і поповнився б 30–40 тис. донецьких хлопців, які в разі зіткнень із «Беркутом» поводилися б куди брутальніше, ніж столичні студенти. Однак сталося так, що на межі тисячоліть хвиля шахтарських протестів досить швидко зійшла нанівець. І сьогодні колишній молодечий запал Донбасу перетворився на дивовижну й нетипову для цього краю апатію. Якщо лише 15 років тому Схід України вважався найбільш неспокійним і бунтівним регіоном країни, то сьогодні він тотально реакційний і його менталітет відкрито називають «рабським». Дійшло до того, що тепер замість тисяч страйкуючих робітників він відправляє до Києва тисячі штрейкбрехерів, які слухняно махають прапорами на підтримку уряду та начальства.
Чому це сталося?
Головна причина такої метаморфози – розпад вугільної галузі. Реформи, що призвели до ліквідації шахт та звільнення десятків тисяч робітників, зламали хребет шахтарському руху, кардинальним чином переформатували економіку Донбасу. Страшна криза 1990-х та економічне лихо, що спіткало міста регіону, спустошили їх, втомили та деморалізували населення, призвели до того, що найменший перепочинок у нескінченному страйковому марафоні люди сприймали як велике благо.
Відома річ: щоб грамотно відібрати в лоха гроші, потрібно спочатку відняти все, а потім повернути половину. Тоді обманутий, можливо, навіть почуватиметься щасливим. У донецьких шахтарів спершу забрали все. Кинули їх в умови апокаліпсису, коли зарплата $100 вважалася немислимо високою, коли люди просівали породу на териконах, щоб не замерзнути й не померти від голоду, запарювали дітям комбікорм, отримували зарплату борошном і цукром, розбирали на частини непрацюючі заводи. А потім, після всього, дали роботу на копанках. І безробітна маса полізла із задоволенням у вузькі нори, забувши про страйки та протест. Зайнялася дрібними заробітками, розбрелася по інших містах.
Найактивніші поїхали назавжди й облаштувалися там, де для них було хоч якесь майбутнє, або пішли у вугільний бізнес. Відкрили нелегальні шахти й вугільні склади, вбудувалися в кримінальну вертикаль, після чого їм стало не до страйків. Інші влаштувалися працювати на хазяїна або залишилися на державних шахтах, де зарплату з часом стали виплачувати регулярно. І це хитке затишшя в шахтарських містах було сприйняте саме як та довгоочікувана стабільність, про яку так багато говорять і в наші дні.
Монолітність шахтарського руху була знищена на початку 2000-х років. Якщо до цього часу всі шахти в країні були державними й гірники переважно перебували в рівних умовах і виступали єдиним фронтом, то потім величезна кількість людей втратила разом із роботою й можливість страйкувати. Деякі шахти стали приватними, і їхні робітники вже дивилися на колишніх колег-бюджетників як на невдах. Розвал галузі спричинив і розвал профспілок, зникнення того, що було прийнято пафосно називати «шахтарським братством». У низці міст регіону шахт не лишилося зовсім і гірничий фах став таким самим анахронізмом, як професія сажотруса.
Без потужного об’єднавчого чинника у вигляді галузевої солідарності протестний рух Донбасу швидко зійшов нанівець, адже металурги з підприємцями об’єднувалися в один мітинг уже не так охоче, як гірники сусідніх шахт. А потім з’явився Янукович, сходження якого на прем’єрський престол у Києві збігся в часі зі стабілізацією економічних показників країни. 2002 року у вугільній галузі вже нічого було руйнувати. І донецький політик став у свідомості місцевих жителів таким собі рятівником, який обіцяв підняти з руїн усе розвалене попередниками. А всі, хто був проти його кандидатури, стали відповідно ворогами трудового народу.
У чомусь розіграна Януковичем політична комбінація в 2004-му і 2010-му нагадує прихід до влади Гітлера в Німеччині. Як і фюрер, він спекулював на озлоблених настроях приниженого й розтоптаного Донбасу, голоси якого забезпечили йому високий результат. Причому зробив це двічі: вперше – оголосивши себе рятівником «регіону-годувальника», спустошеного економічною кризою 1990-х, а вдруге – зігравши на образах уже 2004 року, коли в «шахтарів забрали їхній вибір». Другий раз виявився вдалішим.
І недарма Донбас сьогодні не бунтує проти Януковича. Для більшості місцевих жителів він, як і раніше, фюрер, якому заважають відновити край ворожі сили. Навіть перелік сил майже не змінився: євреї, хижий Захід, продажна опозиція, п’ята колона. Хіба що замість комуністів у тренді тепер «фашисти». Так пише місцева преса. Так кажуть людям кишенькові провладні ЗМІ. Проти фюрера не бунтують.
Ось тільки фюрер із Януковича несправжній. І рано чи пізно ця підробка все ж спливе. А голий фюрер – це ще гірше, ніж голий король. Розчарування Донбасу може бути дуже гірким.
frankensstein
Думаю з тих пір до них пришло істинне покращення…..якщо мовчать до сьогодні
а они в копанках – там не пострайкуешь. а некоторым это даже нравится.
Просто вірять, що якщо б вступити до ТС , то буде всім “харашо”, тому не страйкують
ну остается только подождать – когда в следующем году ввезут российский уголь, которому открыли дорогу, и позакрывают даже копанки – может тогда раздуплятся.
ЗГАДАЙТЕ КУДИ У ДЕВЯНОСТИХ ПРИЇХАВ З РОСІЇ АЗАРОВ ? ПРАВИЛЬНО НА ДОНБАС ! ЦІЛЬ – ПРОЗОНДУВАТИ МОЖЛИВОСТІ РОЗПАДУ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕКОНОМІКИ ДОНБАСУ ! ДЛЯ ПОЧАТКУ МАСОВО ПЕРЕВЕЛИ УКРАЇНУ НА ГАЗОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ, А ПОТІМ ЗНИЩИЛИ ВУГІЛЬНОДОБУВНУ ПРОМИСЛОВІСТЬ, ЩОБ НЕ ПІДНЯЛАСЯ І НЕ МОЖНА БУЛО ШВИДКО ПЕРЕЙТИ ЗНОВУ НА ВУГІЛЛЯ … ДАЛІ – ЛІКВІДАЦІЯ АВІЦІЙНОЇ ГАЛУЗІ І ПРИВАТИЗАЦІЯ МІЛЬЯРДЕРАМИ ( З ТОЇЇ Ж РОСІЇ ) ГОЛОВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ ( АЗАРОВ ЗВІСНО НІ ПРИ ЧОМУ – ЛИШЕ СПОСТЕРІГАЧ …) НАСТУПНИЙ КРОК – ЛІКВІДАЦІЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ ( АЗAРОВ ЗОВСІМ НІ ПРИ ЧОМУ …) ВИСНОВКИ РОБІТЬ САМІ !
Хороший анализ, многое подмечено верно. Но стоит отметить то, о чем аналитик Франкенштейн почему-то скромно умолчал (видимо невыгодные выводы). Шахтеры в свое время своими забастовками по сути подпилили сук, на котором сидели. Дело в том, что угольная отрасль в Донбассе дотационная, ее коммерциализация многое поставила на свое место. Шахты стали закрываться из-за экономической ситуации – уголь-то дорогой получается. И шахтеры теперь понимают, что забастовки, майданы не решают проблем, а только усугубляют их. Вот и сейчас – хотим в Европу, а что будет дальше никто не просчитал. Европа все просчитала, она думает о своих производителях, своих людях. Она балансирует на грани кризиса, ей нужно расширение рынков сбыта. А тут Украина, где политики продадутся за 30 сребреников, может быть очень кстати. И те шахты в Донбассе, которые еще работают, после подписания договора об Ассоциации закроются. Ведь дотации будут резко ограничены. Так что шахтеры, наученные горьким опытом, не поддерживают Майдан. Жаль только людей, искренне верящих в идеи Майдана, которых безжалостно используют наши продажные политики.
Может быть,может быть….Но России так же не нужна сильная,как экономически так и политически,Украина.Многие предприятия скупленные россиянами или уже закрыты,или на грани банкротства и “распиловки”.А 15 млрд. “братской помощи” не что иное как возможность прихватизации через два года многих ,стратегических предприятий Украины. Авиапрома,космической сфере,ВПК,энергетическом секторе. Вот цена,за которую янык всё продал.Ведь кредит на два года и под госгарантии ( как и китайские кредиты) : в случае непогашения – страна банкрот и россиянам промышленность,китайцам землю……
Перший страйк в колишньому СРСР розпочався з Західного Донбасу м.Павлоград Дніпропетровської обл.тоді підприємство Павлоградвугілля належало державі,з роками дякуючи кучмі воно збанкрутувало і було продане за копійки Ренату Ахметову власністю якого воно є й зараз,підпримство після приватизації майже відразу стало прибутковим і зара всі хто на ньому працюють отримують відносно непогану зарплатню,користуючись ще деякими пільгами типу кредитів на житло ,автомобілі ,тощо,така система оплати праці та стимулювання міцно тримає в своїх лещатах шахтарів всіх без винятку приватних вугільних підприємст,а приватні вони майже всі,то ж шахтарі й мовчать бо викидають на вулицю з підприємства нараз,а влаштовуються туди працювати тільки через службу безпеки ДЕТЕК і знову влаштуватися після того якщо тебе викинуть на вулицю,зовсім нереально,звідси і така апатія з боку шахтарів.
Ваську – насчет интересов России все верно. Пример еще один – Лисичанский НПЗ. Поэтому для Украины должны быть превыше всего интересы Украины. Любой кредит нужно отдавать, будь-то России, будь-то Европе. Но условия МВФ таковы, что все население при их выполнении выйдет на майдан. Именно этого хочет оппозиция, тогда они станут у власти и года два будут винить прежнее правительство. А что будет с народом, это уже никого не будет интересовать, по крайней мере года два. Но нужно понимать, что наша промышленность десятилетия была связана с российской. Этого сразу не разорвать, да и нужно ли? Но в этой связке можно хотя бы некоторые отрасли, где мы имеем хорошие наработки, поставить на ноги и выйти на мировой уровень. А что касается приватизации, то все так. Только поздно мы спохватились, надо об этом было думать двадцать лет назад, когда забастовками шахтеры разваливали Союз и все хотели в рыночную экономику.
Продолжение и для Ivanа Scherbinы – а это и есть капитализм. Капиталист будет защищать свой бизнес, ведь шахты теперь его. Поэтому шахтеры и не бастуют, потому что получают нормальную зарплату и имеют социальный пакет. А этого у многих нет. Чего ж им бастовать? Мы ведь хотели такой жизни. Капиталисты накапливают свой капитал путем эксплуатации трудящихся. Почитайте “Капитал” Маркса, там все об этом по полочкам разложено. А еще Теодора Драйзера – это проще и понятнее. Первые капиталисты почти все преступники, иначе большой капитал не скопишь, их дети уже поинтеллигентнее, а вот третье поколение может стать нормальным и где-то даже думать о людях. Но люди за свои права должны бороться. Только не майданами. Это профанация борьбы.