„Культура” – місячник, який видавався протягом 1947-2000 років, в перші повоєнні роки став незвичним простором, навколо якого зосередилася польська еміграційна інтелектуальна еліта. Чергові його випуски та їх зміст, десятиліттями будувати та формували політичний світогляд Польщі, визначали її місце в Європі, а насамперед її стосунки зі східними сусідами. Редактор Єжи Ґєдройць надзвичайно багато уваги, енергії та роботи присвятив покращенню та нормалізації польсько-українських відносин, підтримував прагнення українців до свободи, особливим чином підкреслив значення України для нашої частини Європи. Вже на сторінках перших номерів „Культуриˮ Ґєдройць почав реалізовувати свої ідеї стосовно східного сусіда, які стали відомі як „українська стратегіяˮ. Цю своєрідну програму можна звести до кількох ключових питань.
Ґєдройць, який жваво зацікавився питаннями України ще під час навчання завдяки лекціям з історії на останньому курсі юридичного факультету, роками кристалізував свої погляди. На його думку, необхідно було раз і назавжди попрощатися з настроями традицій І Речі Посполитої. Він мріяв про сильну Польщу, яка відіграватиме важливу роль у Європі, хоча реалізація ідеї великої держави на зразок держави, якою вона була в добу Яґеллонів, була вже абсолютно нереальною у ХХ столітті. Постійне посилання на це спричиняло лише безперервне відновлення конфліктів та непорозумінь у польсько-українських відносинах. Погляди усього редакційного колективу „Культуриˮ виразила стаття Юзефа Лободовского, розміщена в одному з номерів: „Проти примар минулогоˮ. „Це був би найвдаліший час, щоб поляки зрозуміли, що українці – окремий народ […], тоді як українцям корисно було б провести хоча б часткову ревізію своїх поглядів на давню Річ Посполиту, а на міжвоєнне двадцятиліття якби глянули з польської точки зоруˮ – переконував публіцист. Сильна і незалежна Україна, на думку середовища „Культуриˮ була єдиним гарантом, який дозволив би розвиватися цій частині Європи. Ґєдройць слушно вважав, що безперервне підігрівання почуття незалежності, розпалювання націоналістичних рухів серед наших східних сусідів – це зброя у боротьбі з радянським імперіалізмом.
Автором концепції, яка насправді ніколи не втрачала своєї актуальності аж до останніх днів „Культуриˮ був Юліуш Мєрошевскі. „Лондонецьˮ, як його називали, відіграв неоціненну роль у формуванні думки стосовно бачення майбутнього Східної Європи, не лише у локальному, а насамперед у міжнародному контексті. Він вважав, що для того, щоб побудувати здорові відносини на лінії Київ-Варшава, необхідно створити Польсько-українське бюро досліджень. Його завданням полягало б на здійсненні ревізії історичних питань і створенні однієї відповідної, справжньої і нешкідливої для обох народів версії. Мєрошевскі був популяризатором і ентузіастом поєднання з Україною, Литвою і Білоруссю (УЛБ). Цей, форсований ним і Ґєдройцем проект, передбачав незалежність для України, Литви і Білорусі, а також визнання післявоєнних кордонів. Напевно не треба додавати, наскільки часто і гостро критикували цей проект. Сентимент за столицями цих держав серед поляків був величезний, у зв’язку з чим критика ревізіонізму була одним із найскладніших викликів для „Культуриˮ і її творців. Мєрошевскі протестував проти стереотипного розуміння України як частини Польщі. Лондонець, будучи захисником концепції УЛБ, бачив Польщу разом з сильною Україною, Литвою і Білоруссю на противагу Росії і Німеччині.
Наприкінці 1952 року на сторінках „Культуриˮ надзвичайно сміливу, цілком нонконформістичну думку висловив молодий виходець з Гусятина з-над Збруча, студент духовної семінарії в Преторії – Юзеф Маєвскі. Він писав: „Так як ми – поляки, маємо права на Вроцлав, Щецин i Гданськ, так литовці слушно домагаються Вільнюса, а українці Львова. […]. Нехай литовці, які переживають важчу долю, ніж ми, тішаться своїм Вільнюсом, а у Львові нехай майоріють синьо-жовті знамена”. Гучним відлунням прозвучали ці слова, які підкреслили властиву приналежність Львова Україні, а Вільнюса Литві, тобто міст, щодо яких особлива ностальгія відчувалася у повоєнній Польщі, зокрема в колах емігрантів. Особи, вихідці з рубежів (кресів) не могли зрозуміти такого вчинку, часто Ґєдройця звинувачували у державній зраді. Почувши багато слів несхвалення, багато попереджень щодо проголошення такої новаторської, а можливо й непродуманої концепції, редактор все ж не завагався і продовжив тему, порушену Маєвським. Такими були початки створення сучасної східноєвропейської політики. Єжи Ґєдройць наполегливо популяризував справи, які стосуються України і шукав діалог та порозуміння серед української еміграції. „Сучасністьˮ і „Українські вістіˮ, які видавалися у Мюнхені, не мали такої пробивної сили, як „Культураˮ, тому у 1952 році у місячнику вирішили створити окрему рубрику під назвою „Українська хронікаˮ. Цим самим збільшилося коло українців, які публікували під редакцією Ґєдройця.
Одним із них був Богдан Осадчук. У своїх статтях він підкреслював необхідність співпраці Польщі і України за принципом рівності, позбутися жалю та помилок минулого. Адже лише так можна будувати спільний мир між двома народами.
Завдяки Осадчуку співпрацю з „Культуроюˮ розпочав Борис Левицький. Особа та перо цього чудового історика, знавця ситуації у Радянському Союзі, який писав дуже проникливі та влучні совєтологічні дослідження, були для паризького місячника справжнім скарбом.
Специфічна, але дуже важлива для „Культуриˮ була співпраця з Іваном Лисяком-Рудницьким. Він був автором лише одного тексту, який опублікував місячник, але його внесок у теми, які тут порушувалися та статті, які видавалися був набагато більшим. Про це свідчить розміщений, завдяки його підшіптуванням, текст, який розвіює міф, що українці брали активну участь у придушенні Варшавського постання.
Продовжуючи тему українського кола „Культури”, необхідно відзначити як постать автора, так і саму публікацію, яка виявилася ключовим досягненням еміграційного середовища під керівництвом Редактора. Йдеться про видану у 1962 році антологію української літератури 20-х років XX ст. „Розстріляне відродження”, за редакцією Юрія Лавриненка. Ґєдройць часто стверджував, що культурна сфера є найкращим фундаментом для пропагування непопулярних ідей, адже на її ниві можна розширювати сферу людських знань.
Справи вільної і сильної України для середовища Maisons-Laffitte, керованого Єжи Ґєдройцем, були одними з найважливіших у загальносвітовому вимірі. Дивує своєю далекоглядністю розуміння Ґєдройцем цього складного сусідства. Ґєдройць був чудовим спостерігачем реальності, досконало знав історію і зміг не замкнути себе в жодній світоглядній моделі – це людина, завжди готова до діалогу. Його вирізняли риси та особистість, які все рідше зустрічаються серед сучасних політиків, коментаторів щоденних подій. Чи вивчили вони „уроки Ґєдройцяˮ, чи зможуть перенести в сучасне життя суспільно-політичні цінності, які зародилися в „Культуріˮ?
Ukraiński krąg „Kultury”[1]
„Kultura” – miesięcznik ukazujący się w latach 1947–2000, już w pierwszych powojennych latach stał się niezwykłą przestrzenią, wokół której skupiła się polska emigracyjna elita intelektualna. Kolejne jego numery i treść z nich płynąca, budowały i kształtowały przez dziesięciolecia wizję polityczną Polski, jej miejsce w Europie, a nade wszystko jej relacje ze wschodnimi sąsiadami. Redaktor Jerzy Giedroyć niezwykle wiele uwagi, energii i pracy włożył w naprawę i normalizację stosunków polsko-ukraińskich, wspierał dążenia Ukraińców do wolności, doceniał w sposób szczególny znaczenie Ukrainy, dla naszej części Europy. Już na łamach pierwszych numerów „Kultury”, Giedroyć zaczął realizować swoje koncepcje względem wschodniego sąsiada, które przyjęły się pod nazwą „strategia ukraińska”. Ten swoisty program można sprowadzić do kilku kluczowych zagadnień.
Giedroyć, który żywo zainteresował się sprawą ukraińską jeszcze w czasie studiów, dzięki wykładom z historii na ostatnim roku prawa, przez lata wykrystalizował swoje poglądy. W jego opinii, raz na zawsze należało zażegnać sentymenty tradycji I Rzeczpospolitej. Marzył o Polsce silnej, odgrywającej ważną rolę w Europie, aczkolwiek realizowanie idei wielkiego mocarstwa na wzór państwa, jakim była ona w dobie Jagiellonów, było już absolutnie nierealne w XX w. Ciągłe odwoływanie się do nich służyło wyłącznie ciągłemu odnawianiu się konfliktów i nieporozumień w stosunkach polsko-ukraińskich. Wyrazem poglądów całego zespołu redakcyjnego „Kultury” był, zamieszczony w jednym z numerów, artykuł Józefa Łobodowskiego „Przeciw upiorom przeszłości”. „Czas byłby najwyższy, aby Polacy zrozumieli, że Ukraińcy są odrębnym narodem […], Ukraińcom zaś wyszłoby na dobre, gdyby przeprowadzili chociaż częściową rewizję swych poglądów na dawną Rzeczpospolitą, a na międzywojenne dwudziestolecie spojrzeli także i od strony polskiej” – przekonywał publicysta. Silna i niezależna Ukraina była w ocenie środowiska „Kultury” jedynym gwarantem, umożliwiającym rozwój tej części Europy. Giedroyć słusznie uważał, że nieustanne podgrzewanie poczucia niezależności, podsycanie ruchów narodowościowych wśród naszych wschodnich sąsiadów jest orężem w walce z sowieckim imperializmem.
Autorem koncepcji, która właściwie nigdy nie straciła na aktualności do ostatnich dni „Kultury”, był Juliusz Mieroszewski. „Londyńczyk” – jak go nazywano, odegrał rolę nie do przecenienia w formowaniu myśli dotyczącej wizji przyszłości Europy Wschodniej, nie tylko w lokalnym, a przede wszystkim w międzynarodowym kontekście. Uważał, że aby budować zdrowe relacje, na linii Kijów–Warszawa, należy powołać Polsko-Ukraińskie Biuro Studiów. Jego zadaniem miała być rewizja zagadnień historycznych i wypracowanie – jednej właściwej, prawdziwej i niekrzywdzącej dla obu narodów – wersji. Mieroszewski był propagatorem i entuzjastą, pojednania z Ukrainą, Litwą i Białorusią (ULB). Ten – forsowany przez niego i Giedroycia projekt – zakładał niepodległość dla Ukrainy, Litwy i Białorusi oraz uznanie powojennych granic. Nie trzeba chyba dodawać, z jak częstą i ostrą krytyką spotykał się ów projekt. Sentyment za stolicami tych państw był wśród Polaków ogromny, w związku z czym krytyka rewizjonizmu była jednym z trudniejszych wyzwań dla „Kultury” i jej twórców. Mieroszewski protestował przeciw stereotypowemu pojmowaniu Ukrainy jako kawałka Polski. Londyńczyk, jako orędownik koncepcji ULB, widział Polskę wraz z silną Ukrainą, Litwą i Białorusią, jako przeciwwagę dla Rosji i Niemiec.
Pod koniec 1952 roku na łamach „Kultury” niezwykle śmiałą, całkowicie nonkonformistyczną opinię, wypowiedział młody, pochodzący z Husiatynia nad Zbruczem, alumn seminarium w Pretorii, Józef Majewski. Pisał: „Tak jak my – Polacy, mamy prawo do Wrocławia, Szczecina i Gdańska, tak Litwini słusznie domagają się Wilna, a Ukraińcy Lwowa. […]. Niech Litwini, którzy gorszy niż my los przeżywają, cieszą się swym Wilnem, a we Lwowie niech powiewa sino-żółty sztandar”. Głośnym echem odbiły się te słowa, podkreślające słuszność przynależności Lwowa do Ukrainy i Wilna do Litwy, czyli miast, co do których szczególna nostalgia obecna była w Polsce powojennej, a zwłaszcza w środowiskach emigracyjnych. Osoby wywodzące się z Kresów nie mogły pojąć takiego postępowania, często posądzano Giedroycia nawet o zdradę stanu. Słysząc wiele słów dezaprobaty, mnóstwo ostrzeżeń, przed głoszeniem tak nowatorskiej, ale być może, nieprzemyślanej koncepcji, redaktor nie zawahał się kontynuować tematu podjętego przez Majewskiego. Takie były początki budowy, nowoczesnej polityki wschodnio-europejskiej.
Jerzy Giedroyć usilnie promował sprawy dotyczące Ukrainy oraz szukał dialogu i porozumienia wśród emigracji ukraińskiej. Wydawane w Monachium „Suczasnist” czy „Ukrajinski Wisti” nie posiadały takiej siły przebicia, jak „Kultura”, dlatego w 1952 roku zdecydowano się na stworzenie w miesięczniku odrębnej rubryki, zatytułowanej „Kronika ukraińska”. Nastąpiło tym samym powiększenie grona Ukraińców, publikujących pod redakcją Giedroycia.
Jednym z nich był Bohdan Osadczuk. W swych artykułach podkreślał on konieczność współpracy Polski i Ukrainy na zasadzie równości, wyzbycia się żalów i błędów przeszłości. Tak bowiem tylko można budować wspólny pokój między dwoma narodami.
Dzięki Osadczukowi współpracę z „Kulturą” rozpoczął Borys Łewyckyj. Osoba i pióro tego świetnego historyka, znawcy sytuacji w Związku Radzieckim, piszącego bardzo wnikliwe i trafne analizy sowietologiczne, było dla paryskiego miesięcznika prawdziwym skarbem.
Specyficzna, ale bardzo ważna dla „Kultury”, była współpraca z Iwanem Łysiakiem- Rudnyckim. Był on autorem zaledwie jednego tekstu, który opublikował miesięcznik, ale wkład w tematy poruszane i ukazujące się na jego łamach artykuły był znacznie większy. Świadczy o tym zamieszczony, dzięki jego podszeptom, tekst rozprawiający się z pokutującym mitem, że Ukraińcy, brali czynnie udział, w tłumieniu Powstania Warszawskiego.
Kontynuując wątek kręgu ukraińskiego „Kultury”, należy podkreślić zarówno postać autora, jak i samą publikację, która okazała się kluczowym osiągnięciem środowiska emigracyjnego pod wodzą Redaktora. Mowa o wydanej w 1962 roku antologii literatury ukraińskiej lat 20. XX w. „Rozstrzelane odrodzenie”, pod redakcją Jurija Ławrinenki. Giedroyć przyznawał często, że sfera kulturalna jest najlepszym podłożem do propagowania niepopularnych idei, na jej niwie bowiem można poszerzać wiedzę czytelnika.
Kwestia wolnej i silnej Ukrainy była dla środowiska Maisons-Laffitte, kierowanego przez Jerzego Giedroycia, jedną z najważniejszych spraw w wymiarze ogólnoświatowym. Zaskakujące swą dalekowzrocznością było Giedroyciowe pojmowanie tego trudnego sąsiedztwa. Giedroyć był świetnym obserwatorem rzeczywistości, doskonale znał historię i potrafił nie zamykać się w żadnym schemacie światopoglądowym – człowiek zawsze gotowy do podjęcia dialogu. Wyróżniały go cechy i osobowość, które coraz rzadziej spotyka się wśród współczesnych polityków, komentatorów wydarzeń dnia codziennego. Czy odrobili oni „lekcję z Giedroycia”, czy potrafią przenieść na współczesne życie społeczno-polityczne wartości rodem z „Kultury”?
[1] Fragment pracy licencjackiej, powstałej na Uniwersytecie Jagiellońskim, w Krakowie w 2013 roku.