Вони ще й досі ходять поміж нами
І ми їм руку подаєм.
Максим Рильський, 1964
На межі 80 – 90-х років у колі недавніх політв’язнів обговорювалося питання, чи викривати нам недавніх своїх карателів – кагебістів, слідчих, суддів, прокурорів, оперативників, зрештою, «стукачів», якими кишіло суспільство. Думалося: якщо станемо викривати всіх, то пересваримо сусіда з сусідом, брата з братом, вкинемо підозру й ненависть у суспільство.
Ідеологема мирного, цивілізованого розвитку спрацювала проти нас: угодовство з червоним дияволом ні до чого доброго не привело. Нинішнє гасло імпортних політиків «Єдина країна – Единая страна» вже можна перекладати як «Россия № 2».
Недавно я оприлюднив у газеті «Слово Просвіти» та в Інтернеті статтю «Черга на люстрацію». У ній ішлося про донині чинного Генпрокурора В. Шокіна, суддю Г. Зубця, прокурора Л. Абраменка, на сумлінні яких півтора десятка відомих мені киян – політв’язнів 80-х років. Вони дістали по 3 р. ув’язнення за «наклепи» на радянську дійсність. А суддя Зубець фактично спровадив Валерія Марченка на смерть, давши йому 15 років. Валерій не витримав і року… Щоправда, в 1992 році він же, Зубець, і реабілітував Валерія… (Див. «Слово Просвіти» від 10.03. 2016; «Майдан»: Василь Овсієнко: Черга на люстрацію
Сьогодні ж – черга пом’янути моїх – і не лише моїх! – слідчих. Зрозуміло, що я не можу бути цілком об’єктивним. То, може, вони оприлюднять свою версію подій? Навряд.
Уперше я був заарештований у с. Ташань на Переяславщині 5 березня 1973 року. Якраз на 20-річчя смерти Сталіна. А 1950 р. цього дня загинув Головний командир УПА Роман Шухевич. Справу мою вів капітан Берестовський Леонід Павлович. Той самий, який «зламав хребта» талановитому поетові-шістдесятнику Миколі Холодному. Миколу заарештували 20 лютого 1972 року, серйозно прилякали психіятричкою, і він написав (чи підписав) покаянного листа в газету «Літературна Україна». Опублікований 7.07.1972 р. під назвою «На терези совісті». Лист написано кагебістською мовою: «потрапивши під згубний вплив буржуазної пропаганди, ідейно ворожих нашому ладові творів так званого «самвидаву», з яким я знайомився через таких осіб як Михайло Горинь та Олександр Сергієнко…». А далі імена Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Бориса Антоненка-Давидовича, Оксани Мешко, Івана Гончара… Недарма в 1992 році М. Холодний назвав свій творчий вечір «Я помер 1972 року». І в цій «смерті» великою мірою винен слідчий Берестовський.
22 травня 1999 р. я записав інтерв’ю з М. Холодним (ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ). Питаю, як це сталося. Але Микола талановито викрутився. Так само, як Іван Русин під час слідства 1965 року. Тоді Берестовський сказав Іванові: «Ви як той Хаїм, якого питають про синяк під оком. «Та це мені хотіли дати копняка під зад, але я викрутився – і попали під око».
Іван Русин розказував мені: «Він мене арештовував. Цупкий такий, був тоді ще лейтенантом, навіть не старшим, дві зірочки мав. Але як же він старався! Зараз він працює в юридичній консультації адвокатом. Ми з ним часто зустрічаємось тут, на Золотоворітській. Тепер він такий патріот! Він під час війни був у Києві в окупації. Якось ми зустрілися, якраз коли вшановували Олену Телігу. Так він каже, що як був хлопчиком, десь у 10 чи 12 років, то носив на грудях значок із тризубом. А я йому кажу, що як же ж так – оте слідство і все? – “Це була робота, це була робота”. Але він дослужився до майора чи до підполковника, не знаю, бо я його в останні роки вже бачив у цивільному варіянті».
Хто нині потребує адвоката – будь ласка, маєте в Інтернеті: Берестовський Леонід Павлович. Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №109, видане 20.01.1994 уповноваженим органом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури – Київська міська КДКА. Контактні дані: м. Київ, вул. Ярославів Вал, 26 офіс 3, тел. (044) 494-45-92.
Може, Леонід Павлович заплатить газеті «Слово Просвіти» за рекламу?
Капітан Берестовський навесні 1973 року від імені КГБ (а потім суд – іменем Української РСР) винуватив мене у проведенні антирадянської агітації і пропаганди через поширення літератури самвидаву та усні висловлювання. Слідчий обставляв мене, недосвідченого, доказами. Я опирався, не давав показів. Хіба дещо явне – підтверджував. Слідство йшло мляво. Тому десь через місяць Берестовського замінив Цімох Микола Павлович. Теж капітан. Родом, як і я, з Житомирщини, на 10 р. старший за мене.
Після мого останнього (1988 р.) звільнення я не шукав своїх кривдників, бо то були не приватні особи, а вірні слуги російського колоніяльного режиму. Зрадники Батьківщини. Вороги України. З якими не хотілося зустрічатися. Аж ось знаходжу в Інтернеті 2009 р. про М. Цімоха: «У складі першої оперативно-слідчої групи КДБ УРСР брав активну участь у ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС». З 1996 р. він «Заслужений юрист України». Полковник юстиції. Боровся з організованою злочинністю, з корупцією. Має за це від СССР «Знак пошани», а від СБУ – Почесну відзнаку. Ну, за Чорнобиль йому щось зарахується. Втім, ЧАЕС нам під Києвом поставав президент Академії Наук СССР Алєксандров. Не були б ми під владою Москви – може, не було б Чорнобильської АЕС і не було б катастрофи. А Цімох же служив тоді Совєтському Союзу, а не Україні. Тобто ворогу.
Десь у середині квітня 1973 року Микола Павлович сказав мені сакраментальну фразу: “Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіятричну експертизу”. Отоді я по-справжньому злякався… Я знав, що це означає: запроторять тебе у психіятричку, заколють тим галоперидолом і ти у свої 24 роки станеш людиноподібною худобиною… Це здалося мені страшнішим смерти. І я почав поступатися. Відступав я поволі, мої “чистосердечні зізнання” не раз “горіли”, бо виявлялося ще щось нове. А все ж таки від диявола я тоді відкупився: коли мене влітку 1973 р. таки повезли на психіятричну експертизу, то я вже не дуже боявся, що мене заколють галоперидолом. Експертизу провела Наталка Максимівна Винарська. Її знала вся кримінальна Україна. Це 13-е відділення “Павлівки”, судово-медична експертиза. Я там пробув 18 діб. Наталці Максимівні, мабуть, не давали вказівки робити мене психічно хворим, бо я вже “розколовся”, то вона й не старалася. Поставилася до мене загалом доброзичливо і, спасибі їй, зробила висновок, що я осудний.
Але набрався я тоді гріхів, як овечка реп’яхів – на всю решту життя… І якщо шукати ґлузду в покаранні, яке я сумлінно відбув, то це я більше 13 років покутував саме ці гріхи. І ще, може, покутуватиму їх мільйон років у чистилищі. А все ж більший гріх на Цімоху і КГБ, які поставили мене перед вибором: лукаве каяття – або психіятричка. І нема їм мого прощення навіть під час Великого посту.
Якось, зауваживши, що Цімох робить зусилля над собою, підганяючи мої дії під 62-у статтю, я сказав йому: “Хіба ви не розумієте, що робите?” На що він відповів: “Нічого, наша справа нас переживе”. Не пережила, Миколо Павловичу… Утім, чому ж? Ніхто вас до криміналу після моєї реабілітації не потягнув, погонів не позривав. Навпаки: маєте на порядок вищу від моєї пенсію від держави Україна, проти постання якої запекло боролися.
Улітку 1976 р. мене етапували з Мордовії в слідчий ізолятор, що на Володимирській, 33. Запропонували покаятися в пресі – і мене достроково звільнять. Але я 20 серпня написав коротку заяву, що під час слідства і суду визнав себе винним під психіятричним шантажем. Мене повернули в Мордовію. Звільняючи 5 березня 1977 року, наклали адміністративний нагляд, за яким я не мав права виїздити за межі району, мусив бути вдома від 22 до 6 години, щотижня їздив у міліцію на підписку. Це тривало менше двох років. 8 лютого 1979 року Рáдомишльський райнарсуд виніс мені новий вирок: 3 р. криміналу за «опір міліції». Ніби я відірвав міліціонерові два ґудзики від цивільного плаща. Чого не було. Ця історія описана у моїй книжці «Світло людей» і є в Інтернеті: ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Та оскільки мої радомиськí кривдники вже не живуть, то перейдімо до третьої справи.
9 червня 1981 року в кримінальний табір № 71, що під Коростенем, приїхав слідчий Управління КГБ Житомирської області майор Чайковський Леонід Іванович. Заявив мені: «Вирішено порушити проти вас нову кримінальну справу». Не тому, що я вчинив новий злочин, а так «вирішено». Я здогадався: моє ім’я з’явилося під документами правозахисної Української Гельсінкської групи. А членів Групи на волі не могло бути: якщо закінчувався термін, фабрикували нову справу. Миколі Горбалеві про порушення такої справи оголосили о 23 годині передостаннього дня ув’язнення. Ольга Гейко ступила на волі два кроки: на вахті її звільняють – а під вахтою стоїть «воронок». Повезли її в прокуратуру і порушили нову справу.
Чайковський «газиком» привіз мене в Житомирську буцегарню і здав… у камеру смертників. Вмуровані в долівку залізні нари, потрійні двері, ланцюг для приковування смертника, у коридорі – пси. Я до того поставився спокійно: не встигли укомплектували мені камеру стукачами. Коли я через кілька днів подякував Чайковському за цікаву екскурсію, то він удавано здивувався і відбрехався: «То в них, може, не було вільної камери».
За кілька днів я мав з Чайковським принципову розмову. Він запропонував мені написати покаянну заяву до обласної ґазети, осудити себе, друзів і Українську Гельсінкську групу. Тоді мене звільнять навіть до кінця цього трирічного терміну (а залишалося ще 8 місяців). Я поміркував, що честь – це останній бастіон, якого здавати не можна. Я вже один раз похилився був, під час першого слідства. Доволі з мене цього уроку. Тяжкими зусиллями я повертав собі репутацію порядної людини. Тепер мене оголошено членом Української Гельсінкської групи. Отже, я вже не сам по собі. Варт я того чи не варт, але вже треба шануватися, хоча як член Групи я мало що зробив. Не люблю говорити високими словами, тому коли розповідаю студентам чи школярам про цей вирішальний у моєму житті крок, то покликаюся на Василя Стуса: “Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (“З таборового зошита”, 1982). І додаю, що честь народу складається з гідности кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй національній і людській гідності опустилася нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно. Моя голова не вартніша інших, щоб її рятувати. Тим паче, що я вільний козак: ні жінки, ні дітей не лишаю. Хіба матір. Я вибрав 10 р. в ув’язнення, 5 р. заслання та “почесний титул” особливо небезпечного рецидивіста.
Я не давав ніяких показів. Зробив заяву на початку слідства і заяву в кінці слідства. Так найпростіше і найлегше. Бо що б ти не говорив – усе буде повернуте проти тебе. Хоч іноді хотілося спростувати явні дурниці, заперечити свідкам, які говорили явну неправду, слідчому Чайковському, який притягував факти за вуха і безсоромно фабрикував справу. Наприклад, провели експертизу копіювального паперу, вилученого в мене вдома, і “встановили”, що це саме під нього я друкував листа до Щербицького. Коли я твердо знаю, що спалив його!
Чайковський казав: “Ми не будемо розшукувати все. Ми назбираємо достатню кількість матеріялів”. “Достатньою кількістю” виявилася моя заява від 30 жовтня 1975 р., написана у Мордовії. Вона адресована в ООН, але вкинута в зоні у скриньку “Для жалоб и заявлений”. Себто фактично вручена адміністрації табору. Друга заява – на захист Дмитра Мазура, вручена восени 1980 р. в Житомирському СІЗО кагебістові Радченку через стіл. І тільки один рукописний текст – “Замість останнього слова” – знайшли у Д. Мазура. Усе це слідчий, а за ним і суд, назвали “систематичним виготовленням, зберіганням і розповсюдженням антирадянської літератури”. Але ж “систематично” – це, згідно з їхнім же законом, щонайменше тричі! У мене не було “систематичного розповсюдження”. Тобто не було факту аґітації і пропаґанди в письмовій формі, чого вимагає стаття 62 КК УРСР.
1995 року я почув, що в Житомирі помер начальник обласного управління СБУ полковник Юдін Іван Іванович. І на його місце мають призначити мого Чайковського. Я написав листа голові СБУ: кого ви призначаєте? Та він же боровся проти незалежності України, моя справа – доказ. Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Чайковський тодішніх законів не порушував. Та порушував! Пишу Президентові Л. Кучмі: даремно ви сподіваєтеся, що Чайковський добрий фахівець. Адже твердиня, яку він захищав (СССР), упала. Він вам і Україну завалить. І це не та посада, на яку треба призначати “фахівця”. Це ж не лікар чи інженер, а “заплечных дел мастер” – таких не можна допускати до охорони нової держави, проти якої вони боролися. Не кажу, що їх на старості літ слід посадити туди, куди вони саджали нас, але хай би вони, позбувшись зароблених злочинним ремеслом посад, звань, нагород і пенсій, тепер заробляли собі на хліб серпом або молотом. Не паперовим, а справжнім.
Відповідь прийшла знову з СБУ, але вже не така чемна.
Л. Чайковський відбув на цій посаді три роки і вийшов на пенсію.
Знайомі житомиряни кажуть, що іноді бачать його в товаристві підпилих пенсіонерів, які «забивають козла».
Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса.
21.03.2016.
На знімку: найвища будівля в Києві – Володимирська, 33. Звідси видно Соловки, Мордовію, Сибір, Колиму.
Стаття опублікована в газеті «Слово Просвіти» № 13 (857) за 31.03.2016.