Оксана Рудюк: МИ - діти Кучми або Вовчі ікла та лев’ячі пазурі сірих МИшок

додано: 22-03-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1142989955.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

КиївщинаПолітика

Майже кожні вихідні я проводжу в мальовничому Ірпінському регіоні, де у селищі Гостомель проживають мої батьки. Цього разу випала нагода сумістити приємне з корисним. Ми з чоловіком давно хотіли придбати акції відомого на всю Україну Гостомельського склозаводу. Почули від сусідки, що в Ірпені проходить зустріч з кандидатами в мери, а ще раніше нам казали, що директор склозаводу висувається на мера Ірпеня, тож вирішили поїхати поговорити у неформальній обстановці.

Якщо дорога з Києва на Ірпінь вітає водіїв біг-бордами відомих політиків, то Ірпінь зустрів місцевими висуванцями. На стовпах всюди наклеєні портрети кандидати на мера, а в центрі міста вирував агітаційний карнавал. В помаранчевих наметах “Нашої України”, біло-червоних Блоку Юлії Тимошенко, синьо-білих Партії Регіонів можна було взяти і газети, і програми, і буклети, і календарі з акторами, і кульки, і стрічки... Але найбільше було біло-зеленої литвинівської продукції блоку МИ, які випереджали всіх і за кількістю наметів, і за кількістю продукції в них.

Дорослі люди, як малі діти, переходячи від одного намету до іншого, хапали все, що потрапить під руку. Складалося враження, що це – якийсь рекламний конкурс, а не вибори. Навіть трохи прикро стало за людей, які всі хоч раз побували на Майдані і начебто вже мали б порозумнішати та перестати куплятися на таке.

Забивши багажник різноманітною агітацією, я пішла до зали міськвиконкому, де відбувалася зустріч усіх кандидатів з народом. Правда, самого народу було не так вже й багато. Основу тих, хто сидів у залі, складали команди підтримки кандидатів у міські голови, які бурхливо плескали в долоні, коли виступав їх улюбленець, та іноді задавали незручні питання опонентам.

Читаючи пізніше куплений в кіоску “Ірпінський вісник” з програмами кандидатів та всю ту паперову агітацію, яку я набрала, подумала про народ. Ще рік тому найактивніший і найсвідоміший у світі, впевнений і непохитний у своєму виборі, сьогодні він знову розгублений і мало цікавиться, хто наступні 5 років буде господарювати в його місті. Чимало людей обиратимуть навмання, бездумно, підсвідомо, орієнтуючись на гасла і глянець пропагандистського чтива. Аж заболіло серце, коли порівняла прочитане з тим, що почула і побачила. І впевнена, що навіть ті, хто 5 хвилин тому стояв у черзі до намету за плакатом Софії Ротару, ніколи б в житті не проголосували б за багатьох з кандидатів, на користь яких вони визначаться, читаючи плакати чи агітки, якби почули, що ці кандидати, перепрошую, несуть.

Правильно кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Деякі кандидати, які проникливо дивилися на мене з листівок, в житті виглядали зовсім інакшими. Особливо, коли розкривали рота. Бо навіть не могли зв’язно викласти своїми словами власні ж програми, які на папері виглядали непогано, хоча в багатьох були схожі одна на одну.

Виявилося, що їхала я даремно. В мери Ірпеня висувався не Андрій Гірник, а Віктор Рибальченко, директор іншого склозаводу – Бучанського. Акції цього заводу мене не цікавили, він є менш успішним, ніж Гостомельський, і я ще здивувалась, що висувається Рибальченко, а не Гірник. Та як вже приїхала, вирішила послухати, бо і регіон мені не чужий, і про кандидатів багатьох чула раніше, і пресу місцеву батьки для мене збирають.

На Рибальченка ж звернула увагу не лише тому, що мій невеличкий бізнес пов’язаний зі склом, і не тому, що на Бучанському заводі склотари працюють дві моїх подруги, а насамперед через те, що гостро реагую на все, пов’язане з Литвином. З дитинства не терплю лицемірства, тож коли бачу обличчя цього “миротворця”, відразу перемикаю на інший канал. Не розумію, як люди не помічають за сірими МИшачими шкірами сховані вовчі ікла та лев’ячі пазурі. Я просто не збагну, як може бляклий, ніби кольори його виборчої кампанії, Литвин когось приваблювати. І не бачила ще жодної людини, яка б добровільно пішла до нього у партію з якихось високих міркувань.

Я згадую плівки Мельниченка, де Литвин говорить з Кучмою про Гонгадзе, згадую його під час касетного скандалу на посаді Голови Адміністрації Президента, і як він “відмазував” Кучму.

Я згадую, як він очолював прокучмівський блок “За Єду”, і як його кучмісти довго і наполегливо пхали у Голови Верховної Ради, аж поки не впхали у це крісло остаточно.

Я згадую скандал в наукових колах під час минулої виборчої кампанії, коли стаття академіка Литвина у “Фактах” насправді виявилася переписаною слово в слово (навіть з посиланням на ті самі джерела) з американського журналу “Foreign Policy” роботою віце-президента Фонду Карнегі Томаса Каротерса.

Я згадую, як в той самий період “Тойота” Литвина зіткнулася на Обухівській трасі з “Жигулями” пенсіонера. Пенсіонер загинув, а Литвин ліг у лікарню на Феофанії, де живий і здоровий позував перед телекамерами з пластирем на лобі. А наступного дня, коли давав інтерв’ю, пластир виявився на іншому боці чола. Про це блюзнірство писали тоді всі газети, але Литвин зробив вигляд, що нічого не сталося.

А чого варте отримання Литвином статусу учасника бойових дій? Не служивши ні дня у армії й отримавши звання лейтенанта на військовій кафедрі вузу, Литвин числиться офіцером СБУ. Як пише Іван Бокий, 13 травня 1995 року, коли Литвин працював помічником Президента Кучми, “СБУ присвоює йому позачергове звання майора запасу. А на додачу – посаду старшого оперуповноваженого органів військової контррозвідки СБУ. Через рік і три місяці майор стає підполковником, а ще через три – полковником”. А далі цитується рапорт Голови Адміністрації Президента і вже новобраного народного депутата Володимира Литвина голові СБУ від 25 квітня 2002 року: “Прошу розглянути питання про визначення мене учасником бойових дій з наданням відповідного посвідчення. Необхідні документи додаються”. І додав довідку начальника управління протоколу Президента України про те, що Володимир Литвин з 9 по 10 січня 2001р. перебував у Східній Славонії (Югославія) з метою забезпечення бойової діяльності Українського контингенту Миротворчих сил ООН.

Як себе почувають мільйони учасників бойових дій, які проливали кров на війнах, коли Литвина прирівніють до них лише за те, що він на один день злітав під охороною відвідати наших солдат? То може всім журналістам, які їздять у подібні відрядження, теж учасників бойових дій давати?

В будь-якій країні лише одного з наведених фактів було б досить, щоб “герой” назавжди пішов із політики від сорому. Та Литвину не знайомі муки сумління. І він, як ні в чому не бувало, продовжує свою акторську гру.

Я не розумію, кого може приваблювати позиція Литвина під час помаранчевої революції, коли він метався між “вашими” і “нашими”, зберігаючи для себе можливість стати на сторону того, хто виграє. Я згадую, як керована Литвином Верховна Рада мала відправити у відставку уряд Януковича та генпрокурора Васильєва, але, навпаки, ледь не скасувала свою ж постанову щодо невизнання результатів виборів до висновку Верховного і Конституційного судів. І тільки завдяки тому, що народ пішов на штурм парламенту, а перелякані кучмісти ледь не почали стрибати з вікон, депутати не визнали тоді Януковича за Президента.

Зараз у Литвина нове амплуа – він освоює роль миротворця, в якого немає олігархів, і якому не до вподоби такі речі як насильство чи скандали. Така собі сіра МИшка. От тільки дійсність свідчить про інше. Хто як не Литвин першим почав страшенно дорогу передвиборчу кампанію, вкривши всю Україну своїми біг-бордами? В кого найбільше плакатів, буклетів та іншої недешевої агітації? Хто врешті решт найбільше застосовує незаконних методів тиску? Не помаранчева влада і навіть не хуліганисті донецькі, а “тихий” та “спокійний” Литвин. Про те, як заганяють до його партії погрозами вчителів та лікарів на Полтавщині, Сумщині, Житомирщині, говорив Юрій Ключковський. Про те саме на київських ринках ми бачили по 5 каналу. При цьому сам Литвин продовжує грати роль інтелігента-державника.

Віктор Рибальченко – гідний учень Володимира Литвина. Він не афішує перед виборцями, що з’явився в Бучі лише три роки тому, і що досі проживає у Києві. Він обвішує регіон гаслами “За мене говорять мої справи”, але не любить, коли його завод порівнюють з Гостомельським, де справи значно кращі. Він говорить “мій завод”, але не розповідає, що вже продав його грекам. Як кажуть, дохазяйнувався. А тепер хоче похазяйнувати і в цілому Ірпені. При цьому кажуть, що домовився з діючим мером Володимиром Скаржинським не працювати один проти одного, а якщо хтось із двох виграє – то візьме іншого першим заступником.

Я читаю біло-зелені листівки Литвина та Рибальченка, де написано, що вони проти депутатської недоторканності, і згадую, як Литвин продавлював це питання на Верховній Раді, і як його обидві фракції голосували за цю недоторканність. Всюди, де Литвин, там неправда, маска і фарисейство.

Тому краще не вважати, а знати. І найкраще знають Віктора Рибальченка його працівники. Тому й не поспішають за нього голосувати. І він шукає електорат в Ірпені або Коцюбинському, де його знають менше. І мені шкода виборців, якщо вони поставлять хазяйнувати у місті людину, не поцікавившись, як вона хазяйнує на рідному підприємстві. І мені буде прикро, якщо мій народ знову пропустить цинічного і безсоромного Литвина до Верховної Ради. Ми вже відправили Кучму на смітник історії, то ж навіщо нам знову відроджувати його як бліду копію в особі Литвина?

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 22-03-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1142989955.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua