Олександр Северин: Чи є у влади інстинкт самозбереження?

додано: 13-11-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1194950347.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для "Майдану"

УкраїнаСуспільство

Цими днями я мав брати участь в одній, без жодного сумніву, цікавій і змістовній, в контексті українських перспектив, події – зорганізованій Українським незалежним центром політичних досліджень всеукраїнській конференції "Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства. Нові пріоритети". Попри те, що на сьогодні я геть не бачу ні нових ні старих пріоритетів державної політики – за її, державної політики, відсутности у цій галузі як такої. Мав брати участь, та не склалося. Однак, дякуючи організаторам за надану можливість, я пообіцяв висловитись з питання про "залучення громадськости до прийняття рішень та інформаційна прозорість органів влади", а брехати, як відомо, негарно – тому я вважаю за доречне висловитися, нехай і заочно.
У рамках теми ініціатори пропонували до обговорення 4 питання, відтак найзручнішим мені виглядає стисло висловитися щодо кожного з них.

1. Що дає державі і суспільству залучення громадян до прийняття рішень і відкритість?

Втілення єдино нормального (якщо виходити з основоположних конституційних норм про те, що народ є джерелом влади і сувереном, а держава – "відповідає за свою діяльність") варіанту взаємовідносин між народом і державою, сувереном та найманим менеджером. Працедавцем і робітником, якщо хочете.

Важко уявити собі менеджера господарства, котрий не рахується з волею власника, господаря. Вірніше, уявити собі такого менеджера просто, але, природно - тільки у ролі в'язня в буцегарні. Годі казати, що працедавець (у контексті – платник податків) сплачуватиме робітникові, котрий робить не те, що треба, а те, що заманулося. Та ще й краде і взагалі мірою сил капостить. Очевидно також, що відповідальність, про котру каже Конституція, є неможливою без контролю.

Отже, по-перше, назвавшись у ст.1 Конституції "правовою", держава урочисто пообіцяла, "виражаючи суверенну волю народу", а також "спираючись, дбаючи, піклуючись, прагнучи, усвідомлюючи і керуючись" бути відкритою. Чесному нема що приховувати. А коли йдеться про поведінку "акі тать в нощі", то це вже не про правову державу, це про інше і гірше. Ілюстрація: як ви думаєте, чим викликані карколомні па і хитрі, схожі на шпагат, фігури, що їх витанцьовує Міністерство юстиції, щоби тільки не розкрити суспільству тексти "секретних" правових актів Кабміну Януковича, виданих протягом 2003-2004 років, а за Лавриновича – навіть назв таких актів за 2005-2007 роки (це при тому, що Мін'юст письмово визнав незаконність їх приховування під грифом "не для друку")? То чим це викликано? Невже кришталевою чесністю уряду і взірцевою аскезою його керівника? Або?

Отже, по-друге, назвавшись там саме "демократичною", держава взяла обітницю не займатися нічим іншим, як єдино перетворювати інтереси народу, інтереси громадян, на свою політику. Тож "хоч би знехтів, а мусить". Теоретично, щоправда.
Ба більше – про що мова, якщо "держава" це, за визначенням, "організація публічної влади". Нещодавно один державний достойник зарахував до організацій громадянського суспільства одне з організованих злочинних угруповань, мовляв, теж громадська організація. То у мене є "алаверди": якщо "влада" не є "публічною"., то, можливо, той чиновник не там шукає ОЗГ?

2. Наскільки ефективні існуючі механізми консультацій з громадськістю (громадські ради, громадські слухання)?

Термін "рада", попри своє автентичне історичне походження, наразі відгонить радянством, коли "совєти" існували про людське око, а все вирішувала компартійна верхівка. Попри поодинокі щасливі винятки (як то громадська рада при Міністерстві внутрішніх справ), що, на мій погляд, лише підтверджують правило, казати про успішність і концепції і роботи громадських рад було б дуже великим оптимізмом. Щоправда, великим знавцем себе не вважаючи, буду радий, якщо мені грунтовно заперечать. Чому так відбувається? Відповідь – у головному гаслі проекту "Янукович-2004": "тому що". Вигідно, сухо і комфортно. А ніяк інакше собі навіть уявити не можуть.

Що стосовно громадських слухань, то приблизно рік тому, перебуваючи в іпостасі "агента третього сектору", я спілкувався у Кабінеті Міністрів України з керівником підрозділу, що опікується комунікацією з громадськістю. Пані нарікала, що за час існування кабмінівської постанови про "порядок проведення консультацій з громадськістю" громадськість так і не схотіла "проконсультуватися". Не пам'ятаю, чи став я тоді засмучувати ту, сподіваюся, щиру у намірах пані, але як на мене, апатія громадськости пояснюється просто – емпіричними даними про рівень ефективности будь-яких "консультацій" з владою, котра слухати і бачити не бажає, яку змусити почути і побачити (а радше – від переляку зробити відповідний вигляд) може лише явище кшталту Майдану-2004.

3. Як покращити комунікацію і консультації органів державної влади з громадськістю?
Зробити це системно можна лише в один спосіб: чітко виписавши відповідний механізм на рівні єдиного для всіх законодавчого (а не підзаконного!) акту, та запровадивши сувору персональну відповідальність посадовців за порушення.

4. Як органам державної влади отримати надійну інформацію про діяльність ОГС?

Where there is a will – there is a way – кажуть англійці. Я з ними згоден. 99% - у наявности цього "will", себто волі, чи то пак бажання. Інтернет, врешті, великий і поміж іншого, у ньому є і сайти правозахисних та громадських організацій, і ресурси недержавних фондів, і вельми корисні сторінки штибу "Громадського простору", і молодий (і, сподіваюся, перспективний) ресурс "УНІАН-права людини", і, врешті, один добре знайомий мені сайт під рефреном "Пульс громадянського спротиву", який, до речі, планує у недалекому майбутньому втілити проект з розширення своїх сервісів для НУО.

Але що робити, якщо волі і бажання нема? Ні у владців "чинних" ні у владців "потенційних". Якщо відвідати вельми представницьку Громадську асамблею України не визнали за необхідне чи доцільне ні чиновництво ні представники "політикуму". Якщо, відчувши п'янкий запах свіжих виборів, сердцево-помаранчеві вожді демонстративно кидаються на шию громадськости, скликаючи "Комітет національного порятунку", але перетворюють його на власний бенефіс і забувають про нього та про обіцянки продовження чи не другого дня. Якщо представникам "третього сектору" процедурно неможливо достукатися до "гаранта Конституції, прав і свобод людини" - Президента, на варті спокою якого невсипно чатує триголовий та стоокий Балога чи то Рибачук чи то яка (в цьому контексті) в дідька різниця?

Пан Євген Бистрицький, говорячи у своїй статті (http://maidanua.org/static/mai/1194676303.html ) про "забуте громадянське суспільство", мав бути і був дипломатом. Не маючи, на відміну від нього, ні відповідної необхідности ні відповідного хисту, я перефразую – "забите громадянське суспільство". Не у сенсі упосліджености – навпаки, українське громадянське суспільство наочно явило свою силу 2004-го року і, як на мій погляд, багато чому навчилося відтоді. "Забите" – у тому сенсі, що на нього, фольклорно кажучи, "забили", будучи переконаними у його непотрібности ба навіть небезпечности. То – дарма.

Веселий та кмітливий "самооборонець" Юрій Луценко любить казати про доцільність тренування влади на манір "собаки Павлова" (принагідно бажаю йому не забути про це у випадку нового потрапляння на якусь посаду). Враховуючи, що, коли не я не не остаточно підзабув шкільного курсу, вислідом набуття відповідного рефлексу у нещасного пса є слиновиділення і більш нічого суспільнокорисного, пропоную інший шлях, більш ефективний для людської психології. У ставленні до громадянського суспільства, його інститутів і потреб влада в Україні, попри зміни (радше - колооберт) персоналій, є хронічно хворою на комплекси і фобії. Знавці ж кажуть, що деякі фобії незле лікуються зустріччю з втіленням страхів – як то арахнофобія – маленьким безпечним паучком, водофобія – плюсканням на мілині тощо. Громадянське суспільство має влаштувати державі і політикам щоденні добровільно-примусові зустрічі з втіленням візантійсько-совєцьких страхів – громадянською активністю. Якщо ж паціент не схоче потроху долати фобії повсякденно – йому рано чи пізно доведеться зустрітися з великим жахом, перед яким варіант-2004 виглядатиме забавкою. Я в цьому переконаний. І чим пізніше це станеться, цим буде гірше для т.зв. "політичної еліти".
І не думаю, що перебільшуватиму, коли скажу, що увага до інтересів і потреб громадянського суспільства – це найважливіший для влади і політиків тест. Тест на наявність інстинкту самозбереження.

Олександр Северин, к.ю.н.,
правовий радник ВГО Альянс "Майдан"

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 13-11-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1194950347.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua