Гуманістичні цінності/ Р. Мацюк-автор.
11/26/2002 | Roller
Гуманістичні цінності
Професор Ярослав Грицак у „Поступі“, 84(941), натякнув на скарги про існування „двох Україн“, слід думати, зі статті пана Миколи Рябчука „Дві України“ („Критика“, 10/2001), але переочив одну цікаву і нову для мене думку. Ходить про те, що горизонтальному поділу на дві „ґеоґрафічні“ України пан Рябчук протиставляє „вертикальний“ поділ на дві соціяльно-політичні України, названий „шизофренічним роздвоєнням“. Дозволю й собі на цю тему поміркувати.
Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не дається відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це „зле“ витворяє, – то чому не лікуємось?!
І ось тут зачинається, за правильною підказкою п. Рябчука, „постсовєтська шизофренія“. З тією різницею, що я-би ужив терміну шизофренічне роздвоєння, і катеґорично заперечую проти епітета „постсовєтське“. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля – є гріх.
Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча по-фарисейськи їх проповідують усі „цивілізовані“ держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.
Коли в хроноґрафії можна побачити правдиві факти, то про таку науку, як політична історія народів, можна з певністю сказати, що в ній стільки є об'єктивности, скільки в науці про мистецтво картярського шахрайства. Для мене історія – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у друг´их.
Ще иньшими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану“ історію.
Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших“ заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок“, 15го березня 2002го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців).
Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать“. Привілея толєранції є привілеєю і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно.
Добрим прикладом „толєранції“ служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській“ (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдо-української лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти“. Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності“ і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани.
Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо „загальнолюдськости“, то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого“ (М. 15.24).
Нестерпно боляче відчуття зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од України. Нині зробилося модно переслідувати „обмежений“ націоналізм. Щось подібне до навернення Савла, тільки в дусі дрібногаличанського фарсу. Тим часом, забувають, що націоналізм, за означенням, не може бути „обмеженим“.
Націоналіст мусить дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних діяннях иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. „Борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму“ вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст гляди у „Просвіті“, число 19 за жовтень 1990го року).
Тому прикро було почути в телевізії про „якийсь вузький націоналізм“ (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму“.
Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції“, то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри.
Звісно, альтернатива, як завжди, існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту.
У зацитованій вище статті професора Грицака наведені, поміж иньшими, цифри соціологічного опитування щодо питання: „чи ми повинні боротись за нашу країну незалежно від того, права вона чи ні?“ Великобританія 58%, ЗДА 55%, Польща 47%, Україна 36%, ФРН 31%. Щось не дуже англо-сакси чуються об'єктивними… Закомплексовані почуттям довічної провини Німці ще й досі сплачують реперації, про які йшлося на початку статті.
А от українських 36% мене зовсім не тішить, коли взяти до уваги, що в 1991му році (на час опитування) з 90,2%, які проголосували за „незалежність“, половина під словами „наша країна“ розуміли „совковий край“. Так чи інакше, хто не захищає правду українську, той автоматично захищає правду сусідську.
Професор Ярослав Грицак у „Поступі“, 84(941), натякнув на скарги про існування „двох Україн“, слід думати, зі статті пана Миколи Рябчука „Дві України“ („Критика“, 10/2001), але переочив одну цікаву і нову для мене думку. Ходить про те, що горизонтальному поділу на дві „ґеоґрафічні“ України пан Рябчук протиставляє „вертикальний“ поділ на дві соціяльно-політичні України, названий „шизофренічним роздвоєнням“. Дозволю й собі на цю тему поміркувати.
Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не дається відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це „зле“ витворяє, – то чому не лікуємось?!
І ось тут зачинається, за правильною підказкою п. Рябчука, „постсовєтська шизофренія“. З тією різницею, що я-би ужив терміну шизофренічне роздвоєння, і катеґорично заперечую проти епітета „постсовєтське“. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля – є гріх.
Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча по-фарисейськи їх проповідують усі „цивілізовані“ держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.
Коли в хроноґрафії можна побачити правдиві факти, то про таку науку, як політична історія народів, можна з певністю сказати, що в ній стільки є об'єктивности, скільки в науці про мистецтво картярського шахрайства. Для мене історія – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у друг´их.
Ще иньшими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану“ історію.
Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших“ заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок“, 15го березня 2002го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців).
Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать“. Привілея толєранції є привілеєю і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно.
Добрим прикладом „толєранції“ служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській“ (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдо-української лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти“. Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності“ і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани.
Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо „загальнолюдськости“, то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого“ (М. 15.24).
Нестерпно боляче відчуття зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од України. Нині зробилося модно переслідувати „обмежений“ націоналізм. Щось подібне до навернення Савла, тільки в дусі дрібногаличанського фарсу. Тим часом, забувають, що націоналізм, за означенням, не може бути „обмеженим“.
Націоналіст мусить дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних діяннях иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. „Борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму“ вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст гляди у „Просвіті“, число 19 за жовтень 1990го року).
Тому прикро було почути в телевізії про „якийсь вузький націоналізм“ (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму“.
Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції“, то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри.
Звісно, альтернатива, як завжди, існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту.
У зацитованій вище статті професора Грицака наведені, поміж иньшими, цифри соціологічного опитування щодо питання: „чи ми повинні боротись за нашу країну незалежно від того, права вона чи ні?“ Великобританія 58%, ЗДА 55%, Польща 47%, Україна 36%, ФРН 31%. Щось не дуже англо-сакси чуються об'єктивними… Закомплексовані почуттям довічної провини Німці ще й досі сплачують реперації, про які йшлося на початку статті.
А от українських 36% мене зовсім не тішить, коли взяти до уваги, що в 1991му році (на час опитування) з 90,2%, які проголосували за „незалежність“, половина під словами „наша країна“ розуміли „совковий край“. Так чи інакше, хто не захищає правду українську, той автоматично захищає правду сусідську.
Відповіді
2002.11.26 | Роман ShaRP
Все правильно, Маски зірвано-2
Roller пише:> Гуманістичні цінності
***
> Коли в хроноґрафії можна побачити правдиві факти, то про таку науку, як політична історія народів, можна з певністю сказати, що в ній стільки є об'єктивности, скільки в науці про мистецтво картярського шахрайства. Для мене історія – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у друг?их.
Приблизно так. Domination is the name of the game.
> Ще иньшими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі.
>Тому нація їх шукає серед подібних собі.
Зверніть увагу. Суперників не має людина, але шукає їх чомусь вже нація. Мухлює, вражий син.
>Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування.
Ну прапор йому в руки, і най виводить.
> Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану“ історію.
Саме так, тому що теорія хибна, а от історія -- практична.
> Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших“ заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок“, 15го березня 2002го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців).
> Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом.
Я плачу. Антропоцентристи нещасний ліпить птасі людські емоції. Ще й які!
> І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать“.
Аналогічно.
>Привілея толєранції є привілеєю і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно.
Ненавидіти -- грішно.
> Добрим прикладом „толєранції“ служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській“ (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдо-української лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти“. Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності“ і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани.
Но комментс. І так всьо видно. Анекдот закінчувався "зате не москаль".
> Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись.
А пророк Мацюк його розсекретив. Падіть до ніг пророка?
>У цім моя віра.
Нехристиянська.
>А щодо „загальнолюдськости“, то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого“ (М. 15.24).
Згодом Ісус того зрікся, та почав проповідувати та робити дива для всіх народів. За що національні провідники (Синод) та водночас провідники національної віри (іудаїзму) прийняли рішення його розп*яти. Про то, що націоналізм не сумісний з християнськими цінностями я вже писав ("Гармата-1", "Гармата-2"). Мацюк , немає жодних сумнівів , додав мені матеріалу.
> Нестерпно боляче відчуття зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од України. Нині зробилося модно переслідувати „обмежений“ націоналізм. Щось подібне до навернення Савла, тільки в дусі дрібногаличанського фарсу. Тим часом, забувають, що націоналізм, за означенням, не може бути „обмеженим“.
> Націоналіст мусить дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних діяннях иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому.
А тут М. протирічіть самому собі, бо див. вище: місця завойовувалися у одвічній боротьбі, а не розставлялися, яко книги на полицях.
> На одміну від космополіта. Який не має свого місця.
Має, якщо захоче та завоює.
> „Борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму“ вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст гляди у „Просвіті“, число 19 за жовтень 1990го року).
Дива! А хтось його соціалістом вважав. Цікаво, ким він вважав себе сам?
> Тому прикро було почути в телевізії про „якийсь вузький націоналізм“ (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму“.
> Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції“, то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри.
> Звісно, альтернатива, як завжди, існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту.
> У зацитованій вище статті професора Грицака наведені, поміж иньшими, цифри соціологічного опитування щодо питання: „чи ми повинні боротись за нашу країну незалежно від того, права вона чи ні?“ Великобританія 58%, ЗДА 55%, Польща 47%, Україна 36%, ФРН 31%. Щось не дуже англо-сакси чуються об'єктивними… Закомплексовані почуттям довічної провини Німці ще й досі сплачують реперації, про які йшлося на початку статті.
> А от українських 36% мене зовсім не тішить, коли взяти до уваги, що в 1991му році (на час опитування) з 90,2%, які проголосували за „незалежність“, половина під словами „наша країна“ розуміли „совковий край“. Так чи інакше, хто не захищає правду українську, той автоматично захищає правду сусідську.
Російські ХХ%, частина яких вилазить у реальній боротьбі, вас не тішать також. Чому ви про них не пишете? Лякає?
Автор гарно почав. Із двох Україн. А може, їх не дві, а більше? Що там із Кримом? Правобережна та Лівобережна Україна під різними проводами -- історична реальність. Польска, чи, ще -- литовсько-польска Україна -- історична реальність. Україна без державності -- історична реальність. Територія сучасної Україна, збирана докупи кривавим царатом, а потім -- ще кривавішими більшовиками, -- так само реальність.
Коли пишуть отак, як оцей, у когось мимоволі може скластися враження, що ось тільки-но тут Україна була, вийшла погуляти, а тепер повернулася. Ні, дорогенькі мої, в тім то й річ, що України не було. Не було ніколи однорідної України.
ВЗАГАЛІ
Навіть за часів Київської Русі існувала аж ніяк не унітарна, а племінно-кланова держава, при цьому оті племіна-клани залюбки воювали одне одного, ще й "злих татаровей" запрошували.
Чи не здається вам, що історія того тінню лягає на сьогодні. І татари є. Кримські.
Domination is the name of the game. Націонал-радикали знову зривають з себе маску. І видно блиск і вбогість. Блиск ошкірених зубів і вбогість -- рядів та думок "самих свідомих".
Не маєте сили -- пануйте грошима, купіть силу, не маєте грошей -- пануйте розумом, переконанням, аби пішли за вами і гроші і сила, не маєте нічого -- то хто ж вам за так дасть?
2002.11.26 | razor
Re: Все правильно, Маски зірвано-2
RSharp pyshe:[tsytat Matsiuka]А щодо „загальнолюдськости“, то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого“ (М. 15.24).
RSharp:
Згодом Ісус того зрікся, та почав проповідувати та робити дива для всіх народів. За що національні провідники (Синод) та водночас провідники національної віри (іудаїзму) прийняли рішення його розп*яти. Про то, що націоналізм не сумісний з християнськими цінностями я вже писав ("Гармата-1", "Гармата-2"). Мацюк , немає жодних сумнівів , додав мені матеріалу.
Vy zdajetsja korystujetesja dosyt' svojeridnoju versijeju Novoho Zavitu. Isus nihde ne "zriksja" toho shcho chytajemo v Matteja 15:24. A Joho vyrishyly pozbutysja "bat'ky Narodu" ne za "internatsionalizm" a za popularnist' v masakh jaka (1) zahrozhuvala jikhnomu "avtorytetu" i (2) mohla nastorozhyty Rymljan suproty nykh samykh ("Vy stratyly kontrol' Os' mech i Vam"). Pershyj velykyj "khrystians'kyj internatsionalist" buv ne Isus, i navit' ne Petro, a Saul/Pavlo. Khoch i joho "internatsionalizm" mav dyvni zakrasky (dyv. Poslannija do Rymljan rozd. 9). Mozhna pity shche dal'she, i bachyty v Isusa svojeridnoho Yevrejs'koho "halychana" (:=)) jakyj prybuv z Galileji ("Galitsiji" (:=))) prosvishchaty Jerusalyms'kykh Iudejiv ("Skhidnjakiv") i zaplatyv za tse zhyttjam. Ta i vsi vybrani nym pered smertju Apostoly buly Galilejamy. == A shcho khrystianstvo ne sumisne z natsionalizmom, tak tse pravda jaku vzhe davno proholosyv Nietzsche ("buv na sviti lyshe odyn Khrystijanyn, i Vin pomer na khresti..."'tsebto sam Isus). Ja ne znaju ani odnoho derzhavnoho dijacha jakoho nebud' narodu shcho mozhe pokhvalytysja svojim chystym "khrystijanstvom".
2002.11.27 | Роман ShaRP
Re: Все правильно, Маски зірвано-2
У головному політичному -- тому, що націоналізм не може бути християнським -- Ви зо мною погоджуєтеся, тому тут мені немає у чому з Вами сперечатися.Питання ж стосовно зречення Ісусом націоналізму я би волів тут і зараз не розглядати. То більше релігійна, аніж політична тема, а тут обговорюються таки політичні.
2002.11.26 | ilia25
Націоналізм = нацизм = фашизм. Крапка. (-)
2002.11.26 | Максим Кулемет
Крапка=кома=тире. Seig Hail! - Риска в дужках (-)
2002.11.26 | Roller
Ти-ти-ти та-та-та ти-ти-ти (-)
2002.11.26 | Максим Кулемет
Гаразд, Ролере, сідай у тачанку! (-)
2002.11.28 | Roller
Учи азбуку, Морзе,и Анку прихвати (-)
2002.11.26 | Augusto
Яка дурня!:)) (-)
2002.11.26 | ilia25
Ну якщо вже ви Мацюку не вірите...
Вам людською мовою пояснюють: "Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим".Мацюк вам доводить те, що я давно тут тверджу -- що націоналізм не сумісний з демократією, захистом прав людини чи гуманістичними ідеалами. Націоналізм -- це 100% чиста ненависть до інших людей.
"Кожне сотворіння мусить когось ненавидіти". Оця ненависть до інших і є націоналізм, те з чого він починається, і те, чим він закінчується.
2002.11.26 | Augusto
Я не вірю в Мацюка.
Я радий, що після довгий страждань Ви нарешті знайшли собі віру: Мацюк, це звучить гордо. Я дуже толерантний до Вашого вибору, вірте собі наздоров'я, лише не пробуйте нав'язати свою віру іншим. Це стосується і Мацюка (це мабуть звучить зухвало для Вас?).2002.11.26 | ilia25
А у що ви вірите, Августо? Ні, я серйозно. (-)
2002.11.26 | Augusto
З вірою в Релігію.(-)
2002.11.26 | ilia25
Якісь ідеали, переконання? Чи ви принциповий цинік? (-)
2002.11.26 | Augusto
Ніколи не був циніком.
Політичні погляди: солідарність, відсутність дискріминації, справедливій розподіл багатства в суспільстві, рівні шанси для всіх, держава від громадян, для громадян (громадяни України - єдине джерело влади).2002.11.26 | ilia25
Я якже націоналізм Августо?
Augusto пише:> Політичні погляди: солідарність, відсутність дискріминації, справедливій розподіл багатства в суспільстві, рівні шанси для всіх, держава від громадян, для громадян (громадяни України - єдине джерело влади).
То що саме в цій пасторалі, ви думаєте, може наблизити націоналізм? Солідарність, відсутність дискримінації, чи рівні шанси для всіх?
Може ви й не ціник, але блюзнірству ви добре навчились.
2002.11.28 | Shooter
Провітріть свої совіцькі мізки, Ілля
А то від них явно несе несвіжим запахом расєйсько-совіцьких кліше