Толерантний лист Президентові (Немножко лучше, чем после войны)
03/21/2004 | Максим’як
Іван ШКУРАЙ
Толерантний лист
Президентові
Леоніду Кучмі
Шановний Леоніде Даниловичу!
Прочитав я в одній із газет уривки з Вашої нової російськомовної книги «Украина — не Россия», і хочеться мені висловити деякі суттєві зауваження, особливо щодо Ваших роздумів про українську мову.
Та спершу — коротко про нас обох як співвітчизників. Обидва ми — чернігівські сільські хлопці, обидва за гороскопом леви, ровесники, обидва отримали вищу освіту — я в Московському університеті, Ви у Дніпропетровському, і ще довчалися деінде, обидва були зросійщені до самої кості…
Та кожен із нас ішов своєю дорогою. З примхи долі зустрітися вперше довелося, коли Ви уперше замахнулися на президентство. Я брав маленьке інтерв’ю — підніс Вам свій роман-дилогію «Хата на камені» з дарчим написом: «З побажаннями збудувати Україну». Натомість отримав автограф для газети, яку я редагував, зі словами найкращих побажань читачам. Роману того, я переконаний, Ви не читали, а от побажання Ваші передплатники газети прочитали всі.
Цього року біля музею молодогвардійців у Ровеньках я стояв перед Вами, пане Президенте, уже пенсіонером. Коли Ви, потиснувши руку, запитали у мого сусіда: «Ну как жизнь?», а той бадьоро відчеканив: «Немножко лучше, чем после войны», мені хотілося спитати: «Ну як, збудував Україну?».
Та це звучало б як звинувачення. Звинувачувати ж одну людину, хоча вона і є головним виконробом у такій делікатній справі, як державотворення, та ще й українське, вважаю несправедливим. Бо є ще й уряд, і парламент, що виступає іноді як справді Верховна Рада і як Верховна Зрада також.
Як державний діяч Ви нібито переймаєтесь проблемою: «Одним из важнейших параметров государства является государственный язык…». Не байдужі Ви і до стану української мови в УРСР: «То, что… усиливалась языковая несправедливость, я стал замечать только в 80-е годы»… «Мне сразу вспомнились торжественные заседания в Киеве, проводившиеся непременно на русском языке, и речи высоких украинских партийных руководителей, в которых непременно, хотя и без видимых причин, содержались нападки на «украинский буржуазный национализм»… «Тема государственного языка Украины была вообще обойдена»… А далі — ще гнітючіша картина. За переписом, 11,8 млн. чоловік, або 23 відсотки населення республіки, не знали української мови.
Шукаю і не знаходжу
І от я шукаю у Вашому писанні отой імператив. Що зробили Ви за майже два довгі президентські терміни влади і один короткий прем’єркабмінівський, щоб захистити державну мову, уберегти Україну від повзучої русифікації? Шукаю і… не знаходжу.
Ви пишете, що на червень 1990 року «удельный вес продукции на украинском книжном рынке составлял даже меньше 20 процентов», що 1989 року в Донецьку «закрылась последняя школа с украинским языком обучения», що менше 30 відсотків професійних театрів в Україні залишилися українськими, що 12,3 відсотка українців не вважають українську мову своєю рідною…
Слова Ваші, Леоніде Даниловичу, — звичайнісіньке фарисейство, коли ми занурюємося в буття. В «Заяві Ради Національної Спілки письменників з приводу становища української мови в незалежній Українській державі» говориться, що «з кожних 10 видрукованих книг лише одна українська. Засоби масової інформації функціонують на 85 відсотків російською мовою. У сотнях малих і великих населених пунктів Сходу та Півдня України школи з національною мовою викладання зовсім відсутні». Говориться в цьому документі і про донецьку школу № 36 з українською мовою викладання. Її закрили 2003 року. І ні Ви, пане Президенте, ні прем’єр, ні віце-прем’єр-гуманітарій нічогісінько не зробили для того, щоб зупинити провінційних чиновників, новітніх русифікаторів, які переплюнули самого Валуєва.
Ліквідація української школи № 36 — це дискримінація дітей за мовною ознакою. Боротьба батьків і дітей за свою мову закінчилася поразкою, але вона продемонструвала і нове явище — український народ починає пікетами, страйками захищати свою рідну мову.
Печальна арифметика
У Ваших роздумах про захист мови є раціональне зерно. От тільки висновок з усього цього для Вашого читача, пане Президенте, дещо несподіваний. Виявляється, завдяки російській пресі «искаженные представления о нашей действительности проникают и на уровень российского политического руководства (яка біда!). Дело дошло до ноты в адрес Украины, направленной Министерством иностранных дел России… сделать родной для подавляющего числа населения язык, по сути, изгоем, свести его до маргинального уровня…». Нота завершается зловещим пророчеством: «Подобного рода действия в такой чувствительной сфере, как язык, обычно имеют тяжелые последствия».
В Україні, і про це не може не знати наш північно-східний сусід, під загрозою знаходиться саме українська мова. А Ви, мій Президенте, як позитив відзначаєте торжество ленінської політики злиття націй в одну, створення такого собі україно-російського конгломерату особистості: «Этнографы уже давно отмечают, что на востоке Украины появляется все больше людей, которые относят себя в равной степени и к украинцам, и к русским». Брешуть, як собака на висівки, Ваші етнографи. Хохли, може, і будуть вважати себе русько-украйонцями, росіяни — ніколи, українці також.
І у тому «в равной степени» ніякий не позитив, а величезна трагедія української нації. Згідно з підручником для сільських шкіл «На великой стройке» під редакцією А. Шибанова, що вийшов у Ленінграді 1931 року, за результатами перепису населення, в Радянському Союзі росіян — 77 млн. 791 тис., українців — 81 млн. 195 тис. А в довіднику «Население СССР» (М., Политиздат, 1983) уже читаємо: росіян — 137 млн. 397 тис., українців — 42 млн. 347 тис.
Куди ж зникла половина, а то й більше — якщо зважити на приєднання до УРСР Західної України, Буковини і Закарпаття — українців за 50 років радянської влади? Чому росіяни жили і он як розмножувались, а ми, українці, катастрофічно йшли до загину як нація?
Це, пане Президенте, не історична каверза. Це наслідок планомірного фізичного і морального (підкреслюю — і морального) знищення українського етносу. Після Голодомору 1932—1933 років залишатися українцем уже стало неперспективно і небезпечно. І українці РРФСР, Казахстану, інших регіонів, самої України стали масово записуватися в «русские». Процес асиміляції українського етносу пішов на повен хід. До того ж, уже з допомогою «русских» українців.
Політика денаціоналізації і русифікації уже в незалежній Україні продовжується успішно. Чиновники закривають українські школи, душать українську газету і книгу… Це вони зробили, аби головний документ особистості — паспорт — свідчив, що ніяких українців в Україні нема. А з 1 вересня 2002 року і в «Свідоцтві про народження» працівники загсів у графі «національність» роблять багатозначний жирний прочерк. Чиновний антиукраїнський дурисвіт прислужливо підштовхнув процес тотальної денаціоналізації титульної української нації.
А що ж Ви, пане Гаранте Конституції?
Пам’ятаймо уроки Історії!
Історія України, яку, за висловленням Володимира Винниченка, не можна читати без брому, нічого не навчила наших сучасних державотворців. Вони ніколи не сприймуть слова Симона Петлюри, якого Ви, пане Президенте, згадуєте у книзі як свої: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо…».
А Ви, шановний Президенте, штовхаєте нас назад до колиски на трьох близнюків та ще й із «старшим братом» посеред них (хіба близнята бувають не однолітками?), наполягаючи, що нам «все равно… не поделить… Ярослава Мудрого и Юрия Долгорукого… Пушкина и Шевченко… Рылеева и Кибальчича… Софийский собор и храм Покрова на Нерли».
Гай-гай, паралелі підібрано невдало. Не можна поділити непоєднуване. Мені здається, було б доцільніше, якби до Ярослава Мудрого Ви притулили Андрія Боголюбського, який дощенту зруйнував Ярославів Київ. Пушкін, якщо висловлюватись сучасною термінологією, закликав генерала Єрмолова «мочіть» народи Кавказу, Шевченко ж зовсім іншою мовою закликав горців до боротьби: «Борітеся — поборете…».
Кибальчича і Рилєєва теж не варто паралелити. Наш земляк із Коропщини Микола Кибальчич належить світові як винахідник космічного апарату, на якому людині летіти до зірок, а Кіндрат Рилєєв, як волелюбний поет, — Росії. Але ми залюбки беремо його і до свого коша. Хоча б лише за оці його слова:
Мне ад — Украйну зреть в неволе,
Ее свободной видеть — рай.
Як бачимо, погляди Олександра і Кіндрата як поетів на волю народів були протилежними.
Не можу повірити, земляче, щоби комусь хоч заманулося ділити вже давно поділене — Софійський собор і храм Покрови на Нерлі. І не треба нам чуже на Нерлі — хоч би своє на Дніпрі собі назад повернути. Те, за що Московський патріархат, як реп’ях за кожуха, тримається, — від далекого Сходу України до Чернечої гори в Закарпатті.
Нема нації без мови. Хто ж зупинить, вельмишановний пане Президенте, мовну вакханалію? Допоки будемо хохлацьки озиратися на північно-східного сусіда та улесливо запитувати у нього його ж мовою: «Чего изволите-с?»
http://www.ukrslovo.com.ua/polit/p32184.html
Толерантний лист
Президентові
Леоніду Кучмі
Шановний Леоніде Даниловичу!
Прочитав я в одній із газет уривки з Вашої нової російськомовної книги «Украина — не Россия», і хочеться мені висловити деякі суттєві зауваження, особливо щодо Ваших роздумів про українську мову.
Та спершу — коротко про нас обох як співвітчизників. Обидва ми — чернігівські сільські хлопці, обидва за гороскопом леви, ровесники, обидва отримали вищу освіту — я в Московському університеті, Ви у Дніпропетровському, і ще довчалися деінде, обидва були зросійщені до самої кості…
Та кожен із нас ішов своєю дорогою. З примхи долі зустрітися вперше довелося, коли Ви уперше замахнулися на президентство. Я брав маленьке інтерв’ю — підніс Вам свій роман-дилогію «Хата на камені» з дарчим написом: «З побажаннями збудувати Україну». Натомість отримав автограф для газети, яку я редагував, зі словами найкращих побажань читачам. Роману того, я переконаний, Ви не читали, а от побажання Ваші передплатники газети прочитали всі.
Цього року біля музею молодогвардійців у Ровеньках я стояв перед Вами, пане Президенте, уже пенсіонером. Коли Ви, потиснувши руку, запитали у мого сусіда: «Ну как жизнь?», а той бадьоро відчеканив: «Немножко лучше, чем после войны», мені хотілося спитати: «Ну як, збудував Україну?».
Та це звучало б як звинувачення. Звинувачувати ж одну людину, хоча вона і є головним виконробом у такій делікатній справі, як державотворення, та ще й українське, вважаю несправедливим. Бо є ще й уряд, і парламент, що виступає іноді як справді Верховна Рада і як Верховна Зрада також.
Як державний діяч Ви нібито переймаєтесь проблемою: «Одним из важнейших параметров государства является государственный язык…». Не байдужі Ви і до стану української мови в УРСР: «То, что… усиливалась языковая несправедливость, я стал замечать только в 80-е годы»… «Мне сразу вспомнились торжественные заседания в Киеве, проводившиеся непременно на русском языке, и речи высоких украинских партийных руководителей, в которых непременно, хотя и без видимых причин, содержались нападки на «украинский буржуазный национализм»… «Тема государственного языка Украины была вообще обойдена»… А далі — ще гнітючіша картина. За переписом, 11,8 млн. чоловік, або 23 відсотки населення республіки, не знали української мови.
Шукаю і не знаходжу
І от я шукаю у Вашому писанні отой імператив. Що зробили Ви за майже два довгі президентські терміни влади і один короткий прем’єркабмінівський, щоб захистити державну мову, уберегти Україну від повзучої русифікації? Шукаю і… не знаходжу.
Ви пишете, що на червень 1990 року «удельный вес продукции на украинском книжном рынке составлял даже меньше 20 процентов», що 1989 року в Донецьку «закрылась последняя школа с украинским языком обучения», що менше 30 відсотків професійних театрів в Україні залишилися українськими, що 12,3 відсотка українців не вважають українську мову своєю рідною…
Слова Ваші, Леоніде Даниловичу, — звичайнісіньке фарисейство, коли ми занурюємося в буття. В «Заяві Ради Національної Спілки письменників з приводу становища української мови в незалежній Українській державі» говориться, що «з кожних 10 видрукованих книг лише одна українська. Засоби масової інформації функціонують на 85 відсотків російською мовою. У сотнях малих і великих населених пунктів Сходу та Півдня України школи з національною мовою викладання зовсім відсутні». Говориться в цьому документі і про донецьку школу № 36 з українською мовою викладання. Її закрили 2003 року. І ні Ви, пане Президенте, ні прем’єр, ні віце-прем’єр-гуманітарій нічогісінько не зробили для того, щоб зупинити провінційних чиновників, новітніх русифікаторів, які переплюнули самого Валуєва.
Ліквідація української школи № 36 — це дискримінація дітей за мовною ознакою. Боротьба батьків і дітей за свою мову закінчилася поразкою, але вона продемонструвала і нове явище — український народ починає пікетами, страйками захищати свою рідну мову.
Печальна арифметика
У Ваших роздумах про захист мови є раціональне зерно. От тільки висновок з усього цього для Вашого читача, пане Президенте, дещо несподіваний. Виявляється, завдяки російській пресі «искаженные представления о нашей действительности проникают и на уровень российского политического руководства (яка біда!). Дело дошло до ноты в адрес Украины, направленной Министерством иностранных дел России… сделать родной для подавляющего числа населения язык, по сути, изгоем, свести его до маргинального уровня…». Нота завершается зловещим пророчеством: «Подобного рода действия в такой чувствительной сфере, как язык, обычно имеют тяжелые последствия».
В Україні, і про це не може не знати наш північно-східний сусід, під загрозою знаходиться саме українська мова. А Ви, мій Президенте, як позитив відзначаєте торжество ленінської політики злиття націй в одну, створення такого собі україно-російського конгломерату особистості: «Этнографы уже давно отмечают, что на востоке Украины появляется все больше людей, которые относят себя в равной степени и к украинцам, и к русским». Брешуть, як собака на висівки, Ваші етнографи. Хохли, може, і будуть вважати себе русько-украйонцями, росіяни — ніколи, українці також.
І у тому «в равной степени» ніякий не позитив, а величезна трагедія української нації. Згідно з підручником для сільських шкіл «На великой стройке» під редакцією А. Шибанова, що вийшов у Ленінграді 1931 року, за результатами перепису населення, в Радянському Союзі росіян — 77 млн. 791 тис., українців — 81 млн. 195 тис. А в довіднику «Население СССР» (М., Политиздат, 1983) уже читаємо: росіян — 137 млн. 397 тис., українців — 42 млн. 347 тис.
Куди ж зникла половина, а то й більше — якщо зважити на приєднання до УРСР Західної України, Буковини і Закарпаття — українців за 50 років радянської влади? Чому росіяни жили і он як розмножувались, а ми, українці, катастрофічно йшли до загину як нація?
Це, пане Президенте, не історична каверза. Це наслідок планомірного фізичного і морального (підкреслюю — і морального) знищення українського етносу. Після Голодомору 1932—1933 років залишатися українцем уже стало неперспективно і небезпечно. І українці РРФСР, Казахстану, інших регіонів, самої України стали масово записуватися в «русские». Процес асиміляції українського етносу пішов на повен хід. До того ж, уже з допомогою «русских» українців.
Політика денаціоналізації і русифікації уже в незалежній Україні продовжується успішно. Чиновники закривають українські школи, душать українську газету і книгу… Це вони зробили, аби головний документ особистості — паспорт — свідчив, що ніяких українців в Україні нема. А з 1 вересня 2002 року і в «Свідоцтві про народження» працівники загсів у графі «національність» роблять багатозначний жирний прочерк. Чиновний антиукраїнський дурисвіт прислужливо підштовхнув процес тотальної денаціоналізації титульної української нації.
А що ж Ви, пане Гаранте Конституції?
Пам’ятаймо уроки Історії!
Історія України, яку, за висловленням Володимира Винниченка, не можна читати без брому, нічого не навчила наших сучасних державотворців. Вони ніколи не сприймуть слова Симона Петлюри, якого Ви, пане Президенте, згадуєте у книзі як свої: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо…».
А Ви, шановний Президенте, штовхаєте нас назад до колиски на трьох близнюків та ще й із «старшим братом» посеред них (хіба близнята бувають не однолітками?), наполягаючи, що нам «все равно… не поделить… Ярослава Мудрого и Юрия Долгорукого… Пушкина и Шевченко… Рылеева и Кибальчича… Софийский собор и храм Покрова на Нерли».
Гай-гай, паралелі підібрано невдало. Не можна поділити непоєднуване. Мені здається, було б доцільніше, якби до Ярослава Мудрого Ви притулили Андрія Боголюбського, який дощенту зруйнував Ярославів Київ. Пушкін, якщо висловлюватись сучасною термінологією, закликав генерала Єрмолова «мочіть» народи Кавказу, Шевченко ж зовсім іншою мовою закликав горців до боротьби: «Борітеся — поборете…».
Кибальчича і Рилєєва теж не варто паралелити. Наш земляк із Коропщини Микола Кибальчич належить світові як винахідник космічного апарату, на якому людині летіти до зірок, а Кіндрат Рилєєв, як волелюбний поет, — Росії. Але ми залюбки беремо його і до свого коша. Хоча б лише за оці його слова:
Мне ад — Украйну зреть в неволе,
Ее свободной видеть — рай.
Як бачимо, погляди Олександра і Кіндрата як поетів на волю народів були протилежними.
Не можу повірити, земляче, щоби комусь хоч заманулося ділити вже давно поділене — Софійський собор і храм Покрови на Нерлі. І не треба нам чуже на Нерлі — хоч би своє на Дніпрі собі назад повернути. Те, за що Московський патріархат, як реп’ях за кожуха, тримається, — від далекого Сходу України до Чернечої гори в Закарпатті.
Нема нації без мови. Хто ж зупинить, вельмишановний пане Президенте, мовну вакханалію? Допоки будемо хохлацьки озиратися на північно-східного сусіда та улесливо запитувати у нього його ж мовою: «Чего изволите-с?»
http://www.ukrslovo.com.ua/polit/p32184.html