04/23/2004 | Степанишин

“Раби, підножки, грязь Москви”, - писав безсмертний Тарас Шевченко про тогочасних українців, що зрадили свій народ “за шмат гнилої ковбаси”. На превелике нещастя, його слова виявилися пророчими і є актуальними сьогодні, уже в нібито незалежній Україні. Бо 20 квітня прокучмівська більшість у Верховній Раді України своїм схваленням кабального для нашої держави Договору про ЄЕП (за зрадницьке рішення проголосувало 265 депутатів з пропрезидентських фракцій та комуністи) остаточно поховала останні рештки української незалежності. І нехай не тішать себе ілюзіями ті, хто наївно вважає, що обумовлене застереження щодо неприйнятності статей угоди, які суперечать Конституції України, знівелює його катастрофічні наслідки для нашої держави. Бо для Росії наша Конституція - фікція, умовність, що зовсім не братиметься до уваги, для них важливо зовсім інше - Україна здала свій суверенітет і погодилася грати за їхніми правилами. А як кремлівські зверхники вміють розпоряджатися своїм панівним становищем (а саме це фіксує Договір про ЄЕП), напрочуд правдиво висловив у своєму вірші “Москва” учасник національно-визвольних змагань Петро Карпенко-Криниця (1917-1979):

Спитаю у вітра, старого приблуди,

Що тугу в просторах висурмлює й гнів:

- Хто каторжні нори Сибіру запрудив,

Невинною плоттю людською набив?



Карельські, Колимські, Далекого Сходу -

Хто нетрі, де шкіриться згуба жива,

Труною зробив для бездольних народів? -

І вітер одкаже: - Я знаю: Москва!



Спитаю у сонця, великого друга:

- Хто в пащах в’язниць, сутеренах сирих,

Упившися злом нелюдської наруги,

Катує братів-сонцелюбів моїх?



Хто краде в них казку привабного світла,

Роки хто, як нить золоту, обрива,

Хто юність гвалтує іще нерозквітлу? -

І сонце одкаже: - Я знаю: Москва!



Спитаю в землі, що дуднить споконвіку

Громами походів, столунням боїв:

- Хто крови розлив незагачені ріки

І кров’ю лани, мов дощем напоїв?



Мій друже, що вмієш цінить непокору:

Коли ти шепочеш молитви слова,

Як вечора тінь запада яснозора,

Чи рано встаєш, пам’ятай же, що ворог,

Найбільший твій ворог - Москва!

На превеликий жаль, останніх рядків автора так і не усвідомили народні депутати. У тому числі і з “Нашої України”. Ні-ні, вони не віддали жодного голосу за зрадницьку угоду. Але чому не було заблоковано трибуну, чому не вирвали мікрофон з рук кучмівського прихвосня Литвина, чому не кинули гасло “Україна в небезпеці!” і не зібрали під Верховною Радою сотні тисяч небайдужих до долі рідної землі патріотів? Невже містечковий бій (нехай і за святу справу) в Мукачевому важливіший за національні інтереси України?

Моєму (і не лише моєму) обуренню немає меж! Заяви, виступи, гнівні слова народних депутатів тепер уже не мають ніякого значення. Що тепер вартує виграний з такими труднощами бій проти медвечуківської політреформи? Адже влада, оговтавшись, всадила ніж у саме серце тих, хто власною кров’ю здобував для України омріяну незалежність. Як тепер їм в очі дивитися?

Залишається сподіватися лише на те, що в керманичів національно-демократичних сил вистачить волі й розуму для того, щоб проаналізувати власні прорахунки й таки з честю вийти переможцем у боротьбі з п’ятою колоною Москви в Україні. Відступати далі вже немає куди. За нами Незалежність України.