07/04/2004 | дідусь

Панове, сьогодні Україна підходить до відповідального моменту - законного конституційного процесу обирання "влади".
Проте влада була і є занадто ласим шматком для всіх. За ради неї, як вчить історія, часто були готові на будь які провокації, як ті хто хоче її втримати, так і ті хто хоче її отримати.
Чи ненайскладнішим питанням, з правової точки зору, є питання насильства проти влади, тобто насильного змінення влади.
В загальному плані прийнято, що така зміна є неправовою і недопустимою. З чим і я абсолютно згоден. Проте чи є умови, при яких виникають, чи можуть виникнути правові підстави для насильної зміни влади. Пропоную тему для дискусії. Хоча одразу попереджую (і це буде видно із теми), що я ні в якому разі не закликаю до насилля (особливо якщо правових підстав для цього не буде).
Бажання, щоб у обговоренні взяли участь люди які не зациклені субєктивним емоційним ставленням до теми, а ті хто здатен розглянути тему сугубо з правової точки зору.

Влада завжди "дарувала" собі право на насилля щодо народу, навіть сама демократична (якщо народ чи певна його частина порушували закон).
І це зрозуміло, адже держава це інституція, функцією якої, крім інших, є і забеспечення дотримання законів. Для чого вона володіє і управляється відповідними правовими механізмами, що включають і таку складову як примус.
Але чи має народ право на насилля щодо влади та насильницькі (невиборні) способи її зміщення?
Щодо цього питання "влада", як правило скромно мовчить, або суворо забороняє такі дії. Виключенням є хіба що знаменита французька Декларація прав людини і громадянина. В її 35 статті прямо записано: "коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обовязком".
Як бачимо Декларація прав людини і громадянина досить "сувора" до влади. - Проте дана Декларація є рідкісним виключенням. Як правило історія нам "малює" зовсім протилежні "картини". Правові норми що забороняли насильницькі дії щодо влади є одними із самих древніх і самих сурових. Ні защо влада не любила так суворо карати, як за зазіхання на себе любиму і дорогоцінну.
Норми, що передбачали посилено сурову відповідальність за насильницькі (і навіть ненасильницькі) дії щодо влади чи окремих її представників містились у законодавстві починаючи ще з законів царя Хаммурапі та закінчуючи кримінальним кодексом України.
Проте не вони є темою нашого сьогоднішнього розгляду.
Наше питання інше - чи має право народ вчиняти насильство щодо влади і насильницьким шляхом її зміщати?
Декларація прав людини і громаядянина таке право надавала.
Конституція України такого права ненадає.
Конституція України надає її громадянам величезну кількість різноманітних прав та визначає їх право, у законному порядку відстоювати та захищати ці права.
А що робити якщо влада обмежує права громадян у законному порядку захищати і реалізовувати свої права. Ви скажете - поміняти таку владу (звичайно у законному порядку - шляхом перевибору) і будете абсолютно праві.
А що робити якщо влада обмежила, а то ізовсім позбавила вас права її "родиму" поміняти, у законному виборчому порядку.
А, щось не чую відповіді? - Тупик!
Що робити коли влада обмежує, або і повністю ліквідує можливості законних ненасильницьких методів її зміни? А саме - обмежує можливість проведення строкових чи дострокових (у встановленному порядку) виборів, коли вона переслідує законну діяльність опозиції щодо критики влади та її законну діяльність спрямовану на ненасильницьку законну зміну влади, коли влада обмежує свободу слова і, таким чином, обмежує доступ народу до інформації яка дозволить СУВЕРЕНУ - народу прийняти вільне рішення щодо того хто повинен бути при владі, або і просто коли влада фальсифікує вибори? Що робити у такому випадку?
Конституція України, на відміну від Декларації прав людини і громадянина відповіді на це питання не дає.
У предметі конституційного права є важливий і обємний розділ присвячений гарантіям та механізмам захисту Конституції та, відповідно, конституційних прав і свобод. Автор і сам трошки працював над питаннями цього розділу.
Я широко не буду заглиблюватись у цю тематику так як вийде ціла стаття а не форумний постинг, але лише зазначу, що існуюча література описує багато "механізмів" які охороняють Конституцію від правопорушень з боку громадян, чи окремих владних органів.
Проте щодо питання, а що ж слугує гарантією захисту Конституції від влади (мається на увазі не від правопорушень з боку окремих структур, чи тим паче чиновників) - а саме від влади як структури, як "комлексу", що забажав узурпувати всю владу в країні перебравши її у руки даної структури, то автор прийшов до висновку, що проти такої узурпації існує лише одна єдина гарантія - право народу і можливість застосувати насилля та скинути "узурпатора".
Інших механізмів, за виключенням хіба що зовнішнього втручання та "подобріння" тиранів (як Піночет), просто не існує в природі.
Таким чином, з проведеного розгляду ми можемо зробити один висновок, що підставою (і то єдиною), яка дає народу право застосувати насилля і шляхом насилля змінити владу - є дії влади, що обмежують право народу змінити її законними ненасильницькими методами.
І це логічно зрозуміло. До тих пір поки влада не обмежує законні ненасильницькі методи її зміщення і буть хто, хто бажає її змінити має можливість здійснити це законним ненасильницьким шляхом, якщо звичайно народ його підтримає (в іншому випадку не отримавши мандат єдиного суверена - народу він не має на це право), підстав для застосування насилля для зміщення влади немає. (Подобається вона вам чи не подобається).
Проте коли влада ліквідувала чи обмежує такі права і можливості, то іншого способу "вплинути на неї" крім насильства не залишається (адже ненасильницькі можливості, механізми ліквідовані чи обмежені).
Таке право, на думку автора, повинно бути конституційно визначено і передбачено. В такому випадку дії народу будуть не тільки виправдані, але і правові.
Адже сьогодні, згідно існуючої Конституції, якщо в Україні хтось узурпує владу, то насильницькі дії народу (повстання) проти такої влади (узурпатора) будуть як кримінальним злочином так і незаконними з точки зору конституційного права.
Звичайно, автор розуміє, що якщо хтось таки узурпує владу, то боротьба з ним буде визначатись, в першу чергу не нормами права, а існуючою громадянською свідомістю народу та ростановкою політичних сил. Проте конституційне правове визначення права народу на насильну зміну влади, якщо вона перетворилась в узурпаторську, слугувало б як застереженням для влади, так і "козиром" у руках влади, яка могла б "бити" ним опозицію, що закликає народ до насильницьких дій, якщо конституційних підстав для них немає.