Звернення колишніх радянських політв’язнів (/)
07/26/2004 | Shooter
Звернення колишніх радянських політв’язнів
www.ПРАВДА.com.ua
Вільний народ шануватиме всі свої складові. Звернення колишніх радянських політв’язнів з приводу новітньої "проблеми" міжетнічних відносин
Наш корабель поступово повертається до старих берегів, де "начальнику видніше", "влада і народ — єдині", а "дружба народів" регулюється владою, яка знає, коли кого топити, а кого витягувати.
Кремлівські вожді залишили по собі неабияку "школу": одних вони косили геноцидом, інших депортували до Сибіру й вічно призначали винних. Винними завжди були "націоналісти", "сіоністи", "західні імперіалісти".
"Дети разных народов", які не зрікалися свого, були в концтаборах. Комуністи розраховували, що вони там перегризуться. А вони об’єднувалися. Саме там виросла справжня солідарність, взаємоповага, дружба. Чому? Бо туди запроторювали людей з розвинутим почуттям гідності. Саме за почуття національної гідності їх кидали до таборів. Там кожен репрезентував свою націю й захищав її честь. А гідний господар не опуститься до брехні й не примириться зі злодієм задля тимчасової вигоди.
У табірних земляцтвах не терпіли провокаторів, політичних неврастеніків, хистких, схильних до ворогування "тягнибоків". Шістдесятники зміцнили моральну атмосферу політичних зон. Але й до них там був лад. Колишні вояки Української Повстанської армії були організовані. Щойно євреїв починали переслідувати — колишні вояки УПА підтримували їх у всіх зонах. Солідарність була з прибалтами, кавказцями, кримськими татарами.
Постійні ворожнеча і війна були між політичними і кримінальниками. Тут була несумісність моральна. Так було завжди. З одного боку — дисиденти, з іншого — кримінальники, поліцаї, стукачі. Прислужники хазяїв. Між ними — стіна.
Чи снилося комусь, що імперія впаде в болото, а з болота знову вилізе начальник, а навколо знов згуртуються прислужники, злодії й розбійники й вони знов матимуть владу? І знову вони витягнуть старі карти й будуть винуватити "націоналістів", які не хочуть із ними співпрацювати, а домагаються законності.
"Віктор Ющенко не хоче коаліції з партією влади тільки через свою амбітність!" — кажуть вони.
Він їм каже: "Влада ваша антинародна, злодійська, кримінальна".
А вони недочувають і кажуть: "Ми за єдність, будемо разом господарювати".
Він їм каже: "Не можна цапа ставити господарем на городі".
Вони кажуть: "Ми цапа заріжем і самі будемо цапувати на городі".
У таборі було ясніше: урка є урка, хоч ти його начальником постав — він робитиме те, що робив. А тут він сідає в "Мерседес", у другий садовить охорону, а завтра тягне тебе до суду за те, що ти назвав його уркою. Гарант його підтримує: та він же свій, комуністом був!
Влада не соромиться. Вона може вкрасти з держбюджету 8 мільярдів, а коли піймають за руку, "подарувати" їх народові.
Вона може вкрасти у вас національну символіку, а вам навішати фашистську і підкинути антисемітизм: організувати в центрі Києва "марш есесівців", які про людське око й телекамери буцімто підтримують Віктора Ющенка.
Злодійська влада вдається до силових методів супроти народних депутатів, краде з виборчої дільниці бюлетені, а потім твердить, що то зробив бомж.
І нині починаєш думати, що в концтаборах була принаймні відвертість. Антисемітизму і українофобії табірне начальство не приховувало, "буржуазний Захід" лаяло відкрито й підтримки в нього не просило. А сьогодні вся президентська "малина" домагається від Заходу підтримки свого представника, висунутого донецьким кланом. Того, хто двічі в житті збрехав судові.
Старе запитання: чи може Захід підтримувати того, з ким нема й не може бути спільної мови? Чи так уже приємно Заходові знов і знов тримати у своїх тюрмах посткомуністичних олігархів?
Уже час змінити владу в незалежній Українській державі. Вже час українському народові обрати свого, справді народного, а не олігархічно-кланового, президента. Тоді український народ стане справді вільним. Вільний народ шануватиме всі свої складові — незалежно від їхньої національності.
Генріх Алтунян (Харків),
Йосип Зісельс (Київ),
Микола Горбаль (Київ),
Михайло Горинь (Київ),
Сергій Ковальов (Москва),
Василь Овсієнко (Київ),
Євген Сверстюк (Київ),
Михайло Хейфец (Єрусалим).
www.ПРАВДА.com.ua
Вільний народ шануватиме всі свої складові. Звернення колишніх радянських політв’язнів з приводу новітньої "проблеми" міжетнічних відносин
Наш корабель поступово повертається до старих берегів, де "начальнику видніше", "влада і народ — єдині", а "дружба народів" регулюється владою, яка знає, коли кого топити, а кого витягувати.
Кремлівські вожді залишили по собі неабияку "школу": одних вони косили геноцидом, інших депортували до Сибіру й вічно призначали винних. Винними завжди були "націоналісти", "сіоністи", "західні імперіалісти".
"Дети разных народов", які не зрікалися свого, були в концтаборах. Комуністи розраховували, що вони там перегризуться. А вони об’єднувалися. Саме там виросла справжня солідарність, взаємоповага, дружба. Чому? Бо туди запроторювали людей з розвинутим почуттям гідності. Саме за почуття національної гідності їх кидали до таборів. Там кожен репрезентував свою націю й захищав її честь. А гідний господар не опуститься до брехні й не примириться зі злодієм задля тимчасової вигоди.
У табірних земляцтвах не терпіли провокаторів, політичних неврастеніків, хистких, схильних до ворогування "тягнибоків". Шістдесятники зміцнили моральну атмосферу політичних зон. Але й до них там був лад. Колишні вояки Української Повстанської армії були організовані. Щойно євреїв починали переслідувати — колишні вояки УПА підтримували їх у всіх зонах. Солідарність була з прибалтами, кавказцями, кримськими татарами.
Постійні ворожнеча і війна були між політичними і кримінальниками. Тут була несумісність моральна. Так було завжди. З одного боку — дисиденти, з іншого — кримінальники, поліцаї, стукачі. Прислужники хазяїв. Між ними — стіна.
Чи снилося комусь, що імперія впаде в болото, а з болота знову вилізе начальник, а навколо знов згуртуються прислужники, злодії й розбійники й вони знов матимуть владу? І знову вони витягнуть старі карти й будуть винуватити "націоналістів", які не хочуть із ними співпрацювати, а домагаються законності.
"Віктор Ющенко не хоче коаліції з партією влади тільки через свою амбітність!" — кажуть вони.
Він їм каже: "Влада ваша антинародна, злодійська, кримінальна".
А вони недочувають і кажуть: "Ми за єдність, будемо разом господарювати".
Він їм каже: "Не можна цапа ставити господарем на городі".
Вони кажуть: "Ми цапа заріжем і самі будемо цапувати на городі".
У таборі було ясніше: урка є урка, хоч ти його начальником постав — він робитиме те, що робив. А тут він сідає в "Мерседес", у другий садовить охорону, а завтра тягне тебе до суду за те, що ти назвав його уркою. Гарант його підтримує: та він же свій, комуністом був!
Влада не соромиться. Вона може вкрасти з держбюджету 8 мільярдів, а коли піймають за руку, "подарувати" їх народові.
Вона може вкрасти у вас національну символіку, а вам навішати фашистську і підкинути антисемітизм: організувати в центрі Києва "марш есесівців", які про людське око й телекамери буцімто підтримують Віктора Ющенка.
Злодійська влада вдається до силових методів супроти народних депутатів, краде з виборчої дільниці бюлетені, а потім твердить, що то зробив бомж.
І нині починаєш думати, що в концтаборах була принаймні відвертість. Антисемітизму і українофобії табірне начальство не приховувало, "буржуазний Захід" лаяло відкрито й підтримки в нього не просило. А сьогодні вся президентська "малина" домагається від Заходу підтримки свого представника, висунутого донецьким кланом. Того, хто двічі в житті збрехав судові.
Старе запитання: чи може Захід підтримувати того, з ким нема й не може бути спільної мови? Чи так уже приємно Заходові знов і знов тримати у своїх тюрмах посткомуністичних олігархів?
Уже час змінити владу в незалежній Українській державі. Вже час українському народові обрати свого, справді народного, а не олігархічно-кланового, президента. Тоді український народ стане справді вільним. Вільний народ шануватиме всі свої складові — незалежно від їхньої національності.
Генріх Алтунян (Харків),
Йосип Зісельс (Київ),
Микола Горбаль (Київ),
Михайло Горинь (Київ),
Сергій Ковальов (Москва),
Василь Овсієнко (Київ),
Євген Сверстюк (Київ),
Михайло Хейфец (Єрусалим).