Націоналізм і помаранчева революція. С.Бандера (/)
04/01/2005 | Sean
Україна Молода, 01.04.05
Націоналізм і помаранчева революція
Одним з «непрямих ефектів» помаранчевої революції можна назвати зміни у сприйнятті українського націоналізму в середовищі західних науковців. Тепер, коли починається аналіз причини та підгрунтя цих подій, з'являються «перші ластівки» визнання ролі націоналізму в помаранчевій революції та його здатності не тільки співіснувати в демократичних умовах «відкритого суспільства», а й бути вирішальним фактором, який творить умови для існування самої демократії.
Слід згадати, що термін «націоналізм» у світосприйнятті ліберального академічного світу здебільшого носить негативний характер, та, переважно, асоціюється з етнічною конфліктністю, в окремих випадках навіть з расизмом.
Одним з перших сигналів про те, що західні інтелектуали починають вбачати в українському націоналізмі щось позитивне, можна вважати висловлювання директора «Радіо Свобода-радіо «Вільна Європа» Томаса Дайна в ефірі «5 каналу» у вересні минулого року, коли він згадав саме «позитивний націоналізм» як орієнтир для українського суспільства.
Нещодавно американський професор Домінік Арел, завідувач кафедри українських студій при Університеті Оттава (Канада), визнав вирішальну та позитивну роль українського націоналізму в успіхах помаранчевої революції. У своїй доповіді в Кембриджському університеті 25 лютого, присвяченій аналізу минулорічних президентських виборів в Україні, Домінік Арел, зокрема, зазначив: «Помаранчева революція була найбільш значущою політичною подією в Східній Європі після падіння Берлінської стіни. Але в її суті є парадокс. Суттю революції було творення політичної нації, зміна природи політичного режиму в Україні та переорієнтація напрямків політичного розвитку на «відкрите суспільство»... Проте, помаранчева революція стала можливою лише завдяки сильному національному руху в Україні. Під словом «національний» мається на увазі «націоналістичний»... Якщо Україна тепер є на шляху до відкритого суспільства, це здебільшого завдяки силі її націоналізму».
У своїй доповіді Домінік Арел аналізує регіональну динаміку голосів, відданих обом Вікторам, та доходить висновку, що помаранчева революція «не є галицьким переворотом. Помаранчева революція стала результатом того, що українці Заходу та Центру правдиво, не символічно, злилися разом, як це було в 1919 році».
У доповіді Арела є і те, з чим українські націоналісти можуть не погодитися, особливо з його тезою, начебто націоналісти тільки недавно прийняли принципи демократії. Зокрема, американський професор заявляє, що громадянське суспільство, яке виявила революція, має свої коріння саме в тих регіонах, де українська національна свідомість найбільш розвинута. Історично націоналізм може накладатися на будь-яку політичну ідеологію. «Так, у міжвоєнній Західній Україні націоналізм для себе підібрав авторитарну модель суспільства, яка тоді була поширена в центральній Європі. У перших роках незалежності здавалося, що основна частина націоналістичного руху була більше зацікавлена у формі державності, а не в субстанційних реформах. Але скандал «Кучмагейту» чотири роки тому довів, що єдиним середовищем, спроможним організувати опір до спроб підмінити демократію (навіть якщо цей спротив не був успішним на той час), виявились націоналісти. Незважаючи на декотрих маргіналів, націоналісти в критичний час показали, що вони є демократи. Фактично, єдиними демократами», — наголошує Домінік Арел.
Але, загалом, доповідь американського професора надихає на думку, що помаранчевий колір української революції складався і з червоно-чорних кольорів. З одного боку, приємно, що є визнання ролі українського націоналізму в помаранчевій революції навіть на міжнародному рівні. А з другого боку, це накладає певні зобов'язання як на нову владу, так і на ширший націоналістичний рух.
Якщо ми говоримо, що націоналісти створили умови для перемоги, чи не означає це, що націоналісти зараз при владі? Чи можна назвати Президента, міністрів, губернаторів націоналістами? Однозначно відповісти на це питання складно. Проте можлива наступна теза: Ющенко та його оточення є націоналістами, але вони цього не знають. Тобто не усвідомлюють, що вони є націоналісти. Наприклад, в одному зі своїх інтерв'ю на запитання «Чи Ви є націоналіст?» Віктор Ющенко відповідає «Я патріот». Отже, мабуть, представники нової влади навіть розуміють, що вони є по суті націоналістами, продовжувачами традиції українського націоналістичного руху та прагнуть тієї ж мети, але, зважаючи на переважно негативне сприйняття слова «націоналізм», уникають його вжитку. Але роблять справу — «не словом, а ділом».
З цієї точки зору часто здається, що люди, які себе відкрито та без сорому називають «націоналістами», більшість свого часу віддають боротьбі за саме слово «націоналізм», а не за зміст та цілі націоналістичного руху. З другого боку, хотілося б щиро вірити, що націоналісти прийшли до влади. Але хто ознайомлений з українською політичною кухнею, може знайти багато прикладів, щоб довести, що це далеко не факт.
Гліб Павловський, відомий кремлівський політтехнолог, зазначив на «круглому столі» ще у вересні минулого року, що для його патронів прихід Ющенка до влади — це другорядне питання, для Кремля головне — «очистити його середовище від націоналістів». Можливо, Павловський не уявляв собі, що оточення Ющенка, та взагалі українське суспільство, стало більш націоналістичним (якщо повірити оцінці Арела), щоби реалізувати цю мету? Чи, можливо, вона успішно виконана?
Що важливіше для тих, хто усвідомлює та декларує себе продовжувачами справи націоналістів? Щоби люди при владі визнали себе «націоналістами» відкритим текстом чи щоб вони реалізовували програмові та засадничі положення, які націоналісти пропагують більш як сто літ?
Виходячи з таких міркувань, можливо окреслити взаємні зобов'язання таким чином: якщо помаранчева революція стала реальністю завдяки силі українського націоналізму, то нова влада зобов'язана перед ним. А обов'язок націоналістів — допомогти владі зрозуміти, які завдання на сьогоднішний день є першочерговими для втілення стратегічних та короткострокових прагнень української нації.
Степан БАНДЕРА,
редактор англомовного додатку газети «Національна трибуна» (Нью-Йорк),
онук Степана Бандери.
Націоналізм і помаранчева революція
Одним з «непрямих ефектів» помаранчевої революції можна назвати зміни у сприйнятті українського націоналізму в середовищі західних науковців. Тепер, коли починається аналіз причини та підгрунтя цих подій, з'являються «перші ластівки» визнання ролі націоналізму в помаранчевій революції та його здатності не тільки співіснувати в демократичних умовах «відкритого суспільства», а й бути вирішальним фактором, який творить умови для існування самої демократії.
Слід згадати, що термін «націоналізм» у світосприйнятті ліберального академічного світу здебільшого носить негативний характер, та, переважно, асоціюється з етнічною конфліктністю, в окремих випадках навіть з расизмом.
Одним з перших сигналів про те, що західні інтелектуали починають вбачати в українському націоналізмі щось позитивне, можна вважати висловлювання директора «Радіо Свобода-радіо «Вільна Європа» Томаса Дайна в ефірі «5 каналу» у вересні минулого року, коли він згадав саме «позитивний націоналізм» як орієнтир для українського суспільства.
Нещодавно американський професор Домінік Арел, завідувач кафедри українських студій при Університеті Оттава (Канада), визнав вирішальну та позитивну роль українського націоналізму в успіхах помаранчевої революції. У своїй доповіді в Кембриджському університеті 25 лютого, присвяченій аналізу минулорічних президентських виборів в Україні, Домінік Арел, зокрема, зазначив: «Помаранчева революція була найбільш значущою політичною подією в Східній Європі після падіння Берлінської стіни. Але в її суті є парадокс. Суттю революції було творення політичної нації, зміна природи політичного режиму в Україні та переорієнтація напрямків політичного розвитку на «відкрите суспільство»... Проте, помаранчева революція стала можливою лише завдяки сильному національному руху в Україні. Під словом «національний» мається на увазі «націоналістичний»... Якщо Україна тепер є на шляху до відкритого суспільства, це здебільшого завдяки силі її націоналізму».
У своїй доповіді Домінік Арел аналізує регіональну динаміку голосів, відданих обом Вікторам, та доходить висновку, що помаранчева революція «не є галицьким переворотом. Помаранчева революція стала результатом того, що українці Заходу та Центру правдиво, не символічно, злилися разом, як це було в 1919 році».
У доповіді Арела є і те, з чим українські націоналісти можуть не погодитися, особливо з його тезою, начебто націоналісти тільки недавно прийняли принципи демократії. Зокрема, американський професор заявляє, що громадянське суспільство, яке виявила революція, має свої коріння саме в тих регіонах, де українська національна свідомість найбільш розвинута. Історично націоналізм може накладатися на будь-яку політичну ідеологію. «Так, у міжвоєнній Західній Україні націоналізм для себе підібрав авторитарну модель суспільства, яка тоді була поширена в центральній Європі. У перших роках незалежності здавалося, що основна частина націоналістичного руху була більше зацікавлена у формі державності, а не в субстанційних реформах. Але скандал «Кучмагейту» чотири роки тому довів, що єдиним середовищем, спроможним організувати опір до спроб підмінити демократію (навіть якщо цей спротив не був успішним на той час), виявились націоналісти. Незважаючи на декотрих маргіналів, націоналісти в критичний час показали, що вони є демократи. Фактично, єдиними демократами», — наголошує Домінік Арел.
Але, загалом, доповідь американського професора надихає на думку, що помаранчевий колір української революції складався і з червоно-чорних кольорів. З одного боку, приємно, що є визнання ролі українського націоналізму в помаранчевій революції навіть на міжнародному рівні. А з другого боку, це накладає певні зобов'язання як на нову владу, так і на ширший націоналістичний рух.
Якщо ми говоримо, що націоналісти створили умови для перемоги, чи не означає це, що націоналісти зараз при владі? Чи можна назвати Президента, міністрів, губернаторів націоналістами? Однозначно відповісти на це питання складно. Проте можлива наступна теза: Ющенко та його оточення є націоналістами, але вони цього не знають. Тобто не усвідомлюють, що вони є націоналісти. Наприклад, в одному зі своїх інтерв'ю на запитання «Чи Ви є націоналіст?» Віктор Ющенко відповідає «Я патріот». Отже, мабуть, представники нової влади навіть розуміють, що вони є по суті націоналістами, продовжувачами традиції українського націоналістичного руху та прагнуть тієї ж мети, але, зважаючи на переважно негативне сприйняття слова «націоналізм», уникають його вжитку. Але роблять справу — «не словом, а ділом».
З цієї точки зору часто здається, що люди, які себе відкрито та без сорому називають «націоналістами», більшість свого часу віддають боротьбі за саме слово «націоналізм», а не за зміст та цілі націоналістичного руху. З другого боку, хотілося б щиро вірити, що націоналісти прийшли до влади. Але хто ознайомлений з українською політичною кухнею, може знайти багато прикладів, щоб довести, що це далеко не факт.
Гліб Павловський, відомий кремлівський політтехнолог, зазначив на «круглому столі» ще у вересні минулого року, що для його патронів прихід Ющенка до влади — це другорядне питання, для Кремля головне — «очистити його середовище від націоналістів». Можливо, Павловський не уявляв собі, що оточення Ющенка, та взагалі українське суспільство, стало більш націоналістичним (якщо повірити оцінці Арела), щоби реалізувати цю мету? Чи, можливо, вона успішно виконана?
Що важливіше для тих, хто усвідомлює та декларує себе продовжувачами справи націоналістів? Щоби люди при владі визнали себе «націоналістами» відкритим текстом чи щоб вони реалізовували програмові та засадничі положення, які націоналісти пропагують більш як сто літ?
Виходячи з таких міркувань, можливо окреслити взаємні зобов'язання таким чином: якщо помаранчева революція стала реальністю завдяки силі українського націоналізму, то нова влада зобов'язана перед ним. А обов'язок націоналістів — допомогти владі зрозуміти, які завдання на сьогоднішний день є першочерговими для втілення стратегічних та короткострокових прагнень української нації.
Степан БАНДЕРА,
редактор англомовного додатку газети «Національна трибуна» (Нью-Йорк),
онук Степана Бандери.
Відповіді
2005.04.01 | keymaster
Re: Націоналізм і помаранчева революція. С.Бандера (/)
Ющенко не є націоналістом хоч би тому, що на відміну від комуніста Скрипника, який їздив до Москви з перекладачем, мій президент дозволяє собі на своїй території в публічній пресконференції розмовляти російською. "Для зручности московських журналістів". А для зручности українців? На своїй же землі? Це ж не була приватна розмова в чотири очі. Він не зрозумів до кінця, що є представником суверенного народу. Я боюсь, що ще трохи і він заведе стару платівку нацдемів з початку 90-х років: "Щоб москалі жили в Україні краще, ніж в Москві, жиди - краще, ніж в Ізраїлі, німці - краще, ніж в Німеччині і т.д." І добудувались космополітичної держави кучманоїдів.Таких людей він підбирає в своє оточення. Маю поважні сумніви, що Порошенко є націоналістом. Навіть не так, він не до кінця усвідомлює, що живе в державі, де українці є титульною нацією. Що вони хочуть мати Українську Державу, а не "потьомкінське село". Який же тоді націоналізм в оточенні Ющенка? Нема нічого дивного, що всерйоз обговорюється проект введення другої мови. А ви не помітили, що ніхто з оточення Ющенка, котрі відповідають за гуманітарну сферу, нічичирк про стан української книжки, ніхто не пропонує шляхів виправлення ситуації у сфері українського книговидання?
Я думаю, що онук "Бийлиха" занадто оптимістично оцінює вплив поглядів Домініка Арела на громадську думку в Канаді і в світі взагалі, а сам Арел користується критерієм націоналізму, - вживання рідної мови не лише вдома на кухні, але й в громадському житті. А це, Степане Андрійовичу, самі знаєте, як в Одесі: дві великі різниці.
2005.04.01 | kolia
Re: Націоналізм і помаранчева революція. С.Бандера (/)
Yush i vse vyshee rukovodstvo strany nikogda ne byli i ne budut natsionalistami, no ochen professionalno razygravali i budut razygryvat natsionalnuiu kartu. Russko - armianskaia Yulia, v etom dele, privzoshla vsekh ostalnykh (odin tolko krendel' alia Lesia Ukrainka na golove chego stoit). Vyshiy pilotazh politicheskogo marketinga: matsionalistam - antirossiyskiy sentiment, molodym - vsego 1 god v armii, anti-kuchmistam - doloi "bandytsku vladu", amerikantsam - razoblachenie prodazhi kakikh to krylatykh raket i tak dalee. Vse dovolny. Bravo Yush!!!