МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Вчасно та знов про вироблення лівого українського дискурсу!!!

01/04/2006 | Верник
redpatriot спец. для «Бриколяж web-log»

Хто там крокує правою?

З якої ноги ви встаєте? Тиняючись лівим інтернетом мимоволі відзначаєш його ліпші або навпаки — просто профанічні зразки. Перші читаються щодня, тоді як останні — лише флуд на непристойно догматичних форумах.

Медитуючи на тему ідеологічних послань відмітимо цікаву для заангажованих дилему. Її сенс полягає у тому, що більшість радикально налаштованих інтелігентів, у душі — праві. Праві, в сенсі психологічної опозиції, оскільки будучи людьми сапієнсами усвідомлюють, що «…спочатку ти українець, а вже потім комуніст».

Лівиця, за яку відповідає однойменна півкуля, ліва рука і недогматичні лібертарні інсинуації є ідеологічною характеристикою, чиї практики дають можливість «застроїти» місцевий ЖЖК і одночасно не образити його теж робітничих працівників. Ліві цікавіші, у теорії і на практиці. Для цього варто згадати імена правих гуру, більшість котрих, на відміну від своїх ідейних візаві для послідовників практично невідома. Лівих більше і їхні практики освоєння «одночасно втраченого» вражають. Тут тобі і сайти і розсилки, самвидав, альтернативна сцена, флеш-моби, букросінги, графіті і так далі і тому подібне.

Відмічаючи варті уваги тексти, для чого, властиво і надряпано цю цидулку, зауважимо наступні, «лівіші від лівих» інтернет — ресурси, теоретичний багаж яких повинен знати кожен «борець, немає значення за що».

У моєму скромному випадкові широкою популярністю користуються наступні, вказані за спадаючою приорітетностю літконтори, вони ж «фронти», «шанці» і «схрони»:

www.proza.com.ua— з-біса перфектний наратив. Не знаю, що курить автор, але із зарплати купив би дещицю того самого. Ставлення до УПА, мовного питання і так званого «націоналізму», в цілому, інколи псують, а подекуди — дуже сильно перше, те, що з відкритим ротом, враження. З іншого боку, містицизм полягає у тому, що білоруський націоналіст Алесь Пушкін і «украінскій інтернаціоналіст» Анатолій Ульянов знаходяться на двох берегах антонімічного прочитання затверджених історією у якості стереотипів, власних прізвищ.

www.getto.ru— як і попередній і, що трохи притягнуто, наступний ресурс, «Гетто» є продуктом однієї людини. Можливо тому він до цих пір тримає інтелектуальну марку, оскільки якість текстів не корелюється слабшими авторами-подєльниками. Одне із небагатьох, хто піднімає проблеми «інформаційного простору» на теренах лівого СНД, позаяк інфа яко дупа, на якій сидить буржуазна влада, у нас майже не проблемізується (не рахуючи Пономарьова і окремих лінуксоїдів-аматорів).

www.leftbelarus.org— назва каже сама за себе і, незважаючи на те, що автор називав «Бриколяж» «фашистським сайтом», він займає третю позицію у нашому рейтинзі. Білоруська мова, частково вживана автором наводить на думки щодо власної інтелектуальної підставовості, мабуть тому, що володіння «мертвими язиками» робить честь кожному гнилому інтелігенту.

www.pelevin.nm.ru— кому здається, що він не лівий, хай перший кине в мене камінь. Чого варта лише одна, суть «капіталова квінтесенція»: «У постсоціалістичній формації первинне накопичення капіталу за звичай буває остаточним». От вам і дискурс, лівіше котрого лише валянки. Автор характерний радикально іншим форматом, окреслити котрий «буддо-марксизмом» те саме, що не пробувати називати взагалі.

www.livasprava.in.ua— єдина в інтернеті україномовна скарбниця вітчизняної ліворадикальної опінії. Сайт перебуває у стадії розробки, втім уже зараз можна визначити наступні тематичні розділи (у робочому варіанті, звичайно), ними будуть: «українська ліва», «світовий дискурс», «соціальна проза» (або «червоне мистецтво») і «класова бібліотека». Проект знаходиться під патронатом «Української Лівиці» і МЛ «Бриколяж», хоча з огляду на певну контраверсійність останнього наполягати на ньому (ній) не варто.

Мета ресурсу: українізація, так би мовити, без лапок і умовностей, вітчизняного лівого дискурсу, у мовному і теоретичному аспектах; звернення до забутих і від того не менш класичних Скрипника, Волобуєва, Мазлаха, Шахрая, Юркевича, Мітринги тощо; вироблення нових віх і напрямків, оскільки переважна меншість із середовища українських лівих усвідомлює століття, в котрому ми живемо; і, насамкінець — фізичне оформлення клубу, знову-таки, умовно — «нових лівих», в котрому дискурс, диспут і дискусія як змії, давитимуть «лакоона догматів» і завмерлу у череві прогресивної думки сталінську спадщину.

Крім очевидного тут позиціонування свого, ми сподіваємося, що комусь прийдеться до душі, смаку або іншого не менш інтимного місця піднята нами швидше мертва ніж жива проблема — оновлення замученого у сталінських таборах УКРАЇНСЬКОГО ЛІВОГО ДИСКУРСУ, на появу котрого чекає не лише, як кажуть діти, «стративший» український політикум. Його чекає, беріть вище, наший і ваший УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, котрий на разі формується під впливом і на грунті типових класотворчих факторів.

Усвідомивши це зникають потреби у пошуках міфічних (для більшості обивателів) «наці»-«антифа» і «правих» та «лівих» (що направду є лише інтеракційними символами).

Залишаються прості, як і століття тому бінарні опозиції: «центр-периферія», «держава-народ», «система-свобода», «Україна-імперія», «ідентичність-асиміляція», «пролетаріат-буржуазія» — виходячи із котрих варто будувати гуманітарний ривок, краще за умови фальстарту.

Ми сподіваємося, що задуманий Верником проект дасть плоди і дерево пізнання зацвіте якомога скоріше. На відміну від марксизму, український анархізм явище суто практичне і говорити про його теоретичне підгрунтя, все одно, що хропіти у наповненій новобранцями казармі. Марксизм початку 20-го століття, відомий нам під смачним як юшка із щойно впольованого комісара найменням — націонал-комунізм. На нього спиратимуться наші студії, спочатку історичні, і вже після зафарбування темних плям вітчизняної лівої риторики — сакрально-ідеологічні. «Росія і ми», «Робітничий рух і національне питання», «ліві напрямки в ОУН», «антифашизм УПА і сучасна інформаційна війна» і так далі і тощо подібне будуть дискурсивними в кращих полемічних традиціях.

Сайт писатиметься на рідній мові, що, незважаючи на можливі претензії є принциповою позицією співучасника проекту, групи «Бриколаж». Форум — буде «демократичнішим», принаймні по відношенню до здебільшого російськомовного міського марксиста.

ПС. Бажаючі «ніже сумнящеся» взяти участь у наповненні безпрецендентної (для розуміючих українську) бібліотеки УКРАЇНСЬКОЇ РОБІТНИЧОЇ КЛЯСИ пишіть на відомі всім адреси товаришів Верника і Мазепи.

Серед інших вартують на те, аби, якщо не убити, то принаймні нокаутувати дрібку вашого вільного часу статті А.Рєпи на www.contr.info, пре-Індімедія в ЖЖ (www.livejournal.com/users/ua_indymedia), комсомольська (незважаючи на те, що наполягає на автентично лівій) культура на www.getto.in.ua, померлий і знову воскресший культур-анархістський www.zaraz.org (на ньому, як, до речі, і у троцкістів з контр.інфо були і є некепські бібліотечні викладки), його у чомусь малонаповнюваний спадкоємець www.3mova.info (в структурі чи не єдине в Україні музичне дістро) і завжди жива www.zmina.kiev.ua. Крім них раджу звернутися до «української соціальної класики» початків минулого століття (Рибак, Тесленко, Стефаник, Косинка тощо) і зрозуміліших сьогодні Жадана та Вольвача; білоруський інтернет багатий на проїхавшу повз Україну музичну тематику, я читаю www.oi-belarus.org і www.375crew.org; російський сегмент «лівого болота» ширший за два попередні, в той час як плаваючі у ньому карасі мутніші в сенсі луски і гіркіші (в силу свої одіозності) на смак: купа екологічних (сайти, перепрошую, шукайте самі), www.maoism.ru, і www.ultraculture.ru. Крім того, москалі насканили силу, часто все тієї ж ультракультурної друкованої продукції: Наомі Кляйн, Негрі, Воллерстайн, Бурд’є, Альтюссер і так далі і тому подібне.

Лівий інтернет ширший ніж запропоновані нами і складені з огляду на власні смаки, списки. Можливо я щось призабув, www.rush-russia.antifa.net або www.livitsa.info, менше з тим. Контраверсійність, а саме вона засіла як глист в організмі «проімперських червоних» змушує читати між рядками або відкидати на обочину збитий вантажівкою фашистський наратив (у його євразійському, а чи соціал-шовіністичному вимірах) у певних (фінансово-організаційному та саме ідеологічному, однозначно) відношеннях спірних www.left.ru. і www.communist.ru.

Інтегральний, себто інтегруючий націоналізм

Досить помилковим є загальноприйняте твердження на рахунок того, що «націоналізм» — ідеологія виключно «права». Існує кілька, відмінних між собою і таких, що замість доповнювати, здебільшого опонують по відношенню одна до одної, версій.
Розкинемо їх як карти на сукно і спробуємо звести лещатами на яйцях Системи, крок за крок: лівою-правою, крок, цок, випад, удар, назад до блоків…

«Культурницький» (державницький) націоналізм — є ознакою спроектованих на сьогодні т.зв. «старих правих», переважно постоунівської формації.

Приорітети: мова, історія, релігія, система цінностей (загалом), державність, європейський вибір, представницька демократія;

В Україні — КУН, «Тризуб» ім. С.Бандери, ВО «Свобода», всі відлами ОУН і УНСО, властиво західноукраїнські пробандерівські команди;

«Расовий» (білий) націоналізм — новомодня і на разі статистикою не обгрунтована західноєвропейська калька.

Приорітети: раса, традиція, родові релігії, корпоративізм, культ вождя тощо.

В Україні: різноманітні місцеві відділення «Кров і Честь», «Всесвітня Церква Творця», «Украинское движение против нелегальной миграции», Націонал-трудова партія, автономні скін-ганги тощо. Втім, це середовище також неоднорідне і кровоточить традиційно до більшості неофашистських рухів: на NS і WP (незалежно від того, що більшість із них заперечують такий розподіл);

«Геополітичний» (цивілізаційний, панслов’янський) націоналізм — подібний до двох попередніх, проросійський у всіх варіаціях.

Приорітети: імперія, православіє, автаркія, феодалізм, русофілія.

В Україні: «Союз», «Україно-Руський союз», «Руський блок», ПСПУ, «Держава», «Братство».

«Соціальний» націоналізм — вимерла та існуюча у студіях минулих поколінь визвольна традиція. В єдиному діалектичному пориві об’єднує концепції соціальної та етнічної деколонізації.

Приорітети: антикапіталізм, антиколоніалізм, соціальна справедливість, повернення ідентичності, національний реванш.

В Україні такі рухи відсутні.

Власне кажучи, останній із запропонованих нами зразків є шуканим лівим, позаяк корелює із різноманітними соціалізмами, комунізмами, синдикалізмами і, у нашому випадку — анархізмом, у знаменнику.

Поєднання вищенаведених позицій веде (практично за руку) до попередньо задекларованої інтегральної кульмінації, адже кожен, хто так чи інакше називає себе патріотом, погоджується із тим, що наші діти:

а) мають говорити української мовою, ходити до українських шкіл, вірити у своїх богів, оперувати своєю історією і домінувати у культурному просторі, не обов’язково держави, проте насамперед — України і східнослов’янського регіону, в цілому;

б) мало кому (незважаючи на притаманну українцям толерантність) сподобаються юрби вихідців із Африки або Азії, і чорношкірі онуки замість милих серцю чорнобрових;

в) замешкання втрачених після ряду анексій предковічних українських територій і відтворення альтернативної до Євросоюзного або Євразійського напрямків осі «Північ-Південь» (так звана «Циркумпонтійська зона»), а саме: Північна Русь (Новгород-Псков-Петербург) — Прибалтика (умовно — Вільнюс) — Білорусія (Смоленськ-Мінськ-Гродно) — Україна (Харків-Київ-Львів) ) — Польща (Краків-Варшава) — Болгарія (Софія). Можливо Чехія, плюс периферійні сателіти типу Східна Слобожанщина і Кубань;

г) гуманістично та екологічно облаштовані умови праці і наступний розподіл її результатів, поза і, властиво кажучи, на уламках неоліберальної системи.

Виходячи із цього ми заперечуємо винятково негативістський і такий, що розтиражований у якості «ультраправого» характер НАСТУПНОГО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ, в основі котрого лежать цілком справедливі претензії на відродження своєї культурної, історичної, географічної, соціальної і тому подібних українських спадщин.

Базова ліва, націоналізм, демократія

Стан, у котрому перебуває більшість із названих нами «націоналістичних організацій» (окрім буржуазних «націонал-лібералів») свідчить про, в першу чергу невірно обрані і такі, що не завжди актуалізовані на рівні всього суспільства приорітети. Ось чому відродження вже мавшої історичний посаг лівої, соціально орієнтованої організації носить просто месіанський характер, з паралельним прочитанням історичних ретроспектив, поточної екологічної ситуації і занедбаних попередніми «народними урядами» культурних та інформаційних сфер.

Ліва націоналістична здатна об’єднати Схід і Захід, на рівні вагомої, дійсно ідейної альтернативи, в країні, де «соціал-демократи» є синонімом до слова «олігархи», «зелені» заробляють на хімічних заводах, а «комуністи» їздять на «мерседесах».

Жодна із на разі практикуючих контор не відповідає поставленим у цьому тексті питанням. Жодна із них не володіє статистично значимими людськими ресурсами, потрібним для представницької демагогії фінансуванням і шансами достукатися до людських сердець: щодня і щоночі, від хати до бару, від «суботника», пікета, графіті на паркані, «Їжі замість бомб», «голубого патруля» до виборів у місцеві органи самоврядування. Не остання у цьому списку традиційна для ортодоксальних (навіть не догматичних) лівих організаційна помилка — знайти гроші на розбудову партійних осередків (тим самим втрачаючи на якості самої організації) і виграти наступні парламентські вибори (колись — організувати революцію).

Лівий націоналізм це теоретичний і не лише конструкт, чиї складові піддаються потрібному для вербування неофітів, описанню. Його базова категорія — соціальність, корені котрої в інтерактивних народних практиках, штибу наведених вище: догляд за водою і лісами, підтримка незаможніх, вулична та дитяча творчість, народний спорт, тобто все, що окреслюється у межах так званої «громадської і колективної» солідарності і є, насамперед, основою пропагованої нами «прямої, базової, критичної, ідентитарної» демократії.

Спостереження — категорія візуальна. Покажіть мені локальні здобутки тих чи інших парламентських демагогів? Можна ховатися за «низкою прийнятих законопроектів», вимахуючи «подарованим друзями» «Ролєксом», а можна взяти шпичку та целофановий кульок і на вихідних почистити найближчу лісосмугу. За котру, панове-товариші, Вам не перекидатимуть фінансуючі партію бізнесмени, оскільки єдиними, чиї інтереси Ви пролобіювали будуть жителі місцевого біоценоза: жуки, ящірки і пацюки.

Ліва, про котру ми кажемо — «націоналістична», у своїх практиках йтиме знизу до верху, а не навпаки і не за рахунок. На ентузіазмі і вірі в ідеали дійсно світлого майбутнього. Націоналізм лівих — форменне народництво, народовство і вигнані на периферію бюрократичних рішень соціальні експектації. Згадайте, як починали ранні «німецькі зелені» і чим вони закінчили сьогодні? Інший приклад — улюблені багатьма індіанські повстанці, у Чапьясі, передусім. Їм удалося, незважаючи на дійсно репресивний державний механізм: зупинити вирубку лісів, поділити і обробляти землю для себе і відтворити притаманні предкам форми самоорганізації.

Без партій, надколективних бюрократичних структур і смокчущої соціальну кров буржуазії. Чим Маркос не націоналіст? Все залежить від наслідків ідеологічної лоботомії і можливості дійсно незаангажованого сприйняття і так куцої інфи, тим більше, що називаючі себе «інтернаціоналістами» ліві частенько проімперськи налаштована фашня, прикладів чому до х.. і більше: практично весь, як український так і російський «сталінський інтернаціонал», ті самі КПУ, ПСПУ, чия «лівизна» махрова, як брудний стогривневий рушник, а «соціальна практика» звучить як «демагогія всує».

Є дві різні України. Не Східна і Західна, незважаючи на розповсюджену «євразійськими політтехнологами» громадську брехню.

Одна із них (НАША, у буквальному смислі) — Україна тих, хто живе на чесно відгаровану зарплату; села, за 20-ь кілометрів від Києва, в котрих покинута більшість хат; відсутність газу на початку 3-го тисячоліття і вимираючі, в тих же селах, пенсіонери, вже переважно жінки.

Їхня — буржуазно-жлобська і гламурна, з маленької літери «україна» будуючих ларьки голів адміністрацій; нікому не потрібного київського «Глобуса» і назагал невиконуваних державними інституціями соціальних запитів (в сенсі народних, свої виконуються, дай-бі, кожному так).

Буржуй не зрозуміє пролетарія, так само, як типовий киянин пересічного українця, бюрократ — пенсіонера, а бізнесмен — робітника. Їхня «україна» — вампір на грудях НАШОЇ, робітничо-селянської української нації, ось чому сучасний лівий націоналізм, в першу чергу — антикапіталістичний, по-друге — антиколоніальний, як у соціально-економічному, так і духовно-культурному аспектах. В радикальному розрішенні він антидержавний, позаяк усвідомлення експлуататорської функції держави розуміють навіть апологуючі державні інституції марксисти.

Доопрацювавши затведжений на початку тексту речитатив, а саме, твердження на рахунок того, що в силу різних причин «справжній лівий — завжди правий…», ми прийшли до амбівалентного за своєю діалектичністю висновка, в основі котрого лежить наступна сентенція: «real fascist — is ultra leftist». Нескладне за своїм звучанням словосполучення. Варто порівняти пропагований у «Світських хроніках» з їхніми бл…и капелюшками і відомий багатьом сільський, побути (тут автор починає істерично битися головою по стінці). Україну тих, хто живе за двісті гривень на місяць (без газу, медикаментів, зв’язку з райцентром, баригами від фермуючих і голів КСП, корумпованими лікарями і щотижня помираючими (і вижившими за Голодомору) сусідами і, і, і, і все ту ж маленьку «у» (від блатного «урка»)-країну» — батькіщину любительниць ексклюзивних сумочок за 5000 баксів.

Одні думають, що пожрати і у чому їх ховатимуть, інші міняють Канари на Мальдіви, і покази мод на їх споглядання, частіше ніж бабусина кура несе свої холестиринові антивеганські яйця.

Європа у вогні RaHoWи (підстави нашої ісламофобії)

Паризькі і, загалом, французські (плюс німецькі і бельгійські) події останніх місяців демонструють шукану нами різницю між представниками так званих «класичних» ультра — як «лівими» так і «правими».

Перші, а серед них дещо одіозні у своїх коментарях українські (теоретики, ніколи не комунікуючі з численними емігрантами) ліві, вказують на виключно класовий характер мавших місце вуличних погромів.

Праві наполягають на початку відомої з расіологічної термінології RaHoWи, простіше кажучи — «священної расової війни».

Міркуючи над цими прокламаціями, читавші Фрейда приходять до висновку, згідно якого автори подібних послань виховувалися у неповній, без батька там або матері, теж сім’ї, про що ми, звичайно, шкодуємо.

Емігранти також люди, ця позиція — аксіома, потреба у доведенні котрої теоретично необгрунтована і вершина досліджуваного нами айсберга, з робочою назвою «Європейський халіфат».

Скільки із них трафили органічно (не на рівні іспиту із французської) інтегруватися до вірогідно громадянського (у ліберальному розумінні) західного суспільства, показали події, про котрі ідеться.

Спалені машини і постріли у центрі Парижа цілком однозначно продемонстрували кілька, набухаючих як ракова пухлина етнокультурових тенденцій, більшість із котрих тією чи іншою мірою притаманні суспільствам, в чиїх надрах спить ісламський джин (Росія — США — Зах.Європа, у першому наближенні, Бразилія — Середня Азія — Тихоокеанський регіон, на перспективу):

початок кінця Старої Європи. Сталося те, до чого йшло і що прогнозувалося останні десятиліття, а точніше, починаючи із перших «расистських атак» у 1958-му (Британія). Наступні: Бельгія, Великобританія, Німеччина, що у підсумку призведе до описаних у Б’юкінена, Фая та авторки «Мечеті Паризької богоматері» подій, головні наслідки котрих: утворення територіально організованих ісламських анклавів (південь Франції, на приклад), остаточна зміна культурної, зокрема релігійної парадигми, депопуляція автохтонного населення із наступною втратою панівних класових позицій тощо. Це, що стосується приблизно півстолітньої перспективи, до котрої не доживуть сучасні «негрофіли» і яка поховає цілком популістські у своїй некрофілійності і кастровані в угоду примарних «прав» «антирасистські гасла».

Ситуація у Франції просто парадоксальна. З одного боку це безробітня арабська жінка із трьома неповнолітніми дітьми, чия соціальна дотація більша ніж зарплатня гаруючого на трамваї француза, із тими ж таки трьома нащадками. З іншого боку — неповага до прихистившої їх країни; вже заї…і звинувачення у «расизмі»; нездатність капсистеми визначити дійсно потрібну кількість дешевої робочої сили із бувших колоній і, як наслідок, такі собі «повстання» приїхавших надлишків; відсутність бажання, можливості і потреби в асиміляції такої кількості, якщо говорити із відверто класових позицій — «соціального вантажу», оскільки Франція, любі захисники «чого б там не було» — не безрозмірний презерватив, весь Магріб до неї не запроториш, і тим більше, не нагодуєш і не обігрієш (і це не зважаючи на потребу у некваліфікованій робочій силі, котра, властиво, через якийсь час такою бути вже не хоче).

Споглядаючи у доступний любителю бінокль цю, поза сумнівом знакову для українських і не лише, звичайно — для будь-яких етнічно орієнтованих симпатиків, ситуацію, гріх не зауважити відсутність нав’язуваних їй однозначно класових і таких самих лише расових підземних вод. Поза сумнівом, легше натягнути «будьоновку» або ККК-каптур, чиї методологічні аспекти настільки прості, як і абсурдні, в умовах, що диктують волю європейського джихаду. Частина емігрантів упосліджена в силу небажання працювати на раніше привабливій (у порівнянні з домашніми умовами) чорновій роботі; разом із тим існує теж небагатий, безробітній чи пролетарський, але в кожному разі БІЛИЙ — ЛЮМПЕН, котрий чомусь не підтримав таких «класових» вимог своїх «братів по верстату» (у статистично достатній кількості). Мабуть тому, що останні, себто вимоги, властиво класовими і не були!

І наостанок, аби поставити крапки над рідною «і». Загальна, у своїй доступності, інформація наполягає на тому, що належна безробітньому французському арабові соціальна дотація від 4 до 10 разів вища від Богом даної зарплати кваліфікованого українського інженера. І хто із нас «НЕГР», той, кого природа обділила меланіном чи я, галімий український інтелігент?

Повертаючись до пропагованого нами «лівого націоналізму», слід зауважити його відповідь на вище зафіксоване оригінальне питання. Хто винуватий у розпочатій невідомо ким цивілізаційній війні? Для вступаючих у світ ідеологічних інсинуацій розкладемо нашу точку зору на кілька нами ж синтезовані дискурси, а отже:

Класовий (переважно марксистський. На крайній випадок independend або europe socialism): незважаючи на свідчення «автентичних марксистів» ми схиляємося до перебільшення властиво класових ознак французського конфлікта, при тому, що окремі його елементи, звичайно, мають місце. Все залежить від того, кого із ким порівнювати.

Комунітарий (здебільшого анархістський). «Війна», котру уривками демонструють і ще менше коментують профанічні у цих питаннях українські ЗМІ, і це факт, відбувається між жителями «кольорових гетто» і представниками «респектабельного», очевидно (швидше зручніше) «білого французського» суспільства, в особах місцевої поліції, себто між жителями ВЖЕ ПОДІЛЕНОЇ колись єдиної Франції.

Цивілізаційний (частково расово, релігійно і, назагад етнічно корельований). Відбувається між (незважаючи можливі, в межах буржуазно-ліберальної Sистеми, дефініції) цілком відмінними, хоча і (за А.Бенуа) одночасно семітськими (в релігійному сенсі) носіями не схожих ідентитетів;

Вогонь не зникне, його можна затушити і швидше за все, так воно і буде. Єдине, про що не здогадується виховане на гамбургерах і перейнявше батьківські статуси новітнє європейське покоління, так це про те, що жаринки вже рознесло і ВОНИ (прибульці) зрозуміли: викохана їхніми працедавцями система інституційного захисту (мова про так звані «права людини») спустить «на тормозах» усе і вся, адже хтось має працювати на жиріючу як завсідник «фаст-фудів» і таку ж хвору євросоюзну економіку і цього когось слід захищати — від власних, менш удалих земляків, котрі в силу приорітету пива над сексом вже не здатні відтворюватися у потрібній для збагачення місцевої буржуазії, кількості.

Дивно, тим більше виходячи із того, що саме буржуазні перетворення вплинули на формування західноєвропейської держави, у її майже сучасному вигляді. Вони були факторами формування так званої «національної держави». Вони ж, а точніше — наявна і ще більше прогнозована гл(р)обалізація ринків буде фактором, що як зрадник зажене ножа до спини зараз ледь жевріючої націонал-європейської ідентичності, котра пов’язує минуле і майбутнє, в єдину, ще не розрізану пуповину, на тому кінці якої зачате у вогні РАХОВи НОВЕ ЄВРОПЕЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, і напророчений Тіріаром безкласовий етнічний комунітаризм, суть нашенський НАЦІОНАЛ-АНАРХІЗМ.

А отже слід шукати інших, змонтованих із здатності суспільства до самоорганізації, підходів — перетворення ефемерної і антисоціальної (я про українську) держави на низку стабільно функціонуючих територіальних спільнот, сегрегованих, як мінімум, на основі переважаючої генетичної та відродженої культурної спорідненості. Держава нам не допоможе, а французам і подавно.

Висновок

Ми як йеті ховаємося по своїм телевізорам, а на тому кінці Європи палять нашу Батьківщину, що власне кажучи, маємо право робити лише ми, АВТОХТОНИ, чий голос — кров на тілі страченої мови і право першої ночі із соціально-національною революцією.

спец. для «Бриколяж web-log»

адреса в Інтернеті: http://www.lab.org.ua/article/752/


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua