МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Камертон поезії Ліни Костенко

03/18/2006 | Дмитро Дроздовський
19 березня — день народження Ліни Костенко. 21 березня увесь світ відзначає Міжнародний день поезії. Будь-які паралелі та акценти, думаю, зайві... Але в такі дні завжди над світом зависає одне запитання: а чи потрібні сьогодні поети і поезія? Які речовини плавляться в мартенах творчості? З яких таємниць складається поезія? Не будемо дошукуватися остаточної відповіді, та й упевнений, що не знайдемо, — людська мова дуже недосконала, щоб зрозуміти образний світ та процеси сприйняття цих образів нашою свідомістю.


Ось тому писати про поетів важко. Пишучи, намагаємося дати раціональне пояснення метафізиці, каталоґізувати стихії, дати логічну інтерпретацію загадковим сигналам з підсвідомості, що ретранслюють нам таємні коди космічного життя... Одне слово, прагнемо приборкати “неприборкані слова”, в той час, як поет знає інше, знає, що насправді це –

... Хтось диктує з понад-світу
Непередбачені слова.


Часто й самі поети – маю на увазі ПОЕТІВ! – не погоджуються з тим, що поетичну творчість можна розкласти на фраґменти в шухлядах літературознавчого пізнання. Літературний твір може жити самодостатнім життям і без наукового супроводу, попри всі тлумачення і перетлумачення. Тож навіщо науковці невпинно вписують творчість у канонічні парадиґми, вивчають і аналізують, вишукують засоби розуміння творчих загадок, елементи стилю, гри з читачем — від Івана Величковського до Михайля Семенка, від Павла Русина з Кросна до Миколи Вінграновського, якщо сам поет є свідомий недосяжності Слова в його біблійному розумінні?

Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.


Природа пошуку Слова – це вища алхімія візіонера, неприступна для “сліпців”:

Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці.


Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні і взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війни і мир, ритуальні свята і наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації. Жанна Безп’ятчук, студентка Києво-Могилянської академії, у статті “Дорога від Лубен до Києва, або шлях національної солідаризації” зазначає, що, “як не парадоксально це звучить, але один роман Ліни Костенко (йдеться про роман “Маруся Чурай” — прим. Д. Д.) здатен зробити для справи національної міфотворчості більше, ніж весь Інститут етнонаціональних досліджень...” [1].

У нашій пострадянській дійсності внаслідок ідеологічної блокади свідомості та інфляції естетики суспільство втратило почуття естетичної спраги та етичних імперативів, а література втратила зв’язок зі свідомістю. Наразі можна зневажати слово, адже цілковито розруйновані параметри його етичної та естетичної ролі в житті як окремої людини, так і суспільства в його історичній та онтологічній цілісності. Тому девальвувалося і поняття відповідальності. Оточена віртуальними реаліями інформації, знання, естетики, політики, людина створює штучний простір довкруж, забуваючи про коріння, природу, автентичний зміст людського буття в його внутрішній іпостасі. Витворений штучний світ, навіть продукуючи мегатонни інформації, не може сформувати екоінформаційної свідомості без розуміння природи, без естетики і філософії Краси. Але маємо визнати: XX сторіччя — це епоха підробок, ерзаців, механізованих систем і технолоґій у вирі антиестетики. Онтологію краси втрачено, розпродано, – її наразі шукають в інтернеті, в ерзацах, а не в людській присутності-у-світі. Настала ера фальсифікації краси. Світ біґ-маків шириться і множиться коштом фастфудівських дивідендів.

Але тільки не в Ліни Костенко:

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
.........................................
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.


Збірки поезій “Сад нетанучих скульптур”, “Над берегами вічної ріки”, книга “Вибраного” — поезія, здатна бачити мудру Красу Всесвіту й інтеґрувати її в щодення – без страху перед цією Красою, без намагання загнати її сліпучу ясність в похмуру резервацію реальних, або й вигаданих патологій. Це поетичний простір витонченої мови — знакової, символічної, неповторної, насиченої “старими” і “новими”, “своїми” і “чужими” елементами: архаїчними зворотами, ідіомами і неолоґізмами, еспанськими та італійськими концептами, багатовимірними культурними ремінісценціями – впізнаваними та закодованими. Не мова — інструмент поета, а навпаки: поет – інструмент мови. Поетичний вимір сприйняття світу модифікує сенсорні системи, формує їхню чутливість до камертонного рівня сприйняття світу. Втрата цього камертону, – це втрата поезії (“бутафорські строфи”!), а з нею – сенсу буття і зв’язку поколінь:

Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.


Поетична творчість — це код до розуміння світової інформації, адже поезія живе заради внутрішньої самості, – як та птаха, що летить заради самого польоту. І в цьому поетичному вирі слово — самотній лебідь, а не солодкоспівець нахтіґаль чи ворони “звалищ приміських”, що шукають творчої мертвечини. Птах творчого слова Ліни Костенко – дуже давній, архаїчний і мудрий у своєму підсвідомому вирії поетичних шквалів магми та вулканічної енергії: він бачить увесь світ, від античності до сьогодення — від Pax Romana до Millenium 2000.

Як стверджує Анрі Берґсон, філософ-інтуїтивіст і натхненник літератури “потоку свідомості”, людина пізнає світ за допомогою двох методів: смислово-інтелектуального та інтуїтивного. Але існує ще третій метод, яким користувались пророки, — метод святого одкровення. Поезія має у своєму арсеналі всі три методи, і, поєднавши їх, поет може сягнути таких глибин пізнання світу, які недосяжні ані для науковців, ані для філософів.

Зазвичай, ця інформація ґерметична під час традиційного світосприйнятті, хоча все одно існує ймовірність, що при певних психічних станах декому така інформація може більшою чи меншою мірою відкриватися. Якщо спробувати вибудувати вербальну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний вимір іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до надчуттєвої суті: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять. Реальність крізь поетичну призму сприймається у двох вимірах – у фізичній даності та “розгорнутій” уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.


Отже, незмінним лишається дуалізм пізнання світу, а через це пізнання – і два шляхи осягнення Істини: інтуїтивний та раціональний (“свободи предтеча – розхристана втеча / з мудрованих дум у мандруючий дим”). Перший – для Богообраних, здатних бачити Істину, бо вони живуть мудрістю серця і в такий спосіб відчувають, думають і передають своє знання символами. У цьому випадку маємо інтуїтивно-образотворчий процес на основі одкровення Духу, коли зупиняється логічна діяльність лівої півкулі мозку і весь мозок працює як єдність.

Інтелектуальний центр поетичного виміру Ліни Костенко складається з різноплощинних предметних циклів, об’єднаних потужним внутрішнім струмом, що вдаряє читача, стомленого від “шабашів фікцій”, сатурналій фальші та поточної омани. Поезія – це плач і сміх, зойк і іронія, безвихідне страждання і переможна радість, але всередині б’ється годинникове серце внутрішнього такту, внутрішнього камертону.

Поет — заручник творчості. Естетична аксіома. Свобода творчості не має нічого спільного зі свободою волі. Справжній поет, коли і схоче підкорити музу, виявити власну свободу волі і творчості, не зможе цього зробити. Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму. Він має вимір самосвідомості та авторефлексії. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Поет каже своїй “печальній музі”: “Спасибі, що ти вибрала мене”.

Тож маємо катеґорію: “Вірші пишуть мене!”, як каже сам автор [2]. Тому справжня свобода Поета – у творчій “еміґрації” в глибини свого “Я”, у відділенні себе від світу:

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.


Основна катеґорія справжньої свободи творчості — в потенційності розуму і волі, — свобода належить, перш за все, тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі вільно “залітають” у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв’язує щось чужорідне, імплантат ерзацу, а вона підкорюється лише тому, що надходить із несвідомого, космічного. У світі поезії душа не тільки первень діяльного самовизначення. “Якби поет міг сам писати свої твори, або хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом” [3]. Історія майбутнього ретранслює себе в Поеті: “Поет – це медіум історії”, – пише Ліна Костенко.

Поет — це передусім індивідуальність, емблема індивідуалізму, перетин світів і перетворення їх у космос індивідуального пізнання. Поети — конденсатори макросвідомості, що транслюється нам через неповторність мікросвідомості. Їхнє знаряддя — слово-образ. У слово-образі ширяють нескінченні струмені розумового життя. Поети штибу Ґете, Дікінсон, Блока, Вінграновського бачать світ власної фантазії як розумовий організм, як мислення вищого типу, як органіку думки. Кожна поетична матерія містить у своїй нейроглії пам’ять про об’єкт реального світу. Поезія — це філософія розуму, який шукає своєї самореалізації крізь естетичний вимір.

Перенизаний позивними з космосу і “флюїдами” профанності, поет – це стражденний алхімік, що шукає золото “страченої суті” коштом власного життя:

Душа моя обпалена,
і як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
слова, слова, слова!

Оголеними нервами
угадуєш словам
нестачу мікровольта
і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера
в трагічній німоті,
здається, що вже знайдено.
І знову – ні, не ті!

................................

Лише в такий спосіб поезія є “неповторністю”, “безсмертним дотиком до душі”. Маємо визнати, що дослідження поезії Ліни Костенко перебуває ще тільки на початках свого становлення. На нас чекають нові відкриття і нові прочитання Слова Ліни Костенко у проекції на ХХІ століття.

[1] Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. — С. 85.
[2] Там само. — С. 98.
[3] Мандельштам О. Произведения. — М., 1990.— Т.2.— С. 424.

Стаття надійшла на пошту Майдану Date: Fri, March 17, 2006 11:22 pm

Відповіді

  • 2006.03.18 | леонід

    Re: Камертон поезії Ліни Костенко

    "Поетів ніколи не був мільйон..."

    А що ж, панове майданівці, ніхто не співставляє громадянську позицію поетеси від Бога зі своєю власною. Як Ви ставилися до заборон її публікацій в колоніальній УССРі, до її відмов від державних нагород Держави Україна, до того, що українці досі не спромоглися на належний розгляд її величної поезії Нобелівськими інституціями? Треба запізнитися, як з Франком і Стусом, чи протидіяти як з Винниченком і Самчуком?
    А на ВФ чи не всі - знаючі, розумні та з відповідним IQ/


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua