МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Силовики взяли курс на залякування (репортаж з міліції - 2)

03/29/2006 | Юрій Дорошенко
Видно, були праві міліціонери, що зухвало казали мені в райвідділі, що у них „таких журналістів буває по десять на день”...

Шукання правди на Русі було завжди справою невдячною та майже безперспективною. Автор цих рядків близько місяця тому був незаконно затриманий і пограбований працівниками міліції. Що й чистосердечно описав на „Обозі” у „Репортажі з камери” (див. http://world.obozrevatel.com/news_print/2006/3/3/94512.htm). Тепер я намагався пройти всі митарства у пошуках правди. Ради експерименту.

Замість правди я дізнався та стверджую: українська міліція за останні півроку взяла курс на залякування громадян. Безцеремонне ставлення до журналістів, нехтування законом, а тепер ще й розстріл у притул студента та брехня протягом цілого дня, що це він нападав на правоохоронця – ознаки явної хвороби системи.


Чому це відбувається при Луценкові? Висновок один – безкарність! Непрофесіоналізм і розбалансування системи. Принаймні так стверджують багато експертів.

Зізнаюся ще раз: для мене, як журналіста, затримання було справжньою творчою знахідкою, адже такі випадки дають можливість нашому братові по перу, опинитися не в галактично-абстрактному просторі взаємовідносин: Ющенко-Юля-Янукович, або ще якихось захмарних теоретичних розмірковувань, а серед простих людей, які щодня потерпають від беззаконня влади в цілому і свавілля міліції, зокрема.

Таку правду вигадати важко. Більше того, мені здається, що було б корисним для наших „корифеїв” журналістики, які вважають себе справжніми арбітрами у суперечках між олігархічними кланами, також спустити на грішну землю та потримати з тиждень у камері з народом. „Пізнайте правду і вона вільними зробить вас”, - сказано у Святому Писанні.

Коли я сказав „А”, треба було казати „Б” – продовжити творчий експеримент і спробувати, як громадянину (використовуючи термінологію бездипломного екс-міністра юстиції Зварича – „посполитому” громадянину), добитися правди. Для мене особисто це був пошук відповіді на питання, чи змінилося щось у роботі наших правоохоронців із часу Помаранчевої революції? Адже саме на цьому зараз прагнуть вскочити в парламент кілька партій. Це була можливість подивитися, як соціалістично-помаранчевий „професіонал” від міліцейського кийка Юрко Луценко навів порядок у своєму відомстві.
Отож що з цього вийшло, читайте нижче.

Зауважу зразу, що чистота експерименту мала похибку – я журналіст і маю все ж більше можливостей достукатися у владні двері, ніж наші співгромадяни. Тому за це - даруйте. Крім матеріалу на „Оглядачі” я найперше пригадав свої знання, здобуті на юридичному факультеті, і підготував кілька заяв. По-перше, голові Національної спілки журналістів України Ігорю Лубченкові, голові комітету з питань боротьби з корупцією Верховної Ради України, народному депутату Володимирові Стретовичу. Обидва, в свою чергу, звернулися до в.о. міністра внутрішніх справ Юрія Луценка з вимогою розібратися та покарати винних.

По-друге, я спрямував свої заяви з приводу незаконних дій так званих «правоохоронців» і невиконання професійних обов’язків суддею Подільського районного суду Києва О.А. Романом до прокуратури Подільського району Києва (в особі прокурора В.В, Драговоза), до Прокурора міста Києва В.С. Присяжнюка, голові Подільського районного суду М.М. Гудзя, голові Апеляційного суду Києва А.В. Чернушенка.

Одним словом, використав усі можливості бюрократичної системи.

Здавалося б, усе це повинно було принести хоч якісь наслідки у пошуках справедливості. Щоправда, зізнаюся, я не був таким наївним і не сподівався, що мені на тарілочці повернуть викрадений мобільний телефон і вибачаться – надто давно займаюся правоохоронною тематикою. „Навіщо ти це робиш? Усе одно нічого не доб’єшся?” – казали друзі. З одним навіть довелося посперечатися на пляшку коньяку. Я, ніби-то прагматик, ставив на мінімум – що хоч догану вліплять беркутівцю Едельманту, а любитель хлопчиків у блакитній формі суддя Роман скасує свою незаконну постанову...

Спершу листи на мої звернення прийшли від суддів. І стало зрозуміла відповідь на вічне: «а судді - хто?» Голова Подільського районного суду заяву про незаконні дії судді О.А. Романа направив на розгляд... судді О.А. Романа! Звичайно, служитель міліцейської Феміди О.А. Роман не став наслідувати бариню, яка сама себе віддубасила, і, в свою чергу, написав, що його незаконна постанова оскарженню не підлягає. Ще б пак!

Розмова під пальмою

Через деякий час „у мене задзвонив телефон” (довелося придбати інший), на іншому кінці жіночій голос представився оперативним уповноваженим департаменту внутрішньої безпеки столичного главку. Голос запросив мене поспілкувати з приводу звернення до Юрка Луценка голови НСЖУ. Після з’ясувань я дізнався, що голос належить Тетяні Анатоліївні Руденко, яка, між іншим, виявилася досить симпатичною блондинкою. Вона мене запросила в свій кабінет, який знаходиться в приміщенні колишніх «Присутствєнних місць», що на Михайлівській площі. Як відмовити дамі?

Ось ми з опером Руденко йдемо коридорами казенної царської будівлі кінця ХІХ сторіччя. Будівля цікава не тільки тим, що це зразок пізнього класицизму, але й тим, що тут у різні часи знаходилися карально-репресивні органи ще Російської імперії – сюди на допити приводили, серед інших, і теперішніх національних героїв. Обшарпаними коридорах бігають із заклопотаним виглядом міліціанти. А колись тут ходили легенди-нишпорки, жандармські генерали Новицький, Спірідович.

Тут я не вперше... Кілька років тому ми разом із нашоукраїнськими депутатами (Королем, Жванією, Бондаренком, Шкілем Жовтяком, Третяковим Хмарою й іншими) намагалися зірвати прес-конференцію тодішнього керівника главку Міленіна. Генерал хотів провести брехливу прес-конференцію та порозповідати прирученим журналістам, який терорист Ющенко та його команда. Веселий час був! Пригадую кумедну сцену - як Євген Жовтяк вимагав від Міленіна довідку від нарколога, а якийсь майор із нахабною мордою погрожував нардепам. Цікаво, чи всі теперішні керівник можуть показати свої довідки?

Мій „екскурсовод” мовчить. Ми підіймаємося скриплячим ліфтом білоруського виробництва нагору, і нарешті добираємося до потрібного нам кабінету. Він невеличкий, але в ньому майже впритул стоїть аж чотири письмових столи. Між двома із них притулився єдиний гостьовий стілець. Над ним нависає якась пишна пальма, чи то кімнатна троянда.

За іншим столиком сидить ще одна жіночка. У мене складається враження, що у департаменті внутрішньої безпеки МВД працюють одні представниці слабкої статі. Поки я всаджуюся на стілець, намагаюся вмоститися так, що не впасти і разом із тим бути обличчям, а не профілем, до співрозмовниці, обдумую ефективність ідеї захисту громадян від міліції за допомогою жіночого начала.

До речі, мою заяву в районній прокуратурі чомусь також передали жінці. За інших обставин можна було б тільки радіти. Але мене непокоїть питання: така статева політика запроваджена від доброго життя, чи від „безриб’я”. Уявляю, як ця тендітна пані може добитися правди від бикуватих бойовиків спецпідрозділу?
- Крім Луценка ви ще до когось зверталися? – обриває мої розмірковування на тему гендеру в міліції опер Руденко.
- А я до Луценка і не звертався. До нього звертався голова Національної спілки журналістів України, - уточнюю.
- Ну добре, Лубченко, або ви... Кудись ще зверталися? – питає, поглядаючи на звернення, що лежить у неї на столі, обліплене „контрольками”.
- Так, звертався з заявою в районну прокуратуру, - кажу.
- А ще куди?...

Відповідаю. Хоч початок розмови та надмірна зацікавленість мої співрозмовниці наштовхують на невеселий висновок – захищатимуть не мене, а того ж таки Едельманта з компанією. Ворон ворону ока не виклює. Добре, що хоч ця приємна пані не запитує, за що я побив до безтями наряд „Беркуту” і катався верхи на працівниках райвідділу, включно з його начальником? Можуть бути варіанти.

Певно, світловолосому оперу з Володимирської хотілося б, щоб я, вийшовши з луценківської буцегарні, щасливо повторював за Володимиром Висоцьким:
«Приятно все-таки, что тут уважают:
Гляди – подвозят, гляди – сажают!
Разбудит утром не петух, прокукарекав, -
Сержант подымет – как человеков!»

Але я - не такий оптиміст, і це створює якусь напругу. Слава Богу, що після докладного пояснення „куди я звертався” мене просять нарешті докладно розповісти про самі обставини справи мого незаконного затримання. Оповідаю все те, що вже знають наші читачі з мого матеріалу. На цю історію пані Тетяна реагує з меншою зацікавленість. Пару уточнюючих запитань і ще прохання викласти ще раз усе на папері і я знову опиняюся на вулиці перед пам’ятником княгині Ольги. Інтуїція підказує, що крім мобільного телефону, цілого дня життя, я ще втрачу пляшку коньяку, яку програю приятелю...

Інтуїція не підвела. Як стало відомо пізніше, пані-опер, отримавши від мене пояснення, активно зайнялася „заминанням” справи. Для цього видно був створений цілий штаб: із представників прокуратури і МВС. Суддям на це начхати – у них пожиттєва недоторканність. Що хочеш роби.
Усе кинуто на те, щоб, як кажуть в міліції, „рятувати честь мундиру”. Чим? Давнім і випробуваним способом, надійнішим за „Гало” та „Бріло” – брехнею.

Як руки прокуратури та суддів миють міліцію

Попри очікування, протягом місяця ніхто так і не відповів народному депутату, голові парламентського комітету Володимиру Стретовичу на його депутатський запит, хоч закон вимагає це робити протягом десяти днів. От вам і парламентсько-президентська республіка в дії! Очікування, що мене викличуть на розмову до рідної прокуратури, виявилися також марними. Пані з Подільської районної прокуратури так і не захотіла побачити мене на ясні очі.

Видно, були праві міліціонери, що зухвало казали мені в райвідділі, що у них „таких журналістів буває по десять на день”... Крім того, здається помічниця прокурора, на відміну від міліціонерів, не розділяє тезу видатного прокурора всіх часів і народів Андрія Вишинського: „Добровільне зізнання – цариця доказів”. А раптом я щось би сказав нове, а тим паче вигідне силовикам?

Цікаво, що райпрокуратура, як виявилося пізніше, знаходиться у підворотні, в якій, швидше за все, і витрушували вперше кишені мого приятеля. Про це навіть свідчили адреси: кафе на Костянтинівській 21, а прокуратура – Костянтинівська 19-б. Як я з’ясував із журналістських джерел, працівники прокуратури частенько використовують кафе трохи не як відомчу їдальню.

Ну й на здоров’я, як говориться, їжте - не обляпайтеся! От тільки не пишіть дурниць. „При винесенні постанови від 06.02.06, суддя керувався чинним законодавством щодо всебічного, повного, об’єктивного з’ясування обставин кожної справи та вирішення її в точній відповідності з законом”, - йдеться у папірці на моє ім’я, підписаному заступником прокурора Подільського району Києва М.Г. Твердохлібом.

Як можна назвати „всебічним повним”, а ще й „об’єктивним” те, що мене, головного „хулігана”, навіть не запитано під час судового розгляду, що ж трапилося? Чи можна назвати судовим розглядом те, чого не було? Адже суддя в момент епохальної, з точки зору юриспруденції, репліки „йдіть досиджуйте”, розглядав зовсім іншу справу. Люди при цьому навіть здивувалися, чи не до них то бува? Очевидно, пан О.А. Роман дуже вже довіряє міліціонером. Просто якісь партнерські, нічим з правового боку не виправдані стосунки! А потім їх наслідком у постанові з’являється дурня, а під нею - „вказане підтверджується – поясненнями правопорушника, даними в суді”. Так от, шанувальнику міліції, пане Роман О.А., нагодую Вам, що я, на жаль, не мав змоги навіть слова Вам сказати! Та вас це й не хвилювало, як видається. Бо ви звикли до безкарності, що ви - Госпордь Бог і можете плювати на закон із великої лаврської дзвіниці, бо громадяни для вас - „кріси, пардон миші”.

Кажуть, що часом трапляються випадки (певно і на Подолі), що громадян із адмінсправами навіть у суд не водять. Так працює конвеєр. Мабуть, правий наш Президент, коли стверджує: треба реформувати судову систему та скасувати безстрокове обрання суддів. Тоді б наші вершителі людських доль зважали не тільки на людей у формі.

„Бєспрєдел” у правоохоронних органах триває

Дехто стверджує, ніби в нашій правоохоронній системі живе Кучмізм. Брехня! Тут ще Сталінізм не вивітрився. Скажу вже як експерт: на низовому, районному, рівні корупція повністю зв’язала міліцію-прокуратуру-суд. Жодної системи противаг та стримування. Крім того, в кожному з цих відомств існує вертикаль прикриття. Коли одні відмивають інших. Про це свідчать не лише слова Президента Віктора Ющенка, а й сотні справ, які затягуються, виносяться беззаконні рішення, а все „мовчить, бо благоденствує”.

Коли я був заступником головного редактора газети „Без цензури”, зробив усе, щоб на її шпальтах з’явився матеріал „Великий комбінатор”. У журналістському розслідуванні йшлося та підтверджувалося копіями документів, як Золотоноський міжрайонний прокурор Віктор Калиниченко зареєстрував (цілком серйозно) прокуратуру, як комерційне підприємство, відкрив комерційний рахунок і займався оборудками з зерном і спиртом. Склад злочину підтвердить навіть студент першокурсник.

Ви думаєте, проти бізнесмена у прокурорському мундирі за час помаранчевої влади порушено кримінальну справу, чи хоча б звільнено з роботи? Наївні! Нещодавно телефонує мені автор матеріалу - прекрасний і сміливий журналіст Володя Лимаренко та розповідає, що наш герой преспокійно працює й далі. У вус не дує. А от проблеми з’явилися тільки в журналіста. Нагадаю вам, шановні читачі, що Святослава Піскуна, на якого тепер вішають усіх собак, давно немає на Різницькій. Керує Генпрокуратурою дитя домовленостей „Нашої України” з Регіонами – Медведько.

Правда не тільки немає Піскуна. Немає в СБУ Олександра Турчинова. Я особисто, за кілька днів до його звільнення, передав одному з його заступників цілу пачку газет із цим резонансним матеріалом. Думаю, що якщо б не пішов Олександр Турчинов, корупціонерів від влади, особливо тих, які прикриваються законом і пагонами, поменшало б.

Скажу більше, коли ми планували поставити матеріал про прокурора-корупціонера, до нас у редакцію з’явилися „ходоки”, що просили не ставити його в номер. Це були помічники одного народного депутата, члена фракції Соціалістичної партії України. На той час – колеги по партії Юрія Луценка. Чергова випадковість?

Подумайте, Калиниченко - якийсь „селищний” прокурор, його порушення закону настільки очевидні і він пересидів на посаді багатьох прем’єр міністрів і президентів, а що казати про чиновників старої гвардії більшого калібру, розумніших і кмітливіших крадіїв? Певно вони по церквах тепер свічки ставлять за Майдан. Бо дурні спершу не знали, яке щастя їм привалило. Бо, як стверджують експерти, раніше їх хоч Леонід Данилович контролював, часом трусив, мов колоду, в своїх, звісно, цілях. Тепер перший переляк пройшов і на бізнесово-протизаконному обрії замайоріли ще більші перспективи.

МВС стає цензурним комітетом

Думав я, що мене навряд чи здивуєш якимось папірцем, писаним рідними „правоохоронцями”. Але помилився. Лист на ім’я голови Національної спілки журналістів України І.Ф. Лубченка, від заступника Департаменту внутрішньої безпеки МВС А.Г. Маріна переконав у протилежному.
Вражало небачене навіть за часів Кучми нахабство та нехтування навіть чиновницькою етикою та правами журналістської братії – голові НСЖУ відповідав не міністр (як і має бути), навіть не його зам, не голова департаменту, а лише зам. начальника департаменту. Навіть з огляду на те, що половину керівних міліцейських кабінетів треба забити дошками з надписом - „Усі пішли на вибори”, це викликає обурення. Якщо піде так і далі, скоро керівнику кількатисячного журналістського колективу відписуватиме котрийсь із сержантів, що відкриває двері луценківського джипу.

Текст відповіді я, як головний фігурант події, думаю з часом виставити в Інтернеті, щоб „дурість кожного було видно”. З документа випливає, як ніби доведений факт, що я, тобто, покірний ваш слуга - Дорошенко Ю.О., розпивав (видно у підворотні, бо сказано, що затриманий на вулиці) спиртні напої. Тому, власне, мене й затримали працівники групи швидкого реагування „Консул-115” полку міліції особливого призначення „Беркут”. Версія чудова, крім факту, що моє сп’яніння жодними результатами експертизи не доведене. Але це, певно, дрібниця для людей у погонах. Ну і зовсім для них дурня те, що 5 лютого цього року, як знає вся країна (хто не вірить, можна перевірити у Гідрометцентрі), були майже тридцятиградусні морози. Хотів би я подивитися на таких „моржів”, чи прихильників системи Порфірія Іванова, які б у таку погоду метикували б у підворотні „на трьох”.

Далі перли „орлів” Луценка заслуговують на цитування: „Дорошенко Ю.О. продовжував голосно висловлюватися нецензурною лайкою, погрожуючи працівникам міліції звільненням з органів внутрішніх справ, неприємностями по службі та публікацією в засобах масової інформації компроментуючих статей”.

Тут – стоп, уважно! Залишимо стилістику цього шедевру та неправдивість фактів і подивимося на інше, більш важливе. Міліція тепер виявляється взяла на себе функції цензури. Це при тому, що тепер помаранчева влада може пишатися чи не єдиною заслугою – свободою слова! Тобто віднині, коли Дорошенко захоче написати про якийсь факт, наприклад, що такий собі начальник міліції бере хабарі та порушує закон, або той же Дорошенко підготує матеріал про те, що не годиться стріляти озброєним міліціонерам в спини невинних студентів, мені скажуть: „це компроментуюча стаття”!

Пан Марін настільки знахабнів, що преспокійно пише про це голові Національної спілки журналістів України. Уявляєте? Коли таке було? Видно, у керівництві МВС за вивченням програми Соцпартії (я можу лише цим пояснити такі дурниці) забув, що цензура в Україні заборонена Конституцією (ст. 34), а стаття 171 Кримінального кодексу України за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, а також їх переслідування за критику передбачає серйозне покарання, включно з арештом.

Залишається сподіватися, що чиновник А.Г. Марін не писав цього, а лише підписав, що йому підсунули підлеглі. Днями для мудреців від журналістики із МВД (які знають про що і як писати) Президент чітко сказав, що час заляканих журналістів минув. Обіцяв, що минув час і судів і прокуратур (певно й міліції), що працювали на „фас”. Ото ж „не тратьте, куме, сил” на шантаж.

Я ліпше старий анекдот розповім. Тепер його переповідають на новий лад. Хоч це, сподіваюся, не буде „компрометацією”? Так от, ходить Юра Луценко дніпровською набережною, розмахує паличкою скасованого ДАІ, свистком цмокає, під пахом газета „Товариш”. Аж гульк, річкою лайно пливе. Спокійно так, поволі. Розхвилювався Юрко, забігав. „Пропливай швидше, лайно, не псуй краєвид, тут зараз наш лідер Олександр Мороз їхатиме на зустріч з партактивом”, - кричить головний міліціонер з берега. „Спокійно, колего!” – впевнено відповідає шматок лайна. - „Який я тобі колега?” – образився Юрко. - „Як який? Усі ми, Юро, з внутрішніх органів!”.

Лющенко все бачив... А хто бачив Лющенка?

Міліціонери стверджують, що я „з усними та письмовими заявами про викрадення мобільного телефону” не звертався. Це як із пострілами в живіт студентові, де куля, чомусь потрапила таки в спину! Так от, справді, зізнаюся чесно: з письмовими заявами, сидячи в буцегарні, я не звертався. Бо на чому та чим я мав би їх писати, вишкрябати на стіні камери? А всі мої усні прохання залишилися воланням у пустелі. Дядьки у формі лише мило гигикали. Тицяли пальцями у віконечко камери – „Журналіста взяли!”

Далі - більше. Марінському листові позаздрив би навіть Лаврентій Берія з генералом Пукачем. Виявляється, що я напився і мене привезли з якимось Лющенком А.А. Він навіть пояснив, що я не звертався з заявами. Цей таємничий Лющенко підтвердив усі версії міліції.

Хлопці, це взагалі методи тоталітаризму! Причому, тупі. Я заявляю, що ніколи не був знайомий ні з яким Лющенком, і в машині „Беркуту” його разом зі мною не привозили. Визнаю: з Ющенко В.А. був знайомий, а з Лющенком А.А. - ніколи! „Казань брав, а Шпака- не брав”.

Тепер мені обов’язково треба з’ясувати особу цього таємничого незнайомця, який все бачив і все підтверджує, але я його не бачив. Бо якщо це міліцейський провокатор, то завтра він підтвердить, що я вбив Кенеді, стріляв у Папу Римського, або ще якусь дурню. А якщо ж це простий бомж, черговий Вередюк, то тим паче варто було б з’ясувати, хто він і де? Бо взавтра, бідолага, помре від туберкульозу, чи ще від чогось, або його приб’ють „випадково” (хоч би й пострілом в упор) доблесні „орли”, то невже тоді винним буду я?

Один мій знайомий із парламентського комітету, почувши історію мого затримання та пограбування, сказав: „Та не той час, щоб вам міліція вчинила провокації”. Тепер у мене та Національній спілці журналістів є документ – час саме той. Влада в особі міліції й надалі застосовує брудні кримінальні провокації.

Також дивно – в постанові суду про притягнення мене до адмінвідповідальності все ґрунтується лише на рапортах працівників міліції та протоколах про адміністративне порушення. Все це письмена людей зацікавлених. Через місяць справу дофабрикували, й тепер з’явилися покази свідків із невідомим для мене А.А. Лющенком. Це не цинізм?

Якщо навіть припустити на хвилину, що я, такий-перетакий, чинив усі хуліганські дії, які незаконно мені приписує міліція, то де тоді подівся мій мобільний телефон? Пропоную представникам МВС напрягтися, почухати те місце, де фуражка носиться та ще вигади якусь, бодай формальну версію? Якщо вона буде оригінально, в стилі, як із появою підставної особи, і якщо мені мобілку таки повернуть, я обіцяю привселюдно подарувати її тому, хто проявить кмітливість і винахідливість.

Замість післямови, або далі буде?

Отож, не довго побула „міліція з народом”. Такі польові комісари, як Луценко, впевнено ведуть її подалі від громадян. Свідченням цього є і сам факт, що прості люди бояться людей у погонах. Інакше б студенти не такали від наряду.

До відома Юрка Луценка, генерала Віталя Яреми, їх підлеглих, а також працівників Подільської районної прокуратури. Традиційно, по-пунктах (кажуть, що так краще засвоюється інформація), хочу заявити про наступне.

По-перше, у мене нічого особистого. Нічого „компроментуючого”, сама правда. Писати правду – така у нас журналістів професія. Уявіть собі: міліція має бігати за злочинцями, а журналісти - писати правду! Ми не стріляємо у безборонних людей, от і ви не брешіть.

Для того, щоб хвалити міліціянтів існує відмочи газети – рудимент радянської епохи. От і насолоджуйтеся самозадоволенням. На жаль, усі зусилля влади (зокрема, колишнього віце-прем’єра в уряді Юлії Тимошенко Миколи Томенка) їх ліквідувати, поки не увінчалися успіхом.

Розумію, дешева похвала очі замилює, а правда їх коле. Але нова влада вустами Президента поки декларує відданість свободі слова. Це дає надію. Коли я, разом із іншими журналістами, минулого року підписав звернення до Віктора Ющенка з вимогою вибачитися перед нашим колегою, він дослухався до голосу працівників мас-медіа і вибачився. Це лише надало сили Віктору Андрійовичу та поваги до нього. Отож і міліції варто було б не брехнею та репресіями боротися з журналістами, а діяти по закону та відповідно до європейських стандартів. Беріть приклад у цьому, дорогі міліціонери, не з виконуючого обов’язки вашого керівника Юрка Луценка, а з Президента – Головнокомандуючого та гаранта Конституції.

По-друге, різні провокації та байки про журналістів (спроба дискредитувати та демонізувати), породжені в надрах карально-репресивної системи (а міліція та прокуратура поки залишаються такими), не багато вартують. Бо громадськість знає, скільки десятків журналістів було вбито від рук міліції, а ось ще немає, слава Богу, жодного випадку, коли б журналіст убив міліціонера. Тому розмови на рівні, хто небезпечніший: журналіст із диктофоном, сімнадцятирічний, беззбройний студент, чи міліціонер із бойовим пістолетом, можуть серйозно сприйматися лише в тоталітарній державі. Любителям цього рекомендую перебратися на службу до „бацьки” Лукашенка.

По-третє, Юркові Луценкові варто було б припинити займатися політикою, або припинити дискредитувати міліцію своїм непрофесіоналізмом, перестати піаритися за рахунок міліції. Попри все, у лавах органів внутрішніх справ є багато чесних працівників, які хочуть чесно працювати. Також і генералові Віталію Яремі варто злізти з „бігморд” і зайнятися ділом. Багато людей упевнені - після пострілу в невинного студента та брехні, відносно цього випадку, Яремі як офіцеру слід піти у відставку. Це б було чесно. Так захищається „честь мундира”.

По-четверте, не викликає сумніву, що за останніх півроку міліція стала вести себе надзвичайно агресивно. Це - факт. Кульмінацією, а не випадковістю, був розстріл студента, що мирно клеїв листівки. Дехто вже висунув тезу – всі міліціонери нетерпляче чекають приходу Януковича, а потім „покажуть” усім, як жити. Як людина, що завжди допомагала роботі чесних правоохоронців і заради об’єктивності скажу, що це - брехня. Як стверджують інші спостерігачі (я теж цієї думки), причина цьому – безкарність. Такий складний військовий організм, який досі, через свою нереформованість, несе всі ознаки тоталітарної інституції, потребує дисципліни, контролю, впевненого та професійного керівництва. Найбільше організм внутрішніх органів боїться втягування в політичну діяльність. За керівництва Юрія Луценка політиканство та непрофесіоналізм, а часом - елементарне правове незнання досягло апогею. Повірте, шановні читачі, я давно професійно займаюся правовою тематикою і можу сказати, що міліціонери, як діти – вони пильно дивляться та щиро копіюють своє найвище керівництво. Тому, якщо міністр без суду людей називає злочинцями, то й рядові співробітники думають, що можна чинити на власний розсуд. Якщо міністр із генералами балотуються у різні ради, то й рядовим міліціонерам можна повозити активістів інших партій по асфальту. Чому б ні?

По-п’яте, хочу на майбутнє поінформувати правоохоронців, що я не наркоман (і не торговець), не сексуальний збочинець, не корупціонер, не маю наміру покінчити життя самогубством, шаную закони, ходжу обережно по вулицям (лише на зелене світло) і придивляюся, щоб бува, на голову не впала цеглина. І до останнього часу на мене не нападали невідомі. Якщо ж і випиваю на свята, то не більше ста грамів. Це так, для довідки...

І, нарешті, останнє. У випадку подальшого фабрикування справи проти мене, розробки плану провокації (з залученням підставних осіб й іншого), продовження переслідування мене за мою професійну діяльність, я залишаю за собою право звертатися до Президента України, як гаранта Конституції України, основних прав і свобод громадян, моїх колег по професії, а також міжнародних організацій, з проханням про підтримку та захист. Також наполягаю на проведенні розслідування.

Більше того, я відверто та чесно заявляю, що проводитиму й надалі журналістське розслідування, в якому намагатимусь об’єктивно з’ясувати та поінформувати читачів, з ким у парі працювали працівники „Беркуту”, коли викрадали у нас мобільні телефони та як ведеться так зване «внутрішнє розслідування». Це й буде моїм внеском у справу будівництва правової демократичної держави та реформування правоохоронних органів, до чого й закликав на Майдані Віктор Ющенко.

Жодна воєнізована структура ніколи не самореформувалося. Цей процес потребує зовнішньої підтримки. У цьому і полягає функції журналістів. Ну, а поки піду купувати пляшку доброго коньяку, яку проспорив своєму знайомому. До речі, міліцейському генералу.

СПОДІВАЮСЯ НА РЕАКЦІЮ МІЛІЦЕЙСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА - ЯК НА ЦЕЙ МАТЕРІАЛ, ТАК І НА ДЕПУТАТСЬКИЙ ЗАПИТ З ЦЬОГО ПРИВОДУ В.СТРЕТОВИЧА

Першу частину - "Репортаж з камери" - читайте за адресою http://world.obozrevatel.com/news_print/2006/3/3/94512.htm

Відповіді

  • 2006.03.29 | Ольга Жмудовська

    Re: Силовики взяли курс на залякування (репортаж з міліції - 2)

    підписуюсь під кожним словом. Міліція дійсно одразу після призначення Луценка перетворилася на нахабну і злобну банду. У мене теж є подібні, хоч і не такі "бойові" факти. Журналісти, пора зустрічатися і щось робити...
  • 2006.03.29 | Іван Шостак

    Re: Силовики взяли курс на залякування (репортаж з міліції - 2)

    Вітаю вас Юріє та Ольго, та всіх однодумців
    (стосовно недоумкуватості та звірячості "окремих" міліціянтів).

    Хоч я і не журналіст (фаховий електронник та зв"язківець), але життя змусило мене опанувати ази журналістики та правничої справи. Трохи більше року пройшло з часу мого інциденту з ментоноїдами (це такі собі тварюки, котрі для маскування одягають міліцейську форму, попередньо влаштівавшись на роботу у структуру, яка видає ці маск-форми). Спочатку був гнів і лють та брак правничих знань. Тепер все позаду... Важко сказати, що я ще чогось прагну для себе. Тепер мене чим раз то більше переповнює цікавість: як тепер ментоноїни зможуть замести сліди своєї діяльної бездіяльності.

    Ось посилання на останні мої дописи на Майдан.
    Гадаю, що всі наші (по справах ментоноїдів) статті варто занести в окремий розділ, щоб полегшити пану Луценку відстежувати хід наших розслідувань (зробити там якісь кольрові статус-прапорці).

    http://www2.maidan.org.ua/n/petit/1142181959
    http://www2.maidan.org.ua/n/petit/1142282763

    Городенківські ментоноїди навіть упізнають мене в темряві - вже навчились.
    Я з колегами хотіли передати копії судових документів до ТВК до опівночі. Підійшли до будинку де був розташований ТВК (на 2 поверсі).
    У вікні маячів чийсь силует. Ми розмахуючи руками, дали зрозуміти, що хочемо потрапити в будівлю і просимо відчинити двері. Але куди там...
    Той силует виявився ментоноїдом, що темної ночі виглядав у вікно свою щасливу зорю. І ось тут три негідники перешкодили йому загадати бажання на падаючу зорю, що дуже його розгнівило. Він викликав наряд. Ми про це не знали. Бачимо через пів хвилини (не більше) із зворотньої сторони до ТВК примчав нічний кортеж - 2 авто. З них вийшло 8 ментоноїдів, що оточили нас пацанів. Деякі миттю приступили до виконання обов"язікв, але вожак зграї, вдивляючись мені в обличчя, професійно кивнув в їх сторону та поважно промовив: "Я одного із них знаю". Я розвернувся і попрямував до нашого автомобіля. Мене приємно вразило, що за мною по асфальту не шургало ментоноїне взуття та не звучало щось на зразок:"Стій, стрілятиму". Хоч і буваю там 2-3 рази на рік, але ментоноїди отримали добрячий імунітет. Це як в природі: яка б обдерта та голодна не була б ворона, вона ніколи не дзьобне сонечко.

    А які в нас суди... Наведу дослівно вислів одного судді,
    що працює в Городенківському районному суді:
    "Те, що ХХХХХ виніс стільці із сільради (прим.: ХХХХХ сам в цьому зінався на судовому засіданні), це ще не означає, що вони (стільці) там були"... "Розумієш, Іване, не все так просто". Я б цій дивній логіці та міркуванням не надав би належного змісту, якби не цей же суддя за 3 години до цього не спитав мене: "Ти не збився ще з рахунку скільки тобі яка партія повинна виплатити гонорару?". Я хотів було відповісти, що працюю за дармо і мені, на відміну від Вас, немає чого боятися, що зіб"юся з рахунку. Але він міг образитись, що могло бути підставою для порушення кримінальної справи проти мене (злочин проти правосуддя - образа судді).

    Суд відбувся о 01:00 (в передвиборну ніч), але вже на ранок голова РДА був настільки обізнаний з дрібницями справи, що в далекому селі, коли йому запропонували присісти на виборчій дільниці, він побоявся і пояснив, що вже одні притягувались до відповідальності за зловживання стільцями. Це окрема тема і колись таки потрапить на сторінки Майдану...

    Іван Шостак - szostak@ukr.net - 067 234 37 41


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua