МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

За крок до прірви (/)

05/17/2006 | Юрій Шеляженко
http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=2496

Минуло більше місяця з того дня, коли громадяни України прийшли на виборчі дільниці, пробилися через тісняву та довгі черги до кабінок або просто “на коліні” зробили свій вибір, проставивши відповідні позначки у бюлетенях. Настав час збирати каміння. “Народні обранці” спішно переписують свій бізнес на кумів-родичів та відмовляються від посад, щоб сісти у нове почесне крісло. Народ теж повертається до крісел — перед телевізорами. Поки ми дивимось телешоу “побудова коаліції” та “бійки запеклих союзників у місцевих парламентах”, хто з захопленням, хто з розчаруванням, за лаштунками політичної сцени спонсори вже нервово смикають за мотузки своїх маріонеток з настійливим шепотом: “Пора повертати вкладене!”

Бандити в краватках

Перерозподіл власності — зайняття, що найбільш близьке і зрозуміле всім представникам українського напівкриміналізованого бізнесу. Природньо, що вигоди від участі в політичних проектах вони шукали саме в цьому ключі, на відміну від західних політичних еліт, для яких політичний вплив є способом захисту власності, а не відчуження суспільної власності на свою користь. Адже, мислячи стратегічно, турбуватися про захист державою приватної власності все одно треба, особливо це вигідно великим власникам. Але дефіцит стратегічного мислення є відомою вадою української фінансово-політичної “еліти”, тож короткотермінові вигоди “дерибану” видаються більш привабливими її типовому представникові, ніж довготермінова вигода легітимізації своїх капіталів.

Кампанія 2006 року коштувала держбюджетові понад 600 млн. грн. Партіям, на думку експертів, вибори обійшлися в сотні мільйонів “зелених”. Лише за офіційними даними, на передвиборчу рекламу було витрачено більш як 180 млн. грн. Місцеві вибори теж “влетіли в копієчку” спонсорам: навіть у селах на кожному другому стовпі можна було побачити дорогі наліпки кольорового друку з портретом одного з широкомордих кандидатів. Враховуючи безліч спірних економічних питань, озвучених перед виборами, ці шалені витрати скидаються на конвертацію тіньового капіталу в політичний.

Те, що зараз відбувається в Україні, цілком можна назвати перерозподілом власності. За інформацією польського видання “Впрост”, старих українських “олігархів” останнім часом починають тіснити нові, що збагатилися за рахунок відібраного у опальних побратимів по бізнесу. Скажімо, Пінчук і Ахметов за рік неабияк опустилися в рейтингу багатіїв, проте несподівано найбагатшим серед українців став колишній аутсайдер рейтингу, лідер групи “Приват” Ігор Коломойський. Пересунулося вгору ім’я екс-секретаря РНБОУ Петра Порошенка. Мабуть, це одна з небагатьох ознак схожості помаранчевих подій 2004 року на революцію: кожна революція закінчується перерозподілом власності, фінансових потоків і сфер впливу.

Тому й активізуються “старі олігархи”, намагаючись хоча б захистити награбоване після довгих років безтурботного “дерибану” під патронатом Кучми: Ахметов несподівано йде в політику, Пінчук настільки жваво шукає підтримку “західного лобі”, що його конкурентам доводиться на противагу подавати позов до окружного суду США через три кіпрські компанії-акціонери Нікопольського феросплавного заводу. Занадто галасливій жертві “розкуркулення” й партнерам пред’явлено звинувачення згідно з RICO — законом про інвестування одержаних від рекетирства капіталів, що спрямований на ліквідацію впливу організованих злочинних банд у глобальній економіці. Зятеві Кучми і його фінансово-промисловій групі “Інтерпайп” дорікають, що вони “корупційним шляхом одержали контроль над Нікопольським феросплавним заводом, який до цього був у державній власності. Орієнтовна вартість підприємства перевищує один мільярд доларів, а В.Пінчук придбав його за 80 мільйонів доларів, використовуючи для цього сімейні зв’язки”. Крім того, акціонери звинувачують Пінчука та його партнерів у тому, що вони “розграбували завод, направляючи його прибутки в компанії, контрольовані ними в США і за кордоном”, і в наданні хабарів українським високопосадовцям, зокрема Кучмі.

Генеральна прокуратура, посилаючись на цей позов, порушила кримінальну справу і почала розслідування збутової політики та постачання Нікопольського феросплавного заводу в 2003—2005 роках. Власне внутрішнє розслідування діяльності Пінчука розпочав уряд. Минулої п’ятниці Кабмін направив офіційний запит у кіпрські компанії Athina Investments, Varkedge, Wisewood Holdings (контролюються групою “Приват” Ігоря Коломойського), “Ренова” (співвласник Віктор Вексельберг) і “Інтерпайп” (Віктор Пінчук) з проханням “роз’яснити звинувачення, що містяться в позові”.

Свого часу відчуження у Пінчука і продаж 90% акцій “Криворіжсталі” подавалися як значна перемога помаранчевої революції. В нападах популістського ентузіазму дехто навіть обіцяв спрямувати ці гроші на повернення боргів по вкладах в ощадбанку CРСР. Вже тоді багатьом пригадалося російське прислів’я про те, хто є рибою на безриб’ї. Час показує, що песимісти мали рацію: гроші Лакшмі Міттала ледь залатали дірки в бюджеті, спричинені ще за часів уряду Януковича, а іноземний інвестор спокійно забув про взяті зобов’язання щодо соціальних гарантій більш ніж 50 тисячам робітників сталеливарного гіганта.

В чомусь щире здивування нового керівництва заводу намірами Фонду держмайна розірвати угоди про продаж “Криворіжсталі” “на основі спірного тлумачення лише одного з пунктів” можна зрозуміти: з 60 пунктів тільки один стосувався соціальних гарантій. Але наш бізнес звик й не до такого. Пригадаймо силове захоплення низки обленерго невідомими людьми в камуфляжі зі зброєю. А чого вартий минулорічний скандал навколо взуттєвої фабрики “Київ” у Печерському районі столиці, коли один з ініціаторів примусової “скупки акцій” підприємства намагався використати свої зв’язки в Міністерстві з надзвичайних ситуацій, втягуючи це відомство в тіньову схему тиску на законних акціонерів! Так само і “Міттал стіл” може позбутися своєї криворізької перлини, бо не врахував, що в цій країні, себто Україні, не можна спокійно займатись бізнесом — принаймні якщо не вкладаєш великі гроші в політику, не кажучи вже про обов’язкові внески до кишень певних відповідальних осіб.

Егоїстична коаліція

Принципове налаштування політиків сприяти перерозподілу власності проглядається перш за все в тому, що вони не поспішають брати владу в свої руки і наводити порядок, для чого треба принципово домовитись між собою та створити стійку коаліцію — як у Верховній Раді, так і на місцях.

Домовлятись депутати не поспішають. Скільки вже розмов було про “помаранчеву коаліцію”, а результат — лише узгоджене затягування НСНУ, БЮТ та СПУ організаційних питань роботи майбутнього парламенту. Три десятки і один новообраних депутатів тричі збиралися, щоб вирішити організаційні моменти завтрашньої діяльності законодавчого органу. Один з них — призначити день відкриття сесії ВР, другий — хто буде головою робочої групи, що організовує роботу парламенту. Регіонали та комуністи спільними 14 голосами висувають кандидатуру колишнього віце-спікера Адама Мартинюка, натомість це рішення блокується більшістю в 17 голосів, але ця більшість свого кандидата не пропонує. Представники потенційної “помаранчевої коаліції” говорять у приватних бесідах, що хотіли б бачити своїм керівником на даному етапі Петра Порошенка або Юрія Ключковського (НУ), Олександра Турчинова (БЮТ) чи Івана Бокия (СПУ).

Обмежуючись дрібною гризнею, а іноді й непристойними бійками навколо розподілу посад, завжди ставлячи це, зрештою егоїстичне, питання в центр політичних дискусій, новообрані депутати самоусуваються від формування цивілізованих правил гри в економіці, а відтак нівелюють і поняття захисту трудових та соціальних прав громадян, і поняття приватної власності в Україні.

Кричуще недемократична постанова Верховної Ради Криму про видалення з першої сесії журналістів та проведення її в закритому режимі відверто показує тенденцію, помітну всюди: новообрані депутати прагнуть формально закріпити у вузькому колі всі домовленості, які вже “порєшали” між собою їхні спонсори. Прикладами такого закріплення є пам’ятна постанова Київради про нерозголошення інформації щодо виділення земельних ділянок приватним особам або ще більш курйозне рішення Донецької міськради “Про делегування повноважень по розпорядженню земельними ділянками” №16/22, що діє з 2002 року. Згідно з цим рішенням, повноваження по розподілу земельних ділянок в м. Донецьку були передані від сесії міської ради до виконкому міськради — формально групі призначених чиновників, а насправді найбільш довіреним слугам “хазяїв регіону”, у яких, очевидно, є таємниці навіть від слухняних депутатів міськради.

Взагалі, земельні питання лишаються головним каменем спотикання у діалозі політиків та місцевих громад. Люди, природньо, дивуються, чому земля коштує занадто дорого й виділяється не громадянам, які мають законні права отримати її, а маловідомим організаціям чи групам підставних осіб. Навіть деякі відомі фірми, вкладаючи у свою рекламу та формування позитивного іміджу скажені гроші, одночасно будують торгові центри, офіси, елітні житлові будинки, автозаправки на місці громадських скверів та дитячих спортмайданчиків, причому “народні обранці”, як правило, палець об палець не вдарять, щоб заблокувати протизаконне будівництво. Тож із закінченням виборів більшість “земельних скандалів” ущухла, і хоч стурбовані громадяни продовжують писати листи та звернення й протестувати в інші способи проти незаконних забудов, “політична еліта” та підконтрольні їй найбільші ЗМІ перестали їх підтримувати, бо до наступних виборів мало хто збирається всерйоз обговорювати припинення незаконних махінацій із землею. Адже депутатський корпус обновився, і новим депутатам крім крісел хочеться також прихопити ласий шмат від “земельного пирога”.

А ціни все ростуть...

Як завжди після виборів, політики дружно забули про свої соціальні обіцянки і лише відмовчуються у шквалі повідомлень про підвищення найближчим часом оплати за комунальні послуги, зв’язок і транспорт. Кабінет міністрів України двічі протягом трьох місяців підвищує ціни на електроенергію і газ, хоч прем’єр-міністр Єхануров перед виборами стверджував, що цього не буде.

Характерно, що підвищення цін на газ та електроенергію почалося з рішення Національної комісії регулювання електроенергетики — органу, котрий представляє інтереси власників обленерго та інших приватизованих енергозбутових організацій, що є в переважній більшості закритими акціонерними товариствами і представляють собою посередника між енергогенеруючими підприємствами та споживачем. Мінпаливенерго, що безпосередньо опікується сферою генерації та закупівлі енергоносіїв, про дефіцит коштів у цій сфері не заявляло. Тому очевидно, що левова частина грошей, виручених на підвищенні тарифів, осяде в кишенях акціонерів компаній-посередників. А легітимності такому грабунку споживачів надало президентське “вето” на закон про мораторій на підвищення цін на комунальні послуги протягом 2006 року, яке парламентарям попереднього скликання подолати не вдалося.

Відпускаються у “вільне плавання” ціни на бензин, тим паче що з червня Росія планує підвищити експортне мито на нафту з 185 до 200 доларів. Столичні АЗС вже лякають водіїв цифрами 4,20 грн. за літр бензину А95 — і це не межа. Ціни можуть підскочити ще на 13—15%, тобто до п’яти гривень за літр. Це, в свою чергу, знову потягне подорожчання м’яса, молока, цукру...

Привид федералізму

Але економічні проблеми держава, зрештою, може ще сяк-так вирішити, вдаючись у крайньому випадку до “неринкових методів регулювання”. Найбільшу “ціну” нині має інше питання: розкол українського народу. Рішення Харківської та Луганської облрад, Севастопольської міськради про надання “регіонального” статусу російській мові є першими ластівками втілення в життя рішень Сіверськодонецького з’їзду “федералістів”, попри всі висновки Міністерства юстиції про їхню незаконність. Такі рішення могли бути прийняті тільки за умов, що, займаючись безконтрольним “дерибаном” земель та грошових потоків, депутати переконалися в своїй повній безкарності.

На днях у словацькій газеті “Preco” була опублікована стаття Сергія Хелемендика “Як розріжуть український апельсин”, що одразу стала резонансною. Зрештою, це одна з тих на диво емоційних статей в іноземній пресі, котрі дивують глибокою, але однобокою обізнаністю автора та швидко друкуються в перекладі російською пресою, що викликає підозру в їхній інспірованості. Крім яскравої історико-публіцистичної замальовки про безвладдя в Україні, автор пише: “Перспективи приєднання до Росії частини України пов’язані прямо і безпосередньо з політикою глобального масштабу, з підготовлюваним процесом перегляду післявоєнних кордонів у Європі. Цей перегляд вже де-факто відбувся в колишній Югославії. Демократична світова громадськість ретельно готується оформити цей перегляд післявоєнних меж на Балканах юридично, внаслідок чого і виникне історичний прецедент, на основі якого вимагатимуть незалежності ще багато і багато інших “гарячих точок” Європи.

Поки вихід “російської України”, тобто промислових регіонів півночі і сходу, зі складу України і приєднання їх до Росії використовується Кремлем як загроза, яку ніхто не висловлює вголос, але про яку всі знають і сприймають серйозно. Підготовкою до такого рішення є питання про “федералізацію” України. Якщо Україна стане федерацією, то вихід окремих суб’єктів з цієї федерації буде набагато простішим з точки зору права, в тому числі міжнародного”.

Поки звістки про обмеження прав людини, фашистські марші в Москві та великих містах Росії, конфлікт у Чечні роблять багатьох людей, які ідентифікують себе як “українські росіяни”, патріотами незалежної України, Президент Віктор Ющенко продовжує виголошувати заяви, що розколюють націю. Безперечно, питання про визнання вояків УПА, котрі боролися за українську державність на два фронти — з більшовицькою Росією і фашистською Німеччиною, є дуже важливим. Але життя показує, що вирішити це питання можна лише з плином часу, так, як повільно зменшувався рейтинг Комуністичної партії, а не наскоком. Доки живі тисячі ветеранів червоної армії, переважно тиловики, яких підштовхнула до фанатичної ненависті до УПА радянська пропаганда в суміші з докорами власної совісті, відновлення історичної справедливості щодо них може бути досягнене лише ціною набагато більшої історичної несправедливості — остаточного розколу України. Тож чи варто було вимагати включення питання про УПА до майбутньої коаліційної угоди? Адже це питання розколює “помаранчеву” коаліцію і навіть “біло-синьо-помаранчеву”, штовхаючи СПУ до альянсу з КПУ і Партією регіонів.

Нерозважливість і особисті амбіції “політичної еліти”, гонитва за посадами з боку новообраних депутатів, поблажливість і безсила неадекватність Президента ведуть Україну до трагедії. Набираючи оберти, “дерибан” місцевого рівня погрожує перерости у “дерибан” Української держави. Врятувати ситуацію може лише сильний прем’єр-міністр, що має достатню популярність в більшості українських областей, передусім в центрі, якому довіряє більшість людей на сході, заході та півдні України. Тільки об’єднавши народ, державні й суспільні інституції, фінансово-промислові групи центру та сходу під знаменами укріплення правопорядку, можна захистити конституційний лад, громадянські свободи, соціальні гарантії та цінності приватної власності в Україні, зрештою — консолідувати суспільство, що перебуває у стані розбрату та економічної стагнації.

Відповіді

  • 2006.05.17 | Soft

    Не будет Юли-премьера, не будет и Украины.

    Как мы видим, Ющенко все делает для того, чтобы Украина развалилась на "польскую" и "российскую".

    Тимошенко - украинская Жанна д'Арк.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua