МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Україна та НАТО: епоха Просвітництва (/)

06/09/2006 | Боррачо
Андрій Рєпа
08.06.06

Більшість громадян України виступають проти приєднання своєї країни до воєнної структури НАТО. Мовляв, хай інші вступають, а нам “агресори” тут не потрібні. Таких близько 70 %. Більшість з них прості люди, “низи”. Влада зайняла абсолютно протилежну позицію. Цікаво, що в дискусії навколо “за чи проти” влада виступає з власними, суб’єктивними аргументами. Так ніби це були б аргументи якоїсь окремої людини, яку запросили на ток-шоу, на якому їй доводиться, використовуючи увесь свій риторичний хист (“підвішеність язика”), ерудицію, авторитет, шарм, виглядати переконливіше на фоні так само красномовних і спритних дискутантів.

Влада займає в цьому ток-шоу позицію “експерта”. Усі інші, мовляв, у цьому нічого не тямлять. Отже, народ треба просвітити. Кажуть , що проблема НАТО в Україні – це питання просвітництва і часу. Навіть референдум проведемо тільки після того, коли народ просвітиться, буде готовий. Влада займатиметься, як зараз модно говорити, Високою Місією – Просвітництвом.

На жаль, на нашу думку, воно, просвітництво, не буде інтелектуальним (адже існує чітке ліберальне розділення між “експертами” і “масами”); утім, влада ніколи й не мріяла про високоінтелектуальний народ. Це просвітництво, як завжди, буде (і вже є) популярно-популістським. Яким же воно ще може бути, коли йдеться про просвітництво мас?

Біополітика та “криза низької напруги” у геополітичному вимірі

Питання просвітництва глибинно пов’язане з тим, що М.Фуко називав біополітикою. “Біо-” означає “життя”. Тобто в епоху європейського Просвітництва з’являється нова політика стосовно організації та “нормалізації” повсякденного життя людини, її інтимного простору, тіла, побуту, звичок тощо. Грубо кажучи, мало просвітити “дикуна”, щоб він умів читати і писати, насправді “дикун” стає “цивілізованим” тільки тоді, коли він правильно сидить, ходить, спить, розмовляє, тримається на людях, харчується (звичайно, вилкою!), “культурно” поводиться на людях. Усі ці проблеми в якийсь момент стають не просто проблемами сім’ї, педагогів і філософів, ними починає перейматися держава. Проблеми життєвого простору людини стають інтересом державної політики (техніки, дисципліни, контролю). М.Фуко навіть заявляє, що так народжується лібералізм – як ідеологія, що переймається вже не “політичними” проблемами народу, а “біополітичними” проблемами населення...

Яке це має відношення до Просвітництва НАТО в Україні? На нашу думку, пряме й вирішальне. На популярно-популістський вектор просвітництва (назвемо його поверхневим) накладається вектор біополітичний (глибинний). Звичайно, ці вектори взаємопов’язані. Так, щоб підвищити внутрішню “мотивацію”, бажання індивіда, треба підняти градус його страху стосовно “зовнішнього ворога”. Цей останній з’являється тоді, коли зафарбувати світогляд, внутрішню картину світу індивіда в чорно-білі тони. У даному випадку “чорнотою” наливається “Росія” (не конкретна країна Росія з усіма її суперечностями, а певне місце в уявному світі індивіда, яке виконує функцію “чорного-пречорного лісу, з чорними-пречорними звірами...”). Чим більше цієї “чорноти”, тим більше бажання вступати у щось “біле і пухнасте”, й тим жвавіше піднімається рейтинг тих партій та блоків, у яких відповідна “монохромна” політична оптика.

Однак якщо ця оптика ефективна на офіційно-державному рівні (а Держава, за визначенням, є “монохромною”!), то в гущі населення діють радше біополітичні механізми просвітництва, якими насправді дуже переймається, як ми пам’ятаємо урок Фуко, ліберальна держава (тому, до речі, тисячу разів неправі анархісти, які думають, що “вся проблема в державі зверху”!). Це – непрямі, “капілярні” форми переконання: економічні, соціальні, психологічні, інформаційні, культурні... Вони м’ які й безболісні. НАТО входить у наше життя у тому ж шерезі нововведень, що й нові марки телевізорів, холодильників, комп’ютерів, які формували спонтанну філософію пересічних громадян після розвалу Радянського Союзу про принципи “демократії”, “ринку” тощо. Що й президент (чиї проблеми якось непомітно стають моїми особистими проблемами) або капіталізм (якщо весь світ божеволіє, то чому б і нам не приєднатись?).

Зрештою, для чого залякувати, коли можна просто зробити подарунок. Ба, це навіть “золоте” правило для усіх дорослих дядь, які дають цукерки дітям, щоб ті сіли до них в машину...

НАТО в Україні з’явиться в Троянському коні біополітики, коли, звісно, не буде прямого конфлікту з Росією на кшталт Югославії (тоді Троєю буде “Росія”). На цьому фоні “горизонту очікування” слід не забувати, що НАТО, як будь-який нормальний “імперіалістичний” блок (імперіалістичний, бо турбується передусім про безпеку доріг, що “ведуть у Рим”), веде у світі політику двох рівнів конфліктності. “Висока конфліктність” (класична війна) загалом відходить у минуле (хоч наразі це “ретро” в моді у США, – щось трохи довгенько): пряме зіткнення армій, оголошення надзвичайного стану, атаки, бомбардування... Сьогодні “високий рівень конфліктності” все частіше заміщається т.зв. “конфліктом низької напруги”. Англійський драматург Гарольд Пінтер у нещодавній Нобелівській лекції пояснює це так: “Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, однак повільніше, ніж коли ви одним рухом скинете на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як гангрена розквітає. Коли народ упокорено або забито до смерті (теж саме), а ваші друзі, військові великі корпорації, зручно вмостилися при владі, ви стаєте перед камерами й кажете, що демократія перемогла”...

Можливо, метафора “гангрени” радше стосується не так нашої країни, як країн “третього світу” Африки та Латинської Америки, однак суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально “невидимими” (скажімо, соціологи не здатні більше відслідковувати сьогодні жертви пауперизації в епоху пізнього капіталізму: від капіталізму вмирають повільно, але вірно). Услід за аналітиками світосистемного аналізу, нам слід розглядати це насильство (“гангрену” одних на фоні “процвітання” інших) як структурний ефект світового розподілу праці, яке супроводжується біополітичним (економічним, культурним, інформаційним...) тиском багатих супердержав у конфліктній боротьбі за домінування та контроль у різних частинах світу. (Лишень узяти для прикладу такий “забутий континент”, як Африка (чи багато там військових баз НАТО?), щоб пересвідчитись про альтруїстичне бажання Альянсу допомагати усім справді проблемним “зонам”, бідним і знедоленим по всій планеті.)

Метода бездоганна: раптом влада “бананової країни” не захоче коритись країнам Золотого Мільярду, то всі негаразди все одно сприймаються не як результат зовнішньої агресії, а як внутрішнє загнивання бананів “антидемократичних режимів”. Чим більш лояльніші “бананові” уряди до транснаціональних корпорацій (боси яких таки мають чітку “національність” країн першого світу), тим голосніше звучать запевнення про “демократичність” здобутків всередині країни. Військові бази НАТО на території лояльних країн – це просто гриби після “демократичного” дощу. Це “нормальні” процеси світосистемної фауни.

Амбіції та криза ідентичності світового “жандарма”

У кожному лісі є вовки-санітари. Не дарма НАТО називають “жандармом” на світовій шахівниці. Альянс утворили на зорі “холодної війни” з однією метою: спільно захищати безпеку багатих країн Заходу (де “першу скрипку” грають США). Тому блок перш за все вважався оборонним. Передусім від “комуністичної” загрози, звичайно. Тому Альянс – це воєнно-політичний блок. Після розвалу Радянського Союзу НАТО переживало певну “кризу ідентичності”, поки вже в ХХІ ст. не з’явилась славнозвісна доктрина “війни проти тероризму” (цікаво, що в грудні 1987 р. такі країни, як США та Ізраїль, ще голосували проти резолюції ООН, що закликала засудити тероризм і спільно боротись проти нього, – тоді “тероризмом” називали трохи не те, що зараз має на увазі пан Буш).

Взагалі-то проблема тероризму, як нового пугала людства, позірна боротьба з яким виправдовує будь-які санкції проти будь-якої звинуваченої одиниці, полягає не в складності визначити хто такі терористи та за якими критеріями судити тероризм як явище (в наш час все що завгодно може віртуально і потенційно підпасти під це визначення), а в тому, хто визначає, що є тероризм і хто такі терористи. Прямо за Ніцше: “Хто говорить?”. Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих і чекали офіційної реакції держдепартаменту США, – як там розцінять і розтлумачать ті напади: чи як прояв системного тероризму, чи як військову агресію певної країни, чи як просто “вилазку” певної військової організації?..

Неоконсерваторське керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну версію: віднині то була всесвітня битва проти “Вісі Зла”, хрестовий похід відплати проти інтернаціоналу “терористів” в ім’я свободи та демократії. Колись воювали проти сарацинів за християнські цінності, відтак проти комуністів за демократію і свободу, тепер от проти тероризму за цивілізаційні цінності. Знову обличчя ворога людства було викрито. Знову почав добре розкупатися Семюель Хангтінгтон. Знову ВПК країн-членів НАТО запрацював з новим ентузіазмом. Війни відтепер набули благородної інтенції – більше не імперіалістські-колоніальні зазіхання, все набагато благородніше – бомбардуємо, стріляємо і викурюємо заради Прав людини. Élan vital відчули і ліберали, і консерватори, котрі також страждали від астенічного браку ідентичності. Ліві та соціалісти вкотре були розламіновані під катком одностайного засудження злочинів проти людства. Як же можна критикувати військовий напад на країну, якщо на її чолі стоїть кровожерливий диктатор і деспот Саддам?

Криза (якщо не “болото”) войовничого запалу Заходу розпочалась тоді, коли стало ясно, що тероризм якраз породжують війни (суха статистика: теракти збільшились, коли до влади прийшов Буш, і ще більше – після нападу на Ірак), а демократичні вибори цілком легітимно приводять до влади “терористів” (Хамас у Палестинській автономії, іракських шиїтів, солідарних з Іраном). На тероризмові дехто почав робити прибутковий бізнес; з’явилася така “спеціалізація”.

Більше того, стало зрозуміло, що під демократичною риторикою криється голий інтерес володіння нафтовими ресурсами. Якоюсь банальною очевидністю для всіх, “секретом Полішинеля” стало те, що колись у вустах запеклого антивоєнного критика Ноама Хомського звучало мало не як богохульство: “Все, що їм треба, це тільки дві речі: набити свої кишені та кишені своїх друзів та контроль над світом”. У цій сліпучій істині “повернення до речей” знову виявила себе криза ідентичності НАТО.

Ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (для порівняння – коли Кеннеді увів війська у південний В’єтнам в 1962 р., цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х); більше того, смію припустити, що ці багатомільйонні міжнародні протести породили ціле покоління молодих антисистемних рухів, що склали ядро нової хвилі антикапіталістичної боротьби по всьому світу, і в країнах східної Європи (де загалом анахронічне цькування радянським минулим або вкрай деморалізувало лівих, або привчило їх плазувати перед капіталістами). Народ України також мовчазно, але одностайно засудив військові дії в Іраку (цікаво, що західні політологи звертали увагу на “багатовекторність” “помаранчевої революції” також і в тому, що кандидат у президенти Ющенко, з одного боку, спирався на підтримку Заходу, а з другого – твердо обіцяв вивести український військовий контингент з Іраку, що, звісно, не могло подобатись США).

Взагалі-то, сьогодні “імперські” амбіції майбутніх військових акцій НАТО великою мірою вирішуються і залежать від того, наскільки “красиво” Буш забереться з Іраку. Адже цього хоче не тільки Європа, а й самі Сполучені Штати.

Однак це далеко не означає, ніби амбіції всесвітнього побивання терористів на цьому припиняються. На черзі, либонь, стоїть Іран. Можливо, Сирія і Куба. Зірочок на прапорі Сполучених Штатів вистачить усім. А коло на гербі Альянсу може обійняти ще не одну периферію. Ворогом незмінно стає той, хто чинить опір глобалізації певних інтересів. Наприклад, Болівія чи Венесуела (яка нещодавно вислала з країни військового аташе США “за шпигунство”). Через намагання тиснути на політику та економіку своїх сусідів стосунки зіпсовано навіть з Канадою!

А ось у лютому 2006 р. підійшов час для поновлюваного кожні чотири роки воєнного плану. Крім тактичних маневрів, що переносять певну кількість підводних човнів та авіаносців з Атлантичного до Тихоокеанського регіону з метою протистояти зростаючій “пекінській загрозі” (що має на меті не так прямий конфлікт з Китаєм, як тиск на його гонку озброєнь щодо Тайваню), у звіт уводиться новий, мало не світоглядний термін “тривалої війни”. Він позначає “зусилля, спрямовані проти викорінення тероризму”, який, на думку Пентагона, буде відмітною рисою ХХІ ст. У звіті сказано прямо: “Сполучені Штати – це нація, яка втягнена в те, що стане тривалою війною”. Рамсфельд запевнив пресу, що термін “тривала війна” аж ніяк не покликаний замінити ходовий термін “війни проти тероризму”. Він лишень заспокоїв усіх, підсумувавши: “Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго”.

Тут навіть не так важить армія чи флот, просто ми будемо з цим жити, от і все. Такі-от парадокси постсучасної біополітики: мирна повсякденність “конфліктності низької напруги”. Метафізичної та превентивної. Метафізичної – бо поняття часу і простору скасовуються (це може статись коли-завгодно, будь-де і будь з ким). Превентивної – бо кращий захист, як відомо, це атака. Прямо-таки ілюстрація з фантастичного фільму Стівена Спілберга “Особлива думка”, в якому людину хапають не за злочин, а за майбутнє бажання його скоїти. Наші діти житимуть, з дитинства звикаючи до банальності зла і профілактичного насильства. Заявив же президент Буш, що світ віднині перебуває у характерній для військового часу ситуації “надзвичайного стану”, тоді як усі, як ні в чому не бувало, продовжують жити в мирі і злагоді. Просто, коли мир і “надзвичайний стан” парадоксальним чином поєднуються, тоді суспільства починають жити не за “політичними”, а “поліційними” принципами politeia (давньогрецьке поняття громадянства).

І, звісно, НАТО силою самих обставин знову здобуває ідентичність “поліцейського”, а не “громадянина з-поміж рівних собі”.

Західна Європа та проблема європейської ідентичності України

Проблема громадянства та політики-як-поліції, на яку ми вийшли, є центральними для, либонь, головної причини нашої дискусії з приводу НАТО. Адже ставкою в цій розмові є наша, українська, ідентичність як європейців. Буквально: ми вступаємо до НАТО, бо насправді хочемо в Європу, мріємо вступити в ЄС. Ось такі манівці. Говорять: вступіть до НАТО – і ви будете ближчими до Європи. А це вже якщо не брехня, то метафора. Бо бути “ближчими до Європи” означає тут нову версію “геть від Москви!”. Цікава логіка: посваритись зі сусідом праворуч, хоч завоювати симпатії (мо’ навіть дружбу?) зі сусідом ліворуч. Або так: ви нам “цапа” з газом – ми вам “козу” з Кримом. Або так: хто навипередки перший добіжить до ВТО, той і квач. Або: вечором гроші (НАТО), вранці стільці (ЄС)... Ніби такі “войнушки”, врешті-решт, робить нас більшими європейцями!

Тоді треба ставити питання в такому вимірі: якщо нам мало бути європейцями у себе вдома, тоді що таке Західна Європа, куди усі ми виїхати не можемо (звичайно, як дешеві іммігранти: їм це забагато, нам почуття самоповаги не дозволяє), але хочемо, щоб вона сама нам відкрилась на рівних? Зроблю припущення, що Західна Європа, прийнявши в свої структури Україну, заперечила б себе як Західну Європу (як культурну, так і економічну сукупність), ідентичність якої формувалась століттями у “центрі” світоекономіки, втілюючи в собі необхідні для світової гегемонії риси: універсальна ідеологія, колоніальна периферія, націонал-республіканство, права і свободи “європейських” громадян. Навіть пролетаріат Західної Європи не той самий, що у нас. Звісно, не захоче просто так ділитись благами, досягнутими у тривалій класовій боротьбі, з товаришами з України, не кажучи про поділ сфери впливу серед “буржуазії”. Наша буржуазія, за визначенням, “корупційна”, це у неї, мовляв, у крові. Це її фатальна візантійськість. Не забуваймо про західноєвропейський націоналізм стосовно “інших”, незахідноєвропейських, європейців (що б сказали наші націоналісти, якби їх ще почали зневажати їхні західні колеги? – Ле Пен і Тягнибок наразі співробітничають, але це ситуативна тактика для політиків нації/дискримінації). Адже Захід на референдумі голосує проти нової Європейської Конституції, й не тільки через те, що вона неоліберальна, “гендлярська” та антинародна (позиція лівих), а й тому що передбачає вступ нових-занадто-нових членів до ЄС та “розмивання національного суверенітету”. Отож сьогодні між Західною Європою та “іншою Європою” (Східною) утворився негласний, але відчутний (особливо для простих людей, які бачили Захід тільки по телевізору і в кіно) європейський апартеїд.

Саме в ім’я його зруйнування свого часу відбулася й “революція 1989 року” (Р.Дарендорф), коли народи Східної Європи прагнули жити без “залізної завіси” (розділ Сходу і Заходу, за великим рахунком, був результатом геополітики холодної війни) з усією Європою! Адже Ідея Європи – це ідея універсалізму, як географічного, так і культурного, так і демократично-правового. Тим не менше, доля універсалізму завжди вирішується на його межах, кордонах, периферіях. Доля Європи вирішувалась не в її позірному “центрі” (поміж “домінантних” європейських націй), а в реальному Центрі Європи – на Балканах та в колишніх країнах Радянського Союзу. Ідея Європи й полягала в тому, щоб об’єднати ці народи після реально-віртуального розколу, спричиненого “холодною війною” минулого століття, під універсальними цінностями та принципами громадянства.

Однак сталось так, що Захід спасував перед цим історичним викликом й не прийняв нові держави Східної Європи в загальну панєвропейську політичну конструкцію. Парадокс 90-х років: з одного боку, постімперське відчуття одного громадянського суспільства в Європі (попри відродження локального націоналізму, що радше був пострадянським синдромом), з другого – відсутність реальних проектів об’єднання або співпраці між історичними частинами континенту в перспективі спільного розвитку. Радше настала “холодна війна після холодної війни”, коли Захід продовжував не довіряти Сходові, експлуатуючи на свою користь подвійну конкуренцію, ієрархію клієнтури, дешеву робочу силу, взаємні конфлікти та бажання реваншу східноєвропейських націй проти російсько-радянського імперіалізму. Вдовольняючись ситуацією напівколонізації та політикою “containment”, здобреної товстим шаром міфологій про “цивілізаційні розлами”. А наші співвітчизники-нелегали на Заході краще стали розумітися на фруструючих перемовах з поліцією, аніж виборювати свої права з рівними їм (за принципом громадянства) політиками.

Головні європейські нації, за словами Е. Балібара, “раптово прибравши традиційно імперіалістистичні постави (пригадуємо політику держав-переможців після 1918 р., які вже називали себе “демократіями”) заповзялися викраювати собі клієнтели в центральній та східній Європі (Німеччина – у Хорватії, Словенії та Польщі, Франція – у Сербії, принаймні протягом певного часу). Вони більше не пояснюють, що Європейський Союз мовчазно класифікував кандидатів до вступу в новий простір процвітання, яких він воліє визначати як “можливі”, “сумнівні” (принаймні ненадовго) та “виключені” так, щоб уберегти якомога довше переваги розподілу праці між нерівно розвиненими зонами й відштовхнути складнощі нового визначення європейської ідентичності поза рамці думки та дії, що постали з безперервних епізодів “європейської громадянської війни””.

Для країн колишньої Югославії та Радянського Союзу це підштовхнуло до неминучої змички корупційного апарату політичної поліції (що прямо походить зі структур КДБ) та “мафіозної” організації економічного криміналу, однієї з найсильніших у світі. Західна Європа просто вирішила відвернутися від цієї Богом забутої зони нестабільності та хаосу, відгородившись товстим поліційним і (вже не залізним) “паперовим” муром. Тим самим, – слід визнати, – похоронивши ідею Європи як універсальної ідеї “спільного дому”. Чим не можуть не скористатися США в своїх геополітичних амбіціях.

Більше того, коли під самим серцем Європи вибухнув балканський конфлікт, за такої ситуації ніякої мови про спільну Європу і бути не могло. Саме тут на сцені з’являється НАТО. Західна Європа віддала “третій стороні” вирішувати, по суті, власну долю. Філософ Ален Бадью якось признався: “Втім, що з нею, з Європою? Мушу сказати, що нездатність европейських сил (Англії, Франції, Німеччини) вирішити свого часу питання Югославії, так само як і наслідки такої нездатності (бомбардування американською авіацією країни, яка розташована з нами по сусідству) мало для мене значення вироку: Європи не існує. Що й підтвердилося разом з підходом тих самих сил у випадку американських воєн в Афганістані та Іраку”. Тож НАТО виступає для Європи як симптом її безсилості, безпорадності та фальшу, якщо не розкладання і зникнення. Криза ідентичності НАТО накладається на кризу ідентичності Європи, що заперечила свій код універсальності та стала на шлях блокування та розколу. Брутальна інтервенція лише пришвидшила різанину албанців, примножила етнічні чистки, матеріально зруйнувала сербське населення, так і не звільнивши його від диктатора, привчивши європейців у подальшому мовчазно терпіти геноцид у Чечні, політичну дестабілізацію в Австрії, авторитаризм Білорусії...

Висновок. Оптимістичні горизонти України: можливості політики дружби

Зрештою, песимізм – це справа оптики, а не розуму. Оптимістичні горизонти Україна має, лишень якщо погляне на себе під дещо іншим кутом. Цю оптику хочеться назвати політикою дружби (звичайно, сьогодні домінує дещо інша політика). Передусім, Україна може вступати в будь-які блоки та союзи, якщо робить це разом з усією Європою. Тоді вона гарантовано буде в Центрі геополітики (що навчить її бути самостійним гравцем та дружнім співбесідником, який на рівних говорить з усіма сусідами), а не на вічній периферії-окраїні (не важливо кого), що автоматично перетворює її на зону перманентного ризику та нестабільності, вирощуючи в людях генетичну озлобленість та взаємну підозру. Не варто Україні стояти під сонцем так, щоб її власна тінь викликала в неї острах.

По-друге, у нас не має ніяких об’єктивних причин з кимось “воювати”. Основний геополітичний конфлікт ХХІ ст., здається, пролягатиме по вектору Північ-Південь, до якого Україна, на щастя, майже не втягнута. Скоріше за все, теперішня влада не зможе посварити два дружні народи України та Росії через одну просту причину (не забуваймо, що ми в оптиці політики дружби, хоч це в наш час нелегко): в історії, за великим рахунком, “низи” ніколи не ворогували між собою, а тільки “верхи” (навіть “етнічний” фольклор та ходячі стереотипи були радше приводом для зближення “низів” та конфлікту для “верхів”; й саме панівний клас підкидував низам певні ворожі ідеологеми розбрату). Тепер є можливість перепочити і набратися сил після стількох трагедій століття минулого.

І, можливо, найголовніше: все, що пропонує НАТО українському народові як “плюси” від вступу (“Європу”, “демократію”, “відміну призову”, розвиток інноваційних технологій та “позитивний імідж”), як не смішно, є прямим і безпосереднім завданням самої держави Україна та її суспільства, а не штучно привноситься якимись сумнівними формуваннями із-зовні. Європа – це те, як і що ми самі щоденно робимо в ім’я базових принципів культурного універсалізму, політичної рівності та соціальної справедливості. А ці принципи нам ще доведеться витворити власними руками і мізками – і в цьому полягає справжня епоха Просвітництва.

http://www.contr.info/content/view/1746/42/

Відповіді

  • 2006.06.09 | Moro

    Передай Рєпі...

    - хай пише коротші тексти. Ну хто такке довге в наш час читатиме?
    Ну так про шо там той Рєпа написав?
  • 2006.06.09 | Мірко

    Re: Україна та НАТО: епоха Просвітництва (/)

    НАТО стало Україні потрібне з хвилиною коли Кравчук віддав москалям нашу ядерну зброю.
    Алтернатива НАТО це або 1. власна ядерна боєспроможність
    2. трократне побільшення звичайних військових сил
    3. вивішення білого прапору та запрошення Путіна на Банкову.

    Якщо громадянство неохоче жертвувати своїм добробутом задля першої або другої точки, тоді вибір є або НАТО або третя точка.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2006.06.09 | bm

      Если не секрет, как бы Вы применили ядерну зброю против России?

      Мірко пише:
      > НАТО стало Україні потрібне з хвилиною коли Кравчук віддав москалям нашу ядерну зброю.
      > Алтернатива НАТО це або 1. власна ядерна боєспроможність
      Зачем Вам ядерна боєспроможність, если ее нельзя применять - Россия то рядом. Мальнький Чернобыль всех накрыл. Или Вы - самоубийца?

      > 2. трократне побільшення звичайних військових сил
      А чем это Вам поможет? Где и с кем Вы воевать собрались? И чем их кормить?

      > 3. вивішення білого прапору та запрошення Путіна на Банкову.
      А он (Путин) на Банкову прийдет? Ему это надо? Что он не видал на Банковой?

      >
      > Якщо громадянство неохоче жертвувати своїм добробутом задля першої або другої точки, тоді вибір є або НАТО або третя точка.

      третя точка тоже не годится... Только в НАТО! Там все дадут и все будет. И 1., и 2., и 3. в конце концов...


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua