МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Ластівка з валківського краю

09/10/2006 | Юлія Зірка
2006 року святкує своє сторіччя моя землячка Катерина Гнатівна Твердохліб – Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна та ордена Трудового Червоного Прапора, депутат Верховної Ради СРСР двох скликань, заслужений працівник сільського господарства України і просто надзвичайна жінка.

Вона народилася далекого 1906 року на Валківщині в родині, яка всього мала дванадцять дітей. Батько її, Гнат Іванович, був мандрівним іконописцем, тож довгий час родина Твердохлібів постійного житла не мала. Мати, Євдокія Павлівна, була тихою, лагідною, роботящою жінкою. З часом, склавши відповідні іспити, батько Катерини був освячений на диякона. Першим місцем його служби у Валківському повіті стала церква у слободі Високопілля, а згодом поміщиця Задонська запросила Гната Івановича у свої володіння – у Сніжків. Ось так і скінчилося їх кочове життя. Поселившись у церковному будинку, родина Твердохлібів назавжди влилася до сніжківської громади.

Розмалювавши сніжківську церкву, Гнат Іванович почав служити у ній дияконом, а пізніше зайняв місце священника. Одночасно викладав Закон Божий місцевим діткам. Після революції батько Катерини Гнатівни, як і всі Твердохліби, дорогою ціною заплатили за приналежність до культової служби. З початком колективізації сім’ю вигнали з церковного житла, батька-священника причислили до „ворожих елементів” і постановили вислати разом з родиною на Соловки. Але не вислали – за Твердохлібів заступились односельці. Рятуючи дітей, батько публічно зрікся віри й духовного сану, та все одно назавжди залишився вигнанцем у радянському селі. Мабуть, тому Катерина Гнатівна й не вступила ні до комсомолу, ні до КПРС, а називала себе „безпартійною більшовичкою”.

Але поки що вона була не Катериною Гнатівною, а просто Катрею. Ходила в земську школу босоніж (бо на всіх дітей Твердохліби мали лише одну пару чобіт), завжди добре знала урок, краще за інших читала і писала. Після 3-класної школи у Сніжкові ще рік навчалася у Високопільській 4-класній школі, на тому її навчання й скінчилося. Вдома Катерина займалася рукоділлям – пряла, здебільшого, а у теплу пору року наймалась працювати на польових роботах.

У 20-х роках Катерина закінчила лікнепівські курси у Валках та Люботині й спробувала себе на посаді вчительки. В її лікнепівський гурток радо ходили неписьменні хлопці та дівчата. Катерина-вчителька любила повторювати батькові слова: „Грамотний – видющий і до всього тямущий”. Вона вже мріяла про те, як зробить життя сільських жінок змістовним і цікавим.

Але Катерина Твердохліб була не тільки вчителькою, а й актрисою. На сцені сніжківського сільського клубу ставили „Назара Стодолю”, „Наталку Полтавку”, „Саву Чалого”, „Украдене щастя”, „Диктатуру” тощо і в кожній п’єсі була роль і для неї. Був у житті Катерини Гнатівни і кінодебют. 1973 року на екрани України вийшов фільм „Катерина Твердохліб”, знятий Харківською студією телебачення та Київською кіностудією ім. О. Довженка. В ньому Катерина Гнатівна зіграла головну роль – роль самої себе. Та найпершою і найголовнішою для неї завжди була роль землероба.

В 30-х роках стаханівський рух, який хвилював уми народних мас, відлунював і в сільському господарстві. Зачинателькою стаханівського руху на селі була молода ланкова із села Старосілля на Київщині Марія Демченко. Урожай цукрових буряків – 523 центнери з гектару, отриманий її ланкою, знаменував появу окремого стаханівського напрямку – „руху п’ятисотенниць”. Докотилася стаханівська хвиля і до Сніжкова, позбавивши спокою трудівницю Катерину Твердохліб. Прочитавши в газеті про Марію Демченко, запальна ланкова надумала помірятись з нею силами. І це тоді, коли середня врожайність буряків по колгоспу „Більшовик” становила 120-200 центнерів з гектара! Хоч як не відмовляли її односельці, а від свого задуму вона не відмовилась: Катерина потайки написала листа Марії Демченко, а коли відповіді від тієї не отримала – написала ще й директору Київського НДІ рослинництва, депутату Верховної Ради СРСР Д. Ю. Камищенку, чий підпис стояв під статтею про рекорди старосільської ланкової. Відповідь з Києва надійшла швидко. Камищенко просив правління колгоспу прислати „агронома К. Г. Твердохліб” для спеціального навчання до свого інституту.

Повернувшись додому з київського навчання, Катерина почала готуватися до експерименту. Голова колгоспу Давид Нерівний активно взявся їй у цьому допомагати. У той пам’ятний рік до ланки, яка наважилася підкорити стаханівський рекорд, увійшло шість найкращих Катриних подруг: Пріська Строменко, Марія Зягун, Ганна Андрущенко, Палажка Солошенко, Ганна Шеремет, Євдокія Тимченко. Над своєю ділянкою буряків дівчата працювали, не покладаючи рук, і вдень, і вночі: удобрювали, сіяли, мотижили, захищали від довгоносика та від морозів, проривали... Однак хоч до праці в селі і звикли, але ж не до такої! Покидаючи ланку, двоє дівчат обурювалися: „Замучила ти нас. Після такого рачкування біля кожного бурячка ми й дітей народжувати перестанемо. Здоров’я дорожче за рекорди”. Дуже хвилювалася Катерина після цього випадку, та більше ланку не покинув ніхто.

Нарешті настала осінь. Час викопувати буряки. Копали буряки вручну, а ще чистили, переносили в бурти, готували до зважування. Коли переважили останню купу, впевнились: рекорд є. Гуло село: „Оце тобі й Катька-артистка, прославила Сніжків на всю країну!”

Тоді сніжківський колгосп „Більшовик” був одним з кращих в Харківській області. Та почалася війна. Коли прихід німців став невідворотним, голова колгоспу викликав Катерину до контори. „Залишаю тебе замість себе. Збережи, що зможеш...”, - сказав він, прощаючись. З наближенням фронту Катерина разом з іншими жінками вдень рятувала врожай, а вночі копала окопи. На голову їм летіли німецькі листівки: „Дівчата і дамочки! Не копайте собі ямочки!..” Через три місяці німці окупували село. З того часу Катерина Твердохліб переселилася у млин – так їй легше було наглядати за колгоспним майном, зокрема за посівним зерном, яке лежало в сусідньому амбарі. Відступаючи, окупанти млин підірвали, та до того часу Катерина з односельцями винесли з нього і обладнання, і зерно.

По визволенні Сніжків лежав у руїнах. Відбудовувати село, піднімати колгосп почали, звісно ж, жінки. 1944 повернувся з евакуації Давид Нерівний разом з колгоспним майном, Катерина з полегшенням передала йому повноваження. До 1947 року в Сніжкові не лишилося жодної руїни (в цьому також заслуга знаменитої ланкової, бо саме вона їздила в Москву прохати наркома К. Є. Ворошилова допомогти з будматеріалами), колгосп „Більшовик” потроху повертав собі славу передовика, а Катерина Твердохліб отримала перший із трьох зароблених нею орденів Леніна.

Давно вже немає колгоспу-мільйонера, збанкрутів і його правонаступник – СТОВ „Сніжків. Не залишилось і сліду колишньої слави, поросла вже вона високими бур’янами. Катерина Гнатівна ж до цього часу продовжує жити у своїй старій хатині, бо, прохаючи за інших, ніколи не думала про себе, а нового житла їй ніхто так і не запропонував. Так і прожила вона все життя разом з братом і його дружиною. Заміж вона так і не вийшла...

Часто згадує Катерина Гнатівна свою поїздку на Західну Україну в 1948 році. На Львівщину, в село Русилів, її відрядив обком партії – щоб переконала прикарпатських селян добровільно вступати в колгоспи. А для більшої переконливості партійці взули ланкову... у туфлі на високих підборах. „Саме оті каблуки, - згадує Катерина Гнатівна, - і завели в оману селян. Вирішили вони, що не ланкова до них приїхала, а вчителька-агітаторка”. Та скоро прикарпатські селяни впевнилися, що завітала до них таки проста жінка-трудівниця, - метка ланкова переконала їх не словом, а ділом. Там же, на Західній Україні, потоваришувала Катерина Твердохліб з Ольгою Беркетою, теж ланковою і майбутнєю Героїнею Соціалістичної праці. В Катерини Гнатівни було багато знаних, іменитих друзів: легендарна трактористка Паша Ангеліна, ланкові Ганна Кошова, Степанида Виштак, Ольга Денисова, лікар Любов Малая... З усіма вона знаходила спільну мову.

1965 року Катерина Гнатівна Твердохліб отримала свою зірку Героя Соціалістичної Праці, хоча тоді трудових звершень у неї було вже на кілька Героїв. Але ж батько був священником, а сама вона – безпартійна... Була ланкова і депутатом: спочатку районної ради, обласної, а потім – Верховної Ради СРСР, 60 років керувала в Сніжкові жіночою радою. І всім, хто до неї звертався, Катерина Гнатівна завжди намагалася допомогти, бо чуже горе їй боліло більше за своє.

Тож побажаємо ластівці з Валківського краю довгих років життя, щоб пам’ятали люди, як жила вона – яскраво і небайдужо...

Стаття написана за матеріалами книги Тамари Поліщук „Стомилась ластівка завзята”.

Юлія Зірка

Відповіді

  • 2006.09.11 | kvitka

    Re: Ластівка з валківського краю

    Shche y yaka lastivka! Vona vyzhyla ti slavni, shchaslyvi radianski chasy. Shcho robyla v 30-i roky? Dopomahala susidam? I pisnishe? Chy yiyi sovist' khoch trishky dokuchaye? Nay yiyi Boh vynahorodyt'.
  • 2006.09.11 | Боровик

    Агітка для тупих (-)

  • 2006.09.11 | Baruch_Spnz

    Re: Ластівка з валківського краю

    "Сегодня товарищ Леонид Ильич Брежнев встретился с товарищем Эриком Хоннекером. Встреча прошла в теплой, дружественной обстановке. Руководители Коммунистической Партии Советского Союза и Германской Социал-Демократической Рабочей Партии обсудили ряд вопросов и подтвердили решимость в борьбе за мир за всем мире."

    АФФТАР, ПРЕВЕД! Попала в хроноклазм, "Зорька" ясная?

    Вообще же, ряд интереснейших моментов в биографии старушки -- божьего одуванчика! "Колхозное строительство" в период геноцида, да еще и в одной из наиболее вымореных Голодомором областей. "Колхозное строительство" на оккупированных "советской властью" землях Закарпатья...Интересно, ей лично расстреливать довелось?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua