09/16/2006 | Сергій Грабовський

Олександр Мороз до цього року мав репутацію чи не найбільш морального політика в Україні.

Не серед колег чи політологів, а серед тих от "маленьких українців", котрі у справді демократичній країні були б головним джерелом влади, тобто громадянами і виборцями; серед тих, кому набрид бруд "великої політики", пов'язаної з не менш великими грошима.

І переважну частину цієї репутації Олександр Олександрович здобув, виступивши першим і, мабуть, головним промоутером "записів Мельниченка", передусім у тій їхній частині, де йшлося про вбивство Георгія Гонгадзе.

Багатьом, в тому числі авторові цих рядків, здавалося, що цей хід досвідченого політика поєднував неминучий прагматичний цинізм із певним сантиментом, із щирими порухами недобитої парламентськими баталіями та навчанням у ВПШ душі сільського механізатора.

Вселяла повагу і та послідовність, з якою лідер Соцпартії тримався раз обраної ним лінії, наполегливість, з якою він нагадував про небажання влади розслідувати "справу Гонгадзе".

Але... Настало літо 2006 року, коли Олександр Мороз зробив карколомний кульбіт, в один момент переставши бути членом тієї коаліції, документ про створення якої він недавно підписав, і без попередження партнерів ставши членом іншої коаліції, а заодно – і відновивши свою присутність на посаді голови Верховної Ради.

Але справа не в переформатуванні коаліції – політика справді брудне заняття, принаймні, в Україні, - а в стилістиці та обгрунтуванні цього ходу.

Пам'ятаєте? Постфактум Мороз розповідав, що він випередив "любих друзів" із "Нашої України" буквально на 15 хвилин, бо вони хотіли зрадити своїх партнерів по коаліції, в тому числі й соціалістів. І тому, мовляв, довелося піти на такий вчинок.

Шановні пані та панове, але саме так виправдовував свого часу свій напад на СРСР Адольф Гітлер. Мовляв, Сталін підтягнув до кордону масу військ (і це правда!) і готувався раптово напасти на Німеччину (теж правда!), вів залаштункові переговори з Британією про створення коаліції (свята істина!), тому довелося в порушення угод вдарити першим.

Іншими словами, як Олександр Мороз превентивно "кинув" різних "любих друзів", так за 65 років перед тим Адольф Гітлер превентивно "кинув" Сталіна.

Порівняння дещо шокуюче, але…

Проте у всьому тому не було б нічого катастрофічного, якби не репутація "найморальнішого політика".

Пробачте, але чи може діяч, котрий керується логікою тиранів 20 століття, не може претендувати ні на яку "моральність"? Або "політична доцільність", яка полягає у тому, щоб стати ще більшим мерзотником, ніж твій тимчасовий партнер, або бодай тінь моральності.

Тим більше, що перед цим Олександр Олександрович сказав пряму неправду всьому українському народові, заявивши про повне членство Соцпартії у Соціалістичному Інтернаціоналі.

Можете самі зайти на офіційний сайт цієї поважної організації і продивитися список членів Соціалістичного Інтернаціоналу – Members of the Socialist International.

Першими йдуть Full Member Parties - повноправні або ж дійсні члени Соцінтерну; далі – Consultative parties - партії з консультативним, дорадчим голосом, або ж неповні члени; за ними – Observer parties - партії-спостерігачі; і, нарешті, Fraternal organisations - братерські або дружні організації.

А ще є так звані Associated organisations - асоційовані організації, такі, як Міжнародна федерація соціалістичної і демократичної преси чи Міжнародна ліга релігійних соціалістів, Соціалістична група у Європарламенті чи Світовий сіоністський робітничий рух.

Після заяви Олександра Мороза і публікацій на офіційному сайті СПУ, після розтиражованої у десятках видань інформації про підвищення статусу Соцпартії, логічно було б шукати Соцпартію серед Full Member Parties.

Але там її немає. Вона – разом із СДПУ Юрія Буздугана – як і раніше, серед Consultative parties.

Щоправда, є примітка: Council agreed to upgrade the status of this party to full member. Тобто, Рада Соцінтерну погодилася підняти статус партії до повного членства. Разом із чотирма іншими партіями з різних континентів.

Але повноправними членами Соцінтерну вони зможуть стати (якщо це рішення буде проголосоване) тільки на наступному ХХІІІ Конгресі, який має відбутися 2007 року.

І тут ідеться зовсім не про порожню формальність: згідно зі Статутом Соцінтерну, Рада не має права приймати когось до членів організації або змінювати їхній статус; це – виключна прерогатива Конгресу: "The Congress... proclaims its principles, determines its Statutes and, on the recommendation of the Council of the Socialist International, decides by a two-thirds majority of all the members upon the admission and status of new members and organisations in relation to the Socialist International".

Отож Рада тільки рекомендувала Конгресу Соцінтерна підвищити статус Соцпартії, а той може більшістю у дві третини голосів підтримати чи відхилити це подання.

Ну, і як тут із мораллю?

А тепер повернімося на шість років назад. Соцпартія на той час перебувала у глибокій кризі; блок із Селянською партію, в якому вона йшла на парламентські вибори, розколовся; з партії вийшла група Івана Чижа, яка створила об'єднання "Справедливість".

Відтак можливості фракції СПУ впливати на роботу парламенту скоротилися до мінімуму, а сам Олександр Мороз, який не здобув лаврів на президентських виборах 1999 року, а на додачу в очах багатьох громадян був головним винуватцем розколу "канівської четвірки" і збереження режиму Кучми, перетворювався на політика-аутсайдера, у якого не було жодних перспектив повернутися на керівні ролі в державі.

І тут – "касетний скандал".

Чим більше часу від його початку минає, тим важче зрозуміти багато які його перипетії.

Власне, чи може хтось упевнено сказати, якою була місія самого майора Мельниченка?

Був він щирим патріотом чи його розігрували "втемну"? Чи – і перше, і друге водночас?

Якою у всій цій ситуації була роль вітчизняних і зарубіжних спецслужб?

Яка частина записів є справжньою, а відтак які саме роздруківки з десятків опублікованих відповідають істині?

Яким боком до всього цього був причетний Борис Березовський, котрий колись був "сірим кардиналом" Кремля?

Чому, нарешті, та ким для оприлюднення записів був обраний Олександр Мороз, у чиїй моральності існують дуже серйозні сумнів, точніше, жодних сумнівів уже не залишилося?

І чи можна вірити тим, хто стверджує, що зовсім не випадково саме Мороз так педалює тему Гонгадзе?

Ні, автор зовсім не стверджує, що шість років тому лідер Соцпартії задля розкрутки політичного скандалу та піднесення власного іміджу виявився причетним до викрадення і вбивства Гонгадзе. Ми про зовсім інше: Олександр Мороз уже тоді міг знати значно більше, ніж знаємо ми всі, про долю Георгія і про підстави та обставини його загибелі.

А нам усім, як і у випадку із Соцінтерном, вішалася локшина на вуха.

Отож чи не час зовсім інакше подивитися на Олександра Мороза крізь призму "справи Гонгадзе"?

І так само, як запитуємо очільника тодішнього "злочинного режиму" – "Кучма, де Гонгадзе?" – запитати у спікера Верховної Ради – "Мороз, де Гонгадзе?"

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"