До 14 жовтня: Сповідь чекіста
09/28/2006 | observer
Сповідь чекіста
© Газета "Волинь"
http://www.volyn.rivne.com/2006/9/792-6.htm
На ім’я сільського голови села Н. Заліщицького району зі Східної України прийшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади, і ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції.
Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!» Він вирвався із рук нашого старшини, притім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив ним об стінку головою... Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті, на нас, на наші руки, на обличчя... Я за той час розстріляв двох сестричок 10-12 років... Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас, щоб ми пожаліли хоча б дітей, і теж не розуміли, за що їм така кара, просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж нічого не винні...» Вони думали, що ми - бандерівці. А ми звинувачували їх в тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато. Але мені запам’ятався особливо оцей... Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!»
Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі... Пішов я в церкву і висповідався... Старенький священик зблідлими устами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся, і що тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я як священик можу дати тобі розгрішення... І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку».
Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога... Адже ішов я убивати людей не сам від себе... Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас... Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістенькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!»
Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики... Але коли через якийсь час наш старшина через необережність сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись і неначе проговорили: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...» Хоч у самих теж були руки в крові... Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа... Най знають люди, хто насправді знищив їх сусідів... Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей...»
Р.S. І треба ж такому бути: головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 р. на фронт, того самого батька, що їх сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами в березні 1945 р. Голова, читаючи листа, ридав і в розпуці бив кулаками об стіл... У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу і гнів та проклинали героїв - повстанців УПА, які полягли в боротьбі за волю України... Ось так перевдягнені й замасковані енкаведисти мордували людей, а вину складали на бандерівців.
З газети «Добра справа»,
м. Долина
© Газета "Волинь"
http://www.volyn.rivne.com/2006/9/792-6.htm
На ім’я сільського голови села Н. Заліщицького району зі Східної України прийшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади, і ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції.
Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!» Він вирвався із рук нашого старшини, притім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив ним об стінку головою... Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті, на нас, на наші руки, на обличчя... Я за той час розстріляв двох сестричок 10-12 років... Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас, щоб ми пожаліли хоча б дітей, і теж не розуміли, за що їм така кара, просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж нічого не винні...» Вони думали, що ми - бандерівці. А ми звинувачували їх в тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато. Але мені запам’ятався особливо оцей... Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!»
Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі... Пішов я в церкву і висповідався... Старенький священик зблідлими устами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся, і що тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я як священик можу дати тобі розгрішення... І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку».
Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога... Адже ішов я убивати людей не сам від себе... Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас... Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістенькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!»
Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики... Але коли через якийсь час наш старшина через необережність сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись і неначе проговорили: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...» Хоч у самих теж були руки в крові... Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа... Най знають люди, хто насправді знищив їх сусідів... Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей...»
Р.S. І треба ж такому бути: головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 р. на фронт, того самого батька, що їх сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами в березні 1945 р. Голова, читаючи листа, ридав і в розпуці бив кулаками об стіл... У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу і гнів та проклинали героїв - повстанців УПА, які полягли в боротьбі за волю України... Ось так перевдягнені й замасковані енкаведисти мордували людей, а вину складали на бандерівців.
З газети «Добра справа»,
м. Долина
Відповіді
2006.09.29 | Мірко
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Цікаво чи з тим чекістом Ющ пив сто грамів на Хрещатику, чи може ділився з ним фронтовою кашою.2006.09.29 | rais
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Сповідь про мізок немовлят по стінах чув неодноразово від різних людей. Чи це було стандартною візитною карткою катів з НКВД? Чи поширення таких чуток само було часткою психологічного тиску та терору? В будь якому випадку такі терористичні акти з переодягненням використовували спецслужби багатьохї країн. Але враховуючи секретність операцій в Україні маловерогідно те, що виконавців таких рейдів залишали живими. Більшисть з них розстрілювалася офіцерським складом ніби то у сутичках з справжніми частинами НКВД. Тому тут багато запитань. І поки в Україні при владі продовжують панувати ці комунобандити відповіді ми не дочекаємося.2006.09.29 | Боррачо
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Мірко пише:> Цікаво чи з тим чекістом Ющ пив сто грамів на Хрещатику, чи може ділився з ним фронтовою кашою.
Цікаво, які гонорари журналістів в волинських газетах? За отаку писанину?
Гадаю, не дуже великі. Регіон дуже збіднів за часів національної влади.
2006.09.29 | Бевзик
який же ви, Боррачо, [самоцензуровано]
2006.09.29 | Боррачо
Дякую за комплімент
2006.09.29 | Analytik
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Боррачо пише:> Цікаво, які гонорари журналістів в волинських газетах? За отаку писанину?
>
> Гадаю, не дуже великі. Регіон дуже збіднів за часів національної влади.
Мені також здалося, що текст видуманий, бо присутня якась загальність, хоча нічого не можна виключати, бо в той же час розірваність думки та непотрібні деталі підказують, що текст писав не журналіст.
Але те, що ми нічого не знаємо про свою історію, особливо історію війни - це дійсно так.
Лише зараз відкривається завіса над так званим "партизанським рухом" на Україні.
А щоб поглянути на війну трошки іншими очима, зайдіть сюди:
http://untp.kiev.ua/index.php?id=296
2006.09.29 | Боррачо
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Analytik пише:> Боррачо пише:
> > Цікаво, які гонорари журналістів в волинських газетах? За отаку писанину?
> >
> > Гадаю, не дуже великі. Регіон дуже збіднів за часів національної влади.
>
> Мені також здалося, що текст видуманий
Звісно, що так.
2006.09.29 | один_козак
Текст виглядє як видуманий
Може тому, що писаний не власною рукою того ж таки чекіста, а якогось "грамотєя"?2006.09.29 | Igor
Цілком вірогідно
Справа в тому, що отакі страшні речі почали діятися із приходом радянської влади. Було досить людей придатних до такої роботи. Є й прямі свідчення про відповідну роботу, наприклад Хрущова у виступі перед партактивом. Здається мова йшла про залучення до таких акцій колишніх бійців УПА. Людей доводили до божевілля. Бо можна лише уявити стан людини сім'ю якої знищено нібито "за зраду". Мій дід, якого забрали НКВД в тюрму (тоді і стріляли і хапали всіх чоловіків вряд) згадував про такого чоловіка, якого використовували для впізнавання членів УПА. З безумними очима, піною з рота і чимось важким у руках. Варто лише запустити це страхіття і тоді ні розібратися ні зупинитися.Що до каяття то всяке буває. Хоч і вкрай рідко. Спрацьовує психологічний самозахист, самовиправдання. Із студентських часів памятаю, як бабуся на вахті, в гуртожитку розповідала про свого знайомого, що не міг виходити на вулицю. Він у війну був пілотом бомбардувальника. І йому довелося побачити наслідки своєї роботи. Тож діти на вулиці були нестерпним нагадуванням про ті справи.
2006.09.29 | Нестор
Re: До 14 жовтня: Сповідь чекіста
Мірко пише:> Цікаво чи з тим чекістом Ющ пив сто грамів на Хрещатику, чи може ділився з ним фронтовою кашою.
Ні не з цим. Бо такі на Хрещатик не ходять. Туди ходять ті, що вважають себе героями в барьбє з бандітамі.