МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Політика haute couture

10/09/2006 | Віталій Чечило
Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму роблять безсенсовими спроби творення "класичних" демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість як методою досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні "провідників-інтелектуалів" є найвищого гатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така - незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі - від націоналістів до комуністів - обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні - ковбасу через відокремлення, інші - ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного - дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою і омегою української політики.

В цих умовах всі сучасні політичні партії відіграють роль політичних трастів, головним завданням яких є за безцінь передвиборчих обіцянок скупити голоси виборців, дістатися влади і тим самим легітимізувати – через бюджетні видатки, дерибан “суспільного продукту. Сутність парламентської, партійної демократії полягає в тому, що не всі суб’єкти виборчого процесу мають рівний доступ до парламентських крісел. Виникає потреба коаліцій та між партійних торгів. Проте, дослідження первинних – виборчих та вторинних – парламентських коаліцій не становить предмет даного опрацювання.

Україна, як завжди, в своєму розвитку спізнилася з партійним будівництвом щонайменше на сто років. Саме стільки нараховує в Європі розвинена парламентська демократія “ІІ Інтернаціоналу”, коли ліві з правими об’єдналися в парламенті проти народу. В сучасному світі імітація якогось політичного протистояння на кшталт “вігів” та “торі” не є вже ані актуальним, ані ритуальним, ані, навіть, політкоректним, позаяк є відгомоном громадянської війни.

Світ вступив в епоху перенасичення, в інформативну добу. Матеріальні цінності відходять на задній план. А на передній план виступають інформаційні технології, оскільки обсяги інформації перевищують можливості мозку її оцінювати. Психічна реальність витісняє іншу. Конечність вибору, що нібито має бути “вільним”, вимагає нав’язування сценаріїв поведінки, що їх визначають як “прийнятні” для суспільства. Чим, власне, добропорядні партії і різняться від недобропорядних.

Зросла генерація, для якої Інтернет є головним середовищем спілкування. Загальна доступність інформаційних технологій робить людей більш рівними, аніж цього хотіли більшовики. Сучасні революції та контрреволюції, які у ХХІ столітті набули форми терактів та контр-терористичних операцій, здійснюються передусім в інформативному просторі. Про Бен-Ладена світ дізнався з Аль-Джазіри. Чомусь всі схильні вірити, що Аль-Джазіра не бреше і Бен-Ладен - це не віртуальна особистість, а реальна особа. Та це й не важливо, доки падають хмарочоси, гинуть діти в Беслані, а Скотленд-Ярд виловлює пакистанців на їх новій історичній батьківщині – в Лондоні.

Навіть вповні добропорядні партії також змушені йти шляхом радикалів. Коли вони не можуть безпосередньо захопити владу, як це робили їх попередники минулої доби, їм лишається включатися в боротьбу у віртуальному, інформаційному просторі. Проте, українським партіям, з їх важким спадком комсомольського, комуністичного та дисидентського минулого важко перебудуватися. Необільшовизм досі тяжіє над ними. Всі прагнуть “революційної ситуації”, щоб в якийсь уявний “критичний момент” апелювати до “мас”, підбурювати силові структури, ломитися до Адміністрації Президента. І це, коли в наш час кожна влада – анонімна, а захопити Адміністрацію Президента не означає захопити владу. Виявилося, що ані Ющенко, а ні Янукович, навіть захопивши владу, неспроможні нічого змінити в цій країні.

Перспективні політичні партії – це віртуальні проекти, інформаційна мережа в часі і просторі, крізь яку проходять людські потоки без якогось фіксованого членства, більшовицького підпілля. Найближче до побудови такої мережі на сьогодні в Україні підійшов Савік Шустер з його передачею « Свобода слова», в якій під час трансляції активна частина суспільства протягом години відчуває себе членом однієї з представлених там політичних партій. Коли український електорат буде комп’ютеризовано принаймні на 80%, це дасть йому змогу безпосередньо спілкуватися як з ведучим-шоуменом, так і за його посередництва з лідерами партії – учасниками торгів за владу. Така функція інформаційного посередника об’єктивно робить традиційний політичний актив вторинним.

Першим в європейському політикумі це зрозумів Берлусконі. Він створив першу сучасну партію інформаційної доби, що рішуче відкинула важкий спадок італійського буржуазного парламентаризму включно з Муссоліні (цим італійським Сталіним масової несвідомості). За 10 років Берлусконі встановив в Італії, хронічно хворій на парламентські кризи та позачергові вибори, небачену політичну та економічну стабільність, якої Італія не знала після Марка Аврелія. А пересічний виборець досяг головного – через Інтернет та ТБ вільно посилати владу з усіма її пропозиціями щодо поліпшення його добробуту. Ми ж знаємо, що весь добробут Італії Берлусконі за останні роки створений руками українських заробітчан, яким теж дещо від того перепало...

Задля успіху політичного будівництва в Україні слід негайно, до найближчих президентських виборів, скасувати закон “Про політичні партії”. Жодної державної реєстрації політичних об’єднань громадян! Реєструвати слід передвиборчі блоки та їх грошові фонди, позаяк саме вони є суб’єктами виборчого процесу і саме їх має в теорії контролювати держава задля дотримання правил “чесної гри”. Як свідчить практика, після кожних чергових виборів кожна партія перетворюється на офіс з функціонерами, які не були допущені до друго- і третьорядних посад в державному апараті (помічники, секретарки, гардеробники в Верховній Раді України, Кабміні, Секретаріаті Президента). Державі має бути байдуже, хто і що утворює, аби лише не порушували громадський порядок, чому реєстрація в Мін’юсті (приклад – Вітренко) аж ніяк не перешкоджає.

Необхідно скасувати будь-які державні побори з суб’єктів виборчого процесу. Єдиним критерієм участі у виборах має бути достатньо високий передвиборчий фонд, в умовах сучасної України, від п’яти мільйонів у.о. Подібне фінансування відповідає концепції партії як трастового фонду, складеного з пожертв виборців, коли кожен відчуває себе вкладником (як і належить в політичному “Еліта-Центрі”). Відповідно слід відмовитися і від фіксованого членства. Списки “на підтримку”, що їх подавали до Мін’юсту, були створені політтехнологами з бази даних МВС, що їх охоче розпродували атестовані і не атестовані працівники цього відомства.

Місце партійних ідеологів мають посісти шоумени, завданням яких є не “нагружать”, а розважать народ. Вибори – це не громадський обов’язок, а свято, куди йдуть, як на концерт московських зірок – “приколотися”. Відповідну атмосферу слід створювати на всіх партійних зібраннях. В Україні партійне керівництво завжди вирізнялося доктринерською дебільністю, з чим нічого не поробиш. Зрештою, саме “лідер” є головним вкладником і утримує контрольний пакет, під нього “люди” йдуть на вибори. Але суто в інтересах політтехнологій слід обмежити участь керівництва в безпосередньому, поза посередництвом носіїв інформації, спілкуванні. В разі конечності слід діяти по-азійські, виставляти портрети, воскові фігури, комп’ютерну графіку, відео- та аудіо записи. Чим менше виступає лідер – тим більші шанси у партії на загальний успіх. Коли “зелені” з усього набору символів обмежувалися “соняшником” і ніхто з пересічних телеглядачів не знав, хто в них “центрові” – вони були в парламенті.

Партія має надалі існувати як інформаційний проект. Лише ті політичні об’єднання зможуть вистояти у важкій конкурентній боротьбі за злиття політичних капіталів (що очікує український політикум вже на наступних виборах), хто виявиться спроможними створити дієву інформаційну мережу. На сьогодні політичні партії дозволяють собі обмежуватися Інтернет-сторінкою, на яку заглядають лише симпатики. Тоді як мережі супермаркетів “Фокстрот” і “Сільпо” працюють із споживачами в режимі постійного спілкування. Солідна партія повинна мати власну мережу, в т.ч. навіть і Інтернет-клубів, де крім основної продукції – комп’ютерних ігор та пива, буде нав’язуватися також пропаганда у вигляді “приколів” з партійним забарвленням. Зрештою, за своєю суттю, продаж пива мало чим відрізняється від “продажу” електорату партійного списку. А тому спроба заощадити кошти на маркетингу за рахунок ідеологічної балаканини матиме наслідком лише гучну поразку. В умовах загальної байдужості до гасел і прапорів перемогу святкуватиме той політик, який перетворить політику на яскраве шоу зі скандальним відтінком. Герой бульварної преси швидше потрапить до парламенту, аніж кришталево чесний випускник Оксфорду і Кембриджу з планом реформування країни на тисячах сторінок. Саме в цьому і полягає вся привабливість нинішньої української демократії. Щоб стати депутатом не обов’язково вирізнятися розумом чи спартанськими чеснотами. Лише подобайтесь – і Ви переможете!

Надіслано на пошту Майдану Mon, 9 Oct 2006 06:55:52 -0400 (EDT)

Відповіді

  • 2006.10.09 | Volodymir

    Не зрозуміло, чому вживається майбутній час

    Всі пропозиції автора втілені і перемагають. Сперечатися можна тільки не по суті: Берлусконі, імхо, не перший, хоч і уособлений. І софісти, імхо, скоріше прикольні чудаки, як, до речі, усілякі досократики, хоча із практичними софісттехнологами їм не повезло: підозрюю, що своїм негативним іміджем вони як раз завдячують послідовникам Платона, першого серед любителів мудрості, який правдиво підчепив політичну хворобу як раз у день казні джерела своєї мудрості (Сократ - такий же приколіст, як і софісти, але застав тільки нащадків технології мати людину як міру усіх сутностей).
    Якщо серьйозно: все якби зрозуміло. Навіть у Канаді різниця тільки у степені. Що далі.
  • 2006.10.09 | Хвізик

    на рідкість пуста стаття.

    бо поки одні будуть "подобатися" виборцям у віртуальному просторі, інші візьмуть до рук зброю, і здійснять в реалі все, що їм необхідно. І сратимуть вони і на виборців, і на тих, хто намагається їм подобатися.
  • 2006.10.09 | LS

    interesting thinking

    Hi, there
    You are good, keep going!
  • 2006.10.09 | Карт

    Непогана вправа циніка.

    Як стають циніками?
    Спочатку (можливо, навіть – в далекому дитинстві) людина сподівається на щось таке світле, що є значно світлішим від реальності. Потім, коли все з’ясовується, з’являється огида до реальності, і бажання знищити ту паскудну реальність (чи хоча б потовктися на ній).
    Згодом на цій ниві викарбовується характерний стиль (у де-кого – навіть витончений, інколи – брутальний), таке собі обсірання всього без натуги.

    Хто стає циніками?
    Люди із неслабким інтелектом, але дефіцитом любові до життя.

    От п. Віталій пройшовся по партіях.
    Допоміг він тим людям, хто намагається не відчувати себе комахами?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua