МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Будапешт 1956-го очима дітей

10/24/2006 | Роост
П’ятдесят років тому в Угорщині почалося повстання проти влади сталіністів. Згодом цю збройну акцію назвуть „перерваною революцією”. Три тисячі повстанців загибли у сутичках з армією СССР. Комуністи помстилися їхнім дітям. Вони не лише росли без батьків - понад 30 років діти повстанців жили в атмосфері психологічного терору.
http://www.ugraina.org/articles/read/1947.htm

П’ятдесят років тому ввесь світ, затамувавши дихання, спостерігав за маленькою Угорщиною, яка наважилася виступити проти „старшого брата” - Москви. Розпочата Нікітою Хрущовим десталінізація створила тут ілюзію відлиги, якою не зуміли скористатися угорські повстанці.

22 жовтня 1956 року у Будапешті відбулися студентські мітинги. На найбільшому - у Політехнічному інституті - студенти прийняли програму, в якій вимагали негайного виведення совітських військ, створення нового уряду на чолі з Імре Надєм, вільних виборів, свободи слова, відновлення багатопартійности, соціяльних реформ.

Наступного ж дня розпочався мітинг перед парляментом, на який в підтримку студентів зібралося до трьохсот тисяч осіб.

Каже 73-річний угорський письменник-дисидент Джордж Конрад (György Konrad): „Тоді ворогом повстанців була влада, яку ніхто не обирав. На чолі цього суспільного руху біла еліта: інтелігенція, багато людей зі середньої кляси. Звісно, старші представники інтелігенції не йшли тоді на барикади - це за них робила молодь, студенти, такі як я”.

Понад двісті з них тоді загинуло, близько тринадцяти тисяч повстанців кинули до в’язниці. Будапештський соціолог Жужана Кьорьоші (Zsuzsanna Körösi) взялася з’ясувати, як поразка 1956-го позначилася на житті родин повстанців. Їй вдалося опитати понад півсотні нащадків учасників революції, більшість з яких були тоді дітьми.

Розповідає Кьорьоші:
„Вони бачили танки, вони пригадують, як стояли 23 жовтня перед парляментом. Або просто, що їхнє середовище змінилася. Батько рідше бував вдома, більше людей заходили до них у гості, всі були схвильовані. Деякі діти навіть бачили зброю. Однак у всіх цих спогадах неабияку роль відігравало те, чи плекали вдома спогади про батька та революцію”.

Діти пам’ятають як арештовували батьків. Вони розповідають про останню зустріч з батьком, про в’язницю, про смертний вирок, про щоденну боротьбу за існування матері. Батько у їхніх розповідях, як правило, ідеалізований, дуже далекий, вряди-годи, після повернення з тюрми – розбитий і пригноблений.

Кожна третя дружина повстанця поплатилась за участь чоловіка у революції місцем праці. Родини повстанців не отримували ні удовиної, ані сирітської пенсії. Зруйноване, безперспективне майбутнє – лейтмотив усіх цих спогадів:

„Ті, хто у 1957-58 хотіли продовжити навчання не могли цього зробити. Вони були змушені працювати поденниками. На робочому місці теж не обходилося без залякувань. Наприклад, якщо хтось отримав роботу на фабриці, у той же день він міг отримати звістку від секретаря партії про заборону на працю. Навіть якщо він працював краще за інших – це жодного значення не мало. Він не отримував належної заробітної платні, не міг зробити кар’єру”.

Для багатьох сімей повстанців 1956 рік став причиною соціяльного падіння та приниження. Крім того, історію, як відомо, пишуть переможці: у ній повстанці стали „зрадниками”, а боротьба за визволення – „контрреволюцією”. Діти з родин повстанців росли у недоброзичливому середовищі і швидко ставали дорослими.

Говорить соціолог Кьорьоші:
„Якщо мати не звинувачувала батька, то вона могла допомогти дітям упоратися із цією травмою. Для них батько залишався героєм, вони не вірили тим, хто їх переконував, що їхній батько злочинець. Один із свідків того часу розповів мені, що він поділяв людей на добрих і поганих. Добрі люди сиділи у в’язниці, погані були на свободі. Однак ті, хто вірили, що у 1956 відбулася контрреволюція і що їхні батьки були злочинцями та зрадниками – їм не велося добре. Адже кожна людина хоче з повагою та захопленням відноситися до свого батька”.

Багато дітей повстанців лише після падіння Берлінської стіни довідалися, де поховані їхні батьки. Однак деякі з них не захотіли ятрити рани минулого, говорить Жужана Кьорьоші. Вони не хочуть жодної помсти.

Штефан Ошват, Христина Осташевська
Deutsche Welle

За матеріялами www.aratta-ukraine.com


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua