МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

"Наша Україна": танці на граблях

10/29/2006 | Олесь Андрійчук
 Цієї осені «Наша Україна» до смішного нагадує наше ж таки київське «Динамо»: хто в ліс − хто по дрова, а хто курям (чи, як прийнято тепер казати, «Європі») на сміх. Є набір непоганих гравців − немає гри; є набір тактик − немає ідеології; є «запал в очах» − а бракує клепки в грі.

Політичні викрутаси, продемонстровані підчас суботнього партійного з’їзду «Нашої України» можуть оцінюватися суспільством як тритижневий мораторій на політичну смертну кару її керівництва, наданий Ющенком та його новими фаворитами, як ще один шанс на виправлення, як «останнє китайське попередження» або ж як спроба утекти на політичний лікарняний: лежачого, як відомо, в Україні не б’ють.

Однак, хоч би там як, але виглядає на те, що у кожнім випадку політичний організм «Наша Україна» є радше мертвим, аніж навпаки. Причин цьому безмір − і кожен читач сам ладен з ходу назвати їх добрий десяток: і буде правим, бо проти вітру не … попреш. Занепад «Нашої України» розпочався приблизно із першими розчаруваннями суспільства у новій владі (хронологічно десь так з моменту феєрично-недолугого провалу «Гринджол» на Євробаченні в Києві).


По ту сторону Добра і Зла


У часи становлення політичного проекту «Наша Україна» він нерозривно асоціювався в людей із новою надією усього українського народу − опальним екс-прем’єр-міністром, сином героя війни та сільської вчительки, молодим та енергійним фінансистом, батьком гривні та чотирьох (ще тоді) дітей, політичним красенем − Віктором Ющенком.

Драматургія політичного життя в Україні склалася тоді так, що у міфологічній битві за долю держави «добрий Віктор» зіштовхнувся із двома «злими Вікторами»: одним холоднокровним і льодяним (Медведчуком), а іншим зірвиголовою «чиста проффесором» (Януковичем).

Поламавши хліби на Співочім Полі, отримавши материнське благословення (як віддавна серед українського народу водиться), «добрий» Віктор, рушив визволять державу від пекельної змови двох Вікторів «злих». У ті роки увесь люд увірував в цю міфологію − та й де ж би не увірувати, якщо вона була правдою…

Саме в часи цього політичного трилеру й розвинувся проект «Наша Україна». До її творення прилучилися різні політичні сили, однак їхня роль у цім процесі була і залишається виключно технічною: дехто прилипалом поринув спасати добре ім’я під покровом нового національного героя, дехто вирішив щиро йти з Ющенком пліч-о-пліч. Однак ідеологічний компот, із якого постала «Наша Україна» на тому етапі боротьби «Добра» і «Зла» зовсім справі не шкодив.

Натомість, коли прийшла така довгождана перемога, і гасла про добробут і гідність треба було втілювати в реальні справи, політичний проект «Наша Україна» дав велику тріщину. Час міфічних добрих лицарів минав нестримно, перед новою владою постало питання розбудови нової держави − і доручення цієї справи за єдиним критерієм: блиском собачої відданості в очах − виявився найбільшою помилкою Ющенка, котрий став заручником (ні, − жертвою) власних моральних принципів.

Хороший дядя − це не професія


Відплативши усім і кожному за участь в перемозі революції найдорожчою політичною ціною, з довірою прийнявши до нової влади найспритніших крикунів, що поспіхом понатягували помаранчеві светри поверх своїх кічовито-незграбних костюмів, Ющенко почав нову Україну будувати.

Міф про «Добро і Зло» в суспільстві ще жеврів, однак народ чекав від нової влади швидкого покращення − бо «яке ж то Добро, що на Чудо не здатне!», − справедливо нарікали ми з вами. Однак поринувши з головою у державні справи, відчувши гетьманський гонор та батуринську духовну спадкоємність, Віктор Ющенко заходився розбудовувати усе й одразу: і всередині України, і в Європі, і в Росії.

Натомість міфічну роль «добрих Вікторів» почали виконувати найближчі соратники Ющенка. І хоч якими б щирими (а ми, давайте, в це повіримо) не були їхні наміри − все одно, «масно-канкрєтне» минуле лізло з них від усіх шпарин: то заводик прикупити, то в вухо комусь заїхати, то «золотим» телефоном до царевича Андрія з даниною прийти.

Цілком політично виправдану місію викривача «лжепророків» − і перебрання в народу вповноваження стати «новим Месією» узяла на себе тоді Юлія Тимошенко. По-блискучому технологічно тонко була розіграна сцена: «Та як же вони за народ дбають! Кум куму дорогу не перейде! Любі друзі − руки не сходяться на пузі» − ось так відбулася повна демістифікація образу помаранчевого табору (недарма ж бо Юлія Володимирівна по-лисячому сама пішла на парламентські вибори під іншими знаменами й гаслами).

Мішені були обрані навіть не за ступенем наявного компромату на них, але радше за антропометричними характеристиками основних соратників Ющенка: не розмір статків але «морди ліца» стали критерієм для відбору об’єктів насмішок. Та й що гріха таїти − не святі вони були і є, не святі.

Мері Поппінс повернеться?


На жаль − і на щастя − часи чорно-білих Вікторів відходять у історичну каналізацію. Для того, аби спасти політичний проект «Наша Україна», необхідно припинити збирати до партії усіх за єдиним критерієм − «кому болить Україна», але обрати чітку ідеологічну канву, і з нею розвивати ввірену народом державу.

Ура-патріотичні лозунги слід залишити пристаркуватим рухівцям та струною натягнутим націоналістам: нехай вони борються, вимагають, боронять… Натомість «Наша Україна» повинна перетворитися на ліберальну партію, із Віктором Ющенком на чолі.

Не варто наперед фантазувати, що «ліберальна ідея в Україні не спрацює»! Не недооцінюйте свій народ! Годі міряти українців лише електоральними мірками. Ліберальну ідею, яку тихенько, крадучись, сповідує «під столом та перед сном» Ющенко, слід винести на знамена його ж партії: власне, це і буде нашим рухом до Європи − і, знову ж, таки: не словом, а ділом.

Натомість зберігати «Нашу Україну» де-юре партією, а де-факто блоком − це те ж саме, що носити тротил у кишені. Можна зльоту нафантазувати безмір ситуацій, за якими Кириленко не згодиться з Ключковським, а Катеринчук з Єхануровим. У купі їх єднає не ідеологія, а логіка політичної доцільності.

Філософія «і нашим − і вашим» ефективна тоді, коли на порядку денному перед державою не стоять амбіційні завдання, натомість задекларувавши на усіх щаблях свої прагнення стати «Європою», ліберальній частині українського суспільства слід відкрито заявити про себе.

Керівники кожної європейської держави водночас є лідерами партій, із якими вони здійснюють покладені виборцями завдання. Пікантність української ситуації в тім, що ще й досі невідомо за якими ідеологічними кольорами прийшов до влади Віктор Ющенко: він став президентом за одним атрибутом «добрий Віктор».

Однак, це не означає, що тепер, коли до наступних виборів далеко, а кредит довіри падає нижче плінтусу, не можна відважитися прямо оголосити про власні ідеологічні цінності − ліберальну модель розвитку економіки та суспільства в цілому, сформувавши відповідну політичну силу. Варто припинити вичитувати «на камеру» невиправних політичних інтриганів та по-батьківськи повчати із мудрою печаллю в очах свою націю як нам треба жить!

Народ втомився бути електоратом! Йому потрібно дій, а не технологій. Слід зібрати коло себе своїх ідеологічних (а не колекціонерських) союзників, і сформувати силу, котра б органічно − а не по-панібратськи − була б з Ющенком «на ти». Охмурившись ідеями «батьківства нації», можна й надалі розбудовувати довкола себе − і в собі − антураж неокозацького бароко: і це прекрасно, і це тішить спраглі до «своєї-органічної» влади серця українців. Однак, цього замало! Слід припинити власне бронзовіння, і стати тим Ющенком, який «на пальцях» міркував про макроекономічні показники, чий запал в очах спонукав до дій, а не лише до сковородинського самоосягання…

Можна й надалі влаштовувати сеанси публічної вичитки своїх підлеглих, котрі − наче дітки − опускатимуть очі: «Винуваті, батьку Вікторе Андрійовичу! Біс поплутав! Хай живе Майдан! (Зореславко, ану не бігай біля дядька Віктора!)», можна й надалі − як деякі політики − сподіватися на всеїдність сплаву харизми з солідаризмом, однак перед «Нашою Україною» стоїть й інша можливість: стати міцною ліберальною силою, без лакейства до Президента Ющенка, але його органічною ідеологічною опорою і зараз, і на довгі політичні роки.

Олесь Андрійчук (ЄУІ, Флоренція)
o-andriychuk@operamail.com


Відповіді

  • 2006.10.29 | Нестор (Львів)

    Re: "Наша Україна": танці на граблях

    До автора:
    1.То вже Гринджоли винні у тому, що НУ почала втрачати позиції? Не смішіть людей (чи кур, чи Європу). Та я переконаний, що саме Гринджоли мали ПРЕДСТАВЛЯТИ Україну тоді на Євробаченні, а не продажна Ані Лорак. Просто до їхньої підготовки не треба було підпускати різних там злодіїв Каськівих та їх родичів.
    2."Поламавши хліби на Співочім Полі, отримавши материнське благословення (як віддавна серед українського народу водиться)..."
    Чого ж шановний автор в цьому місці не додає такого: І ГАНЕБНО та ПІДЛО ЗБРЕХАВШИ (наш ющенко) ЩО ДЛЯ ОТРИМАННЯ 500 тисяч грн (для можливості взяти участь у президентських перегонах) заклав своє житло, а гроші позичив в "колег-однодумців". Почитайте його ОФІЦІЙНУ декларацію, там сама лише дружина (на той час) мала понад 2 млн на рахунку. Отакої, пане авторе. Саме ці вчинки говорять про те ким і чим є дана людина. А Ви там верзете нісенітниці та оповідаєте байки про Ющенка - заручника! жертву!! своїх моральних!!! принципів!!!!
    Після цих пасажів відмовляюсь читати цей опус. Нехай читають Ігорко Ж'данов альбо Боря Бєс-палий.
  • 2006.10.29 | Oleg

    Ющенко не могут спасти никакие проекты.

    Нельзя научить хряка летать. Крыльев нет. А главное, полета в мыслях.
  • 2006.10.29 | Vikar

    Re: "Наша Україна": танці на граблях

    В Україні ще не народився Лідер нації,здатній керувати державою.Нація повинна вивести брудну комуністичну кров зі своїх жил.Цей процес вже відбувається,це очевидно.Багато речей що відбуваються в політичному житті України набагато випереджають досягнення в інших так званих демократичних країнах.Проблема теперешніх керівників України,це обов"язково донести до всього світу новину про те, що у нас демократія,
    свобода і таке інше...Ми повинні затямити одну річ що для більшості жителів Європи та світу глибоко начхати на те що відбувається у нас, вони живуть своїм життям.В принципі це і нормально...Я вважаю що ми повинні жити і йти до мети в розбудові нашої держави а не чекати на пряник з Євросоюзу.Україна набагато потужніша за такий мізер як Бельгія,Голандія,Ірландія,Греція,Люксембург....мова не тільки про матеріальні речі.Ми маємо ядро нації,українське ядро,і це дуже важливо.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2006.10.30 | Михайло Свистович

      Re: "Наша Україна": танці на граблях

      Vikar пише:
      >
      >Ми повинні затямити одну річ що для більшості жителів Європи та світу глибоко начхати на те що відбувається у нас, вони живуть своїм життям.В принципі це і нормально...Я вважаю що ми повинні жити і йти до мети в розбудові нашої держави а не чекати на пряник з Євросоюзу.Україна набагато потужніша за такий мізер як Бельгія,Голандія,Ірландія,Греція,Люксембург....мова не тільки про матеріальні речі.Ми маємо ядро нації,українське ядро,і це дуже важливо.

      Ми повинні відійти від совкової гігантоманії та комплексу меншовартості і не міряти державу територією. Бо тоді ми також мусимо визнати себе мізером у порівнянні з Росією, Китаєм, Індією. А поки що вказаний Вами "мізер", не зважаючи на невеликі територіальні розміри, значно перевищує Україну по багатьох показниках, а дехто й по ВВП. А ядро нації мають і голандці і греки і навіть ірландці, які майже втратили рідну мову. Та й люксембуржці мають, інакше б не були окремою державою.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua