12/29/2006 | Віктор Уколов, Роман Чайка

кщо ви ні разу не виїжджали на відпочинок до Австрії з України, краще того й не робити. Адже по дорозі вам трапиться Посольство Австрії в Україні, точніше його консулят і це випробування навряд чи можна пройти.
Не те, щоб в Австрії не хотіли євро наших туристів. Якщо зателефонувати безпосередньо у Посольство, вам радісно повідомлять, що проблем з туристичними візами не існує – достатньо забронювати готель і принести документи, щоб за кілька днів дізнатись про візу або відмову. Ми, група українських журналістів, щиро повірили телефонним запевненням і наважились на справжню пригоду – поїхати до Відня на авто, попередньо забронювавши та оплативши готель через Інтернет.
Журналістська діяльність пов‘язана за численними відрядженнями закордон і паспорти кожного з нас аж рябіли від службових шенгенів та американських віз багаторазового використання. Але чортеня, яке сидить у кожному репортері, під’юджувало спробувати отримати візу, як звичайні люди, а не через „чорний” службовий вхід.
Дізнавшись на сайті Посольства про чималий перелік необхідних документів, ми витратили цілий тиждень добуваючи різноманітні довідки, серед яких і про офіційну зарплатню. Втім, озброєні зібраними документами, страховками, паспортами, ксерокопіями (добре що не запитали групу крові і резус) ми з‘явилися під двері Посольства о 08:30 ранку і вже зауважили там чималий натовп людей.
Треба сказати, що австрійський консулят приймає документи щодня лише з 09:00 до 12:00. Піддував холодний і сирий зимовий вітер, згори накрапав дощ, але ми були лише другі у черзі, тому, підтримуючи одне одного жартами, готувалися зайти на затишну австрійську територію в українській столиці досить скоро.
Втім, тільки о 09:30 до консульства справді зайшли, але не ми, а близько 5 осіб, які представляли туристичні агентства, кожен з пачкою документів під пахвою. На чолі величенької групи співвітчизників, більшість з яких хотіли просто покататися на лижах, ми залишилися мокнути під холодним зимовим дощем.
Перші сумніви у австрійській гостинності з‘явилися через годину, коли, пропустивши значну кількість невідомих людей, яких запрошували працівники консуляту та якісь люди, що говорили німецькою, ми все ще залишались на чолі тих, хто до консульства не зайшов.
Через дві години ми помітили на паркані Посольства вмонтовані у бетон чималі осколки битого скла (може вони бояться штурму ). І лише через три(!) години до натовпу бажаючих залишити власні гроші на гірськолижних австрійських курортах вийшов один з охоронців з неспокійними, бігаючими очима, і запросив перших двох. Оскільки ми всі четверо (з дружинами) збиралися їхати моєю машиною, то й рушили до дверей разом. Визвірившись на нас, ніби ми хотіли підірвати австрійську республіку, охоронець покликав працівника консульства, який в безапеляційному наказному тоні зажадав негайно очистити сходи від непрошених зайд.
Після такого у Романа Чайки прокинувся суто професійний інтерес і він негайно почав знімати хамовитого розпорядника на камеру мобільного телефону під дружні вигуки вже достатньо розлючених людей з черги, які заохочували відомого телеведучого. У відповідь з дверей вибігло аж декілька охоронців, один з яких прошипів до Чайки російською: „Прекратітє снімать – щас отбєру мобільний!” На підтримку товариша виступила вся наша невеличка група і це подіяло – несподівано його крізь зуби запросили зайти.
Для полагодження нечуваного(!) інциденту, до Чайки вийшов помічник самого пана Консула, який пояснив співробітникам, що журналіст діяв в межах своїх прав і, здавалося, інцидент мав бути вичерпаний. Однак ми недооцінили українського персоналу...
Маленька кімнатка в Посольстві мала метрів з 25, але туди напхали не менше 30 чоловік. Згадалися „теплушки”, вагони якими нацисти відправляли на роботи до Дойчланду у війну з окупованої України людей. Як і тоді, добра частина тих, хто прийшов шукати австрійської візи, була остарбайтерами, бо їхали на роботу, щоб заробити гроші у Австрії. Від них ми відрізнялися тим, що хотіли у Австрії витратити гроші зароблені тут. Але український персонал консульства різниці між нами бачити не хотів – напевне вони були аж надто високої думки про себе, бо мали владу вирішувати в кого документи приймати і коли.
Помста відбулася через півгодини у задушливій кімнатці консульства біля віконця нумер 1. У нас навідріз відмовилися приймати документи з дуже важливої причини – працівник не визнала листа від готелю, що прийшов електронною поштою, вимагаючи підтвердження факсом. На запитання, чим не влаштовує лист, де вказані всі телефони готелю, нам заявили: „Ви ж не думаєте, що ми маємо туди ще й дзвонити!” Про 35 євро, які українці мають сплачувати за австрійську візу, згадувати було недоречно, а за ці гроші з Австрією можна говорити багато хвилин.
Документи у нас не взяли. Наступного разу довелося б знову вистояти 3 годинну чергу на зимовому вітрі до задушливої кімнатки з хамовитим українським персоналом, де для відвідувачів відсутній навіть туалет. З ностальгією згадалося німецьке посольство, де в затишній залі, очікуючи в кріслі своєї візи, ми ще й нарікали, що там не працює кондиціонер.
Втім, нам допомогла журналістська комунікабельність і ми познайомилися з кількома добрими дядечками з туристичних агентств. Вони нам дали справжній перелік вимог до віз і пояснили, що у консульстві роблять усе, щоб пригнобити індивідуалів (так турагентства називають тих, хто наважився їхати на відпочинок без їхньої допомоги). Було добре видно, що працівники консуляту зацікавлені пропускати туроператорів без виснажливих черг. Власне черги тому і утворюються, що серед рівних, у австрійському посольстві постійно знаходять „рівніших”.
На наших очах двоє молодих австрійців із задоволенням фотографувалися на фоні Посольства та черги замерзлих аборигенів і їх ніхто за таке несамовите порушення правил не чіпав. Далі було ще цікавіше - громадяни Австрії постійно заходили попри чергу у супроводі статечних бізнесменів розливу „мейд ін Юкрейн”. І треба сказати, що їх обслуговували на диво швидко.
Найцікавіше те, що сайт амбасади не містить і половини необхідної інформації, без якої у вас просто не візьмуть документи. Зокрема ніде не написано, що готель має надіслати підтвердження саме через факс. Так само, як ніде не вказано, що кожен український турист мусить мати при собі гроші на банківській картці у сумі не менше 100 євро на людину за день.
Втім, навіть після того, як заповнивши усі невідомі на сайті довідки, ви таки здали документи, вас можуть ошелешити заявою, що візу дадуть рівно на стільки днів, наскільки у вас заброньовано готель. Жодні заяви про таке зрозуміле для туриста бажання поїздити по мальовничій гірській країні до уваги не беруться. Закінчився готель – бігом на кордон, геть з території такої негостинної для українців Австрії.
Зрештою, в результаті усіх поневірянь ви себе запитаєте – а навіщо мені та Австрія? Хіба Альпи не такі самі у Німеччині, де з туристичною візою ви не матимете і половини описаних тут проблем? А може скоро і на рідні Карпати випаде перший пухнастий і біленький сніг, якого так чекають лижники і дітлахи.
Відомо, що германські народи походять від навали готів, що прокотилася територією України у шостому сторіччі нашої ери. Відтак у кухні германців, як і у нас, є багато страв із свинини. Але Австрія цікава ще й тим, що в середні віки там змішалися і їхні германські, і наші слов‘янські предки. Може тому на відміну від німецького консуляту, австрійське консульство нам демонструє рідне, незабутнє, радянське хамство і нездоланний нібито суто український бюрократизм.

P.S. Замало не забув - у останні відвідини Австрійського консульства нам люб”язно запропонували допомогти обійти чергу через одного із охоронців, запросивши всього 50 гривень за його послуги ”провідника”. Однак хабар ми давати не стали.