06/10/2008 | Мирослава Свистович: Пригоди супермера (політичний блокбастер)

Нещодавно засобами масової інформації хвилею пронеслося – в місті Ірпені черговий терористичний акт. Цього разу підірвано двері квартири міського голови Олега Бондаря. Даючи інтерв’ю у передачі «Київський час» на 5-му каналі (на сайті каналу цього сюжету немає), О. Бондар прямо називає підозрюваних у скоєному проти нього. Це – поновлена Київським апеляційним адміністративним судом на посаді міського голови Мирослава Свистович та підприємці, які виграли ряд позовів щодо незаконних рішень Ірпінського міськвиконкому та Ірпінської міської ради – власники магазину «Каштан» і торговельно-розважального комплексу «Централ-клуб». «Жертва терору» стверджує, що напередодні чи то підпалу, чи то вибуху, всі ці особи збиралися в «Централ-барі», де і будували свої плани. До речі, саме це і спонукало мене вже після інтерв’ю Бондаря сходити випити чаю до «Централ-бару», в якому я до цього жодного разу в житті не була. Треба ж хоча б побачити, де я «збиралася». Це саме зробив майже одночасно зі мною і директор «Каштану» В’ячеслав Назарець, який також «Централ-бар», як і інші подібні заклади, через зайнятість магазином не відвідує. Він пив каву.

Не встигли засоби масової інформації та громадяни оговтатися від «підриву дверей», як за тиждень нова звістка – в Бондаря кидали гранату! Але вона… не зірвалася.

Ну як тут сторонньому спостерігачу, що читає глянцевий журнал «Публичные люди», і який ніколи не жив в Ірпені й не знає, хто такий Бондар, не повірити в таку собі винятковість цієї людини, її месіанську функцію?

В журналі, який цілий тиждень рекламується по телебаченню, перша сторінка якого розміщена на численних лайт-боксах у місті Києві (а це все разом – не один десяток тисяч доларів), в тому числі і в самих дорогих місцях – на Хрещатику, в районі Банкової та Верховної Ради України, на першій сторінці – він, двометровий красень, супермер, борець зі злом містер Винятковий, якого вже два роки намагається як не підпалити, то підірвати якийсь злобний заздрісний маленький маніяк із американського мультику про сім’ю суперменів.

У цій статті, назва якої під стать згаданому блокбастеру – «Универсальный герой/Олег Бондар: Национальная идея – работать», а за тиждень до того на численних інтернет-сайтах і в газетах, чиїх господарі більше турбуються як заробити грошей, аніж про репутацію, ми дізнаємося, що це вже, виявляється, далеко не перший замах на життя Олега Васильовича. «Это уже третий теракт против ирпенского мэра. Первый раз неизвестные пытались сжечь избирательный штаб Бондаря. Следующим шагом был подорванный автомобиль городского головы. Возбужденное тогда уголовное дела результатов так и не принесло. По факту поджога квартиры открыто еще одно уголовное дело», – читаємо, наприклад, на такому собі сайті «Глобаліст».

Отже, життя випускника хімічного факультету Політехнічного інституту, який спеціалізується на каменеобробці, де використовують вибухові речовини, дійсно супроводжується різноманітними пожежами та вибухами. А сам він на їхньому тлі виглядає таким собі суперменом, який і у вогні не горить, і від гранат не страждає.

Названі інциденти – далеко не повний перелік випадків пожеж, які прямо або опосередковано пов’язані з ім’ям Олега Бондаря. І, відверто кажучи, це – насторожує. Бо супергерой може виявитися не героєм, а хворою людиною із комплексом Нерона. У цього давньоримського правителя теж постійно траплялися пожежі, аж поки не згоріло все місто. Чи не станеться це й з Ірпенем, бо тут вже почали палати помешкання бондарівських шісток?

Так, майже одночасно з «підпалом» квартири Бондаря, хтось «невідомий» кинув пляшку з запалювальною сумішшю у вікно хати Володимира Лихотворика – журналіста-невдахи пенсійного віку, який опустився до звичайнісінького виконання замовлень Олега Бондаря, видавши свого часу, коли я ще була чинним мером, кілька номерів газети ГАІ («Громадський актив Ірпеня»), де мене не лише обливали брехливим брудом, а писали просто відверту ахінею в дусі Геббельса на кшталт моїх зв’язків з дружинами наркобаронів чи з закордонними тоталітарними сектами, заснованими кагебістами в Одесі (!). Натякали, що живу я в однокімнатній квартирі з чоловіком і двома дітьми, а також не купую машину, користуюся громадським транспортом, ходжу на базар за продуктами та речами для проформи, а гроші, напевно, тримаю на рахунках в офшорних банках (правда, навіть країни, а не те що номеру рахунку не назвали) або складаю в бідони. Останнє свідчить про бідність креативу «журналіста», бо ще у 2002 році один з лідерів ірпінських регіоналів казав про гроші в бідонах щодо шанованого ірпінського громадського активіста, військового пенсіонера (полковник у відставці) Миколи Ноженка, який проживає у сусідньому зі мною будинку у трикімнатній квартирі двома родинами (він, його дружина, дочка, зять і онук) і також пересувається пішки або громадським транспортом. Миколу Ноженка ми тоді висували на мера, але через фальсифікації він посів друге місце, хоча офіційний протокол не зійшовся в цифрах на 300 голосів навіть після виправлень, які змусив територіальну комісію зробити суд після довгої тяганини (попередня нестиковка у цифрах була на 500 голосів). Ще В. Лихотворик іноді видає газету місцевих соціалістів «Досвітні вогні», оскільки сам є членом Соціалістичної партії. Після зради Мороза у 2006 році він не вийшов з неї та розпочав війну проти тих колишніх соціалістів з числа призначених мною нових чиновників, які публічно спалили свої партійні квитки після утворення «антикризової коаліції». А на початку 90-х Володимир Лихотворик пробував себе в українському козацтві, де прославився скандалами, інтригами та розколами, за що й заслужив прізвисько Лихотхорик. А до соціалістів він очолював в Ірпені міську організацію Ліберальної партії. Отака ідеологічна нерозбірливість.

Наш активіст, який є сусідою В. Лихотворика і був задіяний міліцією в якості понятого, розповідає, що «коктейль Молотова», пляшка з яким влетіла вночі у вікно, чомусь не спричинила великої шкоди. Лише на підлозі залишилася купка невідомого попелу. Чи то її швидко загасили, чи то коктейль був несправжнім. А може на заваді стала відома усім скнарість Лихотворика? Колись у 1999 році він похвалився нам з чоловіком, що отримав грант у 500 німецьких марок на організацію в Ірпені семінару з журналістських розслідувань і попросив безкоштовно допомогти, оскільки грошей було мало. Ми допомогли, але навіть з цієї невеличкої суми жодної витраченої копійки я так і не побачила. Приміщення для його проведення я знайшла безкоштовно, а коли побачила, що для кава-брейків ніхто не збирається нічого купувати, то, не зважаючи на низьку якість самого «семінару» (в ньому взяли участь аж вісім журналістів і переливалася з пустого в порожнє тривіальна вода на теми, які лише віддалено нагадували журналістське розслідування), купила за свої гроші і каву і до кави, бо соромно було перед гостями міста, хай навіть і нечисленними.

Грішним ділом я була подумала, що Володимир Володимирович хоче зекономити гроші для завершального фуршету. Але він відбувся… за гроші запрошених, які просто скинулись, пішли до магазину і купили там все необхідне й самі накрили стіл… у дворі Лихотворика, щоб і його родина змогла пообідати. А опісля запропонував зробити нас з чоловіком членами Національної спілки журналістів України за 60 гривень з кожного. Ми посоромились і відмовились не лише через гроші. На той час ми майже не мали публікацій і не уявляли, як можна стати членом такої шанованої організації, не зробивши у журналістиці практично нічого.

І сміх, і сором. Тож, мабуть, і цього разу Володимир Володимирович, мабуть, вирішив «зекономити», і не лише отримати від патрона «компенсацію за збитки», але й самі збитки мінімізувати. В результаті випадок не отримав резонансу, і навіть провладний «Ірпінський вісник» не наважився про це написати. Тож Лихотворик має бути мені вдячним, що я за допомогою «Майдану» ознайомила з його випадком людей, які проживають значно далі, ніж його сусіди по приватному сектору.

Задумка ж була непогана. Лихотворик писав лише проти Свистович та її оточення. Отже, лише вони мали мотив для «помсти». Хоча насправді яка там помста. За ту ахінею, що він про мене писав, я мала б йому іще й доплатити. Бо кращого піару, ніж абсурдні звинувачення, й не вигадаєш.

До речі, після приходу Олега Бондаря до влади, Володимир Лихотворик, не отримавши посади редактора муніципальної газети «Ірпінський вісник», яка здавалася вже у кишені, мав нахабство із пропозицією вести спільну боротьбу проти Олега Бондаря прийти до мене додому у супроводі такого самого шахрайкуватого авантюриста Олександра Ахінька. Цей жвавий на язик киянин, який має у Васильківському районі області невеличкий бізнес, будучи членом «Свободи», приїхав у 2006 році добровільно допомагати мені (про мене йому розповів наш спільний знайомий, політв’язень кучмівських часів Володимир Ковальчук), коли я, вигравши вибори, через затіяну Олегом Бондарем судову та іншу тяганину три місяці не могла приступити до виконання обов’язків міського голови. Бігав з мегафоном, возив людей на мітинги на своєму мікроавтобусі, клявся у вірності Тягнибокові та пропонував мені дружити то з Дорошенком, то ще з кимсь із тодішніх впливових людей. При цьому дружбу пропонував завойовувати в оригінальний спосіб – знаходити привід для пікетування, а потім миритися. Маючи про дружбу інше уявлення, я відмовилась, і наші стосунки похолодшали. А потім Олександр Ахінько попросив землі, не отримав і перейшов на бік Олега Бондаря, організовуючи проти мене мітинги у кількості від трьох до двадцяти найнятих алкоголіків з пропитими обличчями (на одній з таки «акцій протесту» двоє учасників трималися один за одного щоб не впасти від спожитого).

Обидва були витурені моїм чоловіком (мене не було вдома) з проханням не наближатися ближче 20 метрів до нашого під’їзду, оскільки можуть потрапити й під гарячу руку в разі поганого його настрою. Це викликало щире здивування в обох. «Адже це – політика!», - так пояснили вони свою поведінку. Після цього Лихотворик і Ахінько (за рік еволюціонував від активіста «Свободи» до члена ХЛПУ Черновецького, закінчивши вітренківською ПСПУ – зараз може він іще в якійсь іншій партії, не знаю).

Але досить про кумедиків, повернемося до нашого супермера і глянемо на хроніку подій.

У 2006 році обгорів банер з зображенням Олега Бондаря, що висів на будинку, в якому знаходився його виборчий штаб. Обгорів дуже акуратно – з краю, не зачепивши головного персонажу з голлівудською посмішкою та передвиборче гасло «про реальний результат». Його навіть не зняли, і він так і провисів з прогорілою смугою до кінця виборчої кампанії.

Дуже сумнівно, що в такий спосіб намагалися підпалити саме штаб. Та й понад два роки тому, коли цей банер горів, ніхто про підпал штабу не казав. Говорили, що зловмисники палили банер з даху, і лише зараз Бондар «раптом» прозрів, що то був замах, і спалити хотіли штаб, а не банер, хоча навіщо зловмисникам було кидати пляшку у високо підвішене гасло замість того щоб запустити її у нижче розташоване вікно.

Тоді у підпалі Олег Бондар та його команда звинувачували директора Бучанського склозаводу Віктора Рибальченка, якого вважали головним конкурентом. Це чула і я особисто, й численні працівники мого штабу, який розташовувався у малесенькому приміщенні без телефону, води і тепла навпроти штабу Бондаря. Чули, бо і сам Олег Васильович, і його штабісти не раз і не два заходили до нас у гості, дружньо посміхаючись, оскільки конкуренткою мене не вважали. Бо їм важко уявити, як може виграти вибори людина, яка не має ні грошей, ні політичної підтримки згори.

Коли ж я перемогла на виборах, то перетворилася на головного ворога Бондаря і Ко, що рвалися до влади. Друзі Олега Васильовича раптом «знаходять» спалені бюлетені в лісі. І звинувачують у цьому звичайно ж Мирославу Свистович. Саме цей факт фігурував як підстава для скасування виборів на одному з численних судів, ініційованих тоді Бондарем. Однак експертиза попелу виявила, що в лісі були спалена купа чистого паперу іншого складу, ніж той, з якого виготовлені бюлетені. Й посеред цієї купи знаходилася парочка не повністю згорілих бюлетенів. Але фактом залишається те, що після виборів бюлетені у кількості не менше двох десятків мали на руках лише оці друзі Бондаря. Вони самі демонстрували їх на суді та біля міськради. Казали, що знайшли їх у кульку, що висів на паркані.

Через рік, 17 червня 2007 року, під час проведення незаконних (призначених розпущеною Верховною Радою) позачергових виборів Ірпінського міського голови, вночі, під час підрахунку голосів, загоряється аптека в мікрорайоні БКЗ. Чергового міліціонера із дільниці №5 в терміновому порядку викликають на місце пожежі. В цей час до приміщення дільниці вриваються Олег Бондар з групою підтримки, створюючи там безлад і галас. Цей інцидент територіальна виборча комісія та дільнична комісія №5 використали для того, щоб відмовитись рахувати голоси виборців на дільниці та визнати вибори на ній недійсними. Саме цього міліціонера, який відлучився на пожежу, не вистачало на дільниці для того, щоб навести порядок і створити членам комісії умови необхідні для підрахунку голосів. Тільки о 14-й годині наступного дня скриньки було розкрито, непораховані 840 бюлетенів запаковано та відвезено до Ірпінської міської територіальної виборчої комісії й здано до архіву без перерахунку. Кількість непорахованих бюлетенів майже в три рази перевищувала офіційну різницю між лідерами перегонів Олегом Бондарем та Мирославою Свистович, яка становила 293 голоси. Але… Територіальна виборча комісія встановила, що вибори на цій дільниці не вплинули на результати виборів і оголосила міським головою О. Бондаря, не врахувавши результати виборів цілої дільниці.

Прийшовши до такої бажаної для себе влади, О. Бондар опинився в ситуації, коли очікуваних ресурсів виявилося значно менше, ніж було обіцяно тим, хто в той чи інший спосіб допомагав «сходженню» супермена. Кілька десятків гектарів у мікрорайоні Стоянка… Все інше – кляті, але такі привабливі і дорогі рекреаційні зони, які не можуть використовуватися під житлову та громадську забудову. Вони були роздерибанені Бондарем та депутатами трохи згодом. А до того у самому центрі Ірпеня намагалися підпалити виробничу база Комунгоспу. Про справжні причини підпалу однієї з машин, яка стояла на території підприємства можна тільки здогадуватися. Але можна з впевненістю сказати, що, якби один з охоронців, який не спав, як це часто буває, не загасив того автомобіля, то після феєрверку вибухів власних та чужих автомобілів, які ночують на його території, з Комунгоспу залишилося б кілька гектарів хорошої території для забудовника. Охоронець за те, що ризикував життям, гасячи палаючий автомобіль, який міг вибухнути в будь-яку хвилину, отримав 200 гривень премії. А Комунгосп тепер збираються просто перенести на менш привабливу територію та ще й розчленувати, відібравши у нього, наприклад, бюро ритуальних послуг, щоб віддати своїм людям.

З 15 на 16 листопада 2007 року, в одну з тих ночей, коли Олег Бондар забарикадував входи та виходи у виконавчий комітет та найняв чисельну охорону, щоб поновлена 12 листопада 2007 р. судом Мирослава Свистович не повернулася до кабінету, хтось «підірвав» його автомобіль. Цього «когось» чомусь не бачила чисельна охорона міського голови, яка, згідно інструкції, повинна щосекунди супроводжувати його до тих пір, поки він не заховається за дверима своєї «нічної фортеці». Сам Олег Бондар, роздаючи чисельні інтерв’ю, припустив, що «причини інциденту можуть бути політичні». Зокрема, за його словами, вибух стався того ж дня, коли він на прес-конференції звинуватив «у політичному рейдерстві і прагненні дестабілізувати ситуацію в місті» звичайно ж Мирославу Свистович.

Шуму було багато, а результат – лише обгоріле колесо та закопчений багажник. Правда, у правоохоронців своя думка з цього приводу, яку чомусь не висвітлюють «джинсові» видання. Так у газеті «СЕГОДНЯ» в статті «Мэр Ирпеня утверждает, что на него покушались. Милиция сомневается, был ли взрыв» читаємо: «С некоторым скепсисом отнеслась и к версиям, и к самому инциденту областная милиция. «Как такового и взрыва не было, – сказал «Сегодня" начальник ЦОС ГУ МВД Киевщины Николай Жукович. – Уже когда Бондарь был дома, сработала сигнализация на брелоке от его «Лексуса». Глянул в окно – что-то горит. Выбежал и стал тушить воспламенившееся заднее левое колесо. В результате оно подлежит замене, ну и немного подкоптился багажник».

Мені відомо, що приблизно такої ж думки обласне міліцейське керівництво і про «підрив» квартири Бондаря. У всякому разі від згаданого інциденту більше постраждала квартира сусідів, оскільки двері там не були залізними, як у міського голови.

У Олега Бондаря немає сумнівів, що це був цілий замах на нього та його родину. У правдивості такої версії читачів паперових та інтернетних видань має переконати красномовний епізод із детективів минулого століття: герой хапається за телефонну трубку, але не може викликати міліцію, бо перегорів дріт. Саме про це натхненно розповідає Бондар, забуваючи, що в його кишені лежать як мінімум два мобільних телефони, з яких міліцію можна викликати також. Не кажучи вже про те, що в тих телефонах занесені до контактів прізвища і начальника міліції, і його заступників. До того ж будь-яка людина, яка побачила вогонь та дим у квартирі, спочатку викликає пожежників, а лише потім, коли всі заходи про боротьбу з вогнем прийняті, телефонує до міліції, якщо побачить у цьому потребу. Безпосередньо Бондар зловмисників не бачив, тож як він з перших секунд здогадався відразу, що квартиру підпалили, а не сталося замикання електропроводки – загадка?

Є така повчальна притча про чоловіка, який дуже любив жартувати, вдаючи, що тоне. Коли ж він дійсно топився – ніхто не звернув уваги. Може тому, на відміну від крику про численні пожежі, засоби масової інформації мовчать про випадок з гранатою? Про нього я чула від мешканців Ірпеня в різних інтерпретаціях: від гранати, яка зірвалася в кущах на Комсомольській, лимонки, кинутої в автомобіль та під ноги, яка чомусь не зірвалася, до бомби, яку шукали під одним з численних помешкань Олега Бондаря – на вулиці Східній. Дивно було те, що всі ці версії в більшості випадків звучали або від самих працівників міліції, або від людей, «яким не можна не вірити». Кожен, хто розповідав про цей випадок, сам не бачив, але йому розповідали ті, хто бачили самі. Відома технологія поширення чуток! Про неї я дізналася від милої представниці однієї з медіа-груп, які за дуже великі гроші надають послуги з потрібного піару людям, які опинилися в складних ситуаціях. Потім на своїй прес-конференції в УНІАНі я побачила цю дівчинку, яка задавала мені в’їдливі запитання та вихваляла Олега Бондаря. А буквально перед цим вона ж разом із хлопчиком запросила мене до студії, де пропонувала свої послуги у боротьбі з Бондарем. Ціна цих «послуг» була від трьох тисяч доларів за хвилину тексту у новинах різного формату. Я відмовилась, пояснивши, що на посаді мера грошей не крала й землю не дерибанила, тож мені залишається хіба що продати свою єдину однокімнатну квартиру, але я ще не з’їхала з глузду, щоб заради появи на телеекранах викинути власних дітей на вулицю.

Та повернемось до інциденту з гранатою. На засіданні Ірпінського виконкому, яке відбулося після «замаху», прокурор міста Ірпінь повідомив, що кримінальну справу за фактом замаху на життя міського голови порушувати не буде, оскільки граната виявилася учбовою. У відповідь на це… Олег Бондар істерично звинуватив у підміні гранати не кого-небудь, а самого Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Напевно, «аналітикам» Олега Васильовича здалось, що після виборів у Києві дні Юрія Віталійовича злічені, і вони не думали, що ситуація довкола міністра зміниться на краще, і що кримінальні справи, заведені проти нього, будуть визнані судом незаконними, тож вирішив до них додати іще одну – організацію заміну бойової гранати на муляж. До речі, офіційне звинувачення у тому, що Міністр внутрішніх справ покриває терористів, досить серйозне. Чи не пора б, наприклад, СБУ, його розслідувати? Може б виявили справжніх організаторів цього цирку?

Уже пройшло більше тижня. Намагаюся знайти у купі неперебірливих інтернет- видань хоч одне повідомлення про бойову гранату, яка чомусь не зірвалася під ногами у Олега Бондаря. Але нічого немає. Ніхто вже не хоче зв’язуватися з ірпінським супермером, який скоро перетвориться на посміховисько? Бо як тільки відбувся чи має відбутися черговий суд про поновлення мене на посаді, так відразу Бондаря чи то «палять», чи то «підривають». А може таким чином Олег Васильович просто хоче вициганити собі державну охорону, щоб зашкодити виконавчій службі витурити його з крісла мера, якщо він програє суд?

Зазвичай я читаю журнали та газети в інтернеті. Але цього разу не пошкодувала 10 гривень та придбала «Публичных людей» у кіоску. На першій сторінці розрекламованого по телевізору та київський лайт-боксах видання – «сором’язливо усміхнене обличчя» ірпінського «універсального героя», а може – нового Нерона. А біля нього жовтими буквами у стилі жовтої преси: «тяжелое детство», «нары», «секс-скандал»… Бр-р-р! Виглядає так, що для розкриття чисельних «замахів на життя» Олега Бондаря потрібні не слідчі з міліції та прокуратури, а який-небудь послідовник Зігмунта Фройда.

Мирослава Свистович

P.S. Дуже хочеться написати також про продажність та брехливість наших телевізійників і газетників всеукраїнського масштабу, але треба готуватися до засідання Вищого адміністративного суду, який, сподіваюся, прийме 12 червня законне й неупереджене рішення та поновить мене на посаді, відібраної рейдерським способом ірпінською «біло-червоно-синьо-помаранчево-малиновою найширшою дерибанською антикризовою коаліцією» за допомогою розпущеної Указом Президента синьо-біло-червоно-малиновою Верховної Ради. Тож цю не менш захоплюючу історію я опишу пізніше. Тим більше, що вона ще триває.