МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Приговор эпохе прожигателей.

10/30/2008 | BIO
Статья 1 (с прим.)

Апология Авена
30 ОКТЯБРЯ 2008 г. СТАНИСЛАВ БЕЛКОВСКИЙ



Пару недель назад вышла рецензия банкира Петра Авена («Альфа-банк») на «Санькю» Захара Прилепина. Называется «Сочинение по мотивам романа».

Давно это было, по нынешним кризисным темпоритмам. Но не вспомнить и не перечитать рецензию — нельзя. Потому что статья Авена — это не просто отклик на одно отдельно взятое художественное произведение. Это, в некотором роде, — идеологический манифест правящей российской элиты. Вот именно так на самом деле думают российские правители. Когда вынимают из черепных коробок CD с вопилками и сопелками про «имперское возрождение», оно же «подъем с колен».

В этом смысле, кстати, Петр Авен ничуть не меньше власть, чем Медведев/Путин. Стабильность главы «Альфа-банка» и его нескольких десятков миллиардных единомышленников и есть критерий состояния политико-экономического режима в России. Президенты, тем более премьеры, могут меняться. Но пока Авен сидит в своем кабинете и голос его звучит посланием фарисея и саддукея (в одном лице) сегодняшних дней — режим неизменен. Что бы ни происходило формально и вне.

Итак, попробуем разобрать послание Авена по важным составным частям. Для целей такого разбора будем рассматривать автора «Сочинения по мотивам романа» не как паспортное физическое лицо «Авен П. О.», но как некоего условно-типичного представителя правящей элиты. Алгебраического господина А. Чтобы не спорить персонально с П. О., которому я, скорее, симпатизирую. Курсивом далее выделены, как правило, цитаты из рецензии-манифеста.



Поехали.

1. Рецензент А. заявляет, что все зло идет от духа разрушения, заложенного в социализме (левых и приравненных к ним взглядах). «Но этот вирус (левизны, разрушения, социализма) в большей части мира (отсталого во многом благодаря ему), кажется, непобедим».
При этом А. забывает указать, что, ненавидя социализм для других, он истово алчет и жаждет его для себя. Например. Когда А. не в состоянии отдать кредит, ранее взятый под залог акций своего телекоммуникационного оператора (или к.-л. другой компании), он отказывается признать, что в условиях свободной рыночной конкуренции оказался неэффективен, проиграл и потому должен расстаться с акциями, которые хочет забрать у него костлявая рука рынка. Нет. Он идет к премьер-министру РФ Путину В. В. и получает там государственный кредит на оплату собственной менеджерской несостоятельности. Т.е. А. как образцовый представитель правящего в России слоя хочет, чтобы его кормило государство, оно же налогоплательщики. Причем безвозмездно, т.е. даром. Но поскольку А. хорошо понимает, что ресурсы государства ограниченны и конечны, он просто не хочет, чтобы кормили кого-то еще, кроме его и ему подобных. Ведь, как известно, нельзя разделить всё на всех, потому что всего — мало, а всех — много.

Идеи реального капитализма нашей элите глубоко чужды. Их жизненная философия — «социализм для избранных». Неизбранные, по совокупности улик именуемые также «народом», должны, в свою очередь, жить себе отдельно при диком капитализме и финансировать социализм для избранных. Из своего худого кармана.

2. А. утверждает, что всякий, кто, как герой Прилепина, хочет изменить окружающий русский мир — закоренелый лузер. Который просто не может/не хочет играть по правилам системы, потому-то стремится и надеется эти правила сломать.

«А мир ваш, не давший мне достойного места, порушу. Иными словами — на «Бриони» не хватает, обычный костюм носить западло — надену заштопанный свитер в масляных пятнах. И, конечно, смириться с тем, что те, кто успешен, эту свою успешность заслужили талантом, работой, нет никакой возможности».

Здесь А. демонстративно отказывается припоминать, как и откуда взялась правящая элита современной РФ.

Очевидно, что «талантом, работой» заслужил свою «успешность» именно Захар Прилепин, лауреат премии «Национальный бестселлер» (и вообще один из самых интересных русских писателей начала XXI века). В то время как А. и ему подобные свои миллиардные состояния получили только потому, что оказались в нужное время в нужном месте. В подарок от экс-президента Бориса Ельцина, волевым актом раздавшего им проклятое достояние РСФСР. А они Ельцина жалостливо отблагодарили: купили ему машину БМВ и еще пару книг издали. Дедушка же не интересовался ценами на вопросы. Это Путин, профессиональный бизнесмен, нередко давал победителям приватизации понять, что хорошо знает, сколько на самом деле украдено. (А потому не грех порой и поделиться.) Собственно, это и вызывало у представителей правящего класса слабое раздражение ко второму президенту. И заставляло вспоминать о «священном праве собственности» и «эффективном менеджменте» (насколько он эффективен, см. п. 1).

Следовательно, никакой разницы между этими РФ-капиталистами и их наследниками нет. Генезис и легитимность богатства в этих двух поколениях абсолютно сопоставимы, точнее — одинаковы. «Ни трудолюбия, ни талантов — просто повезло». Так говорит А. Золотые слова.

3. А. категорически отрицает страдания и борьбу. Считая и то, и другое абсолютно не нужным для правильного, «нормального» человека. Он критикует Прилепина за проповедь страдания, которое, согласно «Саньке» в оценке рецензента, есть «единственно правильное состояние души, а все радостное, веселое, оптимистичное — пошлое мироощущение толстокожих буржуа».

Достоевский (на которого А. ссылается через Курта Воннегута в самом начале рецензии) по этому поводу писал: «Нет счастья в комфорте, покупается счастье страданием». Или: «Человек заслуживает свое счастье, и всегда страданием». («Преступление и наказание»). И: «И почему вы так твердо, так торжественно уверены, что… только одно благоденствие человеку выгодно? … Ведь, может быть, человек любит не одно благоденствие. Может быть, страдание-то ему ровно настолько же и выгодно, как благоденствие?». Наконец: «Страдание — единственная причина сознания» («Записки из подполья»).

Бердяев по этому поводу: «Я страдаю, значит, я существую. Это вернее и глубже декартовского cogito». Еще: «Более всего страдают не худшие люди, более всего страдают лучшие люди».

Да и тайна Страстей Христовых во искупление грехов человечества есть средоточие всей европейской культуры. Но А., разумеется, все это глубоко чуждо. Для него не могут служить авторитетами Бердяев, Достоевский, даже Христос. Т.к., с прагматической точки зрения, все они были сугубые неудачники почище персонажей Прилепина. К тому же ни у одного из них не было даже миллиарда, следовательно, они могут по определению идти в жопу (согласно терминологии главы компании «Миракс» Полонского, трафаретного представителя молодой части правящей элиты).

Представляя себя консерватором и охранителем, А. — и в его лице вся правящая элита — бросает самый что ни на есть разрушительный вызов традиции, на которой много веков стояла русская цивилизация. Прилепин же, напротив, — защитник и воплощение этой традиции. Так что кто — рецензент или рецензируемый — должен называться революционером, это еще большой вопрос.

4. А. говорит нам, что автор и главный герой «Саньки» равно неискренни в отрицании буржуазного мира. Он называет Прилепина «мелкобуржуазным литератором, страстно желающим успеха и пристально вглядывающимся в буржуазный мир на другой стороне улицы. Постоянный эпатаж автора и, реже, его героя — простейший способ привлечь к себе внимание этого мира, а вовсе не отказ от него».

Тем самым А., в полном соответствии с базовой жизненной философией российской правящей элиты, настаивает, что любые мысли и взгляды, не направленные на удовлетворение растущих материальных потребностей человека, есть иллюзия и ложь, и потому должны быть разоблачены, после чего —забыты.

Кроме того, А., как ему свойственно, продолжает свой бунт против христианства как фундамента европейской цивилизации. Ибо Христос, как мы помним, отверг все царства мира. И говорил всякие вещи типа: «Блаженны нищие духом, ибо их есть Царствие небесное». «Не собирайте себе сокровищ на земле, где моль и ржа истребляют и где воры подкапывают и крадут; но собирайте себе сокровища на небе, где ни моль, ни ржа не истребляет и где воры не подкапывают и не крадут; ибо где сокровище ваше, там будет и сердце ваше». Вообще мне уже приходилось писать, что для современной нашей элиты Спаситель — эталон лоха и лузера. Т.к. он шел путем последовательной маргинализации и в итоге не смог избежать мучительной смерти на кресте. А окажись Христос эффективным менеджером или просто здравомыслящим человеком — стал бы членом Синедриона, помощником Пилата, а то и (при благоприятном стечении обстоятельств) настоящим Царем Иудейским. Как Путин (Медведев).

Мы верно видим, что мировоззрение А. и его единомышленников — радикально антихристианское. С таких позиций обвинять в радикализме писателя-традиционалиста Прилепина едва ли уместно.

Там же в рецензии А. пытается издеваться над православными старцами, монахами и учителями, называя их людишками бесполезными и бессмысленными. Впрочем, ничего принципиально нового к его картине мира это не добавляет.

5. А. утверждает: «Мы… ничего ни у кого не крали. И… создаем тысячи рабочих мест. … И оправдываться нам-то как раз не за что». И неподалеку, вновь собираясь улыбнуться над писательской небуржуазностью: «Действительно, нам-то зачем эти скучные буржуазные ценности — чистые города, хорошие дороги, надежная медицина. У нас свой, «третий путь». Мы — «страна-мессия».

Ну, про города, дороги и медицину им, конечно, виднее. Есть у них и хорошие дороги, например, Рублево-Успенское шоссе. Там, правда, пробка часто, но и та не для всех. И города — в смысле коттеджные поселки категории «люкс». И даже надежная медицина — в Швейцарии. И личные самолеты, чтобы, в случае чего, до этой медицины экстренно добраться.

А что до рабочих мест — тут можно и нужно поспорить. Действительно, многие тысячи охранников, официантов и проституток обязаны своими карьерами единомышленникам А. Но есть и другие данные. Вот, скажем.

Сравнительная характеристика численности занятых
в сфере исследований и разработок в России и США


Такие рабочие места. Такие «национальные приоритеты».



А «оправдываться не за что» — это позиция принципиальной безответственности, каковая есть фирменный знак нашей правящей элиты. Так всегда Гайдар и Чубайс говорили: мол, за провал любых реформ и начинаний отвечаем не мы, а ретрограды Черномырдин и Наздратенко (по Чубайсу — еще Достоевский, загрузивший русский народ не нужной тому информацией). Правда, в последние годы все больше виновата «кровавая гебня» (она же «милитократия»). ГБ-миф для того и скроен, чтобы было на кого сваливать ответственность. Дескать, не мы это всё, а они. Ведь нет для нашей элиты суда ни человеческого, ни сверхчеловеческого. Правда, в лондонских народных (т.е. королевских) судах российские элитарии бывают как-то даже излишне откровенны. Потому что там — цивилизованный мир, и надо хотя бы пытаться быть или казаться честным. Но не здесь — в быдлячьей России, с ее недобитыми писателями и экспедиционными сельскими старцами.

Дальше А. без тени самоскепсиса добавляет: «…Из-за своего мессианства потеряли сначала Финляндию и Польшу, позже — весь Советский Союз. Неужели не ясно?».

Тут уж у рецензента явная путаница. Он, видимо, забыл, что империи вообще-то создаются тогда, когда элита имперского ядра переполнена мессианским сознанием. И не может не излить его на полусонных окружающих. Так было всегда — и во времена Рима, и в годы Наполеона, и в сегодняшних США. Так что благодаря мессианству мы как раз приобрели и Польшу, и Финляндию, и Советский Союз. А потеряли — когда мессианское сознание закончилось. Империи, уж простите, создаются прилепиными и санькями, а не их буржуазными критиками. Последние же есть основные разрушители больших исторических проектов. В советском случае то были позднекомсомольские работники, которые в один томительный день поняли, что вся империя с ее серпами и молотами не стоит одного корейского видеомагнитофона.

Заметим, что, говоря о людях, «которые чувствуют фундаментальную несправедливость мира острее прочих», А. замечает, что в современной РФ таким людям некуда податься; в частности, потому, что «инфраструктура благотворительности почти отсутствует». Характерное признание. Как же может правящая элита объяснить, что за столько лет, купаясь в нефтегазовой роскоши, она палец о палец не ударила, чтобы создать эту чертову инфраструктуру?

Да никак. История все спишет. Таков их фундаментальный подход.

6. А. отрицает публичную политику как занятие и категорию. По его мнению, политика — удел паразитов, склонных к рефлексии, но не способных к созидательной деятельности (т.е., согласно идеологии А., деланию денег).

«Вот вам и … причина ухода в политику — лень. … лень — следствие неуверенности в себе. Или, что то же самое, неуверенности в том, что следует делать. … Занятие политикой дает ощущение знания — ведь не только я, а тысячи моих соратников целые дни проводят на митингах, спорят сутками на партсобраниях, прячут от кого-то партийную макулатуру».

Этот пассаж еще раз подтверждает, что смерть публичной РФ-политики вообще и оппозиции в особенности не результат злых козней несуществующей «кровавой гебни». А консенсусная позиция элиты. Для которой политика ценна лишь постольку, поскольку является формой прибыльного бизнеса. В рамках такого миропонимания никакой оппозиции быть в принципе не может, т.к. оппозиция — проект не очень коммерческий. Если она честная оппозиция, конечно, а не плохо законспирированный спарринг-партнер власти.

7. А. сообщает нам, что с оружием в руках защищать можно только свою частную собственность — и если она в хорошем состоянии. Ничто иное обоснованной защите не подлежит. Потому человек бедный, у которого нет существенной собственности, с точки зрения защиты совершенно бесполезен.

«Может, у бедных и нет ничего, кроме идеи Родины, но обычный человек (не литератор) любит не идею. А дом, который построил сам и в котором выросли дети. Сад возле дома… В любовь к помойке я верю не очень. И защищать эту помойку охотников, как правило, не найдешь — это одна из причин сохранения обязательного призыва в армию именно в бедных странах».

Здесь проявляется присущая представителями РФ-элиты высокомерная некомпетентность. Проистекающая из уверенности, что если у кого очень много денег, то зачем ему еще и предметные знания? Ведь богатый по определению знает всё гораздо лучше небогатого.

А так — было бы интересно как-нибудь услышать лекцию А. о «помойке» в одной из «бедных» стран с призывной армией. Например, в Германии, Норвегии, Швеции, Швейцарии. Израиле, наконец. Кстати, в недавнем 2001 году в Швейцарии случился референдум, на котором народ этой страны отверг ликвидацию призывной армии. Дураки. А. на них нет. То есть деньги А. в Швейцарии наверняка есть. Но его критического разума там явственно не хватает.

Не менее полезен был бы А. опыт наемных (контрактных) армий в серьезных и уважаемых странах: Бурунди, Замбии, Зимбабве, Эфиопии, Непале, Папуа-Новой Гвинее и некоторых др. Интересно, например, что нефтебогатый Кувейт перешел от наемной армии к призывной сразу в 1991 году — после освобождения от иракского нашествия. Потому что понял: «контрактная» армия на случай реальной войны ни к черту не годится.

А почему? Потому что ни один человек разумный не станет умирать за материальные активы. Жизнь как актив всегда важнее и дороже и дома, и сада. Умирать, как учит нас история человечества, можно только за идею. А. не может в это поверить, но это так. К сожалению или к счастью.



Подведем некоторые итоги.

Рецензия на «Санькю» дает вполне отчетливое представление об идеальном образе России, который наша властительная элита хранит в сердце. «Нормальная и правильная» страна должна состоять из двух типов человекообразных киберсуществ:

а) роботов-вершителей, принимающих все решения, ибо их своевременно поцеловал в электронный затылок безличный Бог Больших Денег (ББД);

б) роботов-исполнителей, у которых нет денег, и потому они беспрекословно обслуживают роботов-вершителей.

Между а) и б) на нашей чёрной трубе может еще примоститься кремовая прослойка — постинтеллигенция. Умеющая приторно заглянуть в глаза вершителям и вымолвить с фамильярной иронией: Все равно Россия скоро ёбнется, так давайте хоть напоследок хорошо поживем!..

Причем и вершители, и исполнители, и комки прослойки — все, по большому счету, лишены постоянных гуманитарных потребностей. И тем совершенно чужды русской цивилизации.

Но они, конечно, не иностранцы. Иностранец в России — это Миссия и Статус. Они — инопланетяне. В случае нашествия зеленых человечков эти роботы были бы идеальной пятой колонной.

А теперь, в конце концов, я хотел бы прервать полемику с неизвестным А. и превознести, то есть похвалить реального кровеносного Петра Авена, автора рецензии на «Санькю».

Президент «Альфа-банка» еще раз доказал, что он — очень умный бизнесмен и проницательный аналитик.

Во-первых, он действительно написал катехизис правящей элиты. Ее жизненную философию в кратком систематическом изложении. Теперь, когда очередной иноземный журналист станет округлять глаза на тему «Чего там на самом деле думают в Кремле?», я отошлю его к «Сочинению по мотивам романа».

Во-вторых. Подавляющее большинство коллег Петра Олеговича по элитному цеху или будут забыты историей, или останутся как средне-крупные жулики-аферисты, укравшие на поминках по Империи пресловутую серебряную ложку.

П. О. же отныне имеет все основания быть упомянутым в энциклопедической статье «Прилепин» — как корреспондент и критик большого русского писателя.

Потомкам будет, чем гордиться.

http://ej.ru/?a=note&id=8530

Відповіді

  • 2008.10.30 | странник

    Хорошо, но мало. А в Америке говорят кризис

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2008.11.04 | BIO

      Приговор эпохе прожигателей. Статья 2 (/)

      Криза надспоживання
      04.11.2008 11:44 ___ Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, для УП


      Щоб бачити перспективи кризи і здолати її, слід зрозуміти суть кризи, правильно її називати, відкрито прогнозувати її розвиток та діяти достатньо широкими засобами для подолання, а не зводити все винятково до монетарних механізмів.

      Як виникає криза надспоживання?

      Минулі світові кризи були або кризами надвиробництва (як от в 30-тих роках ХХ століття) або кризами перерозподілу капіталу на різних ринках (наприклад, на ринку енергоносіїв у 70-ті роки ХХ століття), або кризами виникнення нових ринків (як от "криза доткомів" в 2000-му році).

      Криза перевиробництва, якщо говорити просто, пов’язана з тим, що товарів та послуг виробляється більше, ніж люди можуть купити та спожити. Кризи перерозподілу капіталів в деякому існуючому секторі економіки виникають тоді, коли починається чисто суб’єктивний перерозподіл капіталів між корпораціями та/чи країнами.

      Кризи переінвестування виникають тоді, коли на ринок починають виходити нові сектори економіки, де інтенсивні інвестиції через початкову їх штучно роздуту привабливість не підтверджуються зростанням споживання.

      Починаючи з 60-тих років ХХ століття кризи перевиробництва починають пом’якшуватися широким розвитком масового кредитування. Але кризи продовжують виникати — вже як результат чисто суб’єктивних спроб перерозподіляти капітали на ринках.


      Така криза виникла в 70-ті роки ХХ століття. Коли спроби перерозподілу капіталів нафто-газовими країнами Близького Сходу показують їм, що насправді ніякого перерозподілу не можна зробити, бо зароблені кошти знову тікають туди, де розвиток економіки вищий, вони перестають різко робити такі спроби, хоча і продовжують намагатися перерозподіляти поступово.

      Вже починаючи з 80-тих років ХХ століття кризи надвиробництва практично відсутні, а підвищення цін на енергоносії вже не створює криз. Одначе світ починає стикатися з новим типом криз. Чому так відбувається?

      Це пов’язано з тим, що в 90-ті роки ХХ століття виникають нові сектори економіки, які геть зовсім не пов’язані з виробництвом матеріальних товарів та послуг — в фінансовому секторі виникають деривативи та так звана Інтернет-економіка.

      Деривативи, тобто похідні фінансові інструменти, коли актуальні гроші використовуються одночасно в різних місцях та/або в різний час, і Інтернет-економіка, тобто різні економічні операції через Інтернет, створюють віртуальні гроші, які не підкріплені товарами та послугами, але можуть бути конвертовані в кредитні зобов’язання під застави реальних товарів та послуг.

      Так звана "криза доткомів", тобто Інтернет-компаній з окремими Інтернет-адресами, які ведуть електронний бізнес, мала місце в 2000 році, і вона була пов’язана з надмірними інвестиціями в Інтернет-економіку, які не могли бути підтверджені відповідним зростанням споживання чистих Інтернет-продуктів.

      Хоча криза і вдарила по Інтернет-економіці, вона не призвела до її повного знищення, просто вимоги до ліквідності Інтернет-проектів підвищилися.

      Саме ці віртуальні сектори економіки призводять до збільшення загальної маси грошей, що не підтверджена матеріальними товарами та послугами. Оскільки кількість грошей різко збільшується, виникає можливість для банків видавати все більше кредитів, бо ці гроші знову швидко повертаються в економіку.

      Тобто віртуальні гроші через банки обмінюються на кредитні зобов’язання тих, хто хоче витратити ще незароблені гроші на реальні товари та послуги. Це зумовлює повну неможливість криз надвиробництва, і породжує нові можливості для бізнесу — масове шалене, нічим необмежене, кредитування та, відповідно, — споживання.

      Тобто деривативи, що були спочатку інструментом міжкорпоративного та міжбанківського ринку, стають інструментами ринку індивідуальних споживачів.

      Щоб видавати більше кредитів індивідуальним споживачам, потрібно було серйозно змінити декілька засадничих підходів в усьому світі.

      По-перше, переконати корпорації різних секторів економіки, що продавати товари та послуги в кредит не менш вигідно, ніж продавати їх безпосередньо.


      По-друге, переконати уряди різних країн, що брати кредити вигідно (бо берете і знімаєте вершки ви, а розплачуються ваші наступники, на яких і вішають усіх собак).

      По-третє, створити зв’язку маркетинг-реклама, де маркетинг прогнозує нові потреби, а реклама одразу говорить про те, що у споживача такі потреби вже є, тобто створюється маркетингово-рекламний маховик, який підганяє розвиток споживання.

      Все це було зроблено за 90-ті роки ХХ століття. Так було створено світ "інтенсивного розвитку споживання". Реклама просто шаленіє від надмірного втовкмачування у мізки: споживай більше, споживай одночасно багато товарів та декілька послуг; відпочивай не раз на рік, а декілька разів; бери кредити, бери великі кредити, бери декілька кредитів; люби гламур, змінюй менш гламурні речі на більш гламурні.

      І споживачі майже всі споживали, брали кредити, любили гламур і хизувалися цим, витрачаючи дедалі більше ще не зароблених грошей.

      Так було закладено умови нинішньої кризи.

      А тепер — розплата і похмілля. Ця криза — не фінансова і не пов’язана з надвиробництвом у фінансовому секторі. Сам по собі фінансовий сектор не може видавати стільки кредитів, як це відбувається сьогодні, без мартекетингово-рекламного комплексу.

      Отже це — системна криза надспоживання (російською — кризис перепотребления, англійською — crisis of overconsumption).

      Вона охоплює всі сектори суспільства — виробництво матеріальних та віртуальних товарів та послуг, фінансовий сектор, маркетингово-рекламний комплекс, урядові політики, сфери державних послуг, зокрема, галузь освіти, медицини, пенсійного забезпечення та військову сферу.

      А також суспільні очікування, які досі формуються інтенсифікуючою споживання рекламою та неадекватними урядовими заявами про те, що це фінансова криза, та про те, що її можна подолати монетарними засобами.

      Чому важливо правильно називати кризу та попереджати про її наслідки?

      Здавалося б, ну яка різниця, як цю кризу називати — криза, то й криза, будь-яка криза погана. Але називати кризу "фінансовою" це означає дезорієнтувати людей. Бо вони продовжуватимуть думати, що ця криза пов’язана винятково з негараздами в банках та з курсом валюти. Така дезорієнтація вже призводить до масових фрустрацій, відчаю, депресії і може призвести до поламаних людських доль.

      Кризу прямо і відкрито потрібно називати такою, якою вона є — кризою надспоживання. Правильна назва вказує на суть походження кризи і вірно орієнтує людей на дії. Раз це криза надспоживання, то маємо обмежити надмірне споживання

      Маємо переглянути мотивації людей до праці. Влада має чесно та недвозначно сказати: ні — розкошам, ні — розвагам, ні — гламуру; обмежте надмірне споживання; якщо ви взяли багато кредитів, поверніть або кредит, або заставу, хоча б частину, а держава — гарантує допомогу банкам щодо інфраструктури реалізації заставних товарів на ринку.

      Якщо не зробити цього сьогодні, то вже через місяць матимемо лавиноподібний процес відмови від сплати за кредити.

      В ситуації кризи потрібно завжди говорити правду і обов’язково попереджувати про наслідки паніки, що може виникнути від різкої реакції людей на правду. Людям потрібно довіряти інформацію про майбутнє. Більше того, паніка зазвичай виникає від недовіри до влади, а не від адекватно змальованої перспективи розвитку подій.

      Чому люди забрали гроші з банків? Тому що публічна позиція влади з цього питання була відсутня, а не тому, що в банків почалися труднощі.

      Чому почався ажіотаж на ринку валюти? Через абсолютно непродуману позицію Голови Нацбанку, який заявив, що до Нового року долар буде коштувати 6 гривень, а не через відсутність доларового резерву у Нацбанку. Отже поки що кризу створює влада, а не економічна ситуація як така.

      Окрім того, в попередній статті "Світ змінюється", на перше місце серед базових процесів та серед інструментів боротьби з кризою поставили рекламу. Коментатори та колеги поки що дуже неохоче взагалі дослухаються до такого підходу.

      Звичайно, якщо вважати, що це криза фінансова, то ваші дії будуть адекватні фінансовим процесам — тобто монетарними. Якщо ви починаєте розуміти суть кризи як надспоживання, то робота зі змістом реклами вам не здаватиметься нісенітницею.

      Отже правильні дії влади полягають у тому, щоб запросити копірайтерів, рекламодавців та телевізійників і повідомити їм, що зміст маркетингових послань у рекламі не повинен бути спрямований на надмірне споживання, на зростання розваг та відпочинку, на просування гламуру.

      Навпаки, зміст реклами має обумовлювати помірне споживання, зменшення розваг та відпочинку, вибір не гламурних, а функціональних товарів та послуг.

      Якщо неправильну назву та суть кризи населення через свою некомпетентність не зможе закинути владі, то експерти, а головне — бізнес, їй цього не пробачить. Це означає, що владі потрібно вірно зорієнтувати бізнес.

      Тобто, від влади потрібні чіткі послання для бізнесу: спрямовуйте бізнес на внутрішню ліквідність продукції металургії та хімії; орієнтуйтесь на відновлення тих структур економіки, які лінувалися створювати раніше: машинобудування, будівництво мостів та залізниць, будівництво житла на засадах лізингу, а не кредитування, де гарантом виступатиме держава.

      Згортайте виробництво гламурних товарів та послуг; спрямовуйте діяльність на розвиток інфраструктур, де держава буде вас підтримувати.

      Нарешті найголовніше — невірно зрозуміла суть кризи та її невірна назва призводить до того, що використовуються для її подолання винятково економічні теорії, навіть вужче — фінансові теорії, і навіть ще вужче — монетарні теорії.

      Звичайно, якусь частину кризи можна подолати економічними, ще меншу — фінансовими, і дуже малу частину — монетарними інструментами. Але якщо діяти тільки цими інструментами, то кризу не подолаємо.

      Отже сьогодні потрібно чесно сказати, що в Україні немає адекватної теорії, яка би дозволяла зрозуміти та подолати кризу. Розвиток та загострення цієї кризи буде пов’язаний саме з цим — влада та експерти будуть застосовувати наявні економічні теорії та відомі фінансово-економічні засоби.

      І лише, коли влада зайде в глухий кут, вона буде готова до якихось теоретичних інновацій або буде зметена силовим чином більш компетентною владою.

      Коли ви чуєте слова "фінансова криза", знайте, що або їх говорить некомпетентна людина, або вам брешуть, або вами маніпулюють.

      Що робити далі?

      Перш за все, потрібно вже зараз почати розробляти теорію сучасної світової кризи, яка би дозволила діяти досить широкими економічними, політичними, соціальними та культурними засобами, щоб її подолати. І в цьому, перш за все, має бути зацікавлений бізнес, бо влада, працюючи в режимі авралу, поки що неспроможна думати про майбутнє.

      Але є деякі фундаментальні засади кризи, розуміння яких значним чином впливає на кризу.

      Перш за все, під час кризи та рецесії, не можна підвищувати ціни, тарифи та податки. Звичайно це дуже хочеться зробити. І аргументи зрозумілі — люди забрали гроші з банків, їх треба повернути в економіку.

      Але робити цього за будь-яких обставин не можна. По-перше, люди цих грошей не віддадуть. Підвищите ціни, будуть шукати щось дешевше, або взагалі відмовлятися від даного сегменту товарів.

      Підвищите тарифи, це призведе до масштабної кризи неплатежів. Підвищите податки, люди шукатимуть способи, як уникнути оподаткування або просто не платитимуть.

      Під час кризи це відбувається тому, що люди, які забрали свої гроші, вже самі придумали їх використання: на якусь частину вони купили товари довгострокового вжитку, а якісь тримають на життя або на "чорний день".

      Ці гроші — це їх персональна або сімейна перспектива. Втрутитися в їх перспективу з боку держави чи бізнесу означатиме налаштувати їх проти держави чи бізнесу.

      Більше того, підвищення податків та тарифів не тільки не вирішує головного завдання — повернення грошей до економіки — але і створює додаткові проблеми: підвищення тарифів створює лавиноподібне підвищення цін.

      Зрештою, скільки грошей отримає державний чи міський бюджет через підвищення тарифів, скільки ж і втратить на підвищенні цін, що залежать від цих тарифів. Підвищення цін з боку виробничих компаній призводить до зменшення закупівлі товарів цих компаній, а це, в свою чергу, змушує їх скорочувати робочі місця, тобто вигоди ніякої, а соціальна напруга зростатиме.

      Підвищення податків у короткостроковій перспективі може дати зростання їх надходження, але вже через місяць це призведе до зростання безробіття та виникнення нових способів уникнення підвищеного оподаткування.

      Отже в ситуації кризи найкращий вихід — замороження цін, податків та тарифів, повернення вже підвищених цін та тарифів після початку кризи, до попереднього рівня. Економіку і так лихоманить, будь-які зміни цінових, податкових та тарифних параметрів не вирішують завдань, які при цьому ставляться, а лише погіршують ситуацію.

      Спокуса для чинної влади перекласти видатки, пов’язані з подоланням кризи, на залишки працюючої промисловості та підприємців, а також звичайних громадян, шляхом підвищення тарифів, пояснюється тим, що носії цієї влади є лідерами гламурного споживання.

      Саме вони першими запровадили моду на надлишково дороге житло, автомобілі, одяг, курорти. Це споживання чиновників-депутатів-бізнесменів живилося значним чином корупцією та тіньовою економікою.

      Їм не хочеться відмовлятися від цього, а доведеться.

      Підвищуючи тарифи, вони демонструють не лише прагнення зберегти для себе, через тіньовий перерозподіл, докризовий спосіб життя, але і свою власну неадекватність та некомпетентність.

      Саме з цієї ж причини держава, як уряд, теж має обмежити своє надспоживання. Це означає, що брати будь-які зовнішні кредити під час кризи є не просто безумство, це політична помилка. Під час кризи брати зовнішні кредити означає брати на себе зобов’язання, які з точки зору сьогоднішнього дня, здаються здоланними, але можуть бути зовсім нездоланні в післякризовий період.

      Звичайно, гіперінфляція світових валют може допомогти в повернені кредиту, якщо станеться. А якщо не станеться? Якщо навпаки гіперінфляція гривні буде такою нищівною, що навіть десята частина нинішнього зовнішнього боргу буде для нас непідйомна щодо його обслуговування та повернення?

      Більше того, під час кризи будь-які кредити надзвичайно швидко використовуються. Отже це дозволяє уряду ще деякий час не робити кардинальних змін в економічній політиці, тобто запас монетарної ліквідності створює хибне уявлення про стан економіки. В такій ситуації взятий у МВФ кредит краще комусь позичити — це найкраще, що можна з ним зробити.

      Існуюча структура органів влади не здатна подолати цієї кризи. Вони збираються скоротити кількість людей, які працюють у державному апараті на двадцять відсотків, в той час, коли слід скорочувати видатки на утримання апарату на двадцять відсотків — погодьтеся, це не одне і те ж, бо скорочення людей не означає аж ніяк зменшення видатків на державний апарат.

      Те, що пропонується, призведе до вимивання найменш політично-захищених службовців нижнього рівня, які найближчі до громадян, вони ж часто є людьми старшого покоління та носіями чиновницької компетентності.

      Нове покоління високопоставлених чиновників, які отримали свої посади через родинні зв’язки та близькість до політичних партій та бізнес-груп, більш зубате у відстоюванні власних інтересів. Але менш сумлінне та відповідальне. От саме їх і слід скорочувати, а не рядових виконавців.

      Українці стоять також перед необхідністю змінити управлінські підходи до економіки країни. З точки зору ліквідності економіки цілої країни, існує два розрізнення: внутрішня та зовнішня ліквідність країни, монетарна та немонетарна (промислова, інфраструктурна та інноваційна) ліквідність країни.

      Зовнішня ліквідність означає, що активи країни мають попит на зовнішньому ринку, внутрішня — на внутрішньому. Монетарна ліквідність досягається виняткового фінансовими механізмами, немонетарна – структурною перебудовою економіки, розвитком інфраструктури та інноваціями (розвитком науки та технологій).

      Перший урок кризи — зовнішня ліквідність країни повинна конвертуватися у внутрішню, тобто країна повинна бути здатною швидко переорієнтовувати всю свою продукцію на внутрішнє споживання.

      Яку б зовнішню ліквідність не мали ті чи інші сектори економіки та яких впливових олігархів вони не породжували б, справжня їх ліквідність є внутрішньою. Інакше кажучи, олігархи, що працювали на зовнішній ринок, тепер сподіваються на допомогу цілої країни.

      Держава звичайно має допомогти, але нехай власники металургійних та хімічних підприємств пам’ятають про те, що прибутки від експорту продукції металургії та хімії вони не використовували для модернізації технологій та підвищення зарплати, а спрямовували на власне споживання та корупційне політиканство.

      Другий урок кризи: дерибан та проїдання зароблених на експорті коштів смертельно небезпечний в ситуації кризи. Експортна орієнтація економіки в докризовий період могла б бути тимчасово виправданою, коли країна здійснювала б в цей час структуру перебудову економіки та інфраструктурний розвиток.

      Але зароблені на експорті гроші проїдалися та розкрадалися, що вже призводить до вкрай важких наслідків. Отже, потрібно наново збудувати економіку для внутрішнього споживання.

      Третій урок кризи: державна політика скорочення машинобудування, знищення науки, відмови від інновацій, стимулювання втечі мізків за кордон — масштабно, кардинально, різко знижує немонетарну ліквідність країни та здатність опиратися кризі.

      Політики витіснили тих людей, які могли б не допустити кризу чи ефективно протистояти їй. Отже підвищення внутрішньої ліквідності країни повинно бути здійснене через підвищення промислової, інфраструктурної та інноваційної ліквідності, а не через підвищення винятково монетарної ліквідності.

      Четвертий урок кризи: підвищення монетарної ліквідності країни не породжує немонетарної її ліквідності, якщо нема політичної волі та стратегії кризових дій.

      Криза — це шанс. Саме зараз можемо зробити структурну перебудову та бюджетну революцію в країні. Саме зараз можемо відтворити машинобудування, закласти розвиток інфраструктури, провести управлінську, територіальну та соціальну реформи.

      Саме зараз можемо почати відроджувати науку та запроваджувати інноваційні підходи. Але якщо влада буде і далі діяти в авральному режимі, вона приречена. Не хотілося б, аби доля влади спіткала і суспільство.

      Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП

      http://pravda.com.ua/news/2008/11/4/83931.htm
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2008.11.05 | BIO

        Приговор эпохе прожигателей. Статья 3 (/)

        Як руйнувалась Америка. Свідчення очевидця

        Станіслав Давиденко // 4 листопада 2008

        Рік тому я був в Американії, і знічев’я намагався зрозуміти їхню економіку. І хоча економічної освіти в мене нема, було цікаво, як функціонує світова фінансова система. Як вона працює в Україні, я приблизно знав - принаймні, на рівні дрібного та середнього підприємництва. А от американська система вражала мене величчю та загадковістю.

        Загадковість полягала навіть не в гігантських масштабах. А вони гігантські настільки, що країна щороку може безболісно викидати трильйони доларів на військово-промисловий комплекст і “палєзнєйші” програми НАСА - спрямовані, до речі, на далеко не безневинні дослідження космосу… Втім, про це не буду, бо їхні агенти скрізь, а жити ще хочеться.

        Тож я вирішив розібратися для себе, на побутовому та психологічному рівні - як працює американська система. Бо, якщо вірити старій добрій арістотелевій логіці, працювати вона не може аж ніяк. Принаймні, довго. Що й викликало в мене найбільший подив - бо хоча б позірно, система таки працює!
        Дивним видавалося багато що. На нежиттєздатність системи вказувало щонайменше таке явище, як існування паразитів (члени соціуму, які нічого не виробляють, як називала їх ще комуністична теорія). Дивно й те, що вся ця махіна тримається і навіть ніби-то кудись рухається, даючи основній масі можливість жити у власних будинках та ганяти на власних авто. Усе це забезпечувалося кредитами - а банки ще й перепродавали одне одному кредитні зобов’язання, заробляючи на цьому.

        Соціальний паразитизм проявлявся у вигляді неабиякої кількості процвітаючих працівників кредитних агентств та бюро кредитної історії. На кожному кроці можна було зустріти всіляких страхових та банківських агентів. Немало і агентів медицини, основна мета яких - не вилікувати, а витиснути якомога більше грошей. Ідеться про безліч людей, які, по суті, нічого не створюють, а лише паразитують на суспільстві, достатньо багатому, аби тягнути їх на собі. І при цьому саме суспільство вважало, що легіони фахівців у сфері кредитування та перепродажу нерухомості - ознака зрілості та розвиненості економіки інформаційної епохи.

        Біда системи полягала у тому, що до обов’язку цих паразитів входить психологічний тиск на суспільство. Мета - збільшення його потреб і таким чином самозбагачення класу паразитів, який живиться відсотками з витрат жертв. Така система чимось схожа на ілюстрацію у підручнику з біології до харчових ланок екосистем. Пригадуєте, нас вчили, що коли вовків стає забагато, популяція зайців зменшується настільки, що не може прогодувати хижаків - і ті починають потроху вимирати без їжі.
        Виявилось, що мої здогади були небезпідставними. Система й справді не працює - причому не в один бік, як феодальні та рабовласницькі системи, коли раби та покріпачені селяни були в довічних “мінусах”, а владарі мали все. Американська капіталістична система показала себе хибною “в обидва боки”. Тобто, не лише рядові громадяни стали рабами банків під кредитним ярмом штучно створених та розрекламованих потреб. Самі банки теж виявилися безпорадними заручниками кризи, яку, по суті, створили власноруч. Бульбашка кредитів, які не опиралися ні на що реальне, луснула. Банки виявили, що мають купу кредитних рабів. А купа нерухомості цих рабів, яку суди їм радо відсудили, коштує значно, іноді навіть у десятки разів, менше, ніж думали (чи вигадували) кредитні спеціалісти.

        Так настав капець. І, схоже, капець в цій країні ще деякий час буде поширюватись, поки держава не врегулюює економіку, а населення не зрозуміє, що не завжди варто іти в кредитне рабство заради володіння благами, яких не можеш собі дозволити.
        До слова, згідно з підрахунками компанії Touchpoll Ukraine, яка займається ринковими дослідженнями, за різноманітними кредитами сплачують близько 47% українців, дохід яких складає $400 і більше на члена сім’ї. У зв’язку з фінансовою кризою, рівень невиплат за кредитами може значно зрости.

        Мораль цієї байки проста: не можеш щось собі дозволити - подивись, оближись і не бери кредит. І собі спокійніше, і фінансовій системі країни - легше та безпечніше.

        Станіслав Давиденко
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2008.11.10 | stesin

          Дуже добра збірка, дякую!

          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2008.11.10 | BIO

            Добра на всех не жалко. Статья 4.(/)

            Новый социализм: Левый поворот — 3. Глобальная perestroikaИсточник: Ведомости




            ТЕКСТ СТАТЬИ МИХАИЛА ХОДОРКОВСКОГО ПЕРЕДАН «ВЕДОМОСТЯМ» ЕГО АДВОКАТАМИ.

            Победа Барака Обамы на выборах президента США — это не просто очередная смена власти в одной отдельно взятой стране, пусть и сверхдержаве. Мы стоим на пороге смены парадигмы мирового развития. Заканчивается эпоха, которой положили начало Рональд Рейган и Маргарет Тэтчер три десятилетия назад. Безусловно относя себя к части общества с либеральными взглядами, вижу: впереди — левый поворот.

            Случайность и необходимость

            В последнее время я получаю все больше вопросов от самых разных людей: считаю ли я, что Кремль взял на вооружение идеологию моих статей «Левый поворот» и «Левый поворот — 2»? Авторы затрагивают и «приоритетные национальные проекты», и «полевение» официальной риторики, и даже пресловутую «программу-2020» (некоторые тезисы которой действительно возникли в «Левом повороте — 2» три года назад).

            Поскольку традиционной реакцией нашей властной бюрократии на мои мысли все равно является карцер, то попытаюсь ответить через газету «Ведомости». Заранее благодарю тех, кто помог мне в подготовке новой статьи.

            Действительно, за минувшие три года определенные изменения в российской внутренней политике стали заметными. Хотя и не исчерпывающими. Однако дело здесь, конечно, не во мне. А в том, что власть объективно не могла игнорировать логику левого поворота как системы объективных требований, каковые реальность предъявляет к правящей элите. Действительно, сырьевой бум породил отчетливый запрос на преодоление вопиющего разрыва между демонстративным элитным потреблением и обычной для современной России удручающей бедностью. А вопрос ответственности элит и необходимости долгосрочного планирования стал актуален с точки зрения самого выживания государства.

            Кремль — так совпало, что после выхода в свет двух «Левых поворотов», — предпринял определенные шаги в социально-экономической сфере, которые нельзя было не приветствовать независимо от общего отношения к сегодняшней российской власти. Хотя важно понимать, что эти шаги были не следствием глубокого осмысления властью новой стратегии развития России, но суммой разнонаправленных и противоречивых реакций Кремля на внешние вызовы, важнейшим из которых была угроза социальной нестабильности, особенно после серии весьма красноречивых «цветных революций» на постсоветском пространстве.

            Кризисные явления в российской экономике сегодня показывают, что сама по себе «реактивная модель», предполагающая логику властного поведения по старой русской пословице «Пока гром не грянет, мужик не перекрестится», долго работать не может. Выявлять системообразующие проблемы и источники вероятных кризисов нужно заранее, задолго до того, как эти проблемы стали критическими для страны. Иными словами, нужно понимать, где мы есть, куда ведет нас историческая дорога, что будет за несколькими ближайшими поворотами этой дороги и как мы намерены сегодня нейтрализовать проблемы, которые дадут о себе знать в полной мере лишь завтра, а то и послезавтра.

            Собственно, о том и были мои трехлетней давности «Левые повороты». К удивлению некоторых, основные прогнозы и оценки, сформулированные в тех статьях, кажется, оправдываются.

            А сегодня на пороге левого поворота оказался уже весь мир. Свидетельством чему служит триумф Обамы, а порукой — глобальный финансовый кризис. Который, вопреки избыточному (и, вероятно, вполне искреннему) оптимизму многих наших крупных чиновников, стал и вполне нашим, российским кризисом. В острой и тяжелой форме, хотя пока и в достаточно узком банковско-фондовом сегменте, как и следовало ожидать. Настаиваю на такой оценке, несмотря на известные мне процессы, начавшиеся в социальной сфере и в отраслях реального сектора — металлургии, строительстве, автомобилестроении и т. д. Это еще пусть грозные, но пока лишь предвестники рецессии.

            Расползется ли кризис по экономике вширь и вглубь в краткосрочной перспективе, зависит от грамотности финансовых властей. А вот среднесрочные и долгосрочные последствия лежат за пределами их полномочий.

            Кризис: источники и составные части

            Многие крупные политики, эксперты, бизнесмены сходятся в оценках основных причин глобального кризиса. Эти причины таковы:

            резкое нарастание неэффективности систем государственного регулирования в последние 10 лет; особенно стал очевидным «великий разрыв» между глобальным характером основных экономических процессов в моноцентричном мире и локальным характером регуляторных систем, которые в итоге оказались неустойчивы и уязвимы перед потрясениями, выходящими за пределы национально-государственных пространств; в глобальной экономике и механизмы регулирования должны быть глобальными, но таковыми они на сегодняшний день не являются;

            пропасть между понятиями «ответственность» и «право принятия решений», которая возникла еще полтора десятилетия назад и с тех пор только разрасталась, пока в нее не свалились первые жертвы кризиса; в неолиберальной экономике решения принимались все больше наднациональными и транснациональными структурами (в первую очередь корпорациями, но также и Международным валютным фондом, и Всемирным банком), конечная же ответственность за социальные последствия решения досталась национальным правительствам и налогоплательщикам;

            диктат портфельных инвесторов в глобальной экономической системе; мы привыкли смотреть на мир глазами инвестора, оценивая самые разные процессы, проблемы и риски исключительно с точки зрения «как это повлияет на финансовые рынки», которые по природе своей близоруки и истеричны (т. е. легко прыгают от восторженной влюбленности к глубочайшему отвращению, зачастую безо всякого изучения сути дела); в результате за фасадом здания процветавших (долгое время) рынков вызревали трещины, которые в 2008 г. начали откровенно расползаться;

            социальная и национальная безответственность «корпорации менеджеров», моральная эрозия в среде людей, принимающих ключевые экономические решения; за минувшие 25 лет менеджеры стали фактически обособленной кастой, не зависящей ни от общества, ни даже от результатов своей управленческой деятельности; горизонт корпоративного планирования для таких менеджеров сократился едва ли не до месяцев — действительно, зачем долгосрочное планирование, если твой личный успех определяется только статусом, местом в менеджерской корпорации и внешним впечатлением от тебя и твоего квартального отчета, но не объективными экономико-социальными результатами твоей деятельности и уж тем более не средне- и долгосрочными их последствиями?

            некритическое отношение элит к результатам воплощения экономических теорий; точно так же, как в 1970-е гг. вожди Советского Союза проспали грядущий кризис, в конечном счете уничтоживший СССР, так в начале 2000-х теоретики и практики неолиберальной модели, восторжествовавшей в 1980-е и 1990-е, решили, что эта модель неисчерпаема и, несмотря на отдельные неприятности, системный кризис ей не грозит; тем самым были проигнорированы фундаментальные законы не только экономики (например, цикличность развития), но и диалектики (развитие по спирали: любая теория или модель в определенный исторический момент изживает себя, чтобы со всей неизбежностью уступить дорогу побежденной вчера предшественнице, но уже на новом историческом уровне);

            ставка на безудержную эксплуатацию доступных и простых природных ресурсов, в первую очередь углеводородов; этот подход привел также к скачку цен на энергоносители, радикальному перетоку капитала в направлении стран — экспортеров нефти и газа и непропорциональному росту удельного веса чисто сырьевых (т. е. неинновационных, системно слабых и критически зависимых от внешних факторов) экономик в мировом хозяйстве.

            Мир ныне столкнулся отчасти с теми же проблемами, что Франклин Рузвельт в Америке конца 1920-х гг. Разумеется, есть и принципиальные различия. Мир времен Рузвельта представлял собою совокупность региональных проектов, и Америка тех времен в полном согласии с доктриной Монро распространяла свое решающее влияние на Западное полушарие, но не более того. Сегодняшний мир — глобальный, и потому он стал заложником проблем Уолл-стрит. Любое малейшее движение и даже намерение американской власти порождает огромную волну последствий практически везде, кроме, может быть, абсолютно изолированных стран вроде Северной Кореи. Это подтверждает, что ни многополярным, ни тем более бесполярным мир не стал: он по-прежнему монополярный и американоцентричный. Несмотря на все проблемы и трудности в экономической, политической, военной и интеллектуальной сферах, которые есть сегодня у Америки.

            Самообман, в частности в вопросе о современном экономическом миропорядке, опасен, так как диктует неверные решения, а желаемое изменение, чтобы стать действительным, требует серьезнейших и долговременных усилий и затрат.

            Ответом на глобальный кризис неизбежно станет глобальная перестройка. Будем называть ее снова, как 20 лет назад, в английской транскрипции — perestroika, так как именно этот исторически российский термин более понятен и легче объясним. Не случайно финансовый кризис, обострившийся в сентябре нынешнего года, сразу привел к скачку популярности Барака Обамы, который для избирателей в США во многом олицетворяет на сознательном и бессознательном уровнях идею perestroika (Change we need) и в некоторой степени может восприниматься как современный американский аналог нашего Михаила Горбачева образца середины 1980-х.

            Мы имеем полное моральное и экспертное право констатировать, что 30 лет доминирования либертарианских идей подошли к концу. Да, в начале 1980-х к власти в США и Великобритании пришли лидеры — я имею в виду Рональда Рейгана и Маргарет Тэтчер, — которые увидели, что «реальный социализм» становится вопиюще неконкурентоспособным и экономически, и политически, и социально. А значит, биполярный мир не вечен и холодную войну можно выиграть. Причем с опорой на старый добрый либерализм. Поскольку социал-демократия не могла в то время столь же отчетливо и недвусмысленно противопоставить себя коммунизму, в котором она видела немало продуктивного и позитивного. К тому же тогдашние европейские и американские левые исходили в основном из того, что коммунистический лагерь вечен и борьба с ним не должна предполагать жесткой ориентации на победу.

            Сейчас в мире складывается обратная ситуация. Прожив счастливо более четверти века, рейганомика себя в данный исторический момент исчерпала. К порогу современности подошел неосоциализм. В ближайшем будущем Кейнс будет более востребован, чем Фридман и Хайек. Осязаемые руки государств и межгосударственных альянсов — более, чем невидимая рука рынка.

            Левый поворот, но уже не узконациональный и не региональный, а глобальный, станет ответом мира на вызов кризиса, а точнее — накопленных за предыдущие два с половиной десятилетия проблем.

            12 тезисов перестройки

            Что ждет нас в стартующую эпоху мировой perestroika?

            1. Качественное усиление роли государств как регуляторов в экономике (но не как субъектов и тем более не в качестве инструментов передела собственности и финансовых потоков; последнее и есть современная российская коррупционная модель, создающая иллюзию увеличения роли государства в ситуации, когда государственные институты становятся орудиями удовлетворения сугубо частных интересов, как это было и в деле ЮКОСа).

            2. Приведение регулятивных систем в соответствие с требованиями глобальной экономики и равновесия ключевых ее субъектов. Национальные правительства не только усилят контроль над своими каноническими территориями, но и вынуждены будут более жестко координировать действия между собой, фактически положив начало «мировому экономическому правительству».

            3. Возрождение ценностей солидарности как альтернативы экономическому эгоизму и неуправляемой конкуренции. Оно коснется не только рыночных субъектов, но также целых стран и регионов. Новый уровень сотрудничества Европы и Китая ради преодоления кризиса — это уже первый тому пример.

            4. Введение более жестких требований к собственникам и менеджерам корпораций со стороны государства и общества. Возвращение в менеджмент некоторых традиций, которые можно назвать «неопатриархальными»: мораль, личная ответственность за результаты деятельности корпораций перед государством и обществом, семейная преемственность, долгосрочное планирование, жесткие критерии оценки результативности корпоративного управления, причем с точки зрения не только акционеров, но и внешней по отношению к корпоративному миру среды.

            5. Новая система управления финансовыми рынками и регулирования этих рынков, которая сместит баланс их деятельности в сторону общественно необходимой цели — поддержки развития реальной экономики. Иная цель, которая вышла на первый план в последние годы, — возможность быстрого обогащения самих операторов финансового рынка — станет второстепенной.

            6. Ограничение роста материального потребления «золотого миллиарда», который за последние 15 лет стал просто безудержным. Возвращение ценностей самоограничения, отказ от постоянного потребительского бума как экономической и жизненной философии развитых стран.

            7. Ускоренная разработка и внедрение конкретных технологий сокращения потребления невозобновимых природных ресурсов. Среди таких технологий особое место займет альтернативная энергетика, предполагающая отказ от приоритетной ставки потребителей сырья на сырую нефть и природный газ. Очевидно, что и национальные правительства, и межгосударственные органы управления, и корпорации должны будут относиться к природе и ее ресурсам гораздо более ответственно, чем это было принято в условиях торжествующей рейганомики и непрерывного фондового ралли.

            8. Частичное восстановление в правах ценностей и стандартов индустриальной эпохи в противовес приобретшему какую-то гротескную самоценность разрастанию виртуального сектора. Восстановление некоторых позиций и преимуществ реального в его соревновании с виртуальным. Усиление фактического контроля государств над крупнейшими корпорациями, включая законодательное регулирование и даже частичную национализацию. Неизбежное вследствие этого снижение рыночной эффективности и гибкости таких структур. Создание тем самым новых возможностей для малого и среднего бизнеса, а значит, базы для будущего правого поворота.

            9. Определенные ограничения на порядок движения капиталов, товаров и рабочей силы между крупными экономическими зонами (регионами), предотвращающие возможность внезапных катастрофических колебаний. Я полагаю, что борьба с нелегальной иммиграцией, которая в России почему-то стала синонимом радикального национализма, в ближайшие годы усилится в разных частых мира — хотя бы в силу роста безработицы на территории «золотого миллиарда» и готовности многих жителей развитых стран вновь вернуться на непрестижные рабочие места.

            10. Рост внимания национальных правительств и межгосударственных регуляторов к созданию эффективных социальных «подушек безопасности». Которые, в свою очередь, способны устранить наиболее острые дисбалансы в благосостоянии людей и целых народов, становящиеся все более опасными для мира в целом. При этом проблема потомственного иждивенчества и люмпенизации иждивенцев будет стоять в полный рост и требовать своего решения уже на этапе проектирования необходимых мер.

            11. Рост удельного веса человеческого фактора и интеллекта в экономике, которая уже не сможет эксплуатировать различные объективные тренды без субъективного, творческого и критического подхода к ним. На первое место среди предпосылок экономического развития объективно выходит человеческая способность к творческому труду, а значит, политические и социальные условия, позволяющие эту способность реализовывать.

            12. Уход на задний план логики приоритета коммерческой прибыли, пресловутого экономического эгоизма. Переход государств и (в меньшей степени) крупных корпораций к разработке и финансированию стратегических проектов, которые могут быть неприбыльными финансово даже в среднесрочной перспективе, зато выгодными социально, а значит, долгосрочно целесообразными.

            Каким будет место России в условиях новой perestroika? Ответ должна дать правящая элита. Если она подтвердит свою готовность нести ответственность за необходимое и неизбежное реформирование страны.

            Оправдание либерализма

            Значит ли это, что кризис приведет к краху и забвению либерализма в мире? Безусловно, нет.

            В начале 1980-х гг. неолиберализм оказался качественно более эффективен, чем комплекс социалистических идей и практик. Торжество либерализма повлекло за собой тектонические геополитические и геоэкономические изменения и, например, позволило Фрэнсису Фукуяме сформулировать свое известное пророчество о либеральном «конце истории» и «последнем глобальном человеке».

            Сейчас, на исходе первого десятилетия XXI в., победителем станет неосоциализм. Но это уже не будет тоталитарный социализм ялтинского мира — многим в себе он обязан тому самому неолиберализму Рейгана и Тэтчер. Дальнейшая глобализация будет несколько замедлена, но не остановится. «Золотому миллиарду» придется отказаться от надежд на еще большее улучшение своего потребительского статуса, но высокие стандарты потребления, сложившиеся в конце прошлого века, останутся в целом нормой. Тяга к политической свободе и открытой конкуренции личностей и идей не исчезнет. Прогноз Фукуямы формально не оправдался, но его оценки были во многом верны, и это нельзя не признать, входя в период всемирного левого поворота.

            И на следующем витке истории — вероятно, через 12-15 лет — после того, как неосоциализм расчистит завалы глобального кризиса и гармонизирует мировую экономику, начнется новый этап наступления либерализма. За левым поворотом снова настанет правый. Но это уже повестка завтрашнего дня.

            Автор — заключенный, бывший владелец НК Юкос

            http://www.echo.msk.ru/doc/551822-echo.html
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2008.11.11 | Володимир I

              Re: Добра на всех не жалко. Статья 4.(/)

              В основному, тенденцію окреслено, на мій погляд, вірно.
              А Ходорковський - молодець. Слідкує за глобальними течіями та вітрами в обставинах вкрай для нього несприятливих. Дещо жорсткіших, аніж у Лєніна в Шушенському, коли він просирав мамєнькіну пєнсію та ходив на зайців полювати.
            • 2008.11.11 | Yaroslav

              Цікавою є думка щодо цієї статті Михайла Свистовича

              Дочекаємось?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".