МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Голодомор. Післяслово

02/06/2009 | Борис Стомахін
За вашу і нашу свободу!

Автор цієї статті, Борис Стомахін – москвич. Але якби більшість українців мислила і діяла так, як він, то, напевне, Україна вже б забула про п‘ятУ п‘ятої колони, ПРУ (яке ні тпру, ні ну), не кажучи вже про комуністів, ЧР РФ у Севастополі, засилля російської мови та газові угоди з північним сусідом на засадах «газ – за європейськими цінами, транзит – за радянськими».

Від початку чеченської війни-геноциду чеченського народу Борис беззастережно підтримував чеченців, прирівнявши перо до бомби. «Нас збудили чеченці», - зізнавався він у одній з своїх статей. Борис писав на чеченський сайт «Кавказ-центр».

За ці статті у березні 2006 його було заарештовано. При арешті йому зламано хребет та ногу.

«Об’єктивний» московський суд виніс вирок: 5 років ув’язнення. Це був перший у пострадянській РФ вирок тільки й виключно за висловлювання своїх думок – за СЛОВО. По статтях 280: «Заклики до повалення існуючого конституційного ладу» (?!) та 282: «Розпалювання ворожнечі до людей за національною та релігеійною ознаками».

Наразі він відбуває термін у колонії в Буреполомі (де свого часу сидів Солженіцин).

Всі спроби добитися умовно-дострокового звільнення Бориса не призвели ні до чого. В путінській Росії достроково звільняють військового злочинця Буданова, а не полум’яного журналіста-публіциста.

Фашистським речникам кшталту Міхаїла Лєонтьєва та (несть їм числа) – перші екрани ТВ, прайм тайм. Захисникам народів, записаних у вороги, - грати.

Така-от сьогоднішня російська Феміда.

Однак Борис і в неволі продовжує писати. На захист чеченців, інших поневолених Російською імперією народів...

Остання за часом стаття присвячена найсвятішій для українців темі. Пропоную Вам її у власному перекладі з російської. Можливо, Борис не знає всіх деталей (так, мені здається, що сьогоднішня Україна таки проголосила офіційно спадкоємність з УНР 1918 року), однак, думаю, головне у його статті - глибоке розуміння болю українського народу та головний заклик, що серцем б’ється з-под кожного слова: «За вашу й нашу свободу!».

Надія Банчик




Голодомор. Післяслово


Минув рік сумного ювілею, змовкло відлуння поминальних торжеств у Києві. Але питання залишилися. Точніше – відповіді. Відповіді на брехливі тези антиукраїнської кремлівської пропаганди, відповіді, яких у самій Росії ніхто покищо не дав.

Голодомор 1932 – 33 років в Україні, безумовно, є актом геноциду українського народу. Актом жорстокого, спланованого, бузувірського геноциду, - цим завжди славилася російська імперія по відношенню до підкорених нею народів. Чесно кажучи, визнати Голодомор геноцидом першими повинні були б Вірменія, Ізраїль та Косово...

Головна теза імперської пропаганди проти цього визнання – те, що голод 1932 – 33 рр. Охопив не лише Україну, але й інші області СРСР – від Північного Кавказу до Сибіру. Однак, це підстава для дурнів, для тих, хто не хоче розмірковувати. Адже той факт, що у гітлерівських концтаборах знищували не тільки євреїв, зовсім не скасовує значення Голокосту як геноциду єврейського народу. Саме єврейського, і саме геноциду; і нехай офіційна Москва вустами, наприклад, депутата Держдуми Маркова спробує щось заперечити на цю тему перед обличчям світового співтовариства...
Те ж і з українським геноцидом. Сталінські кампанії, такі ж безглузді, як і злочинні, взагалі переслідували звичайно не одну, а відразу кілька цілей. Масові арешти безвинних людей за 58-ю статтею, наприклад, добре вкладаються у цей дуалізм: одночасно після такої «прополки» знеособлюється, втрачає будь-який потенціал до спротиву режимові, робиться ще покірнішою основна маса населення – і цим же досягається мета будівництва промислових гігантів, розробки золота та руд в умовах вічної мерзлоти – безкоштовно, силами зеків, тоді як вільна людина на таку працю не поїде навіть за великі гроші.

Масові вилучення хліба у 1932, вже після найвищого розпалу колективізації, мало на меті, звісно, вилучити його якомога більше для потреб міст та армії, як говорив звичайно у своїх промовах Сталін, або продати його на Захід і на отриману валюту розвивати далі промисловість, як каже сьогодні путінський агітпроп. Все це - безперечне, - проте, це ще не все.

Як відомо, колективізація була справжньою цивільною війною на селі, і кілька років на межі 30-х режим добряче хитався, не було жодних гарантій, що він втримається. Коли знаєш норов цього режиму, немає найменших сумнівів, що за таке він не міг не прагнути своїх ВЖЕ переможених і зламаних ворогів – селянство – жорстоко покарати. Щоб годі було надалі...

Українське селянство, яке опиралося сильніше за всіх, сильніше від усіх і постраждало. Разом із вилученням максимуму хліба, мету – зламати, знищити, частково фізично, але головно, морально, переломити хребет українській нації в обличчі її найчисельнішого класу, селянства, - видно в Голодоморі з абсолютною чіткістю.
Українцям було що втрачати. Століття бузувірського панування Москви на їхніх землях не відбили народові історичної пам'яті, як протягом століть її відбили кремлівські хани у самих росіян. Українці віддавна знали і свободу, і битви за неї, бачили і невтримну козацьку вільницю Запорізької Січі, і найвищий рівень європейської цивілізації Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського («Руське» якраз і означало у тодішній етнографії «Українське»), і польське Liberum veto – досі ніким не осягнуту вершину світового демократичного процесу. (І якби не чіплялися українці так нерозумно за своє православ’я, яке цілком зумовило їхнй вибір між Польщею та Москвою, то зовсім по-іншому могла б скластися доля нації...). Після зради Хмельницького, розгрому Січі, розділу Речі Посполитої, на довгі століття Москва, а потім Петербург стали для всього «Західного краю» символами біди, утисків, пригнічення та кріпацького ярма.

Проте, навіть у цьому довгому переліку сталінська колективізація стоїть особливо – за своїм звірством. Цього українці витерпіти не змогли. Велика, сильна нація з європейською історією та менталітетом, з традиціями волі та священної війни за неї була настільки небезпечна Сталінові та його режимові – адже вже після Голодомору все одно виникла Українська Повстанська Армія і героїчно воювала з комуністами 10 років! – що вже після війни він серйозно замислював виселення українців услід за чеченцями, кримськими татарами, калмиками, карачаєвцями та іншими. Не була виконана ця задумка лише тому, що надто великі простори довелося б знелюднити.

Якщо, як твердить кремлівський агітпроп, голод 1932 – 33 охопив території аж до Казахстану, то ніхто не заважає й Казахстанові теж поставити питання про визнання цього голоду геноцидом казахського народу і відповідальності Москви за цей злочин. Інша річ, що Казахстан, довільно обравши роль московського холопа й сателіта, ні на що подібне ніколи (щонайменше, за теперішньої його влади) не наважиться.

Не те – в Україні. Сьогодні це – держава з величезним потенціалом, з територією, щонайменше половина якої заселена не совками (ними заселені лише Донбас і у більшості Крим), а європейцями, прихильниками незалежності, НАТО, а в ретроспективі, - УПА.

Нечасто зустрінеш вікову історичну тенденцію, настільки чітко висловлену в історичному документі, як у заяві керівництва Росії у грудні 1991, що після ліквідації СРСР Російська Федерація стає його правонаступницею. Хотіли чисто формально успадкувати майно, приміщення посольств по всьому світові та місце у Раді Безпеки ООН – а підтвердили, попередили заздалегідь на десятки років правонаступництво бузувірської, садистської, кривавої російської імперії зі всією її антилюдською сутністю, з її довічним прагненням керувати світом, з її звичкою катувати, вішати і затоптувати у багно будь-якого, хто – проти... Мимоволі доводиться сумувати, що відразу після референдуму 1 грудня 1991 про незалежність ниций український президент з КПРС не наважився заявити про правонаступництво нинішньої України з Українською Народною Республікою 1918 і про визнання Києвом-91 акту про відновлення УНР, проголошеного прем’єром Ярославом Стецьком у Львові 30 червня 1941. Не наважився на це, на жаль, і Ющенко, - а може, просто не подумав, не було потреби. Проте на тлі зростаючого агресивного імперського реваншизму Москви ця можливість для України залишається відкритою.

Сьогоднішня Україна – потужна європейська держава розмірами більша за Францію, з розвинутою промисловістю, армією, з славетною історією, з глибокими традиціями боротьби за свободу, самобутньою національною культурою та мовою – може вважатися головним оплотом Опору московському кривавому реваншизмові і неосталінізмові, не тільки у Східній Європі і навіть у всьому світі (українські діаспори у США, Канаді, Австралії навряд чи забудуть, ВІД КОГО втікали туди їхні предки), але й – насамперед – у самій Росії. Для російської антиімперської опозиції Україна – воїстину земля обітована. Так же, як і в Литву напередодні розпаду СРСР, в Україну напередодні неминучого розпаду РФ все частіше будуть виїжджати переслідувані російські опозиціонери... Ба, більше: потужний український націоналізм може й повинен стати базою, джерелом сил та ресурсів для антиімперського спротиву всередині імперії. Україна – наш природній союзник, і ми, захищаючи свободу україни від кігтів кремлівського ведмедя, просимо наших українських братів допомогти нам вбити кіл у серце цього сморідного витвору. За вашу й нашу свободу!

Власне, українцям навіть не треба нічого вже такого особливого робити, - скажімо, не треба рухати свою армію проти Москви або щось підривати на території самої РФ, як це вимушено робили чеченці (чеченці «на території РФ» нічого не підривали, вони захоплювали заручників, але не вбивали їх – це робили «освободітєлі». Н.Б.). 46-мільйонному народові досить просто жити як належиться, впевнено йти своєю дорогою, дорогою незалежності та європейської цивілізації, - і цим самим вже буде зламано голку, яка несе в собі смерть імперського Кащея.

Російська колоніальна імперія – зовсім незалежно від її внутрішньої побудови, - будь то монархія, совдепія або «суверенна демократія» (а іншої тут бути й не може) – несе самим своїм існуванням смертельну загрозу свободі, незалежності і самому життю українського народу, як і всіх інших народів своїх колишніх колоній. Захопивши ці землі спочатку у 18-му столітті, потім ще раз у 20-му, - росіяни, від Кремля до останнього підзаборного алкаша, генетично вважають ці землі своїми, «тимчасово втраченими» внаслідок якогось сумного непорозуміння. Свободи народів, які вона одного разу поневолила, як і їхнього права жити у своїй незалежній державі, для імперсько-реваншистської свідомості просто не існує. Розтулити смертельну защепу цих щелеп може лише смерть. Російська імперія повинна бути ліквідована, розпастися на частини і припинити існування – у цьому запорука свободи й незалежності України.

І кожний крок України уперед автоматично наближує цю кащєєву смерть. Міжнародне визнання Голодомору актом геноциду та повної відповідальності РФ як правонаступниці СРСР за цей геноцид – одне з найважливіших міжнародних завдань Української держави. Буде це визнання – брудні роти і погані язики московських пропагандистів, якщо не змовкнуть цілком, то зможуть розраховувати хіба що на пропиту свідомість своєї внутрішньої телеаудиторії.

І так – у всьому. Приймуть Україну до НАТО – поохолоне у Кремлі бажання відхапати бодай пів-території, до Дніпра. Визнання геноцидом Голодомору і вступ до НАТО є сьогодні найважливішими зовнішньополітичними завданнями України, разом з найважливішими внутрішніми – виходом з СНД, видаленням з Севастополя окупаційного російського флоту та 100%-ним визнанням ветеранів УПА повноправними учасниками Другої світової війни.

Після таких потужних ляпасів Москва навряд чи скоро оправиться і знову схоче тягнути свої хижі щупальці до південного заходу від своїх кордонів. А якщо захоче, якщо й надалі буде реагувати, як вже звикла, хамським газовим шантажем, - що ж, українські націоналісти мають у запасі добру відповідь. Газові труби до Європи ж тягнуться через територію України (як і Бєларусі, тому білоруських націоналістів все це теж стосується), і охороняти їх цілодобово на всьому протязі немає можливості... А регулярне порушення постачання до Європи, хай з причин, які не залежать від Москви, боляче вдарило б відразу і по її карману, і по престижу, по репутації як постачальника. Звісно, всю відповідальність в очах Заходу Україна повинна буде покласти на Москву, заявивши: якщо Москва бажає отримувати від України плату за газ за європейськими ринковими цінами, то хай спочатку заплатить за всі десятки мільйонів українців, заморених нею голодом у власних селах, розстріляних у підвалах НКВС або загиблих від непосильної праці, лютого холоду і того ж голоду у сталінських таборах.

...Все ще буде добре, побачите. Велика Українська держава після падіння «ІІІ Риму» в обличчі Москви (яке гряде незабаром) ще має шанси стати справжнім збирачем слов'янства, вільного від кремлівських щелеп і кігтів. Покищо на цю роль ніхто не в змозі зазіхати. Адже «Батькiвщина - це не територiя, а сума подвигiв та звершень» (ці слова Борис написав по-українськи. Н.Б.).

У сьогоднішній спільній боротьбі за свободу, проти кривавого кремлівського монстра український народ грає роль, яку трудно переоцінити. Приїзд президента Ющенка у серпні 2008 на мітинг підтримки й солідарності у Тбілісі, під обстрілом російських танків і авіабомбардуванням – подія така ж знакова, як і відкриття на знаному сайті чеченського Опору «Кавказ-Центр сторінки українською мовою. «Коли ми єдині, ми – непереможні!».

Завойована нарешті свобода України, Грузії, Чечні, всіх дотепер окупованих Москвою народів і земель – буде найкращим пам'ятником всім мільйонам жертв сталінського Голодомору.

P. S. А за трагічними ювілеями неминуче йдуть і урочисті. 2009-й – рік 100-річчя Степана Бандери.

Борис СТОМАХІН, політв’язень.
> Січень 2009 р.
Переклала з російської Надія Банчик

6 лютого 2009

Відповіді

  • 2009.02.06 | пан Roller

    Re: Голодомор. Післяслово

    Борис Стомахін пише:
    > За вашу і нашу свободу!
    >
    >Я вот просмотрел текст и удивляюсь как можно заговорить тему.
    А вчера видел анонс фильма документального. И такие простые слова и тема раскрыта.

    Свидетельства очевидцев. Нет они совсем почти не свидетельствуют.

    Одна бабуля говорит. "Лучше бы мы не рождались". Другая на вопрос о чем мечтает отвечает "о смерти".

    Они пережили голодомор. Думаю, и сегодня многие из тех кто его не переживал могут сказать такое. Не зря 30 процентов молодежи мечтает выехать с Украины.

    А как они дети жили? Без матери, без отца.А что они видели? Трудодень. И на полях места они знают где закопаны их односельчане и родственники.
    Там даже крестов нет.

    И чувстувешь свою сопричастность сегодня. Конечно, это не то горе,не тот размер, оно размазано во времени. Но, что для людей потерять работу, отрасль, завод, коллектив, страну? Это потерять смысл.
  • 2009.02.06 | rais

    Кращим вшануванням пам'яті жертвам буде лише офіційне,

    закріплене на міждержавному рівні засудження, покарання та заборона всього ідеологічного ресурсу, який використовував в технологічному ланцюгу геноциду голодомор. Другий Нюрнберг над комзлочинцями буде найкращим вшанування пам'яті всім фізично знищеним з часів панування комуністичної системи державного терору. Злочини проти людства не мають терміну давнини. В інтересах національної безпеки України треба негайно відлучити від всіх керівних посад прокомуністично налаштованих з всіма їх вболювальниками. Щоденний заСУД і поКАРАння злочинному комуністичному режиму, його нащадкам та холуям, які за рахунок життя сотен мільйонів людей трансформувалися у "успішну еліту", та продовжують знищувати українців.
  • 2009.02.07 | Историк

    А почему власти Украины отказали ему в политубежище?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.02.08 | Микола Дмитренко

      Re: А почему власти Украины отказали ему в политубежище?

      Відповідь -очевидна, тому що сьогоднішня влада в Україні продовжує бути не українською.
      громадянин Української Духовної Республіки
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.02.09 | Историк

        Это, извините, не ответ,

        хотя сам подход представляется в чем-то характерным...
        Насколько мне известно, после возбуждения уголовного дела летом 2004 года (надо уточнять), Стомахин отправился в Украину, где формально обратился с просьбой о предоставлении политического убежища. Ему отказали. Он вернулся в Россию, где вскоре и был арестован (чтобы не приставал к иностранным властям с таким вопросом?).
        То есть, логично было бы вновь обратиться к тому решению Украины. И к тем кто и почему его принимал. Несомненно, это было сделано при участии российской стороны. Хотя у украинских властей могли быть и собственные мотивы.
        Любой иной подход, при всей возможной искренности, представляется легковесным и не очень последовательным.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.02.09 | Адвокат ...

          Ви самі дали відповідь на соє ж питання,

          написавши:


          Историк пише:

          > Насколько мне известно, после возбуждения уголовного дела летом 2004 года (надо уточнять), Стомахин отправился в Украину, где формально обратился с просьбой о предоставлении политического убежища. Ему отказали. Он вернулся в Россию, где вскоре и был арестован (чтобы не приставал к иностранным властям с таким вопросом?).
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.02.09 | Историк

            Ответ, как бы, требуется не от нас с Вами...

            А иначе, как мне кажется, не стоит и огород городить...

            То есть, если говорить прямо (судя по наличной информации), если бы не то украинское решение, он бы сейчас был на свободе. Не так?
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.02.09 | Историк

              И прежде чем восторгаться его позицией по Голодомору,

              следовало бы разобраться с ответственностью украинских властей и конкретных должностных лиц. А если с украинской точки зрения все было сделано верно, то лучше вообще воздержаться от шумихи. Не знаю как кому, но мне она кажется, несколько, того - демонстративной...
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.02.09 | Адвокат ...

                На жаль однієї української опінії в цім випадкові немає...

                Як що пан Стомахін звретав сь по притулок 2004-го року, ясно, чому він отримав відмову. Така була тоді Ку-чмо-Хам-ська "українська" опінія.

                А от чи звертав сь він по притулок за президентства Юща, мені не відомо.
              • 2009.02.09 | Историк

                ФСБ вам все равно не достать,

                а украинские чиновники - вон, через дорогу...
                И ответьте на конкретный вопрос: каковы - сегодня! - нормативная база и практика реагирования властей Украины на официальные представления со стороны РФ относительно "политического экстремизма" российских граждан, оказавшихся на украинской территории? Потяните за эту ниточку - многое станет яснее...
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.02.09 | Адвокат ...

              Звичайно був би!

              Историк пише:
              > А иначе, как мне кажется, не стоит и огород городить...
              >
              > То есть, если говорить прямо (судя по наличной информации), если бы не то украинское решение, он бы сейчас был на свободе. Не так?

              Саме так.
  • 2009.02.07 | Роман Сербин

    Дякую

    Надії Банчик подяка за переклад і поміщення цікавого і важливого документа на форумі.

    А прозьба: де можна побачити оригінал?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.02.07 | UPACENTR

      Оригінал: Борис Стомахин: Голодомор. Послесловие

      http://kavkaz.tv/russ/content/2009/02/05/63820.shtml

      Миновал год мрачного юбилея, смолкли отзвуки поминальных торжеств в Киеве. Но вопросы остались. Точнее — ответы. Ответы на лживые тезисы антиукраинской кремлёвской пропаганды, которых в самой России никто пока что не дал.

      Голодомор 1932–33 годов в Украине, безусловно, является актом геноцида украинского народа. Актом жестокого, спланированного, изуверского геноцида, — этим всегда славилась российская империя в отношении покорённых ею народов.

      Главный тезис имперской пропаганды против этого признания — то, что голод 1932–33 гг. затронул не только Украину, но и другие области СССР от Северного Кавказа до Сибири. Но это довод для дурачков, для тех, кто не даёт себе труда подумать. Сталинские кампании, столь же безумные, сколь и преступные, вообще преследовали обычно не одну, а сразу несколько целей.

      Массовые аресты ни в чём не повинных людей по 58-й статье, например, хорошо укладываются в этот дуализм: одновременно после такой «прополки» обезличивается, теряет всякий потенциал к сопротивлению режиму, делается ещё покорнее основная масса населения — и этим же достигается цель строительства промышленных гигантов, разработки золота и руд в условиях вечной мерзлоты — бесплатно, силами зэков, тогда как свободный человек на такую работу не поедет и за большие деньги.

      Массовое изъятие хлеба в 1932 году, уже после пика коллективизации, преследовало, конечно, цель изъять его побольше для нужд городов и армии, как говорил обычно в своих речах Сталин, или продать его на Запад и на вырученную валюту развивать дальше промышленность, как говорит сегодняшний путинский агитпроп. Всё это бесспорно, — но это ещё не всё.

      Как известно, коллективизация была настоящей гражданской войной в деревне, пару лет на рубеже 30-х режим ощутимо шатался и не было никаких гарантий, что он устоит. Зная норов этого режима, нет ни малейших сомнений, что за такое он не мог не стремиться своих УЖЕ побеждённых и сломленных врагов — крестьянство — жестоко наказать. Чтоб неповадно было впредь…

      Украинское крестьянство, сильнее всех сопротивлявшееся, сильнее всех и пострадало. Наряду с изъятием максимума хлеба, цель сломить, уничтожить — частью и физически, но главное — морально, переломать хребет украинской нации в лице её самого многочисленного класса, крестьянства, просматривается в Голодоморе совершенно чётко.

      Украинцам было что терять. Столетия изуверского господства Москвы на их землях не отбили народу историческую память, как веками была отбита она кремлёвскими ханами у самих русских. Они исстари знали и свободу, и битвы за неё, видели и безудержную казацкую вольницу Запорожской Сечи, и высший уровень европейской цивилизации Великого княжества Литовского, Русского и Жемайтского («Русское» в названии которого как раз и означало на языке тогдашней этнографии «Украинское»), и польское Liberum veto — до сих пор никем не достигнутую вершину мирового демократического процесса.

      (И если бы не цеплялись украинцы так глупо за своё православие, целиком определившее их выбор между Польшей и Москвой, то совсем по-другому могла бы сложиться судьба нации…)

      После предательства Хмельницкого, разгрома Сечи, раздела Речи Посполитой — на долгие века Москва, а затем Петербург стали для всего «Западного края» символами беды, притеснения, гнёта и крепостной кабалы.

      Но даже в этом длинном ряду сталинская коллективизация стоит особняком — по своему зверству. Этого украинцы стерпеть не могли. Большая, сильная нация с европейской историей и менталитетом, с традициями вольности и священной войны за неё была настолько опасна Сталину и его режиму — ведь уже после Голодомора всё равно возникла Украинская Повстанческая Армия и героически воевала с коммунистами 10 лет! — что уже после войны он всерьёз задумывался о выселении украинцев вслед за чеченцами, калмыками, карачаевцами и пр. Не был исполнен этот замысел лишь потому, что слишком большие пространства пришлось бы обезлюдить.

      Если, как твердит кремлёвский агитпроп, голод 1932–33 гг. затронул территории вплоть до Казахстана, — то никто не мешает и Казахстану тоже поставить вопрос о признании его геноцидом казахского народа и ответственности Москвы за это преступление. Другое дело, что Казахстан, добровольно избравший роль московского холопа и сателлита, ни на что подобное никогда (по крайней мере, при нынешних его властях) не решится.

      Не то с Украиной. Сегодня это — государство с огромным потенциалом, с по крайней мере половиной территории, заселённой не совками (как Донбасс и во многом Крым), а европейцами, сторонниками независимости, НАТО и — в ретроспективе — УПА. Редко когда встретишь вековую историческую тенденцию, так чётко выраженную в юридическом документе, как заявление руководства России в декабре 1991 г., что после ликвидации СССР РФ становится его правопреемницей.

      Хотели чисто формально унаследовать собственность, здания посольств по всему миру да место в Совбезе ООН — а подтвердили, предвосхитили заранее на десятки лет вперёд правопреемственность изуверской, садистской, кровавой российской империи со всей её античеловеческой сущностью, со всем её извечным стремлением править миром, с её привычкой пытать, вешать и затаптывать в грязь любого, кто против…

      Поневоле остаётся пожалеть, что сразу после референдума 1.12.1991 г. о независимости ничтожный украинский президент из КПСС не решился заявить о правопреемственности нынешней Украины с Украинской Народной Республикой 1918 г. и о признании Киевом-91 акта о восстановлении УНР, провозглашённого премьером Ярославом Стецько во Львове 30.06.1941 г. Не решился на это, увы, и Ющенко, — а может быть, просто в голову не пришло, надобности не чувствовалось. Но на фоне всё растущего агрессивного имперского реваншизма Москвы возможность эта для Украины остаётся открытой.

      Сегодняшняя Украина — мощное европейское государство размерами больше Франции, с развитой промышленностью, армией, со славной историей, глубокими традициями борьбы за свободу, самобытной национальной культурой и языком — вполне может считаться главным оплотом Сопротивления московскому кровавому реваншизму и неосталинизму, не только в Восточной Европе и даже во всём мире (украинские диаспоры в США, Канаде, Австралии вряд ли забудут, ОТ КОГО бежали туда их предки), но и — прежде всего — в самой России.

      Для русской антиимперской оппозиции Украина — поистине земля обетованная. Так же, как и в Литву накануне распада СССР, в Украину накануне грядущего распада РФ всё чаще будут не только уезжать преследуемые русские оппозиционеры, — нет, мощный украинский национализм может и должен стать базой, источником сил и ресурсов для антиимперского сопротивления внутри империи.

      Это наш естественный союзник, и мы, защищая свободу Украины от когтей кремлёвского медведя, просим наших украинских братьев помочь вбить кол в самое сердце этого смрадного чудища. За нашу и вашу свободу!

      Собственно говоря, украинцам даже не нужно ничего уж такого особенного делать, — скажем, двигать свою армию против Москвы, или что-то взрывать на территории самой РФ, как это вынужденно делали чеченцы. 46-миллионному народу достаточно просто жить как должно, уверенно идти своей дорогой, дорогой независимости и европейской цивилизации, — и этим самым уже будет сломана иголка, несущая в себе смерть имперского Кащея.

      Российская колониальная империя — совершенно независимо от её внутреннего устройства, будь это монархия, совдепия или «суверенная демократия» (а другой тут быть и не может) — несёт самим своим существованием смертельную угрозу свободе, независимости и самой жизни украинского народа, как и всех прочих народов своих бывших колоний.

      Захватив эти земли грубой силой сперва в 18-м веке, потом ещё раз в 20-м, — москали, от Кремля до последнего подзаборного алкаша, считают эти земли своими, «временно потерянными» по какому-то печальному недоразумению.

      Свободы народов, которые она однажды поработила, как и их права жить в своём независимом государстве, для имперско-реваншистского российского сознания просто не существует. Разжать смертельную хватку этих челюстей может только смерть. Российская империя должна быть ликвидирована, распасться на части и прекратить своё существование, — в этом залог свободы и независимости Украины.

      И каждый её шаг вперёд автоматически приближает эту кащееву смерть. Международное признание Голодомора актом геноцида и полной ответственности современной РФ как правопреемницы СССР за этот геноцид, — одна из важнейших международных задач украинского государства. Будет это признание — грязные рты и поганые языки московских пропагандистов если и не умолкнут совсем, то смогут рассчитывать разве что на пропитое сознание внутренней телеаудитории.

      И так во всём. Нужно идти вперёд уверенной поступью — и всё будет хорошо. Примут Украину в НАТО — поостынет в Кремле желание отхапать разом хотя бы полтерритории, до Днепра. Признание геноцидом Голодомора и вступление в НАТО являются сегодня важнейшими внешнеполитическими задачами Украины, наряду с важнейшими внутренними — выходом из СНГ, удалением из Севастополя оккупационного российского флота и 100%-ным признанием ветеранов УПА полноправными участниками II Мировой войны.

      После таких оглушительных оплеух Москва едва ли скоро оправится и снова захочет тянуть свои хищные щупальца к юго-западу от своих границ. А если и захочет, если и будет реагировать, как уже привыкла, хамским газовым шантажом, — что ж, у украинских националистов есть в запасе хороший ответ.

      Газовые трубы в Европу ведь тоже тянутся через территорию Украины (как и Беларуси, поэтому к белорусским националистам всё это тоже относится), и охранять их круглосуточно на всём протяжении нет никакой возможности. А регулярное нарушение поставок в Европу, пусть даже по независящим от Москвы причинам, больно ударило бы сразу и по её карману, и по престижу и деловой репутации как поставщика.

      Разумеется, всю ответственность в глазах Запада организаторы таких радикальных акций должны будут полностью возложить на Москву и прямо заявить, что если Москва желает получать от Украины оплату за газ по европейским рыночным ценам — то пусть сперва заплатит за все десятки миллионов украинцев, уморенных ею голодом в своих сёлах, расстрелянных в подвалах НКВД или сгинувших от непосильной работы, лютого холода и того же голода в сталинских лагерях.

      …Всё ещё будет хорошо, вот увидите. Великое Украинское государство после скорого падения «III Рима» в лице Москвы имеет ещё шансы стать подлинным собирателем славянства, свободного от кремлёвских челюстей и когтей. Пока что на эту роль никто не в силах претендовать. Ведь «Батькiвщина — це не територiя, а сума подвигiв та звершень».

      В сегодняшней общей борьбе за свободу, против кровожадного кремлёвского монстра украинский народ играет роль, которую трудно переоценить. Приезд президента Ющенко в августе 2008 на митинг поддержки и солидарности в Тбилиси, под обстрелом российских танков и авиабомбёжками, — событие в этом смысле такое же знаковое, как и открытие на знаменитом сайте «Кавказ-центр» страницы на украинском языке. «Когда мы едины — мы непобедимы!»

      Завоёванная наконец-то свобода Украины, Грузии, Северного Кавказа, всех до сего дня оккупированных Москвой народов и земель — будет лучшим памятником всем миллионам жертв сталинского Голодомора.

      P. S. А за трагическими юбилеями неизбежно следуют и торжественные. 2009-й — год 100-летия Степана Бандеры…

      Борис СТОМАХИН, политзаключённый. (Январь 2009 г.)
  • 2009.02.08 | Дмитрий Воробьевский

    Re: Голодомор. Післяслово

    СТИХИ О ГОЛОДОМОРЕ 1933 ГОДА

    Солнышко светит. Грачи прилетели.
    Тают снега на равнинах безбрежных.
    Вот и прошли холода и метели,
    Вот и минули три месяца снежных.
    Белые хаты стоят над оврагом.
    Птицы над ними кругами летают.
    Будто каким-то охвачены страхом,
    Будто чего-то недопонимают...
    Может быть, запах грачей удивляет,
    Иль тишина не понравилась птицам?..
    Бог его знает, чего их пугает,
    Что им мешает на землю садиться...
    Может быть, сверху они увидали,
    Как копошится в навозе старуха,
    Или чуть слышные чьи-то рыданья,
    Может, достигли их птичьего слуха...
    Нынче никто уж могил не копает.
    Нынче никто не кричит, причитая...
    Полумертвец на крыльцо выползает...
    Господу молится полуживая...
    Трупы лежат во дворах и в канавах,
    Трупы в домах и в грязи придорожной.
    Многие - в полузасыпанных ямах,
    Полуистлевшие с осени прошлой...
    Смрадом, замешанным с мартовским паром,
    Хаты полны и проулки кривые.
    Двое детей за колхозным амбаром -
    То ли уж мёртвые, то ли живые...
    А за амбарными теми дверями
    Нету ни зёрнышка вот уж полгода.
    Был урожай, и довольно немалый,
    Да увезли его "слуги народа".
    Гнил он на станциях в кучах огромных,
    Денно и нощно его охраняли.
    А на днепровских равнинах просторных
    Тысячи сёл до конца вымирали.
    С Буга, с Ингула, с Днепра и с Кубани
    Беженцев толпы брели спотыкаясь.
    Близких своих зарывая руками,
    Женщины выли в снегу, надрываясь...
    Те, кто добрались до города всё же,
    Или до Киева, иль до Полтавы, -
    Полуживые, и мёртвые тоже, -
    Все на подводах свозились в канавы...

    Дмитрий Воробьевский (г.Воронеж, 1987 г.)

    Борис Стомахін пише:
    > За вашу і нашу свободу!
    >
    > Автор цієї статті, Борис Стомахін – москвич. Але якби більшість українців мислила і діяла так, як він, то, напевне, Україна вже б забула про п‘ятУ п‘ятої колони, ПРУ (яке ні тпру, ні ну), не кажучи вже про комуністів, ЧР РФ у Севастополі, засилля російської мови та газові угоди з північним сусідом на засадах «газ – за європейськими цінами, транзит – за радянськими».
    >
    > Від початку чеченської війни-геноциду чеченського народу Борис беззастережно підтримував чеченців, прирівнявши перо до бомби. «Нас збудили чеченці», - зізнавався він у одній з своїх статей. Борис писав на чеченський сайт «Кавказ-центр».
    >
    > За ці статті у березні 2006 його було заарештовано. При арешті йому зламано хребет та ногу.
    >
    > «Об’єктивний» московський суд виніс вирок: 5 років ув’язнення. Це був перший у пострадянській РФ вирок тільки й виключно за висловлювання своїх думок – за СЛОВО. По статтях 280: «Заклики до повалення існуючого конституційного ладу» (?!) та 282: «Розпалювання ворожнечі до людей за національною та релігеійною ознаками».
    >
    > Наразі він відбуває термін у колонії в Буреполомі (де свого часу сидів Солженіцин).
    >
    > Всі спроби добитися умовно-дострокового звільнення Бориса не призвели ні до чого. В путінській Росії достроково звільняють військового злочинця Буданова, а не полум’яного журналіста-публіциста.
    >
    > Фашистським речникам кшталту Міхаїла Лєонтьєва та (несть їм числа) – перші екрани ТВ, прайм тайм. Захисникам народів, записаних у вороги, - грати.
    >
    > Така-от сьогоднішня російська Феміда.
    >
    > Однак Борис і в неволі продовжує писати. На захист чеченців, інших поневолених Російською імперією народів...
    >
    > Остання за часом стаття присвячена найсвятішій для українців темі. Пропоную Вам її у власному перекладі з російської. Можливо, Борис не знає всіх деталей (так, мені здається, що сьогоднішня Україна таки проголосила офіційно спадкоємність з УНР 1918 року), однак, думаю, головне у його статті - глибоке розуміння болю українського народу та головний заклик, що серцем б’ється з-под кожного слова: «За вашу й нашу свободу!».
    >
    > Надія Банчик

    >
    >
    >
    >
    Голодомор. Післяслово

    >
    > Минув рік сумного ювілею, змовкло відлуння поминальних торжеств у Києві. Але питання залишилися. Точніше – відповіді. Відповіді на брехливі тези антиукраїнської кремлівської пропаганди, відповіді, яких у самій Росії ніхто покищо не дав.
    >
    > Голодомор 1932 – 33 років в Україні, безумовно, є актом геноциду українського народу. Актом жорстокого, спланованого, бузувірського геноциду, - цим завжди славилася російська імперія по відношенню до підкорених нею народів. Чесно кажучи, визнати Голодомор геноцидом першими повинні були б Вірменія, Ізраїль та Косово...
    >
    > Головна теза імперської пропаганди проти цього визнання – те, що голод 1932 – 33 рр. Охопив не лише Україну, але й інші області СРСР – від Північного Кавказу до Сибіру. Однак, це підстава для дурнів, для тих, хто не хоче розмірковувати. Адже той факт, що у гітлерівських концтаборах знищували не тільки євреїв, зовсім не скасовує значення Голокосту як геноциду єврейського народу. Саме єврейського, і саме геноциду; і нехай офіційна Москва вустами, наприклад, депутата Держдуми Маркова спробує щось заперечити на цю тему перед обличчям світового співтовариства...
    > Те ж і з українським геноцидом. Сталінські кампанії, такі ж безглузді, як і злочинні, взагалі переслідували звичайно не одну, а відразу кілька цілей. Масові арешти безвинних людей за 58-ю статтею, наприклад, добре вкладаються у цей дуалізм: одночасно після такої «прополки» знеособлюється, втрачає будь-який потенціал до спротиву режимові, робиться ще покірнішою основна маса населення – і цим же досягається мета будівництва промислових гігантів, розробки золота та руд в умовах вічної мерзлоти – безкоштовно, силами зеків, тоді як вільна людина на таку працю не поїде навіть за великі гроші.
    >
    > Масові вилучення хліба у 1932, вже після найвищого розпалу колективізації, мало на меті, звісно, вилучити його якомога більше для потреб міст та армії, як говорив звичайно у своїх промовах Сталін, або продати його на Захід і на отриману валюту розвивати далі промисловість, як каже сьогодні путінський агітпроп. Все це - безперечне, - проте, це ще не все.
    >
    > Як відомо, колективізація була справжньою цивільною війною на селі, і кілька років на межі 30-х режим добряче хитався, не було жодних гарантій, що він втримається. Коли знаєш норов цього режиму, немає найменших сумнівів, що за таке він не міг не прагнути своїх ВЖЕ переможених і зламаних ворогів – селянство – жорстоко покарати. Щоб годі було надалі...
    >
    > Українське селянство, яке опиралося сильніше за всіх, сильніше від усіх і постраждало. Разом із вилученням максимуму хліба, мету – зламати, знищити, частково фізично, але головно, морально, переломити хребет українській нації в обличчі її найчисельнішого класу, селянства, - видно в Голодоморі з абсолютною чіткістю.
    > Українцям було що втрачати. Століття бузувірського панування Москви на їхніх землях не відбили народові історичної пам'яті, як протягом століть її відбили кремлівські хани у самих росіян. Українці віддавна знали і свободу, і битви за неї, бачили і невтримну козацьку вільницю Запорізької Січі, і найвищий рівень європейської цивілізації Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського («Руське» якраз і означало у тодішній етнографії «Українське»), і польське Liberum veto – досі ніким не осягнуту вершину світового демократичного процесу. (І якби не чіплялися українці так нерозумно за своє православ’я, яке цілком зумовило їхнй вибір між Польщею та Москвою, то зовсім по-іншому могла б скластися доля нації...). Після зради Хмельницького, розгрому Січі, розділу Речі Посполитої, на довгі століття Москва, а потім Петербург стали для всього «Західного краю» символами біди, утисків, пригнічення та кріпацького ярма.
    >
    > Проте, навіть у цьому довгому переліку сталінська колективізація стоїть особливо – за своїм звірством. Цього українці витерпіти не змогли. Велика, сильна нація з європейською історією та менталітетом, з традиціями волі та священної війни за неї була настільки небезпечна Сталінові та його режимові – адже вже після Голодомору все одно виникла Українська Повстанська Армія і героїчно воювала з комуністами 10 років! – що вже після війни він серйозно замислював виселення українців услід за чеченцями, кримськими татарами, калмиками, карачаєвцями та іншими. Не була виконана ця задумка лише тому, що надто великі простори довелося б знелюднити.
    >
    > Якщо, як твердить кремлівський агітпроп, голод 1932 – 33 охопив території аж до Казахстану, то ніхто не заважає й Казахстанові теж поставити питання про визнання цього голоду геноцидом казахського народу і відповідальності Москви за цей злочин. Інша річ, що Казахстан, довільно обравши роль московського холопа й сателіта, ні на що подібне ніколи (щонайменше, за теперішньої його влади) не наважиться.
    >
    > Не те – в Україні. Сьогодні це – держава з величезним потенціалом, з територією, щонайменше половина якої заселена не совками (ними заселені лише Донбас і у більшості Крим), а європейцями, прихильниками незалежності, НАТО, а в ретроспективі, - УПА.
    >
    > Нечасто зустрінеш вікову історичну тенденцію, настільки чітко висловлену в історичному документі, як у заяві керівництва Росії у грудні 1991, що після ліквідації СРСР Російська Федерація стає його правонаступницею. Хотіли чисто формально успадкувати майно, приміщення посольств по всьому світові та місце у Раді Безпеки ООН – а підтвердили, попередили заздалегідь на десятки років правонаступництво бузувірської, садистської, кривавої російської імперії зі всією її антилюдською сутністю, з її довічним прагненням керувати світом, з її звичкою катувати, вішати і затоптувати у багно будь-якого, хто – проти... Мимоволі доводиться сумувати, що відразу після референдуму 1 грудня 1991 про незалежність ниций український президент з КПРС не наважився заявити про правонаступництво нинішньої України з Українською Народною Республікою 1918 і про визнання Києвом-91 акту про відновлення УНР, проголошеного прем’єром Ярославом Стецьком у Львові 30 червня 1941. Не наважився на це, на жаль, і Ющенко, - а може, просто не подумав, не було потреби. Проте на тлі зростаючого агресивного імперського реваншизму Москви ця можливість для України залишається відкритою.
    >
    > Сьогоднішня Україна – потужна європейська держава розмірами більша за Францію, з розвинутою промисловістю, армією, з славетною історією, з глибокими традиціями боротьби за свободу, самобутньою національною культурою та мовою – може вважатися головним оплотом Опору московському кривавому реваншизмові і неосталінізмові, не тільки у Східній Європі і навіть у всьому світі (українські діаспори у США, Канаді, Австралії навряд чи забудуть, ВІД КОГО втікали туди їхні предки), але й – насамперед – у самій Росії. Для російської антиімперської опозиції Україна – воїстину земля обітована. Так же, як і в Литву напередодні розпаду СРСР, в Україну напередодні неминучого розпаду РФ все частіше будуть виїжджати переслідувані російські опозиціонери... Ба, більше: потужний український націоналізм може й повинен стати базою, джерелом сил та ресурсів для антиімперського спротиву всередині імперії. Україна – наш природній союзник, і ми, захищаючи свободу україни від кігтів кремлівського ведмедя, просимо наших українських братів допомогти нам вбити кіл у серце цього сморідного витвору. За вашу й нашу свободу!
    >
    > Власне, українцям навіть не треба нічого вже такого особливого робити, - скажімо, не треба рухати свою армію проти Москви або щось підривати на території самої РФ, як це вимушено робили чеченці (чеченці «на території РФ» нічого не підривали, вони захоплювали заручників, але не вбивали їх – це робили «освободітєлі». Н.Б.). 46-мільйонному народові досить просто жити як належиться, впевнено йти своєю дорогою, дорогою незалежності та європейської цивілізації, - і цим самим вже буде зламано голку, яка несе в собі смерть імперського Кащея.
    >
    > Російська колоніальна імперія – зовсім незалежно від її внутрішньої побудови, - будь то монархія, совдепія або «суверенна демократія» (а іншої тут бути й не може) – несе самим своїм існуванням смертельну загрозу свободі, незалежності і самому життю українського народу, як і всіх інших народів своїх колишніх колоній. Захопивши ці землі спочатку у 18-му столітті, потім ще раз у 20-му, - росіяни, від Кремля до останнього підзаборного алкаша, генетично вважають ці землі своїми, «тимчасово втраченими» внаслідок якогось сумного непорозуміння. Свободи народів, які вона одного разу поневолила, як і їхнього права жити у своїй незалежній державі, для імперсько-реваншистської свідомості просто не існує. Розтулити смертельну защепу цих щелеп може лише смерть. Російська імперія повинна бути ліквідована, розпастися на частини і припинити існування – у цьому запорука свободи й незалежності України.
    >
    > І кожний крок України уперед автоматично наближує цю кащєєву смерть. Міжнародне визнання Голодомору актом геноциду та повної відповідальності РФ як правонаступниці СРСР за цей геноцид – одне з найважливіших міжнародних завдань Української держави. Буде це визнання – брудні роти і погані язики московських пропагандистів, якщо не змовкнуть цілком, то зможуть розраховувати хіба що на пропиту свідомість своєї внутрішньої телеаудиторії.
    >
    > І так – у всьому. Приймуть Україну до НАТО – поохолоне у Кремлі бажання відхапати бодай пів-території, до Дніпра. Визнання геноцидом Голодомору і вступ до НАТО є сьогодні найважливішими зовнішньополітичними завданнями України, разом з найважливішими внутрішніми – виходом з СНД, видаленням з Севастополя окупаційного російського флоту та 100%-ним визнанням ветеранів УПА повноправними учасниками Другої світової війни.
    >
    > Після таких потужних ляпасів Москва навряд чи скоро оправиться і знову схоче тягнути свої хижі щупальці до південного заходу від своїх кордонів. А якщо захоче, якщо й надалі буде реагувати, як вже звикла, хамським газовим шантажем, - що ж, українські націоналісти мають у запасі добру відповідь. Газові труби до Європи ж тягнуться через територію України (як і Бєларусі, тому білоруських націоналістів все це теж стосується), і охороняти їх цілодобово на всьому протязі немає можливості... А регулярне порушення постачання до Європи, хай з причин, які не залежать від Москви, боляче вдарило б відразу і по її карману, і по престижу, по репутації як постачальника. Звісно, всю відповідальність в очах Заходу Україна повинна буде покласти на Москву, заявивши: якщо Москва бажає отримувати від України плату за газ за європейськими ринковими цінами, то хай спочатку заплатить за всі десятки мільйонів українців, заморених нею голодом у власних селах, розстріляних у підвалах НКВС або загиблих від непосильної праці, лютого холоду і того ж голоду у сталінських таборах.
    >
    > ...Все ще буде добре, побачите. Велика Українська держава після падіння «ІІІ Риму» в обличчі Москви (яке гряде незабаром) ще має шанси стати справжнім збирачем слов'янства, вільного від кремлівських щелеп і кігтів. Покищо на цю роль ніхто не в змозі зазіхати. Адже «Батькiвщина - це не територiя, а сума подвигiв та звершень» (ці слова Борис написав по-українськи. Н.Б.).
    >
    > У сьогоднішній спільній боротьбі за свободу, проти кривавого кремлівського монстра український народ грає роль, яку трудно переоцінити. Приїзд президента Ющенка у серпні 2008 на мітинг підтримки й солідарності у Тбілісі, під обстрілом російських танків і авіабомбардуванням – подія така ж знакова, як і відкриття на знаному сайті чеченського Опору «Кавказ-Центр сторінки українською мовою. «Коли ми єдині, ми – непереможні!».
    >
    > Завойована нарешті свобода України, Грузії, Чечні, всіх дотепер окупованих Москвою народів і земель – буде найкращим пам'ятником всім мільйонам жертв сталінського Голодомору.
    >
    > P. S. А за трагічними ювілеями неминуче йдуть і урочисті. 2009-й – рік 100-річчя Степана Бандери.
    >
    > Борис СТОМАХІН, політв’язень.
    > > Січень 2009 р.
    > Переклала з російської Надія Банчик
    >
    > 6 лютого 2009
  • 2009.02.09 | Олег, Дніпропетровськ

    Re: Голодомор. Післяслово

    Важко не погодитися з словами перекладача. На жаль, сам переклад не кваліфікований.
    А саму статтю Бориса Стомахіна варто було б широко популяризувати.
    Хочеться побажати авторові і нам усім дожити до тих радісних днів, у які він так вірить!
  • 2009.02.09 | Pianist

    Re: Голодомор. Післяслово

    У Росії ніколи не бракувало благородних людей. Шкода, що їх там завжди переслідували. Але чому б нашим журналістам не підняти питання перед світом про звільнення Бориса Стомахіна. Та повинна бути якась солідарність. Хай наші корифеї поставлять проблему перед усім світом. Байдужість - це участь у злочині.
  • 2009.02.12 | Историк

    Тем временем:

    Росархив опроверг версию Украины о голодоморе
    У российского государственного архива есть документальные доказательства того, что так называемый голодомор не был акцией, направленной непосредственно против Украины. Об этом в четверг заявил на руководитель Государственной архивной службы России Владимир Козлов. «У нас есть документы 1932-1933 годов, доказывающие, что так называемый голодомор не был нацелен именно на Украину»,- сказал Козлов. Тем не менее, по его словам, Росархив «пока не может опубликовать эти данные, так как они до сих пор засекречены». «Мы заинтересованы в том, чтобы эти документы были рассекречены»,- подчеркнул глава ведомства. С 2005 года правительство Украины добивается международного признания голодомора «актом геноцида украинской нации». ИТАР-ТАСС


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua