МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Юрій Гнаткевич. Криза національної ідентичності (/)

02/22/2009 | omela
20.02.2009 13:37 ___ Юрій Гнаткевич, для УП
Про кризу національної ідентичності в незалежній Україні

Криза блукає Вкраїною: тріщать банки, тремтять і плачуть їхні вкладники, зупиняються заводи і фабрики, сваряться політики, президент і прем’єр-міністр воюють між собою, опозиція верещить про загрози для "государствєності Украіни", хоча в дійсності опозиція кризі дуже рада.

Такого багатоголосого вереску не чути в жодній європейській країні, хоча криза бродить по всій Європі. Таку "війну" між владою і опозицією та між самими владними структурами в будь-якій іншій європейській країні навіть уявити важко.

Хоча, власне, війна триває упродовж усіх років незалежності: вибори, перевибори, дочасні вибори, мітинги, революції, акції, блокування, переговори і консультації. Спливають роки, а колотнеча і розбрат не припиняються. У чому ж річ? Може, справа в нас самих? Можливо, причини ховаються в самому стані української нації?

Український народ внаслідок тривалого перебування в різних імперіях опинився у стані етнічної, ідеологічної, мовної, конфесійної та політичної розпорошеності. Неозброєним оком видно, що в різних регіонах України українське національне самоусвідомлення і тісно пов’язана з ним політична орієнтація є різними.

У західних областях визволителі (читай: окупанти) час від часу змінювалися (поляки, росіяни, знову поляки, знову росіяни, німці, австрійці, румуни), і це загартовувало національну свідомість галичан і волинян як українців.

На Лівобережжі "визволитель" залишався постійним, що давало йому змогу послідовно і поступово нищити національну свідомість українців та асимілювати їх "під росіян".

Російська імперія зігнула національний хребет мільйонам українців. Значна частина нащадків колишніх козацьких лицарів відцуралися нині всього українського: мови, культури, пісні, звичаїв. Це стало поширеним суспільним явищем. А всяке явище вимагає, як сказали б мовники, своєї семантизації.

Жертв асиміляції деякі націонал-патріоти називають хохлами. У цьому сенсі визначення "хохли" для національно несвідомих українців є неточним. Адже цим словом заведено користуватися, коли хтось хоче принизити українців.

У українців росіяни мають свій відповідник: кацапи. У цьому семантичному полі можна також розташувати такі слова як жиди, янкі, чорномазі, банабаки, пшеки, китайози, бульбаші.

На Волині та Галичиніросійськомовних українців, що приїжджають зі сходу, часто називають москалями. В одному селі на Київщині почув: "Чули?.. До нас бандери приїхали на буряках підробляти".

Для українців більшості українських міст властиво цуратися рідної мови. Це стосується насамперед Києва та міст сходу й півдня України. А оскільки мова є основним критерієм національної ідентифікації, небажання опанувати і користуватися нею українцями вже в умовах незалежної України є проявом їх переходу в інший етнічний стан.

Якось довелося бути свідком, як одна столична дама гнівно бідкалася: "Я украінка, но надєюсь, што і руский будєт государствєнним. Вєдь столько людей по-рускі общаются".

Виникає цікаве і важливе наукове питання: у цієї дами низька національна свідомість, чи вона насправді вже не українка?

У Луганську, дe за переписом населення більше половини мешканців відносять себе до українців, є лише одна українська школа. І ніхто не протестує. Учителі тут твердять, що самі "украінци не жєлают обучать дєтєй на украінском".

Ці факти підтверджують важливість саме наукової постановки питання: зазначені "родітєлі" належать до українців з низькою національною свідомістю, чи вони насправді не є українцями? Де пролягають межі між низькою національною свідомістю і переходом в інший етнічний стан?

Під час останнього перепису населення 82,2% мешканців Києва назвали себе українцями. Але якщо прислухатися до мовної поведінки киян, то складається враження, що ти потрапив десь у російську глибинку.

У цьому зв’язку для науки мусить існувати питання, чи можна вважати українців, що свідомо цураються своєї мови в умовах, коли є всі можливості так не робити, українцями в термінологічному сенсі цього слова?

Чи закріплюється за людиною певна національна приналежність лише за походженням її батьків і формою прізвища? Чи залишилися українцями десятки нинішніх російських міністрів і губернаторів з українськими прізвищами?

Пригадаймо яничарів. Маленькими дітьми їх викрадали турки і виховували войовничими захисниками ісламу та Османської імперії. Чи можна було вважати їх українцями тільки за те, що їх колись народили українські батьки?

Очевидно, що приналежність до української етнічної спільноти не може визначатися українськими прізвищами. Адже належати до певної нації означає відчувати себе її частинкою, мати в собі почуття національного патріотизму і гордості та проявляти бережливе ставлення до усього, що відрізняє рідну націю від інших націй, насамперед, до національної мови.

Є підстави сумніватися в наявності почуття української національної гордості у більшості киян, донеччан і харків’ян.

Згідно з теорією націотворення, нації можна розглядати як живі організми. Нації народжуються, розвиваються, гинуть, піддаються деформаціям. Історія знає багато націй, які під впливом історичних обставин, перестали існувати.

Етнопсихологи кажуть, що кожна нація проходить період зачаття, розвитку плоду та народження. Деякі вчені роблять прогноз, згідно з яким, на території України десь у кінці двадцятих-тридцятих років ХХІ століттянародиться якась нова нація.

Якщо цягіпотеза виявиться вірною, то нова етнічна спільнота найімовірніше виникне внаслідок остаточної трансформації частини українців в нову етнічну групу. Оскільки російськомовні українці категорично відмовляються вважати себе росіянами, їх зручно називати так, як вони самі себе називають: "украінци" (з наголосом на кра).

Користуючись образністю етнопсихологів, можна сказати, що зачаття украінцев як нової етногрупи, сталося після зґвалтування України російським царизмом триста років тому. Плід визрівав завдяки курсові комуністичної партії на створення "єдіного совєтского народа" і єдиного російськомовного простору.

Після проголошення Незалежностіпроцес формування украінцев, як етнічного новоутворення, міг бути зупинений чітким державним курсом на національне відродження. Проте аборту не сталося. Переповнена комуністами, російськими шовіністами і украінцами Верховна Рада усіх без винятку скликань торпедувала будь-які спроби законодавчо унормувати українське національне відродження.

Вони стримували утвердження державності української мови під часприйняття Конституції. Вони досі пропагують та вперто реалізують на практиці ідею державності російської мови. Вони усунули графу "національність" з паспорта. Словосполучення "український народ" вони замінили терміном "народ Украины".

Значну роль у "деукраїнізації" України відіграв її другий президент Кучма. Будучи гарантом Конституції, він нічогісінько не зробив для втілення в життя її 10-тої статті.

За час його президентства був створений клас олігархів, серед яких українців фактично немає. Космополітична олігархія кинула на знищення української культури і мови позахмарні капітали. Вона захопила культурний та інформаційний простір, створила сотні багатотиражних російськомовних газет і журналів.

На українськомовні видання у них "дєнєг нєт". Пригадується, як журналіст Кацман роздавав у Верховній Раді перший номер свого видання "Газета по-киевски". Обличчя Кацмана сіяло від радості. Я розумів, що йдеться про створення нового потужного русифікаторського проекту і тому серце моє обливалося кров’ю.

Я організував пікетування помпезної офіційної презентації газети перед входом до агентства УНІАН. До нас вийшов якийсь чоловік і пояснив: "Я не проти української версії газети, але ж ніхто на неї грошей не хоче давати".

Показовою у цьому сенсі була остання новорічна ніч: після привітання президента усі без винятку вітчизняні телеканали, наче змовившись, транслювали нові і давні новорічні концерти з Москви. І це в той час, коли в Україні є безліч цікавих українських гуртів, вокалістів, хорів, ансамблів, гумористів, творчих дитячих колективів!

Усе це вкупі означає, що наші олігархи і їхні політичні прихвосні взяли чіткий курс на формування і виокремлення нового етносу.

Вони ж бо всі розуміють, що двомовних націй у природі не буває. Якщо дві частини української нації стійко закріплять за собою дві різні мови, які пануватимуть переважно в певних регіонах, то це на практиці означатиме існування двох українських націй.

Реальність таких намірів підтверджуються результатами останніх досліджень Центру Разумкова, згідно з якими лише 4% українців, що проживають в Криму, ідентифікують себе з українською культурою і мовою.За нинішньої національної політики держави, такі показники скоро характеризуватимуть не тільки Крим.

З усього сказаного вище можна зробити важливий висновок: в Україні лютує криза національної ідентичності. Саме вона розхитала та духовно й ідеологічно розхристала українське суспільство. Саме вона пересварила українську еліту.

Вона унеможливила розв’язання національного питання і ми досі не розуміємо, яку державу будуємо: українську чи ще одну російську. Криза ідентичності протиставила дві України, які голосують за політиків з різною політичною орієнтацією.

Вона розколола православну церкву на п’ять церков, що ворогують між собою, одна з яких відмовилася від української мови і під виглядом проповіді "восточно-славянского братства" проповідує відродження нової російської імперії.

Криза ідентичності характеризується суспільною абсолютизацією соціальних чинників і занепадом чинників духовних, моральних і національних. Яскравою ілюстрацією тут є переобрання мером української столиці досить дивного у багатьох сенсах російськомовного банкіра тільки за те, що він тричі роздав пенсіонерам по 100 гривень.

Криза ідентичності призвела до поразки національно-патріотичних сил, які не змогли прийти до влади через чисельну перевагу денаціоналізованого та асимільованого електорату.

Ця криза не дає українській владі й опозиції об’єднатися у боротьбі з нинішніми загальними викликами в економіці і фінансах. Саме вона звела до фікції рівень національного патріотизму і, як наслідок, небаченого розквіту корупції і злодійства.

Вона замінила національну гордість і любов до рідної землі прагненням ситого і розкішного життя будь-якою ціною. Криза національної ідентичності призвела до розкрадання національних багатств і вивезення українських капіталів в офшорні зони.

Криза виявилася настільки глибинною, що серед української національної еліти не знайшлося жодного патріота, який заради України пожертвував би своїм комфортом чи капіталом.

Чи існує ще шанс повернення українства на шлях національного відродження?

Чи здатна українська національна еліта прийти до влади, потіснивши космополітичну олігархію? Чи буде вона спроможна припинити трансформацію українців в украінцев і тим самим попередити розкол нації і, ймовірно, розкол держави?

Надія на побудову справді української і справді європейської України може здійснитися, якщо знайдеться лідер, який зможе об’єднати навколо себе нині розколоту еліту, який буде спроможним повернути державу на шлях поваги до закону, який знайде кошти для підтримки української мови і культури.

Майбутні президентські і парламентські вибори востаннє покажуть, чи має шанс українство стати на шлях свого національного відродження і єднання, чи остаточно розпадеться.

Юрій Гнаткевич, для УП

http://pravda.com.ua/news/2009/2/19/89962.htm


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua