МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ОУН: історичний досвід і актуальність націоналізму

02/24/2009 | Богдан Червак
ОУН:


ОУН: історичний досвід і актуальність націоналізму


Виступ провідника Київської міської організації ОУН (під проводом Миколи Плавюка), члена Проводу Українських Націоналістів Богдана ЧЕРВАКА на Форумі націоналістичних сил у Львові


Ваші преосвященства, подруги і друзі, шановні пані і панове!


Наш Форум відбувається у 80-річницю створення Організації Українських Націоналістів й покликаний стати реальним кроком на шляху до об’єднання націоналістичних сил в сучасній Україні. Очевидно, що без історичного досвіду ОУН, врахування її перемог і поразок буде важко консолідувати розрізнений націоналістичний рух, зробити його впливовим чинником сучасного суспільно-політичного життя. А тому вважаю за необхідне акцентувати увагу шановного зібрання на кількох принципових моментах діяльності ОУН.

В історії українського національно-визвольного руху чимало славних сторінок, однак лише Організація Українських Націоналістів (ОУН) спромоглася стати цілим етапом боротьби нації за свободу, який увійшов в історію України як один із найорганізованих, послідовних, масових та спертих на чітку систему ідейно-світоглядних цінностей рухів, що, врешті-решт, завершився створення незалежної Української держави.

У чому ж феномен такого історичного, світоглядно-ідейного та суспільно-політичного явища як ОУН?

Насамперед треба зазначити, що ОУН, яка була заснована у Відні в 1929 році, була створена не завдяки історичній, політичній, міжнародній та соціально-економічній конюктурі, а всупереч їй. Ґенезу постання ОУН слід шукати в добі УНР, а точніше наслідках її поразки. Тоді, на початку двадцятих років минулого сторіччя багатьом видавалося, що історія буття української нації завершилася: втрачено державність, територія України розділена між чотирма суміжними країнами-окупантами. Одна частина еліти нації знищена, друга капітулювала й перейшла на службу до переможців. Ще інша - опинилася на еміграції, де перебувала в стані деморалізації та глибокої апатії. Цивілізована Європа просто «списала» Україну і українців.

З цього приводу влучно висловився Євген Маланюк: «Настала довга ніч бездержавності».

За таких обставин, здавалася б, не може виникнути нічого, щоб створило реальний опір дійсності. І все ж, спочатку під проводом полковника Євгена Коновальця створюється Українська Військова Організація (УВО), яка вважає себе спадкоємницю Армії УНР, а згодом інші українські, здебільшого молодіжні, націоналістичного спрямування структури, в середині яких вирує ідея нового походу на Україну. Таким чином, на еміграції сформувалося середовище, яке поразку УНР сприйняло не як епілог, а пролог боротьби українського народу на національну державність.

Без сумніву, велика заслуга у постанні ОУН належить насамперед Євгенові Коновальцю. Як ніхто інший він відчув потребу у створенні потужної революційної політичної сили, яка продовжить боротьбу за Українську Державу. Він був один з перших, хто зрозумів, що така сила може бути успішною лише тоді, коли візьме на озброєння ідеологію українського націоналізму. Зрештою, полковник Коновалець доклав найбільше організаційних зусиль, щоб у Відні відбувся установчий Конгрес на якому постала ОУН.

Уже з перших днів свого існування ОУН зруйнувала усі усталені на той час стереотипи.

Перший стереотип, що, мовляв, не можна вести боротьбу на всі фронти. ОУН таку боротьбу вела. Земля під окупантами горіла на українських землях тодішньої Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Радянського Союзу.

Другий стереотип: без союзників на можна сподіватися на перемогу. ОУН фактично не мала союзників в особі інших країн. Голова ОУН Євген Коновалець, члени проводу ОУН, були змушені постійно змінювати місце свого перебування, бо жодна європейська країна не толерувала боротьби українців за свою державу й не хотіла псувати стосунків із Радянським Союзом, який набирав сили і становив реальну загрозу для тодішньої Європи.

Третій стереотип: національно-визвольна боротьба не може бути всеохопною, оскільки розмаїття форм і методів розпорошує ресурси й ослаблює рух. ОУН вела тотальну боротьбу із використанням усіх можливих на той час форм і методів: починаючи від збройних сутичок і атентатів, закінчуючи здобуттям політичних впливів на парламенти європейських країн. А ще створювалися громадські організації з українських емігрантів у США, Канаді, Австралії, які надавали фінансову допомогу підпільній боротьбі на українських землях. Більше того, саме члени ОУН стояли біля витоків так званої «празької школи», або «вісниківства» - літературно-мистецького середовища, яке з допомогою художніх засобів формувало героїчний тип українця на противагу вкарбованому в свідомість нації образу вічного «гречкосія» і «свинопаса».

Творцям ОУН вдалося вирішити найважчу проблему національної еліти: проблему її єдності. ОУН, можливо, один із найуспішніших політичних проектів у минулого сторіччі, який вдалося не лише «запустити», а й зробити його ефективним. ОУН не постала на порожньому місті, а сформувалася у результаті об’єднання кількох організацій, кожна з яких мала свого лідера, свої принципи і амбіції. Проте, 80 років тому ніхто не збирався нікого «кидати», обхитрити чи підставити. А тому установчий Конгрес українських націоналістів завершився створенням якісно нової української політичної сили, рівної якій за своєю силою і авторитетом не існувало у вітчизняному політикумі.

Правда, тут треба наголосити, що процесові ідейного об’єднання передував процес ідейного роз’єднання. Українські націоналісти не марнували часу на об’єднання із лібералами, демократами, соціалістами, монархістами, анархістами, космополітами, які не вірили у революційний зрив народних мас, а продовжували оббивати пороги окупаційних урядів і парламентів, наївно випрошуючи у такий спосіб права для українців. Характерною ілюстрацією можуть бути взаємини та доля ОУН та УНДО, Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої галицької демократичної партії, яка всіляко засуджувала «революційні дії ОУН». Крапку у запеклих суперечках поставив час. ОУН стала символом боротьби за незалежність, а про УНДО згадують тільки політичні та історичні гурмани.

Було б не правильно ідеалізувати Організацію Українських Націоналістів. Вона пережила низку важких розколів, найболючіший з яких припадає на 1940 рік, коли націоналісти поділилися на «прихильників полковника Андрія Мельника» та «прихильників Степана Бандери». Очевидно, що розкол послабив два крила ОУН та додав аргументів опонентам Організації, які й сьогодні намагаються очорнити минуле націоналістичного руху.

Тим часом причини цього розколу втратили будь-яку актуальність. А з висоти сьогодення очевидним стали справжні чинники, які призвели до розламу монолітної організації. По-перше, у ситуації національної катастрофи, перед якою постала нація у 20-40 роках, тривав інтенсивний пошук шляху, який зможе вивести народ із «глухого кута». Андрій Мельник бачив один шлях. Степан Бандера – інший. Але кожна дорога вела націю до однієї мети – національної свободи. І це – неможливо заперечити.

По-друге, ОУН була об’єктом дії практично усіх європейських спецслужб, не кажучи вже про НКВС. Лідер Організації Євген Коновалець напередодні розколу був ліквідований суперагентом радянських спецслужб Судоплатовим за прямою вказівкою Сталіна. Треба визнати: ОУН не встояла перед тиском чужих агентур, яким вдалося розколоти, але не знищити ОУН.

Вважається, що свого піку слави ОУН досягла під час Другої світової війни, коли відігравала суттєву роль на театрі бойових дій, який відбувався на території України. Очевидно, що немає сенсу ставити під сумнів такий висновок. Однак, на мою думку, справжній тріумф ОУН пережила раніше, у 1939 році, коли домоглася проголошення державності на Карпатській Україні.

Є декілька підстав так вважати. По-перше, проголошення Карпато-Української держави підтвердило ефективність ідеології українського націоналізму, яку сповідувала ОУН. По-друге, обороняючи державність молодої країни, члени ОУН, а саме вони складали кістяк Карпатських Січовиків, першими в роки війни із зброєю в руках виступили проти нацизму в особі мадярських збройних формувань й дали йому гідну відсіч. По-третє, факт короткочасного існування Карпатської України як незалежної держави, перетворив українську націю у суб’єкта міжнародної політики. Іншими словами у 1939 році завдяки ОУН «українське питання» знову було включено до порядку денного європейської політики.

Починаючи з 1929 року, коли утворилася ОУН, не припиняються намагання її дискредитувати. Якщо відкинути «аргументи» радянської доби які напрацьовувалися як пропагандистські штампи, то можна побачити, що існує два начебто серйозних зауваження до ОУН. Перше, що ОУН, це тоталітарного типу організація, яка відкидала демократичні й ліберальні принципи, а тому не може бути зразком для нинішнього покоління громадян України. Друге, ідеологічна база ОУН – це інтегральний націоналізм який слід відкинути й засудити, оскільки він майже «ксенофобія» і «шовінізм».

З цього приводу необхідно зазначити таке. ОУН в принципі не могла бути ані «демократичною», ані «ліберальною» організацією. Адже вона створювалася не для вирішення політичних проблем, а здобуття Української держави. ОУН була «тоталітарною», бо змушена була діяти в тоталітарному середовищі, яким на той час була Європа, не кажучи про СССР. Це була єдина запорука того, що ОУН буде не лише фактом, а й фактором новітньої історії. Врешті, крім ОУН, жодна інша «демократична» чи «ліберальна» організація того часу так і не змогла стати авангардом національно-визвольної боротьби. А тому «тоталітарний характер ОУН» це не якась вада, а досягнення, яке свідчить, що українська нація не пленталася у хвості Європи, а давала гідні відповіді на виклики часу.

Те, що деякими критиками ОУН видається за «інтегральний націоналізм» - насправді незмінні та інваріантні світоглядні, ідеологічні, духовні, культурні та політичні істини, що становлять основу, фундамент національної держави. ОУН вперто їх відстоювала, бо розуміла, що це більше нікому робити. Так і сьогодні, коли політична коньюктура змушує комуністів бути соціалістами, а соціалістів – комуністами, коли націонал-демократи стають лібералами, а ліберали – націонал-патріотами, коли «помаранчеві» стають «синьо-білими», а «синьо-білі» - «помаранчевими» у суспільстві має бути достатньо «інтегральних націоналістів», щоб така політична коломийка на завела Україну у провалля.

Слава Організації Українських Націоналістів!

Слава Україні!








Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua