Найпередовіша країна світe в наклепах, брехні та фальшуванні
08/18/2009 | Мирослав Кальба
“Ніякого утвердження націоналізму пролетаріят підтримувати не може, навпаки він підтримує все, що допомагає стиранню національних відмінностей, падінню національних перегородок, усе, що робить зв'язки між національностями тіснішими« (В.І. Ленін. Повне зібрання творів .- Т. 24..--С.1290). Це твердження доповнює Н.Возняк у своєму пасквілі «Їх справжнє обличчя», ст. 72: “Неослабна увага буржуазних пропагандистів до націоналізму і релігії невипадкові. Обидві ці ідеології у відповідних умовах, спекулюючи на національних і релігійних почуттях людей, притуплюють класову свідомість. У певних же умовах націоналізм має здатність відроджуватись, а релігійність -- дуже довго тримається в силу традицій. Націоналізм - це хвороба. Раз перенесена, вона часто повертається».
Як бачимо, релігія і націоналізм -- це такі великі дві сили, які закріпились в українському народові та котрих неспроможна знищити силою московська система. Тому нічого дивного, що вони зганяли сон з очей можновладців Кремля. Для них вони були більш небезпечні чим атом-бомба.
Після війни Німеччина скоро вигоює свої рани. Аденавер за допомогою західних союзників відбудовує цілковито зруйновану Німеччину і ставить її на чолі інших вільних західних держав, робить рівноправним партнером Західного Світу. З відбудовою Німеччини зростає в силу НАТО, яке починає бути загрозою не лише Варшавському Пактові, але і для самої Москви. Треба було протидіяти і то скоро. Насамперед - скомпромітувати Уряд Західної Німеччини. Підготовку і реалізування цего пляну доручають спеціалістові европейських лраїн, Андропову.
В той саме час на видне місце у Федеративній Німеччині почав висуватись проф. Теодор Оберлендер, якого Аденавер у 1953 році покликав до свого уряду як міністра переселенців і воєнних жертв. Під його юриздикцією опинились мільйони німців - утікачів чи переселенців із німецьких теренів, які після війни стали належати Польщі й Чехії. Це були люди з ясним проти - комуністичним наставленням з яких Оберлендер почав творити проти- комуністичну партію, та ставав загрозою для Москви.
На його особу НКВД звернуло свої очі. Таж то він, з вибухом війни, командував українським «буржуазно-націоналістичним куренем «Нахтіґаль», який перший ввійшов до Львова і перебував в ньому цілий тиждень. Відомо, що в тому часі знайдено у львівських тюрмах тисячі помордованих в'язнів як і немало жидів та польських професорів. Чому ж тоді не приписати ті звірства Оберлендерові та його відділові «Нахтіґаль»? Тоді одним пострілом легко буде можна вбити двох зайців: Засудивши Оберлендера, скомпрометувати західнонімецький уряд, мовляв, у його міністерських фотелях засідають найбільші воєнні злочинці, та й легко можна буде доказати українському народові про злочинні дії та співпрацю з німецько-гітлерівською партією «українських колаборантів та бандитів з-під стягу Степана Бандери, які в рядах «Нахтіґаль», а потім в ОУН - УПА - УГВР разом з німецькими катами «винишували український народ».
Серед таких обставин, 15 жовтня 1959 року загинув Провідник ОУН Степан Бандера. в Мюнхені, де зразу підозрівалось у його смерті зумисне вбивство. Чи це не є промовисте, що він гине в той самий час, коли почалася нагінка проти «Нахтіґаля» і німецького уряду?
Над домовиною священик вказав на те, що за його смертю є таємна комуністична рука. Совєтські власті, як і совєтської зони Німеччини, зразу підхопили цей злочин як «діло Оберлендера». Так, наприклад «Красная звєзда», офіціоз совєтського Міністерства оборони, писала, що Бандера підчас війни увійшов до Львова разом із батальйоном «Нахтіґаль» і забагато знав про ролю Оберлендера в тодішніх злочинах у Львові. Тому Оберлендер, мовляв, усунув його, як свідка з дороги. «Комсомольськая правда», офіціоз комсомолу, зараз же повторила цю атаку на Оберлендера. Під заголовком «Інцидент чи вбивство» газета помістила карикатуру, на якій Оберлендер, стоячи над домовиною Бандери. каже: «Він був добрий нацист, та лиш шкода, що знав надто багато про мене»». Справжній убивця, совєтський громадянин Богдан Сташинський, аґент КҐБ, утік до Західного Берліну 12 жовтня 1961 року та віддав себе до рук спочатку американських, а відтак німецьких властей. Він заявив, що убив Бандеру за наказом совєтського уряду і його секретної поліції, як також за її наказом попередньо, 12 жовтня 1957 року убив відомого публіциста й політичного діяча Лева Ребета. В той час, як совєтська пропаґанда намагалася звинуватити Оберлендера в тому злочині, Пресова Аґенція совєтської зони АДН опублікувала іншу версію про вбивство Бандери.
Німецьке судове слідство в Бонні вияснило ту справу так:
«…В совєтській окупаційній зоні 15-го жовтня 1961 р. почали пропагандивну акцію, роздуваючи фальщиву версію, що український переселенець Миськів замордував Бандеру на препоручення німецької федеральної розвідки 15-го жовтня 1959 р., та що сам Миськів згодом був убитий. Під кінець жовтня німецька федеральна розвідка перехопила декілька інструкцій совєтської розвідки, наданих їхньому розвідникові, із запитом про ефект пущеної пропаганди щодо Миськова та чи треба її продовжувати? Тим часом стверджено, що Миськів у день убивства Бандери 25-го жовтня 1959 року був в Італії та
що він пізніше (17-го березня 1960 р.) помер природною смертю ».
Далі говориться:
« Пропаґанда почата на вимогу совєтської влади в совєтській окупаційній зоні, була спрямована на звинувачення Німецької Федеральної Республіки у вбивстві Бандери. Це типово для комуністичної пропаґанди - - перекладати власну вину на чужих поза своєю територією».
Кримінальна інвестиґація у Бонні також ствердила, що Степан Бандера не увійшов до Львова з відділом «Нахтіґаль» і ніколи там не був у той час бо був викликаний Головною Військовою Командою до Берліна (де і був арештований), що вказує, що він особисто не знав про події у Львові, а Федеральний Верховний Суд підтвердив, шо вбивство Бандери вчинено за паказом совєтського уряду та що Оберлендер не мав ніякого стосунку до вбивства Бандери. На суді ще раз виявилася метода, яку вживав совєтський уряд:
пов'язаність політики з правом у комуністичній совєтській системі.
Як бачимо, релігія і націоналізм -- це такі великі дві сили, які закріпились в українському народові та котрих неспроможна знищити силою московська система. Тому нічого дивного, що вони зганяли сон з очей можновладців Кремля. Для них вони були більш небезпечні чим атом-бомба.
Після війни Німеччина скоро вигоює свої рани. Аденавер за допомогою західних союзників відбудовує цілковито зруйновану Німеччину і ставить її на чолі інших вільних західних держав, робить рівноправним партнером Західного Світу. З відбудовою Німеччини зростає в силу НАТО, яке починає бути загрозою не лише Варшавському Пактові, але і для самої Москви. Треба було протидіяти і то скоро. Насамперед - скомпромітувати Уряд Західної Німеччини. Підготовку і реалізування цего пляну доручають спеціалістові европейських лраїн, Андропову.
В той саме час на видне місце у Федеративній Німеччині почав висуватись проф. Теодор Оберлендер, якого Аденавер у 1953 році покликав до свого уряду як міністра переселенців і воєнних жертв. Під його юриздикцією опинились мільйони німців - утікачів чи переселенців із німецьких теренів, які після війни стали належати Польщі й Чехії. Це були люди з ясним проти - комуністичним наставленням з яких Оберлендер почав творити проти- комуністичну партію, та ставав загрозою для Москви.
На його особу НКВД звернуло свої очі. Таж то він, з вибухом війни, командував українським «буржуазно-націоналістичним куренем «Нахтіґаль», який перший ввійшов до Львова і перебував в ньому цілий тиждень. Відомо, що в тому часі знайдено у львівських тюрмах тисячі помордованих в'язнів як і немало жидів та польських професорів. Чому ж тоді не приписати ті звірства Оберлендерові та його відділові «Нахтіґаль»? Тоді одним пострілом легко буде можна вбити двох зайців: Засудивши Оберлендера, скомпрометувати західнонімецький уряд, мовляв, у його міністерських фотелях засідають найбільші воєнні злочинці, та й легко можна буде доказати українському народові про злочинні дії та співпрацю з німецько-гітлерівською партією «українських колаборантів та бандитів з-під стягу Степана Бандери, які в рядах «Нахтіґаль», а потім в ОУН - УПА - УГВР разом з німецькими катами «винишували український народ».
Серед таких обставин, 15 жовтня 1959 року загинув Провідник ОУН Степан Бандера. в Мюнхені, де зразу підозрівалось у його смерті зумисне вбивство. Чи це не є промовисте, що він гине в той самий час, коли почалася нагінка проти «Нахтіґаля» і німецького уряду?
Над домовиною священик вказав на те, що за його смертю є таємна комуністична рука. Совєтські власті, як і совєтської зони Німеччини, зразу підхопили цей злочин як «діло Оберлендера». Так, наприклад «Красная звєзда», офіціоз совєтського Міністерства оборони, писала, що Бандера підчас війни увійшов до Львова разом із батальйоном «Нахтіґаль» і забагато знав про ролю Оберлендера в тодішніх злочинах у Львові. Тому Оберлендер, мовляв, усунув його, як свідка з дороги. «Комсомольськая правда», офіціоз комсомолу, зараз же повторила цю атаку на Оберлендера. Під заголовком «Інцидент чи вбивство» газета помістила карикатуру, на якій Оберлендер, стоячи над домовиною Бандери. каже: «Він був добрий нацист, та лиш шкода, що знав надто багато про мене»». Справжній убивця, совєтський громадянин Богдан Сташинський, аґент КҐБ, утік до Західного Берліну 12 жовтня 1961 року та віддав себе до рук спочатку американських, а відтак німецьких властей. Він заявив, що убив Бандеру за наказом совєтського уряду і його секретної поліції, як також за її наказом попередньо, 12 жовтня 1957 року убив відомого публіциста й політичного діяча Лева Ребета. В той час, як совєтська пропаґанда намагалася звинуватити Оберлендера в тому злочині, Пресова Аґенція совєтської зони АДН опублікувала іншу версію про вбивство Бандери.
Німецьке судове слідство в Бонні вияснило ту справу так:
«…В совєтській окупаційній зоні 15-го жовтня 1961 р. почали пропагандивну акцію, роздуваючи фальщиву версію, що український переселенець Миськів замордував Бандеру на препоручення німецької федеральної розвідки 15-го жовтня 1959 р., та що сам Миськів згодом був убитий. Під кінець жовтня німецька федеральна розвідка перехопила декілька інструкцій совєтської розвідки, наданих їхньому розвідникові, із запитом про ефект пущеної пропаганди щодо Миськова та чи треба її продовжувати? Тим часом стверджено, що Миськів у день убивства Бандери 25-го жовтня 1959 року був в Італії та
що він пізніше (17-го березня 1960 р.) помер природною смертю ».
Далі говориться:
« Пропаґанда почата на вимогу совєтської влади в совєтській окупаційній зоні, була спрямована на звинувачення Німецької Федеральної Республіки у вбивстві Бандери. Це типово для комуністичної пропаґанди - - перекладати власну вину на чужих поза своєю територією».
Кримінальна інвестиґація у Бонні також ствердила, що Степан Бандера не увійшов до Львова з відділом «Нахтіґаль» і ніколи там не був у той час бо був викликаний Головною Військовою Командою до Берліна (де і був арештований), що вказує, що він особисто не знав про події у Львові, а Федеральний Верховний Суд підтвердив, шо вбивство Бандери вчинено за паказом совєтського уряду та що Оберлендер не мав ніякого стосунку до вбивства Бандери. На суді ще раз виявилася метода, яку вживав совєтський уряд:
пов'язаність політики з правом у комуністичній совєтській системі.