МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Отар Довженко: "Да пошли вы!" (/)

10/07/2009 | Franko
Стаття про стан українських медіа після помаранчевої революції і зараз, і роль в цій ситуації провідних українських політиків, які, серед іншого, кандидують в президенти.

(дисклеймер: Franko не обов"язково підтримує усе сказане автором.)

-----------------------------

«Да пошли вы!»

Отар Довженко 07-10-2009

http://telekritika.ua/otar_col/2009-10-07/48390

«Вони брешуть»: усі провідні кандидати в президенти протягом останніх 5 років цинічно ігнорували вирішення нагальних проблем українського медіапростору. Ви ще вірите, що з обранням когось із них станеться диво?

Цей текст є власною думкою автора, а не редакції «Телекритики», і ми з радістю вислухаємо альтернативні думки всіх охочих висловитися.



Усяке коло має властивість замикатися. Днями коло свого майже п'ятирічного перебування у владі замкнув Президент України Віктор Ющенко, заявивши журналістам на прес-конференції: «Віктор Ющенко, який сидить перед вами, - це Віктор Ющенко 2004 року, який ішов на вибори - я із свого пакету жодної тези не викинув, і сьогодні я у сто разів більше переконаний, що саме такою дорогою треба йти Україні».



Ну, та й Бог із ним. Критикувати сьогоднішнього Ющенка, який скніє у відлюдді на Банковій в оточенні своєї Віри Іванівни й своєї віри в те, що в січні-лютому 2010 року все для нього не cкінчиться, вже навіть політичні опоненти вважають биттям лежачого. Думка про те, що обговорення на повному серйозі шансів чинного глави держави на прийдешніх виборах є виявом жорстокості, була наскрізною в дебютному випуску ток-шоу «Велика політика» на «Інтері». А найвлучніше, либонь, висловився один із блогерів в обговоренні бадьорих заяв Віктора Андрійовича про майбутню перемогу: «У реальності, в якій він живе, він справді виграє вибори».



Ваш автор, як, напевно, й більшість колишніх учасників Помаранчевої революції, не почуває жодної зловтіхи з приводу занепалого феномену «Ю-щен-ко!», хоча такий розвиток подій можна було би вважати виявом найвищої політичної (в оригінальному, не зіпсованому вітчизняними політзлодюжками значенні слова) справедливості. По-перше, просто по-людськи жаль накопиченої суспільством за 14 років незалежності пари, випущеної, як згодом виявилося, в гудок. По-друге, на аналогічне електоральне покарання заслужили, крім головного символу Помаранчевої революції Ющенка, решта четверо з нинішньої топ-п'ятірки претендентів на президентський пост. Протягом постпомаранчевої п'ятилітки кожен із них (Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Володимир Литвин) щонайменше рік перебував при владі на посаді, яку за бажання можна було використати для виконання своїх обіцянок. Якби ці обіцянки, тодішні й теперішні, звісно, насправді були планами.



Про те, як замість економічних реформ було роздавання свіжонадрукованої готівки вкладникам Ощадбанку, а замість паритетних відносин із Росією - «Росукренерго», а також про те, що було замість обіцяних НАТО, ЄС, ЄЕП, СОТ (хіба що цю таки домучили), ми зараз не будемо. Візьмімо головні обіцянки у сфері медіа - сфері, в якій, як нам весь цей час повторювали й тепер продовжують, помаранчева влада досягла свого найбільшого й чи не єдиного успіху. Дарувавши нам Свободу Слова.



Свобода слова



Свободу не дають, її беруть. Українські медіа взяли її в період ейфорії та фактичного безвладдя, коли команда Кучми вже, а команда Ющенка - ще нічого не контролювала. Гайки, закручені Адміністрацією Президента та олігархами-медіавласниками, розкрутилися самі собою, і свобода впала до наших ніг. Очманілі від свіжого повітря журналісти якийсь час не могли повірити, що тепер можна все, а потім почали згадувати, як працювати без темника. Якщо комусь за це треба дякувати, то точно не Ющенку, Тимошенко, Зінченку, Червоненку чи Жванії, а радше боягузтву власників та політичних патронів ЗМІ, які в той час були стурбовані лише порятунком власних статків та сідниць.



Так звана свобода, себто можливість працювати за професійними стандартами без огляду на вказівки або інтереси «дяді», тривала трохи більш як півроку. А в ці півроку, якщо пригадуєте, щось подібне коїлось не лише у медіа, але й у Верховній Раді, де народні депутати із шаленою швидкістю перебігали з фракції до фракції, і в місцевій владі, де тривав шабаш переділу посад і сфер впливу під прапорами нового - помаранчевого - кольору. А потім колишня робоча худоба, що скористалася прочиненими дверми стайні й вирвалася на волю, почала потроху розуміти, що переваги вільного життя сильно перебільшені - холодно, голодно і не знати, як зиму пережити. Й почала повертатися: спочатку на підгодівлю джинсовою «зеленню» перед виборами 2006 року, потім на стабільні ситні хліби виборів-2007, і нарешті - закономірний результат - слухняно підставила шию під звичне ярмо, яке чекало з 2004 року. Ті ж, хто повертатися не схотів - дичавіють, годуються підніжним кормом в інтернетах і маргінальних ЗМІ, зрештою, йдуть із професії.



Чи є в Україні сьогодні свобода слова, чи це просто інший, пристойніший на вигляд, різновид несвободи - питання дискусійне. Але в усякому разі слід визнати: якщо вона є, до цього «досягнення» не мають стосунку ні Ющенко, ні Тимошенко, ні Янукович, ні Литвин, ні решта політичних лідерів сьогодення. Всі вони - якщо не особисто, то в особі представників своїх команд, за цей час багато разів продемонстрували те саме розуміння функцій ЗМІ, яке мали їхні попередники. А дякувати помаранчевим за те, що вони не чинили зі ЗМІ як Кучма, абсурдно - тоді можна подякувати й за те, що вони не пили крові немовлят.



Злочини проти журналістів



Встид і гáньба, як кажуть на Буковині. Жодної кримінальної справи, порушеної за ознаками перешкоджання професійній діяльності журналістів, хоча останніх за цей час хіба що дустом не труїли. Демонстративне засудження виконавців у справі Ґонґадзе під крики про її «розкриття», а потім - під самісінькі вибори - «раптове» затримання головного фігуранта Олексія Пукача, який начебто вже почав називати прізвища, та тільки зовсім не ті, які й без того всі знають. «Покарання» громадянина Калашникова, який побив знімальну групу СТБ, його невключенням до списку Партії регіонів. Включення до виборчих списків інших відморозків, які відзначилися незгірш Калашникова. Численні випадки побиття журналістів правоохоронцями, за яких потім, у найкращому разі, вибачалося їхнє керівництво (а частіше казало, що самі винні, не треба було крутитися під ногами). Не менш численні випадки побиття або погроз із боку депутатів народних та місцевих, за які навіть ніхто не вибачався. Величезна кількість судових позовів проти журналістів та ЗМІ від можновладців у стилі «ви в мене, суки, зайвого патякати не будете». Монумент зневаги до журналістської професії вінчає поламаний депутатом-комуністом мікрофон Олі Червакової. І - заяви, заяви, заяви. «Ми не дозволимо», «Це неприпустимо», «Я не дам», «Поки я при владі, такого ніколи не буде», «Я беру цю справу під особистий контроль»...



Присутність у двох провідних політичних силах спікерів, що в минулому були журналістами, - Андрія Шевченка, Ганни Герман, Олени Бондаренко, Олега Медведєва, Віктора Уколова, Олега Ляшка та інших - дозволяє їм успішно піаритися на так званому захисті свободи слова. Однак жодного пояснення того, що підконтрольні цим політичним силам прокуратура й міліція демонстративно відмовляються кваліфікувати злочини, скоєні проти журналістів під час виконання службових обов'язків, як перешкоджання професійній діяльності, окрім домовленості «не створювати прецеденту», бути не може. Вони вже не соромляться демонструвати, що ми їм заважаємо. В одних погано приховане, а в інших і геть неприховане ставлення до журналістів як сміття, обслуги, нав'язливих паразитів, які пхають свої носи куди не треба, притаманне всім цим політичним силам. Це елемент навіть не психології, а ментальності.



Ющенко відкрився перший - своїм славнозвісним «кілером найманим» на адресу Сергія Лещенка влітку 2005 року, що й стало, здається, для образу «народного президента» початком кінця. А смішне «Пропало всьо!» від Тимошенко, показ якого в новинах схвалили троє шеф-редакторів - тепер уже колишніх? А останній скандал в ефірі «Шустер live», який наочно продемонстрував ставлення команди Віктора Януковича до журналістів та панську зверхність до «своїх» ЗМІ? А Яценюк, який протягом півроку з задоволенням користувався послугами... кгм... платного кохання журналістів і ведучих телеканалу «Інтер», а тепер продовжує споживати ці послуги на телеканалах Віктора Пінчука? І з якої радості це має змінитись у разі, якщо когось із цих людей буде обрано або переобрано на посаду Президента України?



Суспільне мовлення



- Воно-то нам, безперечно, потрібне, але треба було б спершу добре розібратися, що до чого, скласти дорожню карту...

- Розібралися, склали. Ось одна концепція, ось друга, ось третя.

- Концепції? Гм... А їх точно фахівці складали?

- Точно. Але якщо не вірите, присилайте своїх фахівців, хай вони складають.

- Все одно, перш ніж щось робити, треба добре зважити всі «за» і «проти», вирішити, яким буде суспільне мовлення, з яких грошей воно буде існувати.

- Ось вам 49 варіантів.

- Нам не треба 49, нам потрібен один, але найкращий.

- Ось вам найкращий варіант.

- Ще не факт, що він найкращий. Він передбачає ліквідацію УТ-1 - національного багатства та стратегічного ресурсу на випадок інформаційної війни, унікального культурного явища в історії...

- Окей, ось вам інший варіант, де УТ-1 збережеться.

- Але навіщо нам тоді суспільне мовлення, якщо є УТ-1? Знаєте що, хлопці? Ви спочатку все продумайте, а потім приходьте зі своїми концепціями. До побачення.



Приблизно такий діалог веде влада протягом постпомаранчевої п'ятирічки з уже нечисленними активістами ідеї суспільного мовлення. Схоже, його створення стало такою ж багаторазовою передвиборною обманкою для громадського сектору та комісарів із Заходу, як надання російській мові статусу державної - для знедолених виборців сходу та півдня України. У 2005-му «бліцкріґ» коаліції «Суспільне мовлення» та інших ентузіастів цієї ідеї було зупинено біля дверей кабінету президента Ющенка. Тогочасний державний секретар (так це називалося) Олександр Зінченко розтлумачив борцям за суспільне мовлення, що ідея з виведенням загальноукраїнського Першого національного каналу з-під контролю Банкової не пройде. Хоча вголос від ідеї СМ ніхто не відмовлявся, звісно. Була Декларація, був Указ, був проект Концепції, проект Конституції, був проект Закону. Було також Голосування, яке 202 голосами підтвердило відсутність славнозвісної «політичної волі» до створення суспільного мовлення.



І знов-таки, ніяких виправдань, окрім небажання всіх гілок влади та всіх провідних політичних сил створювати новий ні від кого не залежний засіб масової інформації, бути не може. «Він (вона) хотів(ла), але вони не дали» - нонсенс, оскільки і Ющенко, і Янукович, і Тимошенко обіцяли створити СМ, імітували бурхливу діяльність у цьому напрямку і разом мають у Верховній Раді достатню кількість голосів, щоб ухвалити закон. Зрештою, реорганізацію Національної телекомпанії України можна було розпочати (та, власне, й розпочинали, поки з Банкової не пролунала команда «стоп») уже давно, й підготувати державного телемонстра до конверсії. Повноважень для цього вистачає і в Ющенка, і в Тимошенко, вистачало в 2006-2007 роках і в Януковича, який мав стабільну більшість у ВР та «свого» керівника Держтелерадіо. Тому включення обіцянки створити суспільне мовлення до виборчих програм будь-кого з цих кандидатів слід вважати цинізмом найвищого ґатунку.



Цифрове мовлення



На відміну від суспільного мовлення, яке стало ідеологемою і, врешті-решт, штампом, долею впровадження цифри в Україні стурбовані хіба що фахівці телекомунікаційної галузі. Між тим, зволікання та продовження корупційних ігор навколо цієї теми може призвести до результатів украй плачевних, і не лише для індустрії, але й для політиків, які сьогодні не бачать далі свого носа й вважають, що цифра впровадиться якось сама собою. В один прекрасний день вони прийдуть в ефір торгувати своїми фейсами й виявлять, що ефір - тю-тю.



На безглузде перетягування линви між Мінтрансзв'язку та Нацрадою, на намагання відмити гроші чи скласти комусь протекцію, втюхавши державі застарілу апаратуру, на переділ місць у цифрових мультиплексах між фантомами та імітацію розбудови цифрової мережі в окремо взятих регіонах пішли дорогоцінні роки. Інформаційна безпека держави, про яку можновладці воліють дбати, ганяючи російських журналістів в аеропортах, опинилася під реальною загрозою. Поки що їх цікавило тільки те, хто з них розподілятиме гроші на цифру. З кожним згаяним місяцем шансів на створення в Україні до 2015 року якісної, продуманої, дієвої системи ефірного цифрового мовлення з мінімальною соціальною шкодою стає дедалі менше. Про 2012-й ніхто вже й не говорить. А громадськість ще навіть не повідомили про те, що старі добрі аналогові антени незабаром доведеться змінити на сет-топ-бокси.



Навіть попри те, що головною формою життєдіяльності керівників нашої держави в ці роки була міжусобна боротьба, у такій специфічній сфері, яку жодним чином не можна використати в популістських цілях, вони вже давно могли тихенько домовитись і діяти узгоджено. Натомість навіть на спільному майданчику для прийняття рішень - РНБОУ - все поки що обмежилося деклараціями. Головні претенденти вже показали нерозуміння серйозності цифрової проблеми-2015, інші у своїх програмних промовах навіть не згадують про такі «дрібниці». За будь-якого розвитку ситуації - чи буде влада надалі розділена між двома центрами впливу, чи опиниться в одних руках, - немає підстав сподіватись якогось конструктиву в цій сфері.



Роздержавлення ЗМІ



Валіза без ручки, якою вже давно стали державні засоби масової інформації, зручно лежить на візку, що його тягнуть бюджетні коні. Коли кінських сил не вистачає, фінансування обмежують, і тоді залежним медіа доводиться крутитися: затягувати пасок, скорочувати штат і обсяг, промишляти джинсою. Держава невпинно засвідчує свою неспроможність бути ефективним медіавласником, а утримання переважно допотопних газет, радіостанцій і телекомпаній коштує значно дорожче, ніж придбання ефірного часу в обсязі, більш ніж достатньому для висвітлення діяльності органів влади. Проте роздержавлення ЗМІ, обіцянка помаранчевих, яку підтримували й біло-блакитні, роками буксує на етапі «доопрацювання законодавчої бази».



За ці роки армагеддон майбутнього роздержавлення став нав'язливою ідеєю для бідолашних провінційних журналістів. Одні з них хочуть, але бояться свободи з позбавленням бюджетних дотацій, інші - просто її бояться. Проте поки що їм ніщо не загрожує: прогрес у справі роздержавлення десь такий, як і в суспільному мовленні. Тільки тут причина бездіяльності влади передусім не в бажанні зберегти цей давно застарілий та неефективний медійний ресурс, а в небажанні вплутуватися в чергову соціальну перипетію: куди дівати тисячі людей, професійно непридатних для роботи в сучасних ЗМІ, які неминуче опиняться на вулиці після роздержавлення. Перед виборами - а передвиборна готовність у нашій країні перманентна - непопулярних рішень уникають усі. Тому друковані високим друком районки з незмінним портретом голови райдержадміністрації на першій шпальті після цих виборів знов нікуди не дінуться, адже на порядку денному будуть нові - місцеві, а потім - парламентські вибори, і популізм не скінчиться ніколи.



Регулювання медіаринку



Тут у нас два герої, що розквітли буйним цвітом за часів Ющенка-Тимошенко-Януковича: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Перша, що в епоху Кучми слухняно виконувала вказівки Банкової, після Помаранчевої революції поступово перейшла на госпрозрахунок. Умовно проющенківська більшість Нацради в обмін на певні послуги Банковій користувалася свободою та недоторканністю в усіх своїх діяннях, які часто викликали підозри в корупції. Підписання домовленостей із головними гравцями ринку, так званого Меморандуму, надовго перевело відносини між наглядовим органом та об'єктами нагляду в напівінтимний режим, який фактично легалізував порушення мовниками норм законодавства. Нацрада заслужила прізвисько «ДАІ телерадіопростору». З-поміж опозиційних політичних сил голос проти того, що відбувалося, піднімала лише Партія регіонів, але й та робила наголос переважно на мовному питанні, а під кінець прокололася, зізнавшись: ціною питання є прагнення поставити на чолі органу свою людину. А загалом усі, від прем'єр-міністра до прокуратури, дивились і дивляться на те, що відбувається в Нацраді, крізь пальці. Новий президент, який призначить своїх чотирьох членів Нацради, безперечно, прагнутиме контролювати більшість у цьому колегіальному органі.



Феномен моральної НЕК, яка лише за рік із непомітної експертної шарашки при Кабміні перетворилася на потужний центр впливу вже не лише на медійний, але й на культурний простір, втручаючись у програмну політику мовників та вилучаючи з продажу книжки, воістину незбагненний. Тільки сліпоглухонімий прем'єр-міністр міг не помітити, що в нього під боком виплекали антиконституційну машинку для стрижки купонів. Діяльність НЕК, звісно, не має нічого спільного з боротьбою за моральність суспільства, позаяк її удари аж занадто вибіркові, а викриті нею неподобства - аж занадто дрібні в порівнянні з бедламом і содомом, який коїться просто в усіх нас на очах. Те, що ні громадськість, ні медійна спільнота не спромоглась організуватись і вчинити спротив НЕК, - наша з вами біда, плоди якої нам ще доведеться пожинати в майбутньому. Але в цьому випадку показово, що й прем'єра, і її міністрів, і президента, і парламентську більшість, і парламентську опозицію, і взагалі - всі політичні сили влаштовує постання в Україні моральної інквізиції. Аж настільки, що ніхто з них ніколи не сказав кривого слова на адресу НЕК.



Протягом цих 5 років парламент мляво, зі скрипом, час від часу ухвалював такі-сякі вдосконалення до медійного законодавства. Багато важливих змін було провалено - за це зокрема можна «подякувати» й головам Верховної Ради, від яких дуже багато залежить в ухваленні законів. Але ні парламентська більшість, ні президент, ні жоден із прем'єрів не зробили нічого для того, щоби наявне законодавство нарешті почали виконувати. Натомість під їхньою егідою систематичне порушення законів у сфері регулювання ЗМІ набуло ознак усталеного корупційного механізму, руйнувати який невигідно нікому з тих, хто претендує на найвищу державну посаду. Адже механізм може працювати й на їхню користь.



Корупція. Зокрема - у ЗМІ



Обіцянки політвождів покінчити з корупцією сприймаються виборцями, либонь, найменш серйозно. Навіть самі політики часто, захопившись демагогією в ефірі ток-шоу, визнають незборимість цього явища, яке можна хіба що обмежити (а краще - очолити :)). Та й самих кандидатів, хіба що крім «новачка» Арсенія Яценюка, не раз звинувачували в темних справах. Однак саме медіа - та сфера, де всі вони вдаються до відвертої, неприхованої, нахабної корупції, яку, очевидно, незабаром проголосять такою самою вимушеною нормою, як голосування чужими картками у Верховній Раді. Джинса, чорний піар, «сірі» рекламні технології, які цього року остаточно «побіліли» (тепер передчасна політична реклама називається «комерційною», а її пародіювання - недобросовісною) - все це є в арсеналі всіх провідних кандидатів у президенти. І використовується вельми активно вже нині, до початку виборчої кампанії.



Я знаю, як сприймається в професійних колах багаторічне бухтіння «Телекритики» на тему неприйнятності джинси, і не сподіваюся на те, що цього разу чергова констатація того, що наші політики руйнують економіку ЗМІ та унеможливлюють їхнє нормальне функціонування своїми клятими грішми, знайде відклик у чиємусь досі байдужому серці. Тому говоритиму лише про себе самого, як активного громадянина, чия планка вимог до політиків була встановлена (можете сміятись) «ідеалами Майдану». Після вимушеного і, як показав час, безрезультатного голосування за «менше зло», яким бували Ющенко і Тимошенко з їхніми політичними силами, мені набридло шукати виправдань для людей, які з метою обману виборців отруюють середовище, в якому я живу, - медіапростір. Тому, прийшовши до ідеї неучасті в чергових виборах через відсутність гідних кандидатів, я відразу придумав альтернативу: віддати свій голос тому кандидату, який не ліпитиме добро зі зла і не користуватиметься неправедними медіатехнологіями у своїй виборчій кампанії. Результат передбачуваний. Кампанія офіційно ще не стартувала, але вся перша десятка претендентів уже відсіялася. Боюся, що в кінцевому підсумку чистою залишиться хіба що віртуальна доярка Вона...



Виправдання малого зла второвує шлях для зла великого. Називайте мене ідеалістом, наївняком чи як завгодно, але я впевнений: політик, чий штаб оплачує рекламні сюжети, замасковані під новини, купує ефірний час та зручні запитання у ток-шоу, замовляє «соціальну» рекламу на десятки мільйонів доларів, які не проходять через виборчий фонд, не має жодного морального права говорити про боротьбу з корупцією. Як, безперечно, й керувати державою. А чекати від такого політика, що він, узявши віжки державної колимаги в свої руки, раптом зазнає дивовижної метаморфози й почне плекати вільні та незалежні ЗМІ, - оце таки справді наївно.



Коротше кажучи



Хоч як не подобається нам демократично-анархічний бардак, який існує в Україні протягом останніх років, але поки альтернативою його збереженню нині є той самий «п...ець», про який я нещодавно писав у контексті скандалу в «Шустер live», а принци на білих конях - «політики нової формації», чи як там їх, - усе не їдуть, залишається єдиний не зовсім песимістичний варіант розвитку ситуації. Це варіант, за якого зміна президента не призведе до негайного зосередження влади в одних руках (а саме на це сподіваються і Тимошенко, і Янукович), а до наступних парламентських виборів тиск пари в головах українців нарешті сягне того рівня, щоб знову прорватися - тільки вже не в акції протесту, а в створення більш-менш здорової та конструктивної політичної сили. За яку нарешті можна буде голосувати без огиди й не за принципом «меншого зла».



Для медійної спільноти та індустрії ніякого «меншого зла» серед тих, хто сьогодні претендує на перемогу у виборах-2010, немає: всі вони одностайні у ставленні до медіа як знаряддя досягнення власних цілей, до журналістів - як нижчої касти прислужників, до потреб громадянського суспільства, пов'язаних із медіа, - як приводів для самопіару у вигляді обіцянок, які, дай Боже, забудуться до наступних виборів. Ми краще за тих, хто не працює в медіа, знаємо ціну начебто дарованій нам помаранчевою владою свободі слова, і глибше, ніж пересічні громадяни, розбираємось у їхньому лицемірстві. Для журналістів немає виправдання «святою простотою», яка змушує виборців із року в рік обирати між цими людьми.



Тому мій особистий вибір як громадянина - не голосувати за жодного з них, а як журналіста - зробити все, аби якомога більша кількість виборців дізналася про їхню справжню, а не декларовану позицію з тих питань, які зокрема стосуються медіа. І свідомо, враховуючи все викладене вище, вирішувала: дати цим людям ще один шанс на додачу до вже знехтуваних, чи разом зі мною сказати їм усім вікопомну фразу Миколи Яновича Азарова.

Відповіді

  • 2009.10.07 | Shooter

    Ага. "Всі на Гаваї!

    Чи якщо дотримуватися ліворайтного правопису, то

    "Всі нахуй Гаваї!"
  • 2009.10.07 | Sean

    це все чудово. Але в Україні має бути легітимна влада

    хоча б тому, що природа не терпить порожнечі
  • 2009.10.07 | yes

    Мабуть писав при сильно розладнаному шлунку.

  • 2009.10.07 | Skapirus

    Хороша стаття. Дякую!

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.10.07 | OlalaZhm

      класна стаття. невистачає одного

      як не дивно це звучить, але поки не буде створено особливої форми господарювання для ЗМІ, яка дозволить створюватись і працювати БЕЗ КОНКРЕТНОГО ВЛАСНИКА, толку не буде. Тобто, по типу колективних підприємств, де головного редактора (директора) обирають раз на рік чи на 3 роки в колективі, і він працює, як, наприклад, працюють голови правління в акціонерних товариствах. В не треба про те, що ЗМІ - теж бізнес, і про досвід західних країн і США. Їхній досвід якраз і свідчить, що не можна віддавати СВОБОДУ слова у власність якихось багатіїв. Останні роки саме із розмов з західними журналістами чую їхнє невдоволення таким станом справ.

      Такі ЗМІ повинні мати свою систему оподаткування - не обов"язково пільгову, просто свою, з урахуванням того, що витрат на оплату інтелектуальної (нематеріальної) праці більше, ніж доходів від матеріального продукту.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.10.07 | OlalaZhm

        льчьшє познА, чім нікагда (л)

        О! Нарешті повтавали! Прокинулись! Нарешті! Таки точно скоро вибори...

        Хоча це правильно - особливо про підтримку україномовних ЗМІ в регіонах, де з мовною проблемою - проблеми, вибачте за тавтологію :)

        http://www.president.gov.ua/news/15288.html


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua