МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Чорний вівторок. Шістнадцять років по тому (/)

07/21/2011 | БС
без строку давности

14 липня 1995 року, на 70-му році життя, від четвертого інфаркту помер Патріарх Київський і Всієї Руси-України Володимир (в миру — Романюк Василь Омелянович)

Похорон Святійшого Патріарха Володимира був трагічним. Історія не знає такого знущання над похоронною процесією. Коли у Львові, за півстоліття до описуваних подій, ховали Митрополита Української греко­католицької церкви Шептицького, то на його похоронах були присутні навіть перші секретарі ЦК КПУ. У день поховання Патріарха Володимира у Києві «за старшого» залишили щойно призначеного віце­прем’єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції. А питання полягало у виділенні місця під поховання такої визначної особистости. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до Кабінету Міністрів України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря і забезпечити супровід траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви та її вірних.

18 липня, об 11­й годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП ухвалив поховати Патріарха на території Собору Святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА­УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники «Беркуту» використовували спецзасоби — сльозоточивий газ і гумові кийки. Підійшовши до стін Св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. У цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоб переконати в необхідності поховання Патріарха в Соборі Св. Софії, беручи до уваги його заслуги перед українським народом. Проте марно.

О 16­й годині 30 хвилин учасники похоронної процесії — народні депутати, священики, члени УНА­УНСО — розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав. Міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходів на керівників держави. Невідомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але те, що такий наказ був наданий, — це точно. У таких випадках міліція самостійно ніколи не приймає рішення.

О 19.20, коли копання могили було завершено, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дав розпорядження загонам «Беркуту» розігнати процесію. Хтось скомандував: «Натовп бити — унсовців калічити!» Відчинилася брама дзвіниці і з неї вискочили кілька сот розлючених «беркутівців». Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск «Беркуту», поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала українські державні прапори. Дісталося і народним депутатам. Внаслідок злочинних дій міліції багато людей отримали серйозні травми.

Близько 22­ї години працівники міліції зняли кордон навколо могили. Учасники похорону засипали її землею і відслужили молебень. Неподалік майдану, в приміщенні Шевченківського РУВС, працівники міліції цілу ніч катували унсовців, затриманих під час побоїща.

Наприкінці травня 1996 року прокуратурою м. Києва було закінчено розслідування кримінальної справи про події 18 липня 1995 року. У результаті розслідування слідство дійшло висновку, що В. Будніков «діяв в рамках наданих йому повноважень» і «його дії не містять ознак посадового злочину», а «тілесні ушкодження, що їх отримали учасники похорону внаслідок сутичок із працівниками міліції, не є результатом умислу останніх, оскільки їхні дії були спрямовані не на заподіяння ушкоджень, а на запобігання порушенню закону і захист свого здоров’я. При таких обставинах відповідно до ст.6 п.2 КПК України прокуратура закрила кримінальну справу.»

Винних у побитті людей досі «не знайдено», хоч вони є і чудово себе почувають. Рано чи пізно все стане відомо, і винні понесуть заслужене покарання. А справжньою причиною побиття віруючих була спроба ліквідувати Українську православну церкву Київського патріархату, яка становила загрозу існуванню УПЦ Московського патріархату. Недаремно, коментуючи журналістам трагедію, що сталася на Софійському майдані, тоді ще митрополит Смоленський Кирил (Гундяєв) заявив, що «причиною побиття людей був розкол у Церкві». Російський митрополит, «нічтоже сумняшеся», переклав вину на віруючих УПЦ КП, на прихильників незалежної від Москви національної Церкви. Проте позиції УПЦ КП в суспільстві значно зросли.

Події 18 липня засвідчили, що українська влада як була, так і залишилася залежною від Москви.

Майстерно «умили руки» всі тодішні високопосадовці. Президент Леонід Кучма терміново вибрався до Білоруси. Прем’єр­міністр Євген Марчук [*] та мер Києва Леонід Косаківський також були «відсутні». Тим часом жваво обговорювалася страшна здогадка: вказівку «будь­що не допустити поховання Патріарха на території Софії» дав своїм підлеглим саме президент. Це був перший рік «гаранта після обрання». Вони дуже старалися. А тимчасом присутности хоча б одного чиновника на похоронах Патріарха було достатньо, щоб не допустити тієї безглуздої дикости, коли молоді українці у строях ОМОНу били кийками і труїли сльозогінним газом священиків, старих, жінок, народних депутатів — теж українців. Свої били своїх. Виконували наказ невидимих ляльководів від влади. Минуло 16 років. У владців — амнезія: про чорний вівторок «забули». Бо злочинці не звикли карати самі себе. Щоправда, Суду Господного ще ніхто не уникнув.

Ярина Римар
Українське слово № 29 20–26 липня 2011 року
http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2011/29/02.html

[*] "Але в нинішньому керівництві нашої країни державних діячів рівня Євгена Марчука, на жаль, немає." (Ігор Лосєв http://varnak.ueuo.com/whoiswho/whoiswho.html#ch5 - Б.С.)


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua