09/10/2005 | Sean

Поцуплено з "України молоденької" за 10.09.05

Фома. Я (романтика)

Сергій Фоменко показує «УМ» свою квартиру, студію та місця відпочинку
Дарина ГОРОВА


Привіт! Улюблена газета продовжує тiшити ля-ля-фанів. Випивши кілька літрів енергетичних коктейлів, вволю надихавшись чистим гірським повітрям, наплававшись у Чорному морі, знову закохавшись та надихнувшись вашими листами, ми створили нову музичну рубрику — «Зірковий день», тобто один день, який ми проводимо з зіркою вітчизняного шоу-бізу. Це вам не якась прес-конференція чи звичайна розмова за чашкою зеленого чаю — з ранку і до вечора ми оцінюємо українських звйозд вашими очима.

Насправді вони такі ж як і ми з вами: на їхніх кухнях теж бувають завали брудного посуду, а вчора хтось не купив пакети для сміття — доводиться викидати деінде, вони також забувають мобільні телефони чи парасолі в громадських місцях, читають «УМ», а на сцену їм, виявляється, і досі лячно виходити. Вам цікаво, як швидко їздить Фома з гурту «Мандри» на моторолері? Коли починає свій звичний день Руслана? Як назвав свого сина Олег Скрипка? Що сьогодні вдягнула Ані Лорак? Як звати даму серця Сашка Положинського? Ну і, звичайно, коли вийдуть їхні альбоми-кліпи-сингли-фотосесії, цікаві історії з концертів, про що вони мріють та в чому сенс життя, як важко бути працівником культури, про політику, анекдоти та автографи для читачів «УМ»? Пишіть нам! Відтепер ви можете не тільки відповідати на запитання нашої вікторини (див. номери за 13 та 28 серпня), а й надсилати листи з пропозиціями для нового зіркового дня, а також, що саме ви б хотіли прочитати про улюбленого виконавця. Для не особливо уважних читачів ми нагадуємо, що пропозиції запросити гурт «Іванушкі Інтернешнл» чи Філіппа Кіркорова редакція не розглядає. Давайте вже нарешті підтримувати вітчизняного виробника!



Протягом дня ми з ним побували в різних місцях і мене весь час не полишало відчуття, що саме на цьому місці була написана така-то балада, а ось із таких міркувань міг би народитися гімн Революції, який ми всі добре знаємо: після «денного» знайомства з музикантом наче відкриваєш його творчість по-новому, а тексти і музика стають ясними, такими, наче по-іншому і бути не могло. Знайомтесь: один із найяскравіших представників вітчизняного виробництва, «мандрівний дяк», невиправний романтик, технік і в майбутньому — художник, а після Дня незалежності ще й заслужений артист — лідер гурту «Мандри» Сергій Фоменко (Фома).

Живе Фома на Печерську. Я теж. Із Сергієм ми зустрілися в овочевому відділі одного з супермаркетів абсолютно випадково. Тоді ж вирішили, що жити майже поруч і не втілити в життя нову рубрику «УМ» просто негоже. От тільки спочатку Фома «сходить у відпустку». Це значить на один тиждень вимкне мобільний телефон і заляже з усіма відкладеними і ще непрочитаними книжками на улюбленому дивані. «Востаннє по-людському я відпочивав років три назад. А десь рік тому просто втік на тиждень у Португалію, бо перегрівся по-максимуму».

Отож ранок одного дня наприкінці серпня для Сергія розпочався традиційним чаєм та «ще чимось легким». Сіра футболка з написом «м'юзік», чорні вельветові штани, зручні в'єтнамки — «Я одягну картату сорочку і на ноги модні штани, вип'ю чашку чорної кави, а може, ще посплю і побачу сни» (тут і далі курсивом виділені цитати з пісень гурту «Мандри». — Авт.) — та вперше за два місяці улюблений синій моторолер. Фома маневрує на ньому між перехожими перед Будинком меблів, де стою я. «Сідай», — каже. Зараз Фома нам розкаже «де квітне дивний сад, де срібляста ніч тремтить у темних водах» — ми їдемо у Ботанічний сад ім. академіка Гришка. Дорогою Сергій розповідає, що техніку взагалі любить. «Музика — це теж техніка, — говорить він. — Чомусь усі думають, що це поезія. Неправда, вона складається на 80 відсотків із механіки. Єдиний поетичний момент у музиці — коли ти її пишеш чи виконуєш на сцені».

А от моторолери в Україні так і не заслужили славу транспортного засобу, журиться Фома, показуючи затягнуті шрами на правиці. Нещодавно на Окружній дорозі його збив джип. Добре, що у шоломі був — це і врятувало.

— А що це ти робив на Окружній дорозі?

— Так я тудою їжджу на студію, де ми пишемо альбом. Це приватна садиба, яка розміщена за містом — як це, зрештою, і має бути. Так от через півтори години в нас був поїзд на Дніпропетровськ, їхали на концерт, і перше, що я зробив, стягнувши шолома — почав рухати кистю руки, адже я граю на гітарі. Пальці були у порядку, але оцю частину (проводить лівою рукою по передпліччю. — Авт.) я не відчував. А треба ж було відіграти півторагодинний концерт так, щоб ніхто не здогадався, що ти неліквід... Наступного дня на сцену я вдягнув темні окуляри, таку сорочку з довгими рукавами, а гітару довелося повісити на шию: півметра від мене стояв технік, який допомагав мені її одягати чи підправляв, коли інструмент з'їжджав. Знаєш, як я зазвичай на концертах там стрибаю, а тут стрибали всі, крім мене, — стояв так стаціонарно (демонструє, як стаціонарно він стояв. — Авт.).

Звичайно, якби у мене був час, ми б усе це офіційно оформили через міліцію, через те, що порушення водія було занадто грубим. Він повернув направо з лівого боку, не зважаючи ні на що. Але концерт був комерційним і було б прикро, якби він зірвався. Тому така вже наша доля, ми сіли у поїзд, де я з горя напився горілки, хоча я так не п'ю...

— І часто в тебе такі екстріми бувають?

— Так наше життя — взагалі екстрім. Весь останній рік, наприклад, був дуже напруженим. Та й до того вистачало. От ми — дорослі дядьки, а граємо музику, яка нікому не потрібна в цій країні. А ми її граємо і граємо. На радіо нас не пускають і не пускають. Так ми ж граємо і граємо... На телебаченні нас нема, а ми все граємо і не припиняємо... А публіці все одно подобається! Декілька перших років після заснування група «Мандри» взагалі сиділа на жолудях, я хочу сказати.

— Але ж бачиш, усім дісталося по заслузі — маю на увазі твоє щойно здобуте звання. Хіба ти не очікував, що після приходу нової влади таке можливо (ця розмова відбулася до прес-конференції, на якій Фома зі Скрипкою розмірковували про те, чи потрібні звання)?

— Все було так: буквально кілька днів тому я їхав у Луганськ із концертом і тут мені шлють есемески: «Вітаємо! Трам-парарам... заслужений артист». Я відповідаю: «Та годі вам уже приколюватись!». А вони: «Ні, таки-так. Подивись на сайті». І справді...

— Двоє журналістів «УМ» відмовилися від цих звань, аргументи, зрештою, зрозумілі. А от тебе такі думки не відвідували?

— Мені важко судити про вашу журналістську кухню, але при Кучмі я теж і пиріжка зі столу не взяв би, між іншим. Скрипка, який днями саме повернувся з Японії і нічого про ці регалії не знав, телефонував, він дотримується десь тієї ж позиції. Важко тут досягнути консенсусу, мені от зараз здається, що група «Мандри» дуже багато і сильно працює в напрямку популяризації української музики та культури в сучасній країні. Я вже не кажу про те, що мене всі вважають львів'янином — склався такий сталий образ Фоми-націоналіста. Я насправді киянин і не націоналіст, а патріот. І всюди, де тільки можна, пропагую національні цінності, тому ця штука в принципі заслужена...

— Ну там, на Майдані, мерз, так?

— Майдан — це вже була дискотека! До того ми три місяці їздили по Україні, в якій лютували януковичі. Ми проїхали її всю! А на Заході були лише в трьох містах — а то все схід, південь... І ми підтримували не певну силу, а проукраїнську ідею: сьогодні ця влада — єдине поки що уособлення національного. І я боровся за Україну: в даному випадку за оцих дітей, які граються на вулиці, за свою старість, яка колись там настане. Я менше за все хочу в років 60 сидіти і слухати, що «вот ти такой плахой, патаму ша ти украінєц і жлоб». Я такого слухати не буду! «Не спи моя рідна земля, прокинься, моя Україно, відкрий свої очі у світлі далеких зірок, це дивляться з темних небес загиблі поети й герої, всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє».

Ну і, звичайно, звання заслуженого не буде для мене фетишем, яким я розмахуватиму над головою. Між іншим, на концерті в Луганську мене так і оголосили. Я потім попросив, щоб більше цей прикол не повторився. Це звання — громадянське питання. А на сцені ми ж маємо тільки артиста і публіку. Все. Ніяких регалій, будьонівок...

— Тепер будеш стояти в одному ряду з такими «заслуженими» і «народними», як Наталка Могилевська, наприклад.

— (хихоче. — Авт.) Мені це насправді індиферентно. Так, це має шлейф не тільки пострадянського атавізму, а ще й повне нівелювання минулою владою. І якщо б таку лавочку закрили, то я б і не переживав. Краще б якусь премію дали, як це робиться в інших країнах.

У будній день у Ботсаду, куди Фома обожнює приходити в будь-яку пору року, гуляють все якось мами з малечею. Дітлахи різного віку метушаться на майданчиках, біля фонтану, ганяються за метеликами, Сергій усміхається кожному з них, приговорюючи якісь люб'язності. Жінка біля входу каже Фомі, що її син, який бавиться поруч, народився під музику «Мандрів». Фома махає, моргає та усміхається дитині. Питаю:

— Своїх не плануєш?

— От трошки порішаємо роботу, а там подумаємо. Я взагалі дуже люблю читати Всеволода Нестайка, дитячу літературу. Всі от рекомендують «Чарлі і шоколадна фабрика». А зараз я читаю спогади Лідії Вертинської про Вертинського, його листи, цей період, коли він повернувся в Радянський Союз, його життя-творчість.

— Раз уже зайшла мова про книги, то давай поговоримо і про кіно...

— Мені подобаються фільми Такеши Кетано, Кім Кі Дука, східне кіно. Класика, звісно, теж непогано. Фелліні (говоримо в один голос. — Авт.). «Джульєтта і духи», наприклад. Документальне кіно подобається. От «Токіо-Га» Віма Вендерса — три в одному: класика східного кінематографа, ще й документальний фільм. Дуже цікаво — всім рекомендую.

Сергієва романтична натура мандрівника проявляється в Ботанічному саду якнайкраще — він помічає всі деталі: нагорі пролетів літак, зліва в кущах заховався чорний кіт, а по сосні стрибають дві білки. «Взагалі в мене тут усі місця улюблені, — говорить співак. — От, наприклад, сад троянд. Людям, які виховувались на радянських фільмах про герцогинь і герцогів, тут може бути дуже кайфово. Не те, щоб я відчував себе герцогом, але приходити сюди обожнюю!». «Що би я робив без тебе, моя ніжна королево, що би я робив без тебе, що б?». Окрім трояндового ми проминемо ще яблунево-грушевий сад. «Тут гарно постелити сяку-таку ряднинку і читати книжки. Я тут вчив англійську», — каже Фома. «Я лежу й дивлюся у небо, на білі хмари, а пастух Свирид на горі пасе отару». Від саду вниз спускається доріжка, а нею — ми. «Цієї зими я розбив тут санки. Дерев'яні такі з червоною мотузочкою. Дуже люблю приходити сюди десь годині о восьмій вечора, коли майже нікого з відвідувачів уже немає і спускатися кілька десятків разів донизу. Спуск похилий, їдеш хвилини дві донизу зі свистом у вухах...». «Кришталевії джерела до весни укрила крига, бо згори хтось крутить землю наче дзигу, наче дзигу». Вже на виході з саду я помічаю попередження від адміністрації, яка нагадує, що тут «забороняється ... кататися на велосипедах, ковзанах, лижах і санках». Сергій дурачиться і затуляє долонею слово «санках», ми жартуємо, що «он же на тракторах їздять!», маючи на увазі «транспорт» працівників Ботсаду.

* * *

...«Ласкаво прошу! — говорить Фома, відкриваючи двері своєї квартири. Зараз тут ремонт, але «залишки колишніх розкошів» ще помітно на стінах. Вони пофарбовані в яскраві кольори і з завидною методичністю продовбані креативними лунками. «Так тут же була «хата хлопчика-бананана». Ми належимо ще до того покоління, яке прийшовши в гості до друзів, малювало на їхніх стінах. Он Салман (Салманов Мамед-огли грає в «Мандрах» на перкусії. — Авт.) тут щось написав», — показує шматок якоїсь шпалери. Робітник Олексій, який допомагає Сергію з ремонтом, каже, що на стінах були «і хатки, і пальми», а старі фомівські плакати він зараз використовує в ремонтних потребах. «Бачиш, у чому тут кайф? — розводить руками Фома, показуючи на величезне вікно на всю стіну. — Я люблю світло і вирішив зробити його доступ сюди максимальним. Тут же росте великий горіх — буде майже як у Ботсаду, тільки з дахом над головою. Тут поставимо столик, питимемо чаї. Я люблю малювати олією — там писатиму шедеври, тут — мемуари-які».

«Увесь попередній рік я жив без холодильника, вдома буваєш зранку або ввечері, тому я робив якісь бутери, червона ікра, сік, фрукти — вхопив і на перший раз, щоб дійти до якогось соліднішого місця, вистачить. До речі, хоча я дуже люблю поїсти, з роками я їм усе менше і менше. Як каже моя хороша знайома Саша Кольцова з групи «Крихітка Цахес», їжа — це паливо. Як бензин для автомобіля. До цього так і треба ставитися. Якщо ти заллєш у бак більше, ніж потрібно, воно почне чмухать... — філософствує Сергій. — Ти готуєшся до концерту? Сиди вдома тихо, пий чай і читай книгу. Не бігай, не тусуй по клубам, не зажигай, не віджигай. Адже кожен виступ — це стрес, великий викид енергії, тому на сцену слід виходити з її запасом».

— Відчуття, які мало кому доводилося пережити, — вихід на сцену перед десятитисячною публікою. Що ти бачиш перед собою в такі моменти?

— Усе залежить від світла: іноді ти бачиш тільки ліхтар і темряву. Безумовно, спочатку це певна сублімація. Коли ти в двотисячний раз співаєш одну і ту ж улюблену пісню, то це сублімація, це гра, ілюзія. Але такі ілюзії потрібні, це як, наприклад, ілюзія, яку створює церква.

— У церкву ходиш?

— Так, я православний Київського патріархату. Але я хочу сказати, що сприймаю це радше як традицію, як певний механізм пригашення пристрастей, як гарно пояснені прості істини — це важливо. От у чому феномен Паоло Коельо? Водночас дуже не подобається церква як шоу-бізнес, особливо така тенденція спостерігається останнім часом.

* * *

Нашим наступним пунктом дислокації буде White Studio, де Фома, якщо немає концертів, буває майже кожного дня і де гурт «Мандри» зараз працює над новим альбомом (на відміну від останньої платівки, яку хлопці записували аж у трьох студіях). «Буде готово, мабуть, у жовтні, — розповідає Сергій Фоменко. — Традиційно ми працюємо з рекординговою компанією «Лавіна М'юзік». Щодо стилю — важко схарактеризувати, що вийде. У стилі «Мандрів» точно — це раз. Два — буде багато нових пісень, які мало хто чув. Традиційно ми запрошуємо для запису сесійних музикантів — от зараз духовики, а ще будуть флейти й інші інструменти, які назагал у нашій музиці не звучать. Буде дівоча бек-вокальна група».

Окрім звичних функцій музиканта, співака та поета, Фома ще «відпрацьовує» за саундпродюсера та творчого натхненника. «Хай заграють гітари і хриплий акордеон, ми сідаєм у «бентлі» і їдемо у Сан-Сальвадор», — співає записаний голос Сергія, коли заходимо у студію. «В кінці має бути якийсь хепенінг, як у голлівудському фільмі», — пояснює він закінчення пісні «Ріо-Ріта». «Наче казка, наче мара, наче сповідь проти ночі. В сумне небо лине пісня, там, де зорі, там, де зорі».

У робочій атмосфері про справи музичні говориться якнайкраще, діалог про музику починається якось сам по собі: «Останнім часом я слухав кілька виступів українських гуртів, від яких був просто у шоці, — говорить Фома. — Це концерт групи «Кому вниз», десь у Львові по-моєму. Я стояв біля сцени і не міг зрушити з місця, настільки це було вражаючим, зі сцени валила така енергетика! Другий концерт, на якому я підірвався танцювати як тінейджер, — це «Вася-клаб». І третій — це виступ «ВВ» на фестивалі «Країна мрій». «ВВ» взагалі різні бувають, я бачив їх на сцені, мабуть, разів сто, тому що почав слідкувати за їхньою творчістю ще в школі.

— Ну, де ти бачив останнім часом гурт «Кому вниз»?

— Розумієш, дуже багато виступів не афішованих. Усі кажуть: «А де група «Мандри»? Її немає», а ти зазирни до нашого Вови (директор групи Володимир Гергель. — Авт.) у ноутбук — щомісяця 15 концертів. Ти їх чуєш? Ні. А ми їх граємо...

Потім от виступала Росава в «44» з «Гурт Йо'гурт». Наскільки розкішно! Так елітарно, кайфово, національно! Це було у стилі польської співачки Кайї, яка з Бреговичем записала альбом. І ніхто цього не бачив — там було двадцять прихильників і десять журналістів... І от із цим етнічним проектом Росава — вона мені розповідала цю історію — пішла до інвесторів. Але нікому це не було потрібно, і вона припинила...

Володимир Гергель із гуртом «Мандри» працює вісім років, тобто з дня заснування: «Після Революції почався рух — 8—10 концертів щомісяця, майже завжди в роз'їздах. У вересні от їдемо в Варшаву, від України буде ще «Тартак». Дуже часто запрошують на корпоративні вечірки, мабуть, найчастіше з усіх українських гуртів: тричі цього року на одних лише весіллях були. «Мандри» взагалі грають таку музику, що гарно підходить до весіль чи інших народних гулянь (з інтернет-обговорення фестивалю «Країни Мрій»: «... Якщо третього дня фестивалю бачили хлопця у вишиванці, який шалено танцював із жовто-блакитним прапором трохи ліворуч від сцени під гурт «Мандри» — то був я»).

«Вовчику, ти ж полегше з м'ячем, там же пацани дудки пишуть», — жартує Сергій з Володею, який закидає м'ячі в баскетбольний кошик на подвір'ї. Сьогодні «духовий день», себто трубачі — музиканти оркестру Національної філармонії Олександр Кушнірук та Сергій Немєрцев, які, між іншим, брали участь у записі останнього альбому, записують свої партії. «Якось у Черкасах ми грали з Томенком у баскетбол, ну, хто більше м'ячів накидає — він як представник уряду чи представник музики. Він на один м'яч більше закинув», — продовжує Фома баскетбольну тему.

Власник White Studio Олег Білий, на студії якого, окрім «Мандрів», пишуться Катя Chylli, Mad Heads, Леона, «Юркеш» і деякі молоді виконавці, говорить: «Наші стосунки з Фомою можна назвати дружніми — ми не тільки працюємо разом, а ще й відпочиваємо. Он у баскетбол граємо, грилимо, якісь дні народження і таке інше... В принципі дружу майже з усіма, хто в нас пишеться. White Studio — це не конвеєр, а так, для душі».

«Якщо ми працюємо тут ввечері, то зранку мені потрібно подумати над концепцією музики: наприклад, якщо запис удень, то вранці я міркую над звуком, працюю з гітарою,— каже Фома. — Часто велика кількість часу йде тільки на те, щоб привести себе до тями. Коли ти приїжджаєш після кількаденного турне і тисяч кілометрів, то спочатку взагалі нічого не хочеться і навіть не можеться. І ти робиш усе те, що роблять люди в той час, коли працюєш ти. Оті психофізичні навантаження, які переживає сьогодні будь-який український артист, нагадують великий спорт».

— І в цьому важкому житті тобі ще й треба, так би мовити, чимось надихатися. Вже ж не в перельотах і поїздах зустрічаються музи...

— Чому? Скрізь. Насправді дорога — це теж гарно. Україна така різноманітна і велика! От ти чув, що це так, тут Гоголь народився, а там такий мальовничий край, але це все треба бачити на власні очі і цих людей, у різних регіонах інакших. У свої 33 я почуваюся на вісімнадцять...

— Лазиш через паркани?

— Елементарно! (ми озираємося, щоб подивитися на висоту двометрового паркану за спинами — повіримо на слово...)

— Даруєш квіти?

— Дарую, але не часто. Мені подобаються весняні — проліски, підсніжники, конвалії — або вже щось таке у горшку, щоб росло.

Якщо у артиста з'являється жінка, то це людина, яка повністю розуміє його професію: по-перше, з розумінням сприймає його постійну відсутність удома, а присутність на сцені та в газетах, по-друге, коли він удома таки є, забезпечує максимум комфорту та поменше побутової критики. І от такі моменти зовсім не кожна дівчина розуміє. Зовсім не кожна. Але я цим не переймаюсь, тому що жіночою увагою не обділений... Знаєш, як у молодих людей буває? Два варіанти: хтось фліртує, романтичні історії, закоханості, а хтось як почав зустрічатися, так і сім років до одруження. У мене, радше, перший варіант.

— Так тобі вже трапилася така дівчина з розумінням?

— Ні.