Добровільне духовне рабство
05/13/2006 | Марта Онуфрів
Заголовком статті послужило висловлювання Лесі Українки (1896 р.) з її відкритого листа до французьких поетів: “Ганьба вільним поетам, що перед чужинцями дзвонять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коли вона добровільна”. Прикро, що слова про духовне рабство, написані поетесою більше 100 років тому, є для нас, українців, актуальні й донині. За їхньою актуальністю стоїть загроза українському державному механізмові й вільному розвиткові української нації. Адже вчорашня чи сьогоднішня орієнтація на Москву лівих та інших недержавницьких сил далі таїть небезпеку для Української держави.
Коріння нашого духовного рабства глибокі й визначаються, зокрема, відношенням кожного українця чи різних суспільних груп до рідної мови та її похідних - духовности, культури, мови тощо. Особливо це стосується тих, хто втратив свою самобутність, потрапивши в тій чи іншій мірі під вплив експансивного русифікаторства. Ці здеорієнтовані маси у відношенні до української мови можна поділити на такі катеґорії: "украінского язика нє знаю і знать нє жєлаю", "була б колбаса, а остальноє не важно", "існує поняття "сучасна українська мова" або ще гірше – нинішні паради навколо реґіонального статусу російської мови, тобто відкрите нехтування Законом про державну мову України. Вочевидь, останнє вже не є передвиборчою політичною спекуляцією, а тому при дальшій бездіяльності існуючої влади є прямою загрозою територіальної цілосности України.
У цій статті хочу зупинитися на добровільному духовному рабстві, хоч зумисне фізичне рабство (праця на підрив українства аґентами російських спецслужб) далі матиме для українців, як у розсіянні, так і в краю, неґативні наслідки. Але все ж таки, чому в Україні без особливих на те зусиль Москви все ще триває русифікація?
Причини дальшої русифікації України
Нові: 1. Балансування нової влади між Сходом і Заходом, між совєтськими й суто національними пріоритетами. Відсутність чіткої урядової програми на повернення української мови в усі сфери життя. Перебування на чільних урядових посадах людей далеких від національних інтересів, зокрема міністра освіти Станислава Ніколаєнка.
2. Повсюдне і безкарне нехтування Законом про державну мову України. 3. Брак державних дотацій на розвиток конкурентно спроможних українських книжок, газет і журналів, а також – високопрофесійних, україномовних ЗМІ. Відсутність українських теле-радіокомпаній, які могли б витіснити російськомовні, часто – проімперські. 4. Відсутність спеціальних освітніх програм, скерованих на заохочення вивчення української мови у зрусифікованих областях України. Давні: 1. Податливість до русифікації, як спосіб виживання багатьох поколінь, внаслідок чого духовне рабство сприймається як нормальний стан українського народу.
2. Брак у зрусифікованих районах України національно свідомої інтеліґенції, яка б щоденно працювала над усвідомленням широкого загалу.
3. Відсутність національного виховання в українському суспільстві в цілому, в родині зокрема.
4. Брак на тему русифікації відповідної науково-популярної літератури, зрозумілої для більшости.
Мова як чинник виживання української нації
Окупанти різних мастей розуміли краще, ніж нинішні урядові чинники чи національно-політичні провідники, що знищення того чи іншого народу починається не тільки із заборони рідної мови, але навіть з ніби невинної переробки мови поневоленого народу на зразок поневолювача. Не виключено, що зумисне маніпулювання кодовою пам'яттю народу викликає втрату його активної відпорности, кидаючи його в підневільний стан, а навіть призводить до зникнення його як самобутнього етносу. Щодо колишнього СССР, то відомо, що протягом багатьох років Главноє развєдоватєльноє управлєніє (ҐРУ) розробляло спеціальні програми, скеровані на масову психозу населення. Правдоподібно, нинішнє ҐРУ не менше зусиль витрачає на затримання російській мові “статус-кво” чи зрусифікованого українського правопису, а це - своєрідного плацдарму повернення України до колоніального стану. Щодо теми спеціальних програм оволодіння масами, то, гадаю, українським науковцям потрібно попрацювати над опрацюванням програм зворотнього порядку.
Безперечним для кожного народу, особливо для постколоніальних українців, є той факт, що лише рідна мова допоможе нам не тільки затримати національну самобутність, але й забезпечити Українській державі її майбутнє.
Якось мені довелося провести інтерв'ю зі знаним науковцем зі США, який сказав таке: "Ми, українці в діаспорі, збережемо свою окремішність, навіть затративши нашу мову. Прикладом цього можуть бути жиди (тут і далі вживатиметься “жид”, позаяк у питомій українській мові немає слова “єврей”)". Дещо згодом, познайомившись із юдаїзмом через ґрунтовні наукові праці, мені довелося розлучитися з приємними ілюзіями, навіяними згаданим паном. З цих праць можна зробити висновок: юдаїзм - не тільки релігія, витворена виключно для свого вжитку, але й спосіб виживання, а то й вивищування жидівської нації над іншими. Ми ж, українці, сповідуємо християнство, яке концептуально є міжнародною релігією. Звідси: лише рідна мова разом з національними церквами допоможуть нам не тільки зберегти себе як самобутній етнос, але й відкрити перед нами нові й захоплюючі перспективи.
Дещо з мартирології української мови
Усілякі окупанти, що хотіли осісти на нашій землі, винищували не тільки мову, але й інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом ідентичности будь-якого народу. Треба відзначити, що собливо жорстокими й безпощадними були поневолювачі до представників нашого красного письменства, позаяк вони були оберегом нашої національної самобутности. Не були винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія: кожен із займанців розумів, що час, а радше - невирішене національне питання, призведе до розпаду їхньої імперії. А тому квапилися із денаціоналізацією уярмлених народів - із знищенням їхньої мови. За сучасним прикладом не треба далеко ходити: денаціоналізації білорусів довела їх до втрати відпорности авторитарному режимові бацьки Лукашенки.
Ні Австро-Угорщина, ні Річ Посполита не відзначалися, м'яко кажучи, толеранцією до української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося виборювати обмежене функціонування української мови. Однак особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 р.) про заборону української мови, в тому числі й у книгодрукуванні. Як приклад незгасаючого імперського нахабства та скрайнього шовінізму звучали слова міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва: “Ніякої окремішної малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Другий тодішній документ: Емський указ (1876 р.), доповнення до Валуєвського циркуляру, був спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в області культури (із забороною ввозити з-за кордону українські книжки, робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо). Большевицька влада (ті ж самі імперщики, тільки в криваво-червоних кольорах) пішли далі: у вишукано-садистичний способ знищували не тільки українську мову, але й нашу інтелектуальну еліту. Саме з цією метою совєтський режим спровокував так зване національне відродження: виявити українські національні елементи, щоб їх згодом знищити.
У час так званої українізації зусиллями наших філологів, мовознавців, які представляли всі терени розірваної між окупантами України, було прийнято (Харків, 1927 р.) компромісний, соборний правопис. Словник, створений на основі згаданого правопису (1929 р.), стали називати за прізвищем його упорядника - “словником Голоскевича”. Однак скоро закінчився фарс українізації: влада оголосила словник Голоскевича крамольним і заборонила його, назвавши речником буржуазного націоналізму. Замість нього уклали новий правопис. Але про це згодом. Промовистим є той факт, що процесом СВУ (Спілка Визволення України) – цим першим большевицьким заходом на знищення нашої інтелектуальної еліти - було охоплено широку палітру працівників українського слова. На тогочасній лаві підсудних серед репресованих перебувало три мовознавці, з них - Григорій Голоскевич, який заплатив своїм життям за укладений ним словник. Ось яку небезпеку для Москви таїла питома українська мова, впорядкована на професійному рівні!
Не менш багатомовним є інший факт. Останніми жертвами тієї ж тоталітарної системи, вже напередодні так званої перебудови, були також представники красного письменства: Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Чи цей скупий перелік заходів та жертв окупаційних режимів не говорить про виняткову цінність української мови, зокрема питомого їй правопису? Чому розмаїті зайди краще за нас, етнічних українців, розуміють у чому наша слабкість і в чому наша сила?!
Політичний аспект зрусифікованого правопису
Більшість українських мовознавців, які борються за повернення до правописних норм 1927 року, виходять з гуманітарних позицій, цілковито оминаючи політичний аспект. Вони констатують давнє походження української літери й фонеми "ґ", не акцентуючи уваги читача на цікавому висновку: “ґ” є підтвердженням не тільки прадавности та окремішности української мови, але й самого українського народу. Вочевидь, літера й фонема "ґ" заперечувала пропаґоване Москвою її "старшобратство" та "спільну колиску трьох народів”, а тому вона була приречена на знищення. А це означало, що Московія утворилася значно пізніше, ніж Київська Русь; в українців і росіян немає спільного походження. До речі, росіяни є зліпком багатьох азійських народів, слов‘янського елементу - 15-20%. Заввага: мова йде про формування націй, а не про міґрацію чи мішані супружжя, що наступили пізніше. Окрім того, літера й фонема “ґ”, яка властива мовам Східної й Західної Европи, підтверджувала приналежність української нації саме до европейської спільноти. Звідси напрошується висновок: ми не повинні мати особливих почуттів до Росії, щобільше – українці, як давня й самобутня нація, повинна обирати самостійний шлях.
Мало хто з наших мовознавців говорить про те, що большевицьким режимом вилучено з обігу тисячі українських слів. Це робилося не лише для того, щоб наблизити українську мову до російської, але й викликати в нас, українців, непроминальне почуггя меншовартости. І – виховати нас яничарами, манкуртами, покручами, безбатченками. Бо лише, затерши з пам'яти рідну мову, наші духовні та культурні надбання, можна виховати покоління малоросів, хохлів, совєгчиків, сепаратистів тощо. Позаяк національне безпам'ятство - не тільки поклоніння чужій, в даному випадку - російській культурі, але і зневага до свого, істинно національного. Щобільше: національне безпам'ятство - не тільки туга за своїми рабськими кайданами, але й шалений опір усьому національному, що з трудом пробивається крізь усі попередні заборони.
Кажуть, українська мова - душа народу. Але чи ми, українці, підіймемося із колін духовного рабства, послуговуючись чужою російською мовою чи переробленою на московський копил “сучасною мовою”? Чому в нас немає вкрай потрібного захисного механізму: все що накинуте Москвою працює проти нас, українців, а тому треба його якнайшвидше викинуги на смітник історії?!
Українська мова по різні боки океану
Виглядає, що зрушень у мовній політиці України не варто очікувати. Навіть при щасливому збігові обставин, масове повернення до української мови, суто українського правопису затягнеться на багато років. Тому назвичайно важливим є не тільки зберегти цю ніким не скалічену мову в розсіянні, але й захистити її від новітнього русифікаторського впливу. Мало того, діаспорні мовознавці (дехто ще зберігся), беручи участь у правописних комісіях, повинні арґументованіше й настирливіше відстоювати правопис 1927 року та менше йти на уступки горе-мовознавцям на кшталт академіка Русанівського.
Проблеми є й діаспорі. Останнім часом у зв'язку із відкриттям і перебиранням теле- і радіопрограм, часописів та журналів новоприбулими існує загроза зникнення чистої, без московських домішок, української мови. Я не хочу огульно засуджувати всіх працівників українського інформаційного простору Канади й США, що прибули з краю. Бо є, безперечно, певні особистості, які не тільки “вписалися” в словник Голоскевича, але й тут, на поселеннях, роблять професійну й патріотичну справу. Однак поруч з ними чимало розвелося таких, що просто страх бере за завтрашній день у діаспорі.
Не менше дивне, як на мій погляд, діється зараз з тими, хто мешкає в діаспорі з повоєнних років, народилися в Канаді чи США, вчилися на курсах українознавства. Особливо в українських ЗМІ. Деякі їхні працівники змагаються між собою, хто скоріше впровадить у мас-медійний лексикон: “футбол” замість українського “копаний м'яч”, “спортсмен” замість “спортовець”, “мер міста” замість “посадник”, “хокей” замість “гокей” тощо. Особливу тривогу викликає транслітерація іншомовних слів з літерами “h” та “g”, яку українські ЗМІ все ще “мавпують” у Росії. Варто пригадати, що на відміну від російської мови в українській є всі відповідники: “g” -“ґ” і “h - “г”. Не так давно могло дійти до міжнародного скандалу, коли б колишній віце-президент США Ел Ґор довідався, що в офіційних ЗМІ України його називають Гор‘ом. Останнє в англійській мові звучить як жінка специфічної професії (whore – проститутка). І хто реаґує на подібне спотворення української мови? Ніхто! Ні на поселеннях, ні тим більше – в Україні. Яким же чином в Україні відродиться українська мова, зокрема Харківський правопис, коли всюди іґнорується мовна проблема ?!
Арґумент: такою є сучасна українська мова
На жаль, у мовному полі України часто рядять ті, хто ще донедавна був виконавцем знищення української мови. На жаль, нова влада не зробила нічого для того, щоб відродити мову корінного народу України, тобто ліквідувати наслідки колоніального урядування. Ніби й не було вказівок КПСС: “Якомога ближче наблизити українську мову до російської й до інших мов народів Радянського Союзу, аж до їхнього повного злиття”. Повернуся знову до Київського правопису, тобто до так званої сучасної української мови. Отже, заборонивши Харківський правопис, створили червоні комісари нову мовну комісію (1933 р.), до якої, зокрема, увійшов “мовознавець” Наум Каґановіч (!), а від ЦК партії большевиків – Хвиля. Ось що, зокрема, засвідчує документ того часу: “Комісія крім питань наукової термінології розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру”. Гадаю, коментарі зайві.
Варто зазначити, що Харківський правопис не виник на пустому місці, а гармонійно вписався у століттями витворене мовне річище України, зокрема “Словар української мови” Б.Грінченка (в 4-х томах), офіційного правопису за редакцією мовознавця І.Огієнка, колишнього міністра освіти УНР, він же - Митрополит Ілларіон, а також “Найголовніших правил українського правопису”, підготовлених Всеукраїнською Академією Наук та ін. Відомий авторитет, д-р філологічних наук Олександер Пономарів вважає, що “в 1933 році вийшов правопис, з якого вилучили все, що було українського”. До речі, цим правописом з несуттєвими змінами й досі користуються в Україні. Слід наголосити на тому, що Київський правопис створювали та впроваджували в часи Голодомору-32-33, масових депортацій, розстрілів, знищень української інтеліґенції. Ось якими методами большевики вбивали душу українського народу. Свідченням останнього є панування російської мови в Києві, Полтаві, Харкові, Донецьку, Одесі тощо.
Слід зазначити, що ґвалтування української мови тривало аж до 90-их років минулого століття. Деякі зміни в мовній политиці намітилися в переддень проголошення незалежности України. У 1990 році при Інституті мовознавства України створили правописну комісію, яку Л.Кравчук та іже з ним тут же прирекли на невдачу: головою призначили відомого русифікатора Русанівського. Всупереч цьому, проґресивні мовознавці настоювали на поверненні української мови (з невеликими змінами) до Харківського правопису, яким здебільшого користуються в діаспорі. З цією метою було зорганізувано Міжнародний конґрес україністів (1991 р.), а відтак – при Кабінеті міністрів України Національну правописну комісію (1994 р.). До останьої ввійшли видатні українські мовознавці багатьох країн світу, зокрема Андрій Горняткевич (Канада), Юрій Шевельов (США). Вкоротці було створено іншу робочу групу на чолі з член-кореспондентом, директором Інституту української мови НАНУ Василем Німчуком, членами – академіком Олександром Пономарівим, Ніною Тоцькою, членами-кореспондентами Іваном Вихованцем, Григорієм Півтораком та ін. Влада чинила несамовитий опір Харківському правопису: академік Русанівський не тільки не схвалив мовних пропозицій, але злісно заатакував членів робочої групи, назвавши їхню працю “шкідництвом на мовному фронті”. З жалем доводиться констатувати, що й після помаранчевої революції мовна політика України не зрушила з мертвої точки.
Вкінці 90-их років минулого століття залишився чи єдиний український острівець: Всеукраїнське Товариство ім. Т.Шевченка “Просвіта”, яке й видало брошуру з новим правописом. У передмові цієї брошури сказано: “Державна мова України повинна мати свій власний правопис, а не повторювати правописних недоладностей колишньої метрополії”. Вірю, що коли б адепти Київського правопису познайомилися не тільки із трагічними сторінками нищення української мови, але й з причинами русифікації, то більшість із них навернулися б не тільки до української мови, але й до Харківського правипису, цього чистого мовного джерела, не забрудненого московською каламуттю.
А як же в краю трактують стан української мови? З дозволу торонтонського адресата зацитую респондента з Києва, одного з багатьох головних редакторів: “Даруйте, пане Богдане, але для мене з цього питання (мовного) ви не авторитет. Перше, Ви відірвані від ареалу українського мовлення. Існує поняття “сучасна українська мова” й, гадаю, я ближче до її еталонів і носіїв. Так само вважають мої читачі й редактори”. Після цього мені хочеться заголосити: “Бідна ти, мово українська! Замість ката тебе розпинають власні нерозумні діти”.
Насамкінець, хочу спеціально для віце-прем‘єр-міністра з гумантарних питань Кириленка та міністра освіти Ніколаєнка доповнити перелік видатних українських мовознавців, які протягом багатьох століть самовіддано працювали задля збереження та розвою нашої - прекрасної, співучої, солов‘їної, калинової і т.д. – української мови. А це - М.Смотрицький, Л.Зизанія, П.Беренда, О.Павловський, П.Житецький, К.Михальчук, А.Кримський, О.Огоновський, С.Смаль-Cтоцький, О.Потебня, А.Ніковський, О.Синявський, Я. Рудницький та багато інших.
Сепаратистський мовний парад та його подолання
Нині боляче всім тим, хто всупереч переслідуванням і цькуванням з боку совєтського режиму стояв на українських позиціях, хто ніс факел безкомпромісної боротьби проти антинародних режимів Кравчука й Кучми, хто покладав великі надії на “помаранчеву команду”. На жаль, за просторікуваннями про мораль та трипільські глечики, Віктор Ющенко не розгледів нової загрози для України, а це - розчленування за мовною ознакою. У дальшій перспективі: самостійне плавання російськомовних реґіонів з наближенням до берегів Росії. Запобігати цьому лихові потрібно негайно й рішуче: через консолідацію всіх національно-патріотичних сил, із залученням нашої найактивнішої молоді. Головне: заставити владу вийти врешті зі стану летаргічного благоденствія й негайно виробити дієвий механізм для функціонування та захисту української мови, як державної. Окрім того, усунути від мовних питань міністра юстиції Сергія Головатого, який добалакався мало не до гарячки: чи, бачите, ініціює мовний референдум. Це – нонсенс. Адже українська й російська мови ніколи не розвивалися в одинакових умовах, а навпаки - українська мова піддавалася нещадним переслідуванням і знищенням з боку всіх окупаційних режимів. А чому не чути наших національно-патріотичних депутатів, за яких ми голосували на недавніх виборах?! Мала б своє рішуче слова сказати й українська журналістика.
Коріння нашого духовного рабства глибокі й визначаються, зокрема, відношенням кожного українця чи різних суспільних груп до рідної мови та її похідних - духовности, культури, мови тощо. Особливо це стосується тих, хто втратив свою самобутність, потрапивши в тій чи іншій мірі під вплив експансивного русифікаторства. Ці здеорієнтовані маси у відношенні до української мови можна поділити на такі катеґорії: "украінского язика нє знаю і знать нє жєлаю", "була б колбаса, а остальноє не важно", "існує поняття "сучасна українська мова" або ще гірше – нинішні паради навколо реґіонального статусу російської мови, тобто відкрите нехтування Законом про державну мову України. Вочевидь, останнє вже не є передвиборчою політичною спекуляцією, а тому при дальшій бездіяльності існуючої влади є прямою загрозою територіальної цілосности України.
У цій статті хочу зупинитися на добровільному духовному рабстві, хоч зумисне фізичне рабство (праця на підрив українства аґентами російських спецслужб) далі матиме для українців, як у розсіянні, так і в краю, неґативні наслідки. Але все ж таки, чому в Україні без особливих на те зусиль Москви все ще триває русифікація?
Нові: 1. Балансування нової влади між Сходом і Заходом, між совєтськими й суто національними пріоритетами. Відсутність чіткої урядової програми на повернення української мови в усі сфери життя. Перебування на чільних урядових посадах людей далеких від національних інтересів, зокрема міністра освіти Станислава Ніколаєнка.
2. Повсюдне і безкарне нехтування Законом про державну мову України. 3. Брак державних дотацій на розвиток конкурентно спроможних українських книжок, газет і журналів, а також – високопрофесійних, україномовних ЗМІ. Відсутність українських теле-радіокомпаній, які могли б витіснити російськомовні, часто – проімперські. 4. Відсутність спеціальних освітніх програм, скерованих на заохочення вивчення української мови у зрусифікованих областях України. Давні: 1. Податливість до русифікації, як спосіб виживання багатьох поколінь, внаслідок чого духовне рабство сприймається як нормальний стан українського народу.
2. Брак у зрусифікованих районах України національно свідомої інтеліґенції, яка б щоденно працювала над усвідомленням широкого загалу.
3. Відсутність національного виховання в українському суспільстві в цілому, в родині зокрема.
4. Брак на тему русифікації відповідної науково-популярної літератури, зрозумілої для більшости.
Окупанти різних мастей розуміли краще, ніж нинішні урядові чинники чи національно-політичні провідники, що знищення того чи іншого народу починається не тільки із заборони рідної мови, але навіть з ніби невинної переробки мови поневоленого народу на зразок поневолювача. Не виключено, що зумисне маніпулювання кодовою пам'яттю народу викликає втрату його активної відпорности, кидаючи його в підневільний стан, а навіть призводить до зникнення його як самобутнього етносу. Щодо колишнього СССР, то відомо, що протягом багатьох років Главноє развєдоватєльноє управлєніє (ҐРУ) розробляло спеціальні програми, скеровані на масову психозу населення. Правдоподібно, нинішнє ҐРУ не менше зусиль витрачає на затримання російській мові “статус-кво” чи зрусифікованого українського правопису, а це - своєрідного плацдарму повернення України до колоніального стану. Щодо теми спеціальних програм оволодіння масами, то, гадаю, українським науковцям потрібно попрацювати над опрацюванням програм зворотнього порядку.
Безперечним для кожного народу, особливо для постколоніальних українців, є той факт, що лише рідна мова допоможе нам не тільки затримати національну самобутність, але й забезпечити Українській державі її майбутнє.
Якось мені довелося провести інтерв'ю зі знаним науковцем зі США, який сказав таке: "Ми, українці в діаспорі, збережемо свою окремішність, навіть затративши нашу мову. Прикладом цього можуть бути жиди (тут і далі вживатиметься “жид”, позаяк у питомій українській мові немає слова “єврей”)". Дещо згодом, познайомившись із юдаїзмом через ґрунтовні наукові праці, мені довелося розлучитися з приємними ілюзіями, навіяними згаданим паном. З цих праць можна зробити висновок: юдаїзм - не тільки релігія, витворена виключно для свого вжитку, але й спосіб виживання, а то й вивищування жидівської нації над іншими. Ми ж, українці, сповідуємо християнство, яке концептуально є міжнародною релігією. Звідси: лише рідна мова разом з національними церквами допоможуть нам не тільки зберегти себе як самобутній етнос, але й відкрити перед нами нові й захоплюючі перспективи.
Усілякі окупанти, що хотіли осісти на нашій землі, винищували не тільки мову, але й інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом ідентичности будь-якого народу. Треба відзначити, що собливо жорстокими й безпощадними були поневолювачі до представників нашого красного письменства, позаяк вони були оберегом нашої національної самобутности. Не були винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія: кожен із займанців розумів, що час, а радше - невирішене національне питання, призведе до розпаду їхньої імперії. А тому квапилися із денаціоналізацією уярмлених народів - із знищенням їхньої мови. За сучасним прикладом не треба далеко ходити: денаціоналізації білорусів довела їх до втрати відпорности авторитарному режимові бацьки Лукашенки.
Ні Австро-Угорщина, ні Річ Посполита не відзначалися, м'яко кажучи, толеранцією до української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося виборювати обмежене функціонування української мови. Однак особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 р.) про заборону української мови, в тому числі й у книгодрукуванні. Як приклад незгасаючого імперського нахабства та скрайнього шовінізму звучали слова міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва: “Ніякої окремішної малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Другий тодішній документ: Емський указ (1876 р.), доповнення до Валуєвського циркуляру, був спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в області культури (із забороною ввозити з-за кордону українські книжки, робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо). Большевицька влада (ті ж самі імперщики, тільки в криваво-червоних кольорах) пішли далі: у вишукано-садистичний способ знищували не тільки українську мову, але й нашу інтелектуальну еліту. Саме з цією метою совєтський режим спровокував так зване національне відродження: виявити українські національні елементи, щоб їх згодом знищити.
У час так званої українізації зусиллями наших філологів, мовознавців, які представляли всі терени розірваної між окупантами України, було прийнято (Харків, 1927 р.) компромісний, соборний правопис. Словник, створений на основі згаданого правопису (1929 р.), стали називати за прізвищем його упорядника - “словником Голоскевича”. Однак скоро закінчився фарс українізації: влада оголосила словник Голоскевича крамольним і заборонила його, назвавши речником буржуазного націоналізму. Замість нього уклали новий правопис. Але про це згодом. Промовистим є той факт, що процесом СВУ (Спілка Визволення України) – цим першим большевицьким заходом на знищення нашої інтелектуальної еліти - було охоплено широку палітру працівників українського слова. На тогочасній лаві підсудних серед репресованих перебувало три мовознавці, з них - Григорій Голоскевич, який заплатив своїм життям за укладений ним словник. Ось яку небезпеку для Москви таїла питома українська мова, впорядкована на професійному рівні!
Не менш багатомовним є інший факт. Останніми жертвами тієї ж тоталітарної системи, вже напередодні так званої перебудови, були також представники красного письменства: Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Чи цей скупий перелік заходів та жертв окупаційних режимів не говорить про виняткову цінність української мови, зокрема питомого їй правопису? Чому розмаїті зайди краще за нас, етнічних українців, розуміють у чому наша слабкість і в чому наша сила?!
Більшість українських мовознавців, які борються за повернення до правописних норм 1927 року, виходять з гуманітарних позицій, цілковито оминаючи політичний аспект. Вони констатують давнє походження української літери й фонеми "ґ", не акцентуючи уваги читача на цікавому висновку: “ґ” є підтвердженням не тільки прадавности та окремішности української мови, але й самого українського народу. Вочевидь, літера й фонема "ґ" заперечувала пропаґоване Москвою її "старшобратство" та "спільну колиску трьох народів”, а тому вона була приречена на знищення. А це означало, що Московія утворилася значно пізніше, ніж Київська Русь; в українців і росіян немає спільного походження. До речі, росіяни є зліпком багатьох азійських народів, слов‘янського елементу - 15-20%. Заввага: мова йде про формування націй, а не про міґрацію чи мішані супружжя, що наступили пізніше. Окрім того, літера й фонема “ґ”, яка властива мовам Східної й Західної Европи, підтверджувала приналежність української нації саме до европейської спільноти. Звідси напрошується висновок: ми не повинні мати особливих почуттів до Росії, щобільше – українці, як давня й самобутня нація, повинна обирати самостійний шлях.
Мало хто з наших мовознавців говорить про те, що большевицьким режимом вилучено з обігу тисячі українських слів. Це робилося не лише для того, щоб наблизити українську мову до російської, але й викликати в нас, українців, непроминальне почуггя меншовартости. І – виховати нас яничарами, манкуртами, покручами, безбатченками. Бо лише, затерши з пам'яти рідну мову, наші духовні та культурні надбання, можна виховати покоління малоросів, хохлів, совєгчиків, сепаратистів тощо. Позаяк національне безпам'ятство - не тільки поклоніння чужій, в даному випадку - російській культурі, але і зневага до свого, істинно національного. Щобільше: національне безпам'ятство - не тільки туга за своїми рабськими кайданами, але й шалений опір усьому національному, що з трудом пробивається крізь усі попередні заборони.
Кажуть, українська мова - душа народу. Але чи ми, українці, підіймемося із колін духовного рабства, послуговуючись чужою російською мовою чи переробленою на московський копил “сучасною мовою”? Чому в нас немає вкрай потрібного захисного механізму: все що накинуте Москвою працює проти нас, українців, а тому треба його якнайшвидше викинуги на смітник історії?!
Виглядає, що зрушень у мовній політиці України не варто очікувати. Навіть при щасливому збігові обставин, масове повернення до української мови, суто українського правопису затягнеться на багато років. Тому назвичайно важливим є не тільки зберегти цю ніким не скалічену мову в розсіянні, але й захистити її від новітнього русифікаторського впливу. Мало того, діаспорні мовознавці (дехто ще зберігся), беручи участь у правописних комісіях, повинні арґументованіше й настирливіше відстоювати правопис 1927 року та менше йти на уступки горе-мовознавцям на кшталт академіка Русанівського.
Проблеми є й діаспорі. Останнім часом у зв'язку із відкриттям і перебиранням теле- і радіопрограм, часописів та журналів новоприбулими існує загроза зникнення чистої, без московських домішок, української мови. Я не хочу огульно засуджувати всіх працівників українського інформаційного простору Канади й США, що прибули з краю. Бо є, безперечно, певні особистості, які не тільки “вписалися” в словник Голоскевича, але й тут, на поселеннях, роблять професійну й патріотичну справу. Однак поруч з ними чимало розвелося таких, що просто страх бере за завтрашній день у діаспорі.
Не менше дивне, як на мій погляд, діється зараз з тими, хто мешкає в діаспорі з повоєнних років, народилися в Канаді чи США, вчилися на курсах українознавства. Особливо в українських ЗМІ. Деякі їхні працівники змагаються між собою, хто скоріше впровадить у мас-медійний лексикон: “футбол” замість українського “копаний м'яч”, “спортсмен” замість “спортовець”, “мер міста” замість “посадник”, “хокей” замість “гокей” тощо. Особливу тривогу викликає транслітерація іншомовних слів з літерами “h” та “g”, яку українські ЗМІ все ще “мавпують” у Росії. Варто пригадати, що на відміну від російської мови в українській є всі відповідники: “g” -“ґ” і “h - “г”. Не так давно могло дійти до міжнародного скандалу, коли б колишній віце-президент США Ел Ґор довідався, що в офіційних ЗМІ України його називають Гор‘ом. Останнє в англійській мові звучить як жінка специфічної професії (whore – проститутка). І хто реаґує на подібне спотворення української мови? Ніхто! Ні на поселеннях, ні тим більше – в Україні. Яким же чином в Україні відродиться українська мова, зокрема Харківський правопис, коли всюди іґнорується мовна проблема ?!
На жаль, у мовному полі України часто рядять ті, хто ще донедавна був виконавцем знищення української мови. На жаль, нова влада не зробила нічого для того, щоб відродити мову корінного народу України, тобто ліквідувати наслідки колоніального урядування. Ніби й не було вказівок КПСС: “Якомога ближче наблизити українську мову до російської й до інших мов народів Радянського Союзу, аж до їхнього повного злиття”. Повернуся знову до Київського правопису, тобто до так званої сучасної української мови. Отже, заборонивши Харківський правопис, створили червоні комісари нову мовну комісію (1933 р.), до якої, зокрема, увійшов “мовознавець” Наум Каґановіч (!), а від ЦК партії большевиків – Хвиля. Ось що, зокрема, засвідчує документ того часу: “Комісія крім питань наукової термінології розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру”. Гадаю, коментарі зайві.
Варто зазначити, що Харківський правопис не виник на пустому місці, а гармонійно вписався у століттями витворене мовне річище України, зокрема “Словар української мови” Б.Грінченка (в 4-х томах), офіційного правопису за редакцією мовознавця І.Огієнка, колишнього міністра освіти УНР, він же - Митрополит Ілларіон, а також “Найголовніших правил українського правопису”, підготовлених Всеукраїнською Академією Наук та ін. Відомий авторитет, д-р філологічних наук Олександер Пономарів вважає, що “в 1933 році вийшов правопис, з якого вилучили все, що було українського”. До речі, цим правописом з несуттєвими змінами й досі користуються в Україні. Слід наголосити на тому, що Київський правопис створювали та впроваджували в часи Голодомору-32-33, масових депортацій, розстрілів, знищень української інтеліґенції. Ось якими методами большевики вбивали душу українського народу. Свідченням останнього є панування російської мови в Києві, Полтаві, Харкові, Донецьку, Одесі тощо.
Слід зазначити, що ґвалтування української мови тривало аж до 90-их років минулого століття. Деякі зміни в мовній политиці намітилися в переддень проголошення незалежности України. У 1990 році при Інституті мовознавства України створили правописну комісію, яку Л.Кравчук та іже з ним тут же прирекли на невдачу: головою призначили відомого русифікатора Русанівського. Всупереч цьому, проґресивні мовознавці настоювали на поверненні української мови (з невеликими змінами) до Харківського правопису, яким здебільшого користуються в діаспорі. З цією метою було зорганізувано Міжнародний конґрес україністів (1991 р.), а відтак – при Кабінеті міністрів України Національну правописну комісію (1994 р.). До останьої ввійшли видатні українські мовознавці багатьох країн світу, зокрема Андрій Горняткевич (Канада), Юрій Шевельов (США). Вкоротці було створено іншу робочу групу на чолі з член-кореспондентом, директором Інституту української мови НАНУ Василем Німчуком, членами – академіком Олександром Пономарівим, Ніною Тоцькою, членами-кореспондентами Іваном Вихованцем, Григорієм Півтораком та ін. Влада чинила несамовитий опір Харківському правопису: академік Русанівський не тільки не схвалив мовних пропозицій, але злісно заатакував членів робочої групи, назвавши їхню працю “шкідництвом на мовному фронті”. З жалем доводиться констатувати, що й після помаранчевої революції мовна політика України не зрушила з мертвої точки.
Вкінці 90-их років минулого століття залишився чи єдиний український острівець: Всеукраїнське Товариство ім. Т.Шевченка “Просвіта”, яке й видало брошуру з новим правописом. У передмові цієї брошури сказано: “Державна мова України повинна мати свій власний правопис, а не повторювати правописних недоладностей колишньої метрополії”. Вірю, що коли б адепти Київського правопису познайомилися не тільки із трагічними сторінками нищення української мови, але й з причинами русифікації, то більшість із них навернулися б не тільки до української мови, але й до Харківського правипису, цього чистого мовного джерела, не забрудненого московською каламуттю.
А як же в краю трактують стан української мови? З дозволу торонтонського адресата зацитую респондента з Києва, одного з багатьох головних редакторів: “Даруйте, пане Богдане, але для мене з цього питання (мовного) ви не авторитет. Перше, Ви відірвані від ареалу українського мовлення. Існує поняття “сучасна українська мова” й, гадаю, я ближче до її еталонів і носіїв. Так само вважають мої читачі й редактори”. Після цього мені хочеться заголосити: “Бідна ти, мово українська! Замість ката тебе розпинають власні нерозумні діти”.
Насамкінець, хочу спеціально для віце-прем‘єр-міністра з гумантарних питань Кириленка та міністра освіти Ніколаєнка доповнити перелік видатних українських мовознавців, які протягом багатьох століть самовіддано працювали задля збереження та розвою нашої - прекрасної, співучої, солов‘їної, калинової і т.д. – української мови. А це - М.Смотрицький, Л.Зизанія, П.Беренда, О.Павловський, П.Житецький, К.Михальчук, А.Кримський, О.Огоновський, С.Смаль-Cтоцький, О.Потебня, А.Ніковський, О.Синявський, Я. Рудницький та багато інших.
Нині боляче всім тим, хто всупереч переслідуванням і цькуванням з боку совєтського режиму стояв на українських позиціях, хто ніс факел безкомпромісної боротьби проти антинародних режимів Кравчука й Кучми, хто покладав великі надії на “помаранчеву команду”. На жаль, за просторікуваннями про мораль та трипільські глечики, Віктор Ющенко не розгледів нової загрози для України, а це - розчленування за мовною ознакою. У дальшій перспективі: самостійне плавання російськомовних реґіонів з наближенням до берегів Росії. Запобігати цьому лихові потрібно негайно й рішуче: через консолідацію всіх національно-патріотичних сил, із залученням нашої найактивнішої молоді. Головне: заставити владу вийти врешті зі стану летаргічного благоденствія й негайно виробити дієвий механізм для функціонування та захисту української мови, як державної. Окрім того, усунути від мовних питань міністра юстиції Сергія Головатого, який добалакався мало не до гарячки: чи, бачите, ініціює мовний референдум. Це – нонсенс. Адже українська й російська мови ніколи не розвивалися в одинакових умовах, а навпаки - українська мова піддавалася нещадним переслідуванням і знищенням з боку всіх окупаційних режимів. А чому не чути наших національно-патріотичних депутатів, за яких ми голосували на недавніх виборах?! Мала б своє рішуче слова сказати й українська журналістика.