Як я на Мальдівах помаранчеву революцію "починав" - ч 1
10/09/2006 | Мінор
Якщо ви коли-небудь захочете за прикладом Жириновського „помити чоботи в Індійському океані” я не вам рекомендую їхати до мальовничої, але бруднуватої Індії або до чистеньких, але наддорогих ОАЕ. Порахуйте гроші і гайда у земний рай – можна просто на острів „Парадайз” Мальдівського архіпелагу.
Ми вперше в житті назбирали достатньо, щоб поїхати відпочивати закордон і це сталося глибокої осені 2004 року, перед самою Помаранчевою революцією. Йшов другий тур президентських виборів і ми відчували, що вибори цим не закінчаться і треба було десь зміцнити здоров‘я – от тоді я і надибав в Інтернеті ці дивні і прекрасні сотні маленьких островів, які звуть Мальдіви.
Найбільший з островів має кілька кілометрів у довжину. На ньому розташована їхня столиця Малє. Інші острівки ще менші: від кілька десятків до кількасот метрів. До речі, кажуть саме тут знімався фільм „Блакитна лагуна” про дітей, які потрапили у цей океанський Едем і там виросли.
Коли у нас зима, на Мальдівах саме сухий і теплий сезон. Летіти туди не так дорого, якщо скористатись українським Аеросвітом до Дубаї і вже звідти Еміратськими авіалініями до Малє. Разом з аеропортовим збором вийде щось близько 650 доларів на людину. Але ми не хотіли пересадок і поїхали до Москви, звідки до Мальдів є прямий рейс Трансаеро двічі на день.
Летіти недовго – всього шість годин. Вже на підльоті, коли на кількасот кілометрів не видно нічого крім океану ви розумієте, що сядете у раю. Трохи лячно, коли велетенський боїнг починає знижуватися просто до хвиль. Злітно-посадочну смугу майже не видно, бо острівець, де розташований аеропорт, значно коротший ніж сама смуга. Вона видається далеко у океан, щоби великі літаки могли погасити свою чималу швидкість.
Ще на висоті кілька кілометрів ви вже бачите наскільки тут чиста вода. Коралові рифи видно в деталях ніби у лінзі. Здається, місцями я бачив навіть акул. Малє зустрічає парилкою від якої ви одразу стаєте мокрим. На початку не допомагає навіть океан, який тут довкруж. Власне аеропорт на окремому острівці від столиці і звідси ж малими літаками та катерами туристів розвозять на інші атоли та острови. Кожен острів – окремий готель. Здається там є лише один, на якому готелів аж три і він найбільший у своєму архіпелазі.
Ще в літаку ми тішилися тим, що довкола одні москалі і зовсім немає знайомих політиків, робота з якими тривала всю виборчу кампанію 2004 року. Але настрій зіпсувався після першого походу у туалет. В кріслі економкласу сиділо до болю знайоме обличчя Сергія Доренка! Зробивши вигляд, що я його не впізнав, до свого місця і підійшов, як у воду опущений.
Знаєте, є такий анекдот про проститутку, яка приїхавши на пляж відбрила ухажора питанням: „Ви за спеціальністю хто? Слюсар? Так от уявляєте – приїхали ви на відпочинок, а там одні слюсарні станки?!” У 2004 році Доренко активно агітував за Петра Симоненка, виступаючи у багатьох містах на Сході України, окрім того він журналіст і сама присутність такої особи нагадувала те, від чого ми тікали відпочивати в океан. Але дружина мене заспокоїла ти, що на Мальдівах 180 островів... Знала б вона, які бувають співпадіння тоді.
Вийшовши з літака ми швидко пройшли реєстрацію, з‘ясувавши, що більша половина москвичів не мала Мальдівських віз і купувала їх легко і безболісно вже прилетівши туди. Сонце палило нещадно і я із задоволенням натягнув кепі „Ющенко – ТАК!”. Поки Наталка мене фотографувала на тлі російського літака, від нас буквально шарахнувся якийсь дядько у окулярах і з ноутбуком через плече. Його прізвище було Павловський, про що ми дізналися під час реєстрації. Завдяки його кислій міні наш настрій одразу ж поліпшився.
До нашого Royal Hotel нас мали везти літаком-гідропланом, від якого немилосердно штиняло керосином. Наталка його просто боялася, але мені було зрозуміло, що той біплан конструкції 60-х років, легко сяде на воду навіть якщо захлохне мотор. Доренко вилетів перед нами і ми з легким серцем всілися у мальдівський „кукурудзяник” і почали розгін.
Летіли невисоко – десь на висоті півтора-два кілометри . Через це хмари були вище і я зробив кілька потрясаючої краси знімків прозорого океану під нами. За хвилин 50 літак пішов на зниження і здійнявши купу бризг завмер біля невеличкого острова, який був повністю вкритий кокосовими пальмами.
Спека і задуха навалилася одразу ж, як тільки ми перейшли на кораблик з літака, що погойдувався на невеликих брижах хвиль. Місцеві майже негритянського загару мальдівці, одразу ж подали холодні мокрі рушнички для обтирання. За кілька хвилин ми вже були на плетеній з лози веранді, де оформивши документи пішли до нашого бунгало, за кілька метрів від зрізу води.
Пізніше ми з‘ясували, що завдяки екватору і величезній віддаленості від нормального суходолу, приплив тут незначний і вода підступає лише на кілька метрів піску. Нас ніхто не попередив, що після обіду саме відплив, і коли ми негайно роздягнувшись кинулися в Індійський океан, то добряче подряпали животи об гострющий кораловий риф.
Риф починався просто від берега і закінчувався через метрів 15 підводним урвищем, де нас притягувала блакитна аж ультрамаринова 30 метрова безодня. І всі ці корали, від самої глибини і до самого берега, мигтіли і переливалися сріблястими та іншими кольорами сотень, ба ні - тисяч і тисяч рибин. Одні з них були жовто-сині, інші червоні, між ними поважно пропливали сріблясті, схожі на наших лящів, у нірках рифу коливалися зовсім маленькі, а на триметровій глибині сторожко пропливали акули, час від часу поблискуючи бусинками хижих очей.
Акули нас добряче злякали і ми поспішили до берега. Але підводний світ був такий цікавий, що навіть поруч з піском ми не хотіли йти, а пливли. Зненацька, я уткнувся в чиїсь волохаті ноги і змушений був вилізти із води. На мене з жалем дивився...( хтоб ви подумали?) Сергій Доренко, розуміючи, що політичних дебатів тепер не уникнути. „Добрый день”, - видавив із себе він, - „А мы оказывается соседи”. Так я опинився на одному з 180(!) островів з російським комуністом-журналістом, який допомагав протилежній команді на українських виборах, від яких я так далеко намагався втекти
.
(далі буде)
Ми вперше в житті назбирали достатньо, щоб поїхати відпочивати закордон і це сталося глибокої осені 2004 року, перед самою Помаранчевою революцією. Йшов другий тур президентських виборів і ми відчували, що вибори цим не закінчаться і треба було десь зміцнити здоров‘я – от тоді я і надибав в Інтернеті ці дивні і прекрасні сотні маленьких островів, які звуть Мальдіви.
Найбільший з островів має кілька кілометрів у довжину. На ньому розташована їхня столиця Малє. Інші острівки ще менші: від кілька десятків до кількасот метрів. До речі, кажуть саме тут знімався фільм „Блакитна лагуна” про дітей, які потрапили у цей океанський Едем і там виросли.
Коли у нас зима, на Мальдівах саме сухий і теплий сезон. Летіти туди не так дорого, якщо скористатись українським Аеросвітом до Дубаї і вже звідти Еміратськими авіалініями до Малє. Разом з аеропортовим збором вийде щось близько 650 доларів на людину. Але ми не хотіли пересадок і поїхали до Москви, звідки до Мальдів є прямий рейс Трансаеро двічі на день.
Летіти недовго – всього шість годин. Вже на підльоті, коли на кількасот кілометрів не видно нічого крім океану ви розумієте, що сядете у раю. Трохи лячно, коли велетенський боїнг починає знижуватися просто до хвиль. Злітно-посадочну смугу майже не видно, бо острівець, де розташований аеропорт, значно коротший ніж сама смуга. Вона видається далеко у океан, щоби великі літаки могли погасити свою чималу швидкість.
Ще на висоті кілька кілометрів ви вже бачите наскільки тут чиста вода. Коралові рифи видно в деталях ніби у лінзі. Здається, місцями я бачив навіть акул. Малє зустрічає парилкою від якої ви одразу стаєте мокрим. На початку не допомагає навіть океан, який тут довкруж. Власне аеропорт на окремому острівці від столиці і звідси ж малими літаками та катерами туристів розвозять на інші атоли та острови. Кожен острів – окремий готель. Здається там є лише один, на якому готелів аж три і він найбільший у своєму архіпелазі.
Ще в літаку ми тішилися тим, що довкола одні москалі і зовсім немає знайомих політиків, робота з якими тривала всю виборчу кампанію 2004 року. Але настрій зіпсувався після першого походу у туалет. В кріслі економкласу сиділо до болю знайоме обличчя Сергія Доренка! Зробивши вигляд, що я його не впізнав, до свого місця і підійшов, як у воду опущений.
Знаєте, є такий анекдот про проститутку, яка приїхавши на пляж відбрила ухажора питанням: „Ви за спеціальністю хто? Слюсар? Так от уявляєте – приїхали ви на відпочинок, а там одні слюсарні станки?!” У 2004 році Доренко активно агітував за Петра Симоненка, виступаючи у багатьох містах на Сході України, окрім того він журналіст і сама присутність такої особи нагадувала те, від чого ми тікали відпочивати в океан. Але дружина мене заспокоїла ти, що на Мальдівах 180 островів... Знала б вона, які бувають співпадіння тоді.
Вийшовши з літака ми швидко пройшли реєстрацію, з‘ясувавши, що більша половина москвичів не мала Мальдівських віз і купувала їх легко і безболісно вже прилетівши туди. Сонце палило нещадно і я із задоволенням натягнув кепі „Ющенко – ТАК!”. Поки Наталка мене фотографувала на тлі російського літака, від нас буквально шарахнувся якийсь дядько у окулярах і з ноутбуком через плече. Його прізвище було Павловський, про що ми дізналися під час реєстрації. Завдяки його кислій міні наш настрій одразу ж поліпшився.
До нашого Royal Hotel нас мали везти літаком-гідропланом, від якого немилосердно штиняло керосином. Наталка його просто боялася, але мені було зрозуміло, що той біплан конструкції 60-х років, легко сяде на воду навіть якщо захлохне мотор. Доренко вилетів перед нами і ми з легким серцем всілися у мальдівський „кукурудзяник” і почали розгін.
Летіли невисоко – десь на висоті півтора-два кілометри . Через це хмари були вище і я зробив кілька потрясаючої краси знімків прозорого океану під нами. За хвилин 50 літак пішов на зниження і здійнявши купу бризг завмер біля невеличкого острова, який був повністю вкритий кокосовими пальмами.
Спека і задуха навалилася одразу ж, як тільки ми перейшли на кораблик з літака, що погойдувався на невеликих брижах хвиль. Місцеві майже негритянського загару мальдівці, одразу ж подали холодні мокрі рушнички для обтирання. За кілька хвилин ми вже були на плетеній з лози веранді, де оформивши документи пішли до нашого бунгало, за кілька метрів від зрізу води.
Пізніше ми з‘ясували, що завдяки екватору і величезній віддаленості від нормального суходолу, приплив тут незначний і вода підступає лише на кілька метрів піску. Нас ніхто не попередив, що після обіду саме відплив, і коли ми негайно роздягнувшись кинулися в Індійський океан, то добряче подряпали животи об гострющий кораловий риф.
Риф починався просто від берега і закінчувався через метрів 15 підводним урвищем, де нас притягувала блакитна аж ультрамаринова 30 метрова безодня. І всі ці корали, від самої глибини і до самого берега, мигтіли і переливалися сріблястими та іншими кольорами сотень, ба ні - тисяч і тисяч рибин. Одні з них були жовто-сині, інші червоні, між ними поважно пропливали сріблясті, схожі на наших лящів, у нірках рифу коливалися зовсім маленькі, а на триметровій глибині сторожко пропливали акули, час від часу поблискуючи бусинками хижих очей.
Акули нас добряче злякали і ми поспішили до берега. Але підводний світ був такий цікавий, що навіть поруч з піском ми не хотіли йти, а пливли. Зненацька, я уткнувся в чиїсь волохаті ноги і змушений був вилізти із води. На мене з жалем дивився...( хтоб ви подумали?) Сергій Доренко, розуміючи, що політичних дебатів тепер не уникнути. „Добрый день”, - видавив із себе він, - „А мы оказывается соседи”. Так я опинився на одному з 180(!) островів з російським комуністом-журналістом, який допомагав протилежній команді на українських виборах, від яких я так далеко намагався втекти
.(далі буде)
Відповіді
2006.10.10 | Мінор
Перші контакти з мусульманами - частина 2
Бунгало, до якого ми занесли речі, належало до класу de lux. Але навіть там був кондиціонер, телевізор, шафа, ліжко, столик, два стільці, телефон і бар. Санвузли в тому готелі відкриті згори і це просто супер: завжди свіже повітря і пальми над головою, але під ногами чистенька плитка, шикарний умивальник, унітаз, біде, душ і ванна. Зрештою без даху лише половина санвузла, там де душова. Завдяки цьому кожного вечора до нас заповзали три веселі ящірки. Змій на Мальдівах немає, скорпіони не водяться, температура вночі 24, а вдень до 30 градусів тепла – я ж казав рай земний!Бунгало мало свою невеличку терасу і наші два шезлонги на нашій ділянці пляжу. Власне навіть цього цілком вистачало для повного відпочинку. На океан можна було дивитися за будь-якої погоди (за 7 днів був тільки один короткочасний дощ) і це не набридало. Особливо там класно удвох, але ті ж Доренки взяли з собою 5-річного малого і він також був у захваті.
В ціну номера входив сніданок і вечеря. Ми не захотіли брати 3-разове харчування і нам вистачало. Але зовсім проігнорувати готельний харч не рекомендую. По-перше довкола один океан, по-друге ціни в ресторанах кусаються. Середній обід на двох обійдеться доларів в 100.
На острові, як і довкруг на мусульманських Мальдівах, був практично сухий закон. Начитавшись відгуків російських туристів, які там були, ми теж здуру прихопили з собою контрабанду – заборонене до ввезення спиртне. То був ром „Бакарді” у непрозорій пляшці з під дієтичної коли. Але у такій красі і такому кліматі пити чомусь не хотілося. Так ми півпляшки додому і привезли.
Ніколи не забуду спілкування з місцевим населенням на „алкогольну” тематику. Діло було на другий вечір перебування у барі при ресторані, де ми засіли милуватися на перші зорі. Ми замовили два бокали сухого червоного бордо, але у відповідь почули від офіціанта „не рекомендую”. Здивовані таким порушенням дисципліни, ми вирішили запитати чому.
„Я бачу ви хороші люди і вам треба подумати про майбутнє вічне життя”, - така відверта відповідь нас ошелешила. Треба сказати, що він розпитував нас раніше з якої ми країни і ми розказали йому про Шевченка, Україну і автономію Крим, де у нас також живуть мусульмани-татари. „Магомет казав, що той, хто п’є втрачає життя вічне, - продовжив офіціант, - Давайте я принесу вам фруктовий коктейль.” „Але наші мусульмани не цураються пити спиртне, а християни п’ють його. А на Великдень, це навіть ніби споживання крові нашого Бога, у нас є навіть такий звичай в ті дні, коли ми п’ємо кров Його і їмо тіло Його”, - почав пояснювати я. „Яка дикість!, - щиро здивувався мальдівець, - Ви ж цивілізовані люди!” Ми почали сміятись і Наталка пояснила, що у нас і у мусульман практично однакові заповіді - „не кради”, „не вбий”. Аж тут офіціант просяяв і заявив (дослівно): „Я знаю чому це так, мені пояснив муедзин. Ви просто не знаєте – був у нас такий хлопець, Магомет, от він і розказав через Коран і вам, як треба праведно жити, а Біблія переписала з нього це все!” На цьому алкогольно-релігійні дебати ми згорнули – з муедзином не сперечаються. Вино нам все-одно принесли, хоч і з дуже несхвальною міною на обличчі.
Взагалі обслуговуючий персонал на острові був просто бездоганно вишколений. Завжди привітні мальдівці віталися з вами стільки разів, скільки зустрічали. При цьому, якщо ви йдете по кам‘яній доріжці, то прислуга обов‘язково зупинялася, кланялася і сходила на пісок. Тому розмова з офіціантом безумовно була виключенням із правил.
(далі буде)
2006.10.11 | Мінор
Фиш вилидж та снокерлінг - частина 3
Окрім океану на Мальдівах практично нічого немає, тому коли ми дізналися, що можна поїхати на екскурсію у „Фиш вилидж” (рибальське село), то з радістю погодилися. Під цієї дивною назвою виявилася столиця атолу, до якого входив і наш острівець. Разом з кількома парами британців, німців та іспанців наш баркас якось непомітно відплив і невдовзі наш „королівський” готель сховався за невисокими спинами внутрішньо- атолових хвиль.Незабаром ми почули приглушене рокотання – то була зовнішня стіна рифу атолу, об яку розбивалися справжні хвилі Індійського океану. Якби це було на Чорному морі, такий прибій назвали б 5-бальним штормом. Напевне там рай для віндсефінгу. Величезні водяні гори летіли на риф з такою люттю, що було дивно, як до сьогодні Мальдіви ще не стерло хвилями нанівець. Відтоді я мрію там побувати ще раз, але вже на зовнішніх островах.
Столиця атолу була на найбільшому острові, який розлігся на кілька кілометрів у довжину. Ми підпливали до порту, де на дні валялися кілька обірваних якорів та ходили всюдисущі місцеві ліниві акули. Прозорість води, як і в готелі була метрів на 20 глибини.
Посеред острова височів мінарет і перше куди ми зажадали піти було саме туди. Неймовірна спека навалилася, як тільки ми зійшли з баркасу на суходіл. Не знаю чому так, може тому, що на цьому острові було менше дерев. Місцеві з цікавістю розглядали нас, а ми фотографували їх.
В ті дні, на Мальдівах проходила також виборча кампанія
До речі перед екскурсією нас попросили не одягати шортів і коротких спідниць. Знову ж таки цього правила дотримались тільки ми, а всі західні європейці були в такому ж одязі, як завжди.
На перший погляд на острові дивитися було нічого, але ми примудрилися накупити купу дешевих сувенірів, місцеву паранджу для Наталки (вона про неї давно мріяла) і сфотографуватися біля місцевого мінарету та в медресе. Вразили крісла для відпочинку біля місцевих кафе. Уявіть собі квадратну залізну раму, на яку натягнута пружна сітка. Коли людина туди сідає, сітка провисає по формі тіла – дешево і зручно. Щодо кафе, то тільки тут ми зрозуміли з якою націнкою ми вимушені купувати на своєму острові все. Кока-кола у „фиш вилидж” котувала всього 20 центів, а на острові-готелі аж 5 доларів за пляшку. Націнка - 25 разів!
По дорозі в готель я зрозумів, що завтра мене чекатимуть справжні муки. Справа в тому, що маючи смагляву шкіру, удома я ніколи не використовую креми від загару, тому навіть не помітив, як тут згорів.
Але попри дикий біль на обпалених ділянках спини і рук на другий день, намастившись кремом, я погодився поїхати на снокерлінг у відкрите море, де нам обіцяли якийсь інший шаленої краси риф.
З самого ранку баркас з туристами відпливав геть. Ми ледве не запізнилися і прихопивши з собою ласти, маски і трубки прибули практично до відплиття. Не зважаючи на вражаючу красу, моя Наталка трохи боялася, адже в місці, де зупинився баркас, ясно було видно до 30 метрів аж синю глибочінь. Втім, поруч справді був риф, без жодного острівця, і він піднімався майже на півметрову глибину.
Стрибнувши з баркаса у воду, ви не можете позбутися враження, що це не вода, а таке особливе густе повітря, у якому можна літати. Знизу видно, як над головою завис човен. Проте більшість туристів в ластах не пірнала, як я, а плавала великими білими жабами по поверхні води. Напевне саме так нас сприймали тисячі різних рибин, що були настільки ручними, що деяких , здавалося, можна було ухопити за плавники. Особливо класно було розігнавшись врізатися у косяк цього „живого срібла”, бо за тобою на кілька секунд утворювався живий риб‘ячий тунель. Більшість мали підводні одноразові фотокамери і ми зробили дуже цікаві знімки. Попереду групи з 20 плавців плив місцевий екскурсовод. Зненацька він почав махати рукою запрошуючи всіх ближче - прямо під ним на дні лежала велетенська морська черепаха. Хлопець пірнув до неї, вхопив за задні лапи і черепаха злякано попливла із ластоногим вершником на спині. Мені здається вона була ручною, інакше важко пояснити той спокій, з яким вона його підпустила.
Рифових акул майже не було. Вони тут маленькі і їх називають „бейбі шарк”. До них ми майже звикли. Хоч на Мальдівах є і великі рифові акули і чорнопері, а на зовнішньому рифі бачать тигрових великих акул, які є дуже небезпечними для любителів віндсерфінгу. Справа в тому, що вони помилково сприймають плавців за тюленів і тоді ой. До речі, як я сам бачив, як акули полюють біля самого берега, практично по коліна води.
(далі буде)
2006.10.12 | Мінор
Революція почалась! - частина 4 (закінчення)
Перебуваючи на Мальдівах ми навіть не підозрювали скільки людей знають про Україну і скільки підтримують демократію у нас. До 21 листопада розмови про нашу країну здебільшого стосувалися історії та футболу.Ніколи не забуду, як по дорозі на нічну рибалку російські туристи з Новосибірська поцікавились чому ми відділялися від Росії. Вислухавши нашу розповідь, а ми були серед реальних учасників подій 1989-1991 рр., молодий бізнесмен (власник казино) заявив, що все одно не розуміє наших мотивів. „Я много читаю об истории Российской Империи и должен сказать, что она была очень демократичной по отношению к малым народам, - заявив він, - Есть у нас такая газета ЛДПР (вы наверное о Жириновском у себя слышали) так вот они много такого описывают!” Як кажуть, без коментарів.
Наша відпустка закінчувалась 26 листопада. Каюсь, вперше в житті я прогуляв день голосування і тоді мені здавалося, що я маю на це право. Справа в тому, що з 1991 року я брав активну участь в організації усіх виборчих кампаній до Верховної Ради та виборах Президента на рівні від довіреної особи кандидата до начальника штабу. Чесно кажучи у 2004 я вперше трохи стомився. Мій кандидат цілком успішно після 1 туру підтримав Віктора Ющенка, робота у штабі згорнулася і я нікому не сказавши ні слова, тихо втік.
Але 21 листопада мене вже не цікавив Індійський океан. Я засів за комп‘ютер і з подивом зауважив за іншим Сергія Доренка, який вже кілька днів, здавалося, не піднімався на поверхню води (він затятий дайвер). Різниця була тільки в тому, що перебіг українських виборів ми відстежували по різних сайтах. Уже на другий день, коли на Майдані Незалежності зібралися люди, про Україну розпочалися щогодинні репортажі CNN та BBC.
22 листопада, до нас почали підходити люди, розпитувати про вибори і висловлювати підтримку. Ми і раніше не приховували, що з України і завдяки англійській мові перезнайомились з половиною готелю. Тепер усі ці люди хотіли почути від нас кого ми підтримуємо і чому в Україні відбулася фальсифікація голосування.
В ресторані ми говорили з росіянами, на пірсі до нас підійшли англійці. Навіть прибиральники-непальці з обслуги, з‘ясувавши, що ми українські соціалісти за поглядами, осміліли настільки, що подарували нам два шикарних кокосових горіха з самої вершини пальми. Після пояснення, що Ющенко – демократичний кандидат, який виступає за свободу слова, входження до Євросоюзу і обіцяє побороти корупцію, а Янукович – представник олігархів і представляє старий режим, нас підтримували навіть москвичі. Звичайно ж це все чув і Доренко, хоч і утримувався встрягати у розмови сам.
Насамкінець з нами трапилася неприємна історія, яка стала повчальною для нас під час подорожей у інші країни. Ще в Києві ми запитували по телефону, чи приймають у готелі до оплати картки „Маестро”. Взявши частину грошей в готівці, частину ми привезли на картці. Коли готівка вичерпалась, я підійшов до портьє запропонувавши зняти гроші з моєї картки. Однак, така картка не мала терміналу на острові взагалі!
За три години, поки сестра переказувала нам необхідну суму через „Вестерн Юніон”, ми відчули всі негативні сторони капіталізму. Спочатку на замок закрили бар зі спиртним, з якого ми і так нічого не брали. Потім нам не принесли до номера обов‘язкову до того прісну питну воду. Пізніше відключили телефон і хотіли не пустити мене в Інтернет. Однак, погасивши борг 200 доларів , я знову повернув собі всі права.
У засніженому Києві ми приземлилися 27 листопада і одразу пішли на Майдан. В ніч на 28 у нашому домі вже ночувало 11 хлопців з Чорної Пори, а ми роздавали власноруч зварений суп та кашу тим, хто залишився ночувати в наметах.
Відпустка закінчилася – революція почалась!