МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Антон Павлович Чехов - українець?!

11/06/2008 | bohun
Антон Павлович Чехов - українець?!

Антон Чехов народився 17 січня (29 по новому стилі) 1860 року в Таганрозі. Дід письменника, Єгор Михайлович Чехов (1798-1879), нащадок козацького роду Чехів, був кріпаком, але викупився на волю в 1844 році, задовго до скасування кріпосного права. Батько письменника, Павло Єгорович Чехов, (1825-1898) прослужив понад 10 років у колоніальному магазині багатого купця, вибився з рядового селянства, служив управляючим, вів власні справи. Родина Чехова була багата талантами й дала миру декількох письменників і художників.
В 1857 році Павло Чехов відкрив власну крамницю. Незадовго до початку купецької діяльності він женився на вісімнадцятирічній дівчині - Євгенії Яківні Морозовій, поклавши початок численній, талановитій родині. 17 січня (29 січня) 1860 року в будинку Чехових у Таганрозі народився третій син, Антон, - майбутній письменник. Усього в родині Павла Єгоровича Чехова було сім дітей: Олександр, Микола, Антон, Іван, Марія, Михайло й померла в дитинстві Євгенія.
Антон Павлович Чехов у переписці із друзями не раз називав себе українцем. В 1902 р., розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревским, Чехов признався: «Я дійсний малорос, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійски». Марія Павлівна в оточенні українських письменників, учасників ювілейних торжеств із нагоди 50-річчя пам'яті Чехова, проказувала: «Я сама хохлушка». Характерна фраза з листа Антона Павловича напередодні поїздки родини на відпочинок у Суми: «…мати й батько, як діти, мріють про свою Хохландію» (15 лютого 1888 р.).
У питанні про предків письменника важливим посібником є книга М. П. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі й враження», написана в Ялті в 30-і роки. Перші розділи присвячені історії родини, зустрічам юного Антона і його братів з дідусем і бабусею. При перевиданні книга збагатилася змістовними коментарями С. М. Чехова, що виступив в ролі історика родини.
Прадідом Антона Павловича вважають кріпака Воронезької губернії (території заселеної етнічними українцями), Михайла Омеляновича (Євстафьевича) Чехова (1762—1849 р.). Був він людиною шанованою та статечною, сини шанобливо величали його «паночи» — від «пан отче».
Бабусею Антона Павловича була кріпосна селянка Єфросинія Омелянівна Шимко (1798—1878 р.), українка із села Зайцівка, з родини конярів. Ходила в українській свитці. Була простодушна, вірила в нечисту силу. Після народження молодшого сина Митрофана пішки ходила з Ольховатки в Київ на поклоніння святиням. В в 1859-60 р. дід з бабусею жили в Харківській губернії, у Вовчій балці, у дідуся Шимко. Відтіля дід надіслав Євгенії Яківні поздоровлення з народженням Антонія Великого й подарунок - десять рублів сріблом «із власних сум». С. М. Чехов відзначає, що відомий петербурзький лікар И. И. Шимко - її родич.
У спогадах М. П. Чехової, записаних С. М. Чеховим, є кілька анекдотичних історій про бабусю-хохлушку. Особливо виразний епізод гастрономічної властивості. Його відбиття знаходимо в розповіді Чехова «На чужині». От сам запис: «1873-74 р. Бабка Єфросинія Омелянівна була простою селянкою - хохлушкою, носила очіпок. Якось у Больше-Князівській на престольне свято Єгор Михайловича з нею було запрошено на обід до господарки — графині Платової. Подали раків. Бабка, бажаючи показати свою вихованість, хотіла рака взяти із блюда вилкою. Єгор Михайлович штовхав її ліктем і ногою під столом, але нічого не досяг. Довелося пояснити словами…» Один раз у Княжій у льосі двері так набухли, що їх ніяк не могли відкрити. Наївна бабця думала, що двері зсередини тримає домовик. «Як він до собі потяг», — розповідала вона потім.
У передмові до першого чеховського збірника українською мовою, що вишли при житті письменника у Львові, говорилося, що «Чехов народився на Україні, у Таганрозі» (Таганрог до другої половини 20-го століття був в межах української етнічної території). (Звиняцьковський В. А. Чехов й Україна // Веселка. — 1985. — № 1). Гімназичний товариш Чехова П. А. Сергієнко свідчив: «Самим улюбленим заняттям майбутнього письменника в селі було перебування в людській, де хохлушка-стряпуха готувала „затірку“, і де йому доводило слухати чудові українські пісні». Ще в 20-х роках минулого століття Д. К. Зеленін указував на «новоросійські слівця» (діалектизми, українізми) у листах і добутках письменника. Багато діячів української культури, приміром, Марія Заньковецька та Ігнатій Житенецький вважали його «своїм». Останній просив в 1889 р. Івана Франко написати етюд про українців у сучасній літературі — В. Короленко, А. Чехова й Г. Мачтете. Важливо відзначити, що після смерті письменника некролог про нього написав М. Грушевський, майбутній керівник Української республіки.
Одним із цікавих проявів схованого українського контексту у свідомості Чехова став лист, написаний в Ялті 19 жовтня 1903 р. Він адресований українцеві А. И. Іваненко й прямо не пов'язаний з українською тематикою, але підписаний зненацька: «Люблячий Вас Карпенко-Карый». Карпенко-Карий — псевдонім Івана Тобилевича, знаменитого українського актора й обдарованого драматурга. Скороминуща примха — підписатися псевдонімом Тобилевича - це й прояв неординарної особистості Чехова, схильного до розіграшів (був відомий у гумористичних виданнях як Антоша Чехонте, Брат мого брата, Людина без селезінки), і підтвердження його теплої прихильності до України і її уродженців.
Протягом письменницької кар'єри в Чехова склалося стійке коло друзів — вихідців з України. До нього входили прозаїки Ігнатій Потапенко, Петро Сергієнко, акторка Лідія Яворская, перекладачка Тетяна Щєпкіна-Куперник, музикант Олександр Іваненко, родина сумської землевласниці Олександри Линтваревой і полтавчанин Олександр Смагін. Тісні дружні й творчі зв'язки склалися у Чехова з українськими акторами Марією Заньковецькой і Миколою Соловцовим. Риси особистості киянина Віктора Бібікова — першого на Русі декадента - відбилися в образі Костянтина Трєплєва (п'єса «Чайка»). Сильний творчий вплив чеховського таланта випробували прозаїки Олександра Судовщикова-Косач, Михайло Коцюбинський, Борис Лазарєвський.
Дотепер, до речі, не з'ясовані всі українські адресати Чехова. У травні 1902 р., наприклад, у львівській газеті «Галичанин» було опубліковане лист Чехова одному з його знайомих з докладним викладом стану Л. Н. Толстого, що, перебуваючи на відпочинку в Криму, серйозно занедужав. На думку В. Звиняцьковського, недатований лист можна віднести до квітня 1902-го. Його коротке перебування у Львові ставиться в 1894 р. Імовірно, у коло «підозрюваних осіб» могли ввійти члени редакції журналу «Литературно-науковий вісник», що в 1890-х роках неодноразово публікував переклади чеховських добутків. Наприкінці 1901 р. Чехов одержав від А. Кримського бандероль із екземплярами журналу. У відповідному листі Чехов повідомив, що був би радий особисто написати перекладачці М. Грушевской, але не має її адреси.
Інформація про здоров'я Толстого могла бути послана їй або тому ж Агафангелу Юхимовичу Кримському, котрому було призначено зіграти видатну роль у розвитку науки й культури України. До слова, Кримський зробив екскурсію по Домі-музеї А. П. Чехова в Ялті, спілкувався з Марією Павлівною й залишив запис у книзі, що вона тримала для почесних відвідувачів: «З почуттям глибокого обожнювання відвідав я той будиночок, де жив правдивейший художник російського життя, людина, що ніколи не кривила душею й стала гордістю російського народу. Академік-орденоносець, заслужений діяч науки Аг. Кримський». Трапилося це 28 червня 1941 р., через шість днів після початку Великої Вітчизняної війни.
Було й свідчення особливої уваги до творчості Чехова з боку класика української літератури Івана Франко. Судячи з листа М. Горького від квітня 1899 р., И. Франко написав більшу статтю про Чехова: «…о Вас написал Франко, галициец, в своей газете — говорять, дивно задушевно написано. . Мне пришлют газету - хотите - перешлю Вам». На жаль, дана публікація не знайдена дотепер.
Відгомони українських вражень Чехова виявляються в десятках чеховських добутків. Прекрасні пейзажні замальовки в розповіді «Іменини»: «…Хохландия милая страна. Меня манила обворожительная мысль — засесть у себя на хуторе и жить в нем, пока живется…»; «Белое облачное небо, прибрежные деревья, камыши. Лодки с людьми и с веслами отражались в воде, как в зеркале; под лодками, далеко в глубине, в бездонной пропасти тоже было небо и летали птицы. Один берег, на котором стояла усадьба, был высок, крут и весь покрыт деревьями; на другом, отлогом, зеленели широкие заливные луга и блестели заливы».
Прототипом героїні розповіді «Вогні» стали дві українські акторки — М. К. Заньковецкая й М. К. Доленко: «Говорила она, словно пела, двигалась грациозно и красиво и напоминала мне одну знаменитую хохлацкую актрису».
В останній ялтинский розповідь «Наречена» увійшов мотив з «Кобзаря» Шевченко: «Оженися на вольній волі, / На козацькій долі».
У повісті «Три роки» міркуванням чеховського героя, мільйонера Олексія Лаптєва («йому було кривдно, що на його чудове, чисте, широке почуття відповіли так дрібно; його не любили, але пропозиція його прийняли, імовірно, тільки тому, що він багатий») відповідають відомі Чехову рядка іншого вірша з «Кобзаря»: «Не заздри багатому: / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові — / Він всі ті наймає…»

Відповіді



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua